There is a lot of free software around because there’s plenty of venture capital and ad dollars. Free apps are an illusion. They warp the image of what apps cost in development and what they should cost in usage.

https://ia.net/topics/how-much-would-you-charge-for-ia-presenter

…Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися.

Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов’язані з цим ненормальні наслідки для суспільства.

"Хто вам не дає говорити по-українському?" — люблять "уничтожающе" питати погано замасковані під інтернаціоналістів українофоби й недозрілі до справжньої людської культури русифікаторські "общечеловеки".

"Хто вам заважає говорити по-українському?" — дивуються люди оброзичливі, але політично наївні, байдужі до "надуманої" національної проблеми.

"Хто вам забороняє говорити по-українському?" — гримає високе начальство, всім своїм гнівним виглядом доводячи цілковиту неможливість будь-якого примусу.

Хто забороняє?.. Чи може бути більш фальшиве і пусте запитання? А хто забороняв у царській Росії говорити по-українському, по-польському, по-грузинському і т. д.? Навіть писати і друкувати не в усі часи забороняли. І чому все-таки, попри відсутність юридичної заборони, "землячки", кажучи словами Шевченка, "різали по-московськи"? Хто забороняв африканцям говорити по-своєму і чому все-таки в значній частині Африки запанувала французька мова або англійська, і тепер молоді африканські держави стоять перед важливим завданням емансипації питомих мов? Чому в певних сферах індійського суспільства так запанувала англійська мова, що тепер заходи уряду для "деанглізації" зустрічають, як відомо, одчайдушний опір з боку цих кіл населення? А хто взагалі забороняє всім людям на землі бути культурними, освіченими, добрими, приязними, розумними, щасливими? Хто забороняє вам, тим, хто примус бачить тільки в кнуті й шомполах, — хто забороняє вам, шановні "інтернаціоналісти"-русифікатори й "інтернаціоналісти"-українофоби, позбутися вашого русифікаторства й українофобства, зрозуміти національні потреби українського народу, а заодно побачити його фактичне національне становище й побачити вами ж створений механізм русифікації"?

Ви забороняєте (заважаєте, не даєте), — якщо ви все-таки наполягаєте на своєму не дуже чесному запитанні і хочете на нього відповіді, — ви, тобто створені вами обставини життя. "Нерівність, що склалася в житті фактично" (Ленін), фактичне другорядне становище української мови (як і культури) — ось що є невблаганною силою, незрівнянною з будь-якою силою батога й будь-якого шомпола, будь-якого наказу й юридичного закону, справді нездоланною силою, що диктує, примушує українця, зокрема й українську масу взагалі, говорити поросійському, відмовлятися від своєї рідної мови. Одні просто перестають відчувати потребу в українській мові, тоді як життя скрізь і всюди владно вимагає російської (як слушно зауважив один ненадрукований дописувач до "Літературної газети": з російською мовою можна проїхати всю Україну і обійтися без української, з українською ж без російської на Україні не обійдешся); інші ж і хотіли б говорити по-українському, так соромно: всі дивляться, як на дивака (це в кращому разі).

Іван Дзюба, «Інтернаціоналізм чи русифікація», 1968 рік.
http://litopys.org.ua/idzuba/dz.htm

Before each decision to arm Ukraine with a new category of powerful arms, NATO partners progress through three stages of denial. First comes an outright dismissal of the country’s ability to effectively deploy the weapons in question against Russian invaders. Ukraine could never use these—the argument has been applied to multiple rocket-launch systems, anti-aircraft systems, and sophisticated tanks—because they are just too complex. Next comes a qualified dismissal. Ukrainian forces might be able to use these systems, but equipping and training them would take far too long. Then comes a desperate third stage. Yes, Ukraine can use these weapons, which could make a big difference in the war, but we worry about how Russia or China might respond.

https://www.theatlantic.com/ideas/archive/2023/05/ukraine-military-f-16-aircraft/674022/

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2023/07/15/7410059/

Оскільки в мене знову тече кров з очей при спогляданні за обговоренням чергового прояву ізраїле-палестинської дружби - заварюйте мартина (жарт, жарт), буде лонгрид.

Щоб не починати з того, як Авраам родив Ісака, звузимо наш опис до максимуму. А саме - торкнемося лише конфлікту Ізраїлю з ХАМАС, що контролює Сектор Газа (який, в свою чергу, є частиною ширшого ізраіле-палестинського конфлікту, який, в свою чергу, є частиною ширшого мусульмано-ізраільського протистояння).

У конфлікту Ізраїлю з ХАМАС є проблемка. Кожного разу він розгортається за одним і тим самим сценарієм. І я навіть полінюся рахувати, якою є цьогорічна ітерація.

Сценарій такий: ХАМАС атакує з території Гази та рапортує про знищення ста мільйонів сіоністських окупантів. Ізраїль наносить швидке ураження, рапортує про знищення ста п’ятисот ватажків терористів. Далі (не завжди, але часто) Ізраїль заходить в Газу, черговий прем’єр-міністр заявляє про те, що зараз там буде проведено повну зачистку терористів, Ізраїль шурує по Газі, Ізраїль виходить з Гази і оголошує себе переможцем.

Все повторюється за кілька років. Питання “а як так, якщо ми ж там всіх терористів винищили?” в ізраїльському суспільстві виникає, і знаходить просту відповідь - а це тому, що ми недовинищили. Міндальнічали. Висіли в нас на руках різні там оони з амнестями, а от ЯКБИ МИ ВОЮВАЛИ НА ПОВНУ СИЛУ (привіт, аналогія) - то ми б їх всіх ухнули. Нічого, от зараз точно ухнемо!

Це не так. І не тільки тому, що ізраїльтяни самі повірили у власну пропаганду про мегапотужність і непереможність ізраїльських силових структур, а тому, що насправді такі дії призводять до… посилення ХАМАСу. Яскравим доказом того є те, що кожна наступна атака є потужнішою за іншу. Вчорашня була б немислима на початку нульових.

Чому так?

Відповідь, яку ніхто не хоче чути, нам дає не політика, а математика та демографія. Але все ж треба звернутися і до історії з географією. Щоб зрозуміти, як так склалося, перенесемося на початок 1980-х.

Отже, маємо сектор Газа. Точніше, “смугу Газа” - невеличку смужку землі вздовж Середземного моря на кордоні Ізраїлю та Єгипту, площею меншу за місто Київ. До Шестиденної війни 1967 року вона входила до складу Єгипту. Після - стала “нічійною” землею: Ізраїль відторг її від Єгипту, але не анексував. Причиною стало проживання там великої кількості арабів (на ⅔ тих, що свого часу втекли з Ізраїлю ще під час першої арабо-ізраїльської війни). Тим не менш, Ізраїль намагався створювати там єврейські поселення та тихою сапою колонізувати. Забігаючи наперед - не вийшло.

Отже, 1980-ті. Сектор Газа є нічійним, і фактично контролюється ізраїльською окупаційною адміністрацією (це не зневажливий термін, це просто термін). Там дуже мало євреїв і дуже багато арабів, які до євреїв ставляться, як до окупантів. Серед арабів квітнуть симпатії до руху палестинського національного визволення ООП/ФАТХ та інших подібних структур. Пам’ятаєте діда Арафата? Оце його. ФАТХ - світська організація, що заграє з лівими та СРСР (втім, на відміну від іншої подібної організації, НФВП, ФАТХ чистими комуняками ніколи не був і повністю під СРСР не лягав). Через наявність в Газі бойовиків ФАТХ у Ізраїля болить голова.

І от, Ізраїль починає підтримувати противагу ФАТХу - ісламську мережу взаємодопомоги “Муджама аль-Ісламія” під керівництвом харизматичного шейху Ахмеда Ясіна (з дитинства прикутого до інвалідного крісла). Муджама дуже швидко будує в бідній Газі систему освіти та соціального забезпечення і отримує великий авторитет. ФАТХ, звісно, цей авторитет втрачає. Зрештою, “Муджама” перетворюється на ХАМАС - радикально-ісламістську партію з потужним бойовим крилом.

У 1989 році відбувається перша інтифада - себто, перше повстання місцевого арабського населення проти окупації Ізраїлем Гази та Західного берегу, у 2001 - друга. Там було багато дуже цікавого, включно зі спробами примирення, але розписувати це паперу не хватить.

Важливий результат: по результатам Газа виявилася розвалена в щебень. Влада ФАТХу там впала до мінімальної. Влада ХАМАСу (незважаючи на загибель шейха Ясіна від ізраїльського обстрілу) - до максимальної, бо він залишався, по суті, єдиним місцевим провайдером робочих місць. В 2006 році ФАТХ програє місцеві вибори ХАМАСу, а в 2007-му році ХАМАС силою вибиває ФАТХ з сектору Газа (втім, на другій частині палестинських територій, Західному березі ріки Йордан, все навпаки).

Десь з 2006-го і починається те, що вже називається війною ХАМАС проти Ізраїлю. Тут багато злої іронії. Ізраїль сам викормив ХАМАС на противагу ФАТХу. Але ФАТХ виявився значно більш договороздатним - там все ж таки були просто корумповані лівонаціоналісти, з такими можна домовлятися. А от в ХАМАСі було достатньо щирих фанатиків. Більш того, вони успішно осідлали ресентимент і ненависть простих мешканців Гази в бік Ізраїля.

Після чого почало відбуватися все те, що я описав на початку тексту. Ітерація за ітерацією: атака ХАМАС, відповідь Ізраїля, зачистка, атака ХАМАС, відповідь Ізраїля, зачистка.

І тут ми повертаємося до питання демографії.

Уявіть собі, що ви простий арабський хлоп, що народився в Газі. Ну, буває, не пощастило. Ви живете в місті розміром менше Києва, населенням з Київ, але низької поверховості забудови. Себто, вся Газа - це одне велике місто, чи один великий нетряний район, як подивитися. У вас в сім’ї багато братів та сестер. В регіоні немає жодної роботи (крім тієї, що надає ХАМАС), жодних розваг (крім тих, що надає ХАМАС). Регулярно в ваш район прилітають ракети, які вбивають багатьох членів ХАМАС, але далеко не тільки їх (так, вибачте, байки про те, що ізраїльтяни завжди влучають виключно в терористів - це саме байки). І ти знаєш, що у перетворенні твого місця на такий триндець велику роль зіграв Ізраїль.

Питання руба: чим ти будеш по життю займатися?

А тепер - дискотека. З 2006 року по сьогодні населення Гази зросло більше, ніж вдвічі. Там взагалі чи не найбільші темпи приросту населення в світі. Це контрінтуітивно, але саме так працює: в умовах сильної кризи люди схильні розмножуватися, інакше наш вид би не вижив. Територія Гази, звісно, не зросла. Грошей чи місць заробітку в Газі більше не стало.

Більш того, населення в Газі - наймолодше в світі. А демографії є таке поняття, як “молодий пухир”. Є пряма залежність між молодістю населення країни і поширенням в ній радикальних рухів. Як і пряма залежність між доступом до розваг та соціальних ліфтів - і тим саме поширенням.

Таким чином, з суто наукової точки зору, Газа - взагалі ідеальна чашка Петрі для формування радикалів. Ну, себто, наче спеціально, в межах експерименту створена з усіма умовами. Хто б там не жив, при такій щільності та віку населення, та при таких соціально-економічних умовах там би дуже швидко утворилася горюча суміш.

І тут ми, зрештою, підходимо до того, чому тактика “ТА ПРОСТО УДОВБАТИ ЇХ ПОСИЛЬНІШЕ” не працює. І взагалі не може працювати.

Зараз населення Гази складає понад два мільйони осіб.

Уявімо, що Ізраїль пішов на найрадикальніші заходи.

Найбільш радикальний захід - геноцид. Просто вбити там всіх. Два мільйони осіб.

Буде дуже іронічно, бо Ізраїлю доведеться здійснювати Голокост навпаки. Технічно це дуже складно, але можливо. Проблема тут в тому, що уся самодостатність Ізраїлю - така сама байка. Ізраїль в багатьох аспектах зав’язаний на зовнішню допомогу, в першу чергу, США. Держава ж, що зчинить такий геноцид, не те, що не матиме зовнішньої підтримки, а матиме зовнішні проблеми - від санкцій до вторгнення.

Тому шлях геноциду для Ізраїлю - шлях самогубства.

Наступні в списку у нас етнічні чистки. Вигнати два мільйона осіб - це теж великий ризик з точки зору зовнішніх стосунків. Тим більш, куди? Там три напрямки - власне територія Ізраїлю, море та Синайська пустеля. В пустелю - той самий геноцид, вид збоку.

Тож ми робимо ще крок від радикалізму і приходимо рівно до того, що Ізраїль в тій чи іншій формі робить щоразу. А саме - захід на територію Гази, руйнація всього, що хоч якось теоретично пов’язано з Хамасом, та вбивство всіх, хто пов’язаний. Після чого вихід звідти (бо тримати окупаційну адміністрацію в вороже налаштованій мережі нетрів якось безсенсовно) і нова ізоляція Гази за великим парканом.
Себто, увага, НАЙРАДИКАЛЬНІША З МОЖЛИВИХ ДІЙ РОБИТЬСЯ ЩОРАЗУ.

І щоразу призводить до погіршення ситуації. Тому що, перефразовуючи одного американського дипломата, вся історія стосунків Ізраїлю та Гази - це історія хлопа, що спершу підпалив собі волосся, щоб вигнати вошей, а потім почав тушити молотком, з кожним ударом щосильніше.

З кількості офіційно знищених командирів ХАМАСу можна було б скласти армійський корпус. З кількості реально знищених - щонайменше роту. Але ХАМАСу стає тільки більше. Саме тому, що кожна операція поповнює ряди ХАМАСу більшою кількістю людей, ніж вони втрачають. Хай там хоч до нуля всіх - завтра там буле новий більший ХАМАС. З озвучених вище причин.

То який варіант виходу?

На відміну від західного берега ріки Йордан, тут з реальним (а не уявно-шапкозакидательним) виходом накладно. Можливо, його вже нема. Скажімо так, є варіанти дій, які, за великої небесної допомоги, можуть покращити ситуацію.

Проблема лише в тому, що ці дії не відповідають запиту виборців.

Тарганів не переб’єш капцем, хай хоч всі ночі на них полюй. Їх навіть менше не ставатиме. Щоб їх вивести, треба прибирати на кухні і ховати продукти. З радикальними організаціями так само.

Для того, щоб знищити ХАМАС, треба знищити соціальну базу ХАМАСу. Як варіант - допомогти розвинутися Західному берегу, щоб трішки розрідити населення Гази. Створити інфраструктурні проекти та робочі місця, які висмикнуть людей з-під хамасівської безальтернативки та спонукають Газу до демографічного переходу (себто, до існування в стані хоча б індустріального суспільства, де дітей в родині двоє, а не дванадцять).

Але це все проект на покоління. І це все вимагає від влади Ізраїлю робити контрінтуітивні речі - а саме допомагати тим самим арабам, які зараз Ізраїль ненавидять та бажають йому цугундера, а у випадку Західного берега ще й йти на політичні поступки. При тому, що в ізраїльського виборця якраз прямо протилежний запит - на “давайте наступного разу відважимо їм посильніше”.

Саме цей запит ізраїльський уряд щоразу виконує. Він в цьому плані дуже сумлінний.

Результати ви можете спостерігати в динаміці вже багато-багато років.