35 лет тому назад на знаменитом апрельском пленуме ЦК КПСС новый руководитель партии Михаил Горбачев заявит о необходимости коренных перемен в стране – начнется то, что спустя еще две недели после пленума назовут «перестройкой».
Принято считать, что никакого определенного плана реформ у Горбачева не было. Что даже его ближайшие соратники понимали перестройку совершенно по-разному – не говоря уже о дезориентированном обществе, внезапно осознавшем, что «стабильность» - в годы перемен ее будут называть застоем – завершилась.
Что ж, и у меня нет никаких особых сомнений, что у Горбачева не было никакого плана реформ. Плана – не было. А вот руины – были. Горбачев начинал свои реформы в буквальном смысле слова на руинах советской государственности. Дело было отнюдь не только в застое, а в том, что коммунистический режим – догматичный, неповоротливый и способный исключительно защищать интересы номенклатурной касты – исчерпал себя. Денег не хватало в буквальном смысле ни на что – ни на прокорм населения, ни на интересы прожорливого военно-промышленного комплекса, ни на авантюры советского руководства, ввязавшегося в бессмысленную войну в Афганистане. Еще до прихода к власти Горбачева «кремлевские старцы» проиграли цивилизованному миру и самим себе. Тогда, 23 апреля 1985 года, вовсе не началась перестройка. Уже тогда все было кончено.
Сегодня, 23 апреля 2020 года Владимир Путин, который 35 лет назад заканчивал Краснознаменный институт КГБ СССР и готовился к одному из главных событий своей жизни – командировке в ГДР – оказался в той же ситуации, что и советский генсек. Он в буквальном смысле слова на руинах российской экономики. Уже спустя несколько месяцев денег не будет  хватать ни на что – ни на прокорм населения, ни на аппетиты прожорливых соратников президента России, ни на авантюры Кремля, ввязавшегося в бессмысленные войны в Украине и Сирии. Оказавшиеся в Кремле проходимцы проиграли цивилизованному миру и самим себе. Уже сегодня, 23 апреля 2020 года мы можем констатировать, что все кончено. Даже и без всякой перестройки.
И теперь посмотреть на то, как поведет себя Путин, интересно разве что с академической точки зрения. Ведь нам, пережившим горбачевские реформы и крах Советского Союза, всегда было интересно, как развивались бы события, если бы тогда Михаил Сергеевич не стал бы «раскачивать лодку», если бы у власти был бы не он, а кто-то более «решительный», «преданный идеалам», догматичный – какой-нибудь Романов или Гришин, мало ли там было преданных. Или если бы Андропов не умер, а оставался бы у власти еще лет на десять.
Вот сейчас и увидим – жизнь, этот лучший режиссер, поставит спектакль, которым мы успеем насладиться. Как будет происходить крах, если вообще ничего не менять и сидеть в бункере, с ужасом взирая на лица бессмысленных людишек на экране? Как будет происходить крах, если из этого бункера объявить перемены? Что изменится?
Уже в последние годы существования Советского Союза Брежнев, Андропов, Черненко, Горбачев – это была просто цена на нефть. И Путин – это цена на нефть. Мы сейчас будем с изумлением наблюдать, как под действием этой неумолимой цены будет, как в детской сказке, скукоживаться его императорский запал, как он будет – будто в сказке про Золушку – откатываться в 2000 год, в первые дни своего случайного президентства, а потом и в 1985 год, когда молодой и самоуверенный Володя Путин верил, что с корочкой КГБ перед ним открыты все дороги. Как окажутся бесполезными и ненужными все эти дворцы, войска, нефтяные компании, все эти сечины и медведевы, все эти мечты о учебниках истории, в которых останется имя Путина.
Потому что никакого Путина в учебниках истории не будет – разве что мелким шрифтом. И сегодняшнего дня, дня 23 апреля 2020 года, тоже не будет.
А будет день 23 апреля 1985 года – день, когда был официально объявлен продолжающийся уже 35 лет безостановочный крах России. Ну и кому, кроме дотошных специалистов, могут быть интересны судороги этого краха и временщики, пытающиеся на нем нажиться? Graniru.org

До чого може привести зустріч керівників дипломатичних відомств, яка запланована на 30 квітня у звичному вже на час карантину «віртуальному» форматі? Відповідь на це питання є дуже простою - ні до чого.
Не так важко помітити, що після зустрічі у Парижі ніяких реальних зрушень у питаннях врегулювання ситуації на Донбасі не проглядається, загальмувалися навіть обміни, які до останнього часу були головним політичним козирем президента Володимира Зеленського. Міняють дуже небагато людей, серед них майже немає військових. Питання про звільнення активістів у Криму взагалі зависло. І дивуватися цьому не слід. Путін ставиться до українських полонених і в’язнів як до заручників. І обмінює їх тоді, коли йому потрібно звільнити якусь конкретну людину або групу людей. Наприклад, Цемаха, щоб не було ніяких свідчень у Гаазі. Або «беркутівців» - щоб показати, що Кремль не залишить у біді тих, хто стріляє у своїх співвітчизників. Якщо Україні нікого віддавати - так і обміни не потрібні.
І врегулювання на Донбасі не є потрібним. Навпаки, Кремль скористався ситуацією для того, щоб повністю перекрити лінію розмежування, перетворити її на справжній кордон, позбавити українців, що живуть під окупацією, можливості відвідувати вільну частину країни.
Це і є реальне свідчення російських намірів. А «прогресу» в російському розумінні можна досягти тільки тоді, коли сторони виходять на класичний «договірняк», як це було в історії з консультативною радою Єрмака і Козака. Тільки для цього договорняка потрібно, щоб поруч не було західних посередників.
Тоді навіщо перемовини міністрів? Про це чітко сказав президент Росії Володимир Путін у розмові з федеральним канцлером Ангелою Меркель. Російська сторона хоче знову спробувати натиснути на Київ, змусити Зеленського прописати в Конституції особливий статус окупованих територій. Але не для того, щоб їх віддати, зовсім ні. А для того, щоб підвищити градус дестабілізації в нашій країні на тлі пандемії і економічної кризи.
Путін продовжує йти до своєї мети - знищення України - навіть в умовах можливого краху самої Росії. Якою є мета Зеленського в цій ситуації, невідомо навіть самому Зеленському. Espreso.tv

К чему может привести встреча глав дипломатических ведомств, которая запланирована на 30 апреля в привычном уже на время карантина «виртуальном» формате? Ответ на этот вопрос очень прост – ни к чему.
Не трудно заметить, что после встречи в Париже никаких реальных подвижек в вопросах урегулирования ситуации на Донбассе не просматривается, затормозились даже обмены, которые до последнего времени были главным политическим козырем президента Владимира Зеленского. Меняют очень немного людей, среди них нет военных. Вопрос об освобождении активистов в Крыму вообще завис. И удивляться этому не следует. Путин относится к украинским пленным и заключенным как к заложникам. И обменивает их тогда, когда ему нужно освободить какого-то конкретного человека или группу людей. Например, Цемаха, чтобы не было никаких свидетельских показаний в Гааге. Или «беркутовцев» - чтобы показать, что Кремль не оставит в беде тех, кто стреляет в собственных сограждан. Если Украине некого отдавать – то и обмены не нужны.
И урегулирование на Донбассе не нужно. Напротив, Кремль воспользовался ситуацией для того, чтобы полностью перекрыть линию разграничения, превратить ее в настоящую границу, лишить живущих под оккупацией украинцев возможности посещать свободную часть страны.
Это и есть реальное свидетельство российских намерений. А «прогресса» в российском понимании можно достигнуть только тогда, когда стороны выходят на классический «договорняк», как это было в истории с консультативным советом Ермака и Козака. Только для этого договорняка нужно, чтобы рядом не было западных посредников.
Тогда зачем нужны переговоры министров? Об этом четко сказал президент России Владимир Путин в разговоре с федеральным канцлером Ангелой Меркель. Российская сторона хочет в очередной раз попытаться надавить на Киев, заставить Зеленского прописать в Конституции особый статус оккупированных территорий. Не для того, чтобы их отдать, вовсе нет. А для того, чтобы повысить градус дестабилизации в нашей стране на фоне пандемии и экономического кризиса.
Путин продолжает идти к своей цели – уничтожению Украины – даже в условиях возможного краха самой России. Какова цель Зеленского в этой ситуации, неизвестно даже самому Зеленскому. Espreso.tv

Рішення про відставку керівників Державної податкової служби та Митної служби Сергія Верланова і Максима Нефьодова не виглядало б таким анекдотом, якби вимога про їхню відставку не була б одним із головних пояснень доцільності відставки міністра фінансів Ігоря Уманського, призначеного на цю посаду за кілька тижнів до свого власного звільнення і відправленого у відставку за кілька тижнів до звільнення тих, кого він намагався звільнити. Втім, тепер Уманський - радник неформального віце-президента країни Андрія Єрмака, а до Нефьодова приходять з обшуками.
З цього можна зробити прості висновки. Перший - у владі триває кадрова чехарда, обумовлена нездатністю як голови держави, так і представників його оточення до вироблення критеріїв відбору професіоналів і неповагою до процедури, без якої будь-яка держава перетворюється на посміховисько.
Другий - навіть ті пристосуванці в професійному середовищі, які сприйняли обрання Зеленського в якості політичного ліфта, не можуть не помітити, що ніякого ліфта немає. А є підлога, на якій об будь-якого з них із задоволенням витруть ноги. І це стосується всіх - і тих, кого вже вигнали, і тих, кого скоро виженуть.
І третій - немає ніякої кризи управління державою. Тому що немає управління.

150-річчя з дня народження Володимира Леніна, як і слід було очікувати, з більшою цікавістю пригадали в Росії, ніж в Україні. А дарма. Ленін - це завжди урок.
Він захопив владу, обіцяючи співвітчизникам мир. Декретъ о мирѣ - це був перший декрет радянської влади, саме готовністю вийти з Першої Світової війни більшовики відрізнялися практично від всіх інших політичних партій тодішньої Росії. І вони виконали свою обіцянку, вийшли з коаліції з Великою Британією і Францією, підписали Брестський мир із Німеччиною... Тільки ніякого миру це не забезпечило. Почалася громадянська війна, така виснажлива, що нещасні мешканці колишньої Російської імперії забули про Велику війну, з якої вони так прагнули вийти. «Іспанка», тиф, голодомор, сталінські репресії...неможливо навіть порівняти кількість жертв 1914-1918 років і кількість жертв 1918-1941. Але найважливіше, що того самого 1941 року більшовикам, попри все їхнє небажання, довелося знову воювати з Німеччиною і повертатися до союзу з Великою Британією та Францією.
А за сто років після Брестського миру нащадки тих, хто повірив у декрети Володимира Леніна, знову повірять в те, що «нужно просто перестать стрелять» і проголосують за іншого Володимира-миротворця. І мотузка невідворотного розвитку трагічних подій знову почне стискатися на українській шиї.

Влітку 1989 року я подорожував тоді ще єдиною і соціалістичною Югославією. Держава повільно і неухильно сповзала до розвалу, її мешканці були ошелешені промовою тодішнього президента Сербії Слободана Мілошевича на церемонії святкування ювілею знаменитого бою на Косовому полі. Політик, який закінчить свої дні у в’язниці для воєнних злочинців у Гаазі, пообіцяв тоді, що «всі серби будуть жити в одній державі» – і це відкрило дорогу до кровопролитної війни.
Але у мене було і особисте враження, пов’язане з Мілошевичем. Під час поїздки до столиці Косова Приштини я відвідав старовинний православний монастир Грачаніца – один із найвідоміших у цих місцях. І там в іконній крамниці, поруч із зображеннями святих побачив зображення президента Сербії в розкішному окладі. Саме тоді я зрозумів, що ситуація є набагато серйознішою, ніж могло здатися гостю, та й жителю цієї все ще дуже спокійної і мирної країни. Що деградація суспільства досягла самого дна і війни не уникнути.
Про цей давній епізод я згадав, коли розглядав зображення мозаїк, якими планують прикрасити головний храм Збройних сил Росії. Так, таке важко було собі уявити ще кілька років тому! У цьому храмі будуть зображення Володимира Путіна, Сергія Шойгу, Миколи Патрушева, Олександра Бортникова й інших представників російського політичного керівництва. Зауважу – не у палаці культури, не у державній установі. У храмі Російської православної церкви (РПЦ).
Звичайно, це не перша поява зображення голови держави на стіні храму – досить завітати до Софії Київської, щоб у цьому переконатися. Але у випадку Ярослава Мудрого та інших державних лідерів йшлося про монархів, «помазаників божих», сама влада яких була освячена церквою. Який стосунок до цього може мати обраний народом президент республіки, чому його зображують на стіні храму разом із високопоставленою челяддю, мені зрозуміти абсолютно неможливо. Ну, або можливо, якщо повернутися до теми глибокої деградації. Деградації російської влади, суспільства і самої церкви.
Про деградацію церкви – особлива тема. Появу на мозаїці Путіна можна вважати особливим випадком чиновницького завзяття. Але російський президент хоча б стверджує, що він віруючий. Чого не скажеш про героя іншої фрески цього храму – атеїста Йосипа Сталіна. Під час правління Сталіна були вбиті тисячі священників, пасторів, рабинів, муфтіїв, лам.
Людей нерідко вбивали просто за те, що вони продовжували вірити в Бога і ходити на церковні служби. Я навіть не буду нагадувати про розправи над ієрархами і парафіянами Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) – можливо, адепти «русского мира» не побачать в цьому особливого злочину. Я нагадаю про масове знищення священників і вірян Російської православної церкви, про постійні репресії і приниження.
Ось історія всього лише однієї сім’ї у часи Сталіна. Дідусь, Василь Гундяєв, священник, 30 років провів в ув’язненні, був одним із перших ув’язнених страшного Соловецького табору. Батько – священник Михайло Гундяєв – провів три роки на Колимі. Діти – Микола і Володимир – теж стали священниками. Молодший із них, Володимир Гундяєв – це московський патріарх Кирило. А в храмі, який будується його церквою, буде зображення Сталіна, який мучив його родину. І зображення Путіна, який почав війну в Україні й зруйнував життя мільйонів людей, серед яких, до речі, чимало парафіян Російської православної церкви в Україні, там також буде.
Коли людям не потрібен мир й коли вони забувають про страждання своїх близьких і ближніх – чи потрібен їм храм і чи потрібен їм Бог? Radiosvoboda.org

Летом 1989 года я путешествовал тогда еще по единой и социалистической Югославии. Государство медленно и неуклонно сползало к развалу, его жители были ошарашены речью тогдашнего президента Сербии Слободана Милошевича на церемонии празднования юбилея знаменитого сражения на Косовом поле. Политик, который закончит свои дни в тюрьме для военных преступников в Гааге, пообещал тогда, что «все сербы будут жить в одной державе», что открыло дорогу к кровопролитной войне.
Но у меня было и личное впечатление, связанное с Милошевичем. Во время поездки в столицу Косова Приштину я посетил старинный православный монастырь Грачаницу – один из самых известных в этих местах. И там в иконной лавке рядом с изображениями святых увидел изображение президента Сербии в роскошном окладе. Именно тогда я понял, что ситуация является гораздо более серьезной, чем могло показаться гостю, да и жителю этой все еще очень спокойной и мирной страны. Что деградация общества достигла самого дна и войны не избежать.
Об этом давнем эпизоде я вспомнил, когда рассматривал изображение мозаик, которым планируют украсить главный храм Вооруженных сил России. Да, такое трудно было себе представить еще несколько лет назад! В этом храме будут изображения Владимира Путина, Сергея Шойгу, Николая Патрушева, Александра Бортникова и других представителей российского политического руководства. Замечу – не в дворце культуры, не в государственном учреждении. В храме Русской православной церкви.
Конечно, это не первое появление изображения главы государства на стене храма – достаточно зайти в киевскую Софию, чтобы в этом убедиться. Но в случае Ярослава Мудрого и других государственных лидеров речь шла о монархах, «помазанниках божьих», сама власть которых была освящена церковью. Какое отношение к этому могут иметь избираемый народом президент республики, почему его изображают на стене храма вместе с высокопоставленной челядью, понять совершенно невозможно. Ну, или возможно, если вернуться к теме глубокой деградации. Деградации российской власти, общества и самой церкви.
О деградации церкви – особая тема. Появление на мозаике Путина можно считать особым случаем чиновничьего рвения. Но российский президент хотя бы утверждает, что он верующий. Чего не скажешь о герое другой фрески этого храма – атеисте Иосифе Сталине. Во время правления Сталина были убиты тысячи священников, пасторов, раввинов, лам. Людей нередко убивали просто за то, что они продолжали верить в Бога и ходить на церковные службы. Я даже не буду напоминать о расправах над иерархами и прихожанами Украинской греко-католической церкви и Украинской автокефальной православной церкви – возможно, многие адепты «русского мира» не увидят в этом особого преступления. Я напомню о массовом уничтожении священников и верующих Русской православной церкви, о постоянных репрессиях и унижениях. Вот история всего лишь одной семьи при Сталине. Дед, Василий Гундяев, священник, 30 лет провел в заключении, был одним из первых заключенных страшного Соловецкого лагеря. Отец – Михаил Гундяев – провел три года на Колыме. Дети – Николай и Владимир – тоже стали священниками. Младший из них, Владимир Гундяев – это московский патриарх Кирилл. А в храме, который строится его церковью, будет изображение Сталина, мучившего его близких. И изображение Путина, который начал войну в Украине и разрушил жизни миллионов людей, среди которых, кстати, немало прихожан Русской православной церкви в Украине, там тоже будет.
Если людям не нужен мир и если они забывают о страданиях своих близких и ближних – то нужен ли им храм и нужен ли им Бог? radiosvoboda.org

Очільник російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров заявив, що не очікує ніяких результатів від майбутньої віртуальної конференції міністрів закордонних справ країн «нормандського формату». Цікаво в цьому випадку відповісти на питання - а навіщо взагалі Росія погодилася на проведення такої конференції?
Відповідь на нього можна знайти в роз'ясненнях того ж Лаврова, які він дав під час програми російського Першого каналу «Велика політика». Міністр закордонних справ Росії підкреслив, що ні про який саміт керівників країн «нормандської четвірки» в Берліні не може бути й мови, поки Україна не буде виконувати домовленості, які досягнуті під час саміту в Парижі. Навіть не самі домовленості, а бажання Кремля, які Лавров називає домовленостями.
Проведення самітів «нормандської четвірки», як відомо, є прекрасним засобом тиску на Володимира Зеленського. Недосвідчений український президент досі – якщо судити з його висловлювань у недавньому фільмі, присвяченому річниці перемоги на виборах глави держави - вважає розморожування самітів своїм великим досягненням. Зеленський ніяк не може зрозуміти, що самітів не було не тому, що цього не прагнув Порошенко, а тому, що цього не бажав Путін. А Путін не бажав зустрічей тому, що для нього вони цікаві лише в разі готовності української сторони до капітуляції. Порошенко не хотів капітулювати - з ним не зустрічалися. Напередодні зустрічі в Парижі з'явилася надія на капітуляцію Зеленського - з ним зустрілися. Зеленський не став капітулювати - ні про які зустрічі і мови бути не може.
Якщо Зеленський хоче зустрічатися з Путіним - нехай навіть і в «нормандському форматі» - він повинен, на думку Лаврова, виконувати побажання Москви.
Перше - це, як не парадоксально, перестати розраховувати на «нормандський формат». Лавров кілька разів обурено говорив про те, що Київ чомусь вважає цей формат «єдиним каналом по мінським домовленостям». А який тоді є ще формат? А простий - прямі переговори Зеленського з «главами народних республік», «діалог» Києва з маріонетковою владою. Саміт у «нормандському форматі», за версією Лаврова, це зустріч, на якій Меркель, Макрон і Путін повинні погодитися з домовленостями Зеленського, Пасічника і Пушиліна. А нетямущі українці «вважають, що у них є Росія як країна-агресор, а Франція і Німеччина допомагають Україні змусити Росію виконати все те, що має виконувати сама Україна в прямому діалозі з Донецьком і Луганськом». Лаврова це бісить.
Друге - внести до українського законодавства «особливий статус Донбасу на постійних засадах». Це класична вимога Кремля - перетворити Україну на федерацію, дати можливість окупованим територіям диктувати всій країні вибір зовнішньополітичного вектора і моделі розвитку. Путін хоче, щоб Україною керували не з Києва, а зі Сталіно і Ворошиловграду, а маріонетки зі Сталіно і Ворошиловграду в усьому слухалися ляльководів із Москви.
Третя вимога - прибрати з переговорного процесу віце-прем'єра Олексія Резнікова, який «перетворив роботу в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи на «повний саботаж». Тобто Резніков не допускає обговорення в Мінську конституційних змін за російським зразком і потребує модернізації самих Мінських угод. Тому його потрібно замінити переговірником, який буде влаштовувати Москву. Зауважимо, що Лавров жодного разу в негативному контексті не згадав главу офісу президента України Андрія Єрмака, робота якого в Мінську вже привела до серії скандалів і непорозумінь.
Це - тільки початкові вимоги до Зеленському. Якщо він почне їх виконувати, з'являться нові. У будь-якому випадку потрібно розуміти просту річ: для Росії мир - це беззастережна капітуляція ворога. І поки Зеленський повністю і без усяких своїх умов не капітулює перед Путіним, не буде ані миру на Донбасі, ані результатів роботи в «нормандському форматі». Espreso.tv

Новость о том, что на мозаике в строящемся главном храме Министерства обороны России будет изображен Сталин в окружении маршалов и генералов, выглядит еще более неправдоподобной, чем еще несколько месяцев назад выглядела возможность мировой пандемии и всеобщего карантина. Тем не менее, факт остается фактом – в то время, когда москвичи находятся на самоизоляции и следят за статистикой заболеваний в стране и столице, в новой православной церкви вымалевывается лик генералиссимуса – человека, прямо причастного к уничтожению тысяч священников, ликвидации храмов, бесконечному терроре против паствы тех, кто сегодня хочет любоваться на светлый лик Иосифа Виссарионовича в обрамлении православных икон.
Конечно, «возвращение Сталина» наблюдалось к каждому празднованию победы во Второй Мировой войне – то плакат на улице вывесят, то цитатку на станции метро восстановят. Но вот чтобы так нагло, напропалую – так не было еще никогда. Даже в сталинское время так не было, чтобы Сталин – и в церкви!
Это демонстративное безумие удивительным образом сплотило и либеральную, и самую что ни на есть правоохранительную либеральную общественность. Руководитель радиостанции «Эхо Москвы» Алексей Венедиктов напоминает, что по приказу Сталина «священников убивали только за то, что они были священниками» и утверждает, что «в храме изображение Сатаны может быть только в одном виде – поверженный». А директор православного радио «Радонеж» Евгений Никифоров пишет, что «изображение Сталина в сакральном пространстве харма Вооруженных сил совершенно недопустимо. Сталин – символ богоборческого режима…Предлагаемая мозаика это исполненный смальтой сталинский плакат… Позорно и гадко оправдывать это заискивание Церкви перед кесарем и языческой толпой».
Кстати, о кесаре. Сталинская фреска и  скандал вокруг нее отодвинули на второй план скверный анекдот из того же строящегося храма. На мозаиках здесь будут изображены не только генералиссимус с маршалами, но и Владимир Путин с приближенными, среди которых, разумеется – министр обороны Сергей Шойгу, секретарь совбеза Николай Патрушев и глава ФСБ Александр Бортников – так что можно сказать, что и здесь не обошлось без плотной опеки силовиков. Как ни странно, к мозаике с Путиным отнеслись гораздо спокойнее, потому что стремление выслужиться перед «кесарем» выглядит вполне естественной приметой эпохи, не обошедшей ни светских, ни церковных чиновников. Ну и то, что сам Путин относится к себе как к иконе – тоже не очень большой секрет. При этом ясно, что когда Путина и Шойгу не будет, мозаику с их изображением заменят на портреты новых попечителей церкви и министерства обороны.
Гораздо опаснее то, что Путин хочет оставить в наследство России не себя, а Сталина – причем не только в православном храме. Как раз на днях, практически в одно время с обнародованием информации о скандальной мозаике, появился указ главы так называемой «Донецкой народной республики» Дениса Пушилина о переименовании города Донецк в…город Сталино на время празднования военных годовщин. И это, конечно, не личная инициатива человека, получающего прямые указания из Москвы. Между прочим, практически от тех же людей и ведомств, которые тянут Сталина и Путина в православный храм. Detaly.co.il

Глава российского внешнеполитического ведомства Сергей Лавров заявил, что не ожидает никаких результатов от предстоящей виртуальной конференции министров иностранных дел стран «нормандского формата». Интересно в этом случае ответить на вопрос – а зачем вообще Россия согласилась на проведение такой конференции?
Ответ на него можно найти в разъяснениях того же Лаврова, которые он дал во время программы российского Первого канала «Большая политика». Министр иностранных дел России подчеркнул, что ни о каком саммите руководителей стран «нормандской четверки» в Берлине не может быть и речи, пока Украина не будет выполнять договоренности, которые достигнуты во время саммита в Париже. Вернее, не сами договоренности, а желания Кремля, которые Лавров называет договоренностями.
Проведение саммитов «нормандской четверки», как известно, является великолепным средством давления на Владимира Зеленского. Неопытный украинский президент до сих пор – судя по его высказываниям в недавнем фильме, посвященном годовщине победы на выборах главы государства – считает размораживание саммитов своим большим достижением. Зеленский никак не может понять, что саммитов не было не потому, что этого не хотел Порошенко, а потому, что этого не хотел Путин. А Путин не хотел встреч потому, что для него они интересны только в случае готовности украинской стороны к капитуляции. Порошенко не хотел капитулировать – с ним не встречались. Накануне встречи в Париже появилась надежда на капитуляцию Зеленского – с ним встретились. Зеленский не стал капитулировать – ни о каких встречах и речи быть не может.
Если Зеленский хочет встречаться с Путиным – пусть даже и в «нормандском формате» - он должен, по мнению Лаврова, исполнять пожелания Москвы.
Первое – это, как ни парадоксально, перестать рассчитывать на «нормандский формат». Лавров несколько раз возмущенно говорил о том, что Киев почему-то считает этот формат «единственным каналом по минским договорённостям». А какой же тогда есть еще формат? А простой – прямые переговоры Зеленского с «главами народных республик», «диалог» Киева с марионеточными властями. Саммит в «нормандском формате», по замыслу Лаврова, это встреча, на которой Меркель, Макрон и Путин должны согласиться с договоренностями Зеленского, Пасечника и Пушилина. А непонятливые украинцы «считают, что у них есть Россия в качестве страны-агрессора, а Франция и Германия помогают Украине заставить Россию выполнить всё то, что должна выполнять сама Украина в прямом диалоге с Донецком и Луганском». Лаврова это бесит.
Второе – внести в украинское законодательство «особый статус Донбасса на постоянной основе». Это классическое требование Кремля – превратить Украину в федерацию, дать возможность оккупированным территориям диктовать всей стране выбор внешнеполитического вектора и модели развития. Путин хочет, чтобы Украиной управляли не из Киева, а из Сталино и Ворошиловграда, а марионетки из Сталино и Ворошиловграда во всем слушались кукловодов из Москвы.
Третье требование – убрать из переговорного процесса вице-премьера Алексея Резникова, который «превратил работу в политической подгруппе Трёхсторонней контактной группы в «полный саботаж». Попросту говоря, Резников не допускает обсуждения в Минске конституционных изменений по российскому образцу и требует модернизации самих Минских соглашений. Поэтому его нужно заменить переговорщиком, который будет устраивать Москву. Заметим, что Лавров ни разу в негативном контексте не упомянул главу офиса президента Украины Андрея Ермака, работа которого в Минске уже привела к серии скандалов и недоразумений.
Это – только первоначальные требования к Зеленскому. Если он начнет их исполнять, появятся новые. В любом случае нужно понимать простую вещь: для России мир – это безоговорочная капитуляция противника. И пока Зеленский полностью и без всяких своих условий не капитулирует перед Путиным, не будет ни мира на Донбассе, ни результатов работы в «нормандском формате».

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що голову офісу президента України Андрія Єрмака на Батьківщині готові звинуватити у державній зраді за те, що він «наважився обговорювати те, як конкретно виконати нормандські домовленості».
Лавров зробив цю заяву під час віртуальної лекції для студентів МГІМО у понеділок. Раніше під час телевізійного виступу глава російського зовнішньополітичного відомства звинувачував у блокуванні роботи Мінської групи віце-прем'єра Олексія Резнікова і взагалі не згадував про Єрмака. Тепер Лавров відверто сказав, на кого ставить Кремль.
Міністр закордонних справ Росії почав справжню «артилерійську підготовку» до віртуальної конференції міністрів закордонних справ країн «нормандського формату», яка повинна відбутися 30 квітня. І підготовка ця полягає у посиленні жорсткого тиску на президента України Володимира Зеленського. Під час лекції для студентів МГІМО Лавров знову наголосив, що ні про який новий саміт «нормандської четвірки» «мови бути не може, тому що все, що погоджено було у Парижі, блокується» українською стороною. І одночасно дав зрозуміти, до чиїх рекомендацій Зеленському слід прислухатися, якщо він хоче, щоб Путін звернув на нього увагу. До рекомендацій Єрмака.
Така груба публічна протекція може здатися далекою від канонів дипломатії і політики взагалі. Але це тільки якщо не розуміти логіки російських царедворців. У Москві досі вважають Росію єдиною справжньою державою на пострадянському просторі, а всі інші колишні радянські республіки - просто географічними непорозуміннями. І Лавров дійсно вважає, що провінційний чиновник Єрмак повинен радіти кремлівській відзнаці, а Резніков, навпаки - задуматися про своюнеправильну поведінку та її наслідки.
До того ж це сигнал учаснику майбутньої зустрічі міністрів у «нормандському форматі» - голові українського зовнішньополітичного відомства Дмитру Кулебі. Щоб він знав, як правильно слід себе поводити, щоб заслужити лавровську прихильність. Espreso.tv

Министр иностранных дел России Сергей Лавров заявил, что главу офиса президента Украины Андрея Ермака на Родине готовы обвинить в государственной измене за то, что он «осмелился обсуждать то, как конкретно выполнить нормандские договоренности».
Лавров сделал это заявление во время виртуальной лекции для студентов МГИМО в понедельник. Ранее во время телевизионного выступления глава российского внешнеполитического ведомства обвинял в блокировании работы Минской группы вице-премьера Алексея Резникова и вообще не упоминал о Ермаке. Теперь Лавров без всяких недоговоренностей сказал, на кого ставит Кремль.
Министр иностранных дел России начал настоящую «артиллерийскую подготовку» к виртуальной конференции министров иностранных дел стран «нормандского формата», которая должна состояться 30 апреля. И подготовка эта состоит в усилении жесткого давления на президента Украины Владимира Зеленского. Во время лекции для студентов МГИМО Лавров в очередной раз заявил, что ни о каком новом саммите «нормандской четверки» «речи быть не может, потому что все, что согласовано было в Париже, блокируется» украинской стороной. И одновременно дал понять, к чьим рекомендациям Зеленскому следует прислушаться, если он хочет, чтобы Путин обратил на него внимание. К рекомендациям Ермака.
Такое грубое протежирование может показаться далеким от канонов дипломатии и политики вообще. Но это только если не понимать логики российских царедворцев. В Москве до сих пор считают Россию единственным настоящим государством на постсоветском пространстве, а все остальные бывшие советские республики – просто географическими недоразумениями. И Лавров действительно считает, что провинциальный чиновник Ермак должен быть счастлив из-за кремлевской похвалы, а Резников, наоборот – задуматься о своем неправильном поведении.
Ну и заодно это сигнал участнику предстоящей встречи министров в «нормандском формате» - главе украинского внешнеполитического ведомства Дмитрию Кулебе. Чтобы он знал, как правильно себя вести, чтобы заслужить лавровскую благосклонность.

Глава австрійської нафтогазової компанії OMV Райан Зеле заявив, що компанія-оператор «Північного потоку-2» збирається завершити його будівництво до кінця 2020-початку 2021 року. При цьому Зеле - його компанія є європейським партнером кремлівського проекту - зазначив, що точних термінів завершення будівництва він не знає.
І сказав правду: зараз ніхто не знає, коли буде завершено будівництво «Північного потоку-2» і чи буде воно завершено взагалі. Судно-трубоукладач «Академік Черський», яке повинно було завершити будівництво газопроводу після запровадження американських санкцій проти західних компаній-учасниць путінської авантюри, не допливло до місця своєї можливої роботи. Судно взяло курс у зворотньому до мети напрямку - до порту Находка, де воно і знаходилося до відплиття до Балтійського моря. При цьому ми навіть не знаємо до кінця, чи дійсно судно «Академік Черський» може бути задіяно для будівництва трубопроводу або ж це черговий блеф Кремля.
Ситуація для «Північного потоку-2» ускладнюється ще й тим, що у ситуації різкого падіння попиту на енергоносії виникає питання доцільності існування альтернативного маршруту доставки газу до Європи. І зменшує інтерес до продовження будівництва у західних лобістів кремлівських інтересів.
А це означає, що Росія ще довго буде перебувати у безпосередній залежності від транзиту по українській газотранспортній системі. З одного боку, з цього випливає, що Кремль не може дозволити собі велику війну на українській території з побоювань знищити газопровід і можливості для прибутку «Газпрому». З іншого - те, що Москва буде прагнути дестабілізувати внутрішню ситуацію в Україні, привести до влади в нашій країні слухняний уряд, який буде підпорядковуватися вимогам Кремля, а значить - інтересам «Газпрому».
Кожен день затримки із запуском «Північного потоку-2» буде посилювати прагнення Кремля до цієї дестабілізації, збільшувати тиск на недосвідченого українського президента Володимира Зеленського та його оточення. Українцям варто готуватися до нової серйозної конфронтації з Кремлем, його розвідниками, дипломатами, диверсантами, пропагандистами і менеджерами «Газпрому». Хоча, якщо серйозно, все це одні і ті ж люди.

Глава австрийской нефтегазовой компании OMV Райан Зеле заявил, что компания-оператор «Северного потока-2» собирается завершить его строительство к концу 2020-началу 2021 года. При этом Зеле – его компания является европейским партнером кремлевского проекта – отметил, что точных сроков завершения строительства он не знает.
И сказал правду: сейчас никто не знает, когда будет завершено строительство «Северного потока-2» и будет ли оно завершено вообще. Судно-трубоукладчик «Академик Черский», которое должно было завершить строительство газопровода после введения американских санкций против западных компаний-участниц путинской авантюры, не доплыло до места своей возможной работы и взяло курс в обратном к цели направлении – в порт Находки, где оно и находилось до отплытия к Балтийскому морю. При этом мы даже не знаем до конца, действительно ли судно «Академик Черский» может быть задействовано для строительства трубопровода или это очередной блеф Кремля.
Ситуация для «Северного потока-2» осложняется еще и тем, что в ситуации резкого падения спроса на энергоносители возникает вопрос целесообразности существования альтернативного маршрута доставки газа в Европу. И уменьшает интерес к продолжению строительства у западных лоббистов кремлевских интересов.
А это означает, что Россия еще долго будет находиться в непосредственной зависимости от транзита по украинской газотранспортной системе. С одной стороны, из этого следует, что Кремль не может позволить себе большую войну на украинской территории из опасений уничтожить газопровод и возможности для прибыли  «Газпрома». С другой – то, что Москва будет стремиться дестабилизировать внутреннюю ситуацию в Украине, привести к власти в нашей стране послушное правительство, которое будет подчиняться требованиям Кремля, а значит – интересам «Газпрома».
Каждый день задержки с запуском «Северного потока-2» будет усиливать стремление Кремля к этой дестабилизации, увеличивать давление на неопытного украинского президента Владимира Зеленского и его окружение. Украинцам стоит готовиться к новой серьезной конфронтации с Кремлем, его  разведчиками, дипломатами, диверсантами, пропагандистами и менеджерами «Газпрома». Хотя, в принципе, все это одни и те же люди.

Фактична відмова парламенту від розгляду кандидатури колишнього президента Грузії Михаїла Саакашвілі на посаду віце-прем'єра - це історія не про самого Саакашвілі.
Це історія про Зеленського.
Ще недавно президент міг зажадати від парламенту затвердити міністром хоч власного водія - і депутати правлячої партії слухняно погодилися б із будь-якою пропозицією глави держави. Погодилися б без дискусії, без прояву інтересу до запропонованої кандидатури. Якщо з'являлися хоч якісь сумніви в адекватності президентських пропозицій, вони сприймалися як демонстрація неповаги до «вождя».
Цей час закінчився. Вже саме запрошення Саакашвілі на засідання фракції «Слуга народу» було поганим сигналом для глави держави. Саакашвілі зустрічався із Зеленським. Цього мало б вистачити будь-якому депутату- «слузі». Але, як бачимо, не вистачило.
Не можна назвати цю ситуацію непередбачуваною. Власне, серед тих, хто передбачав майбутній «бунт» депутатів був ще на самому початку правління Зеленського тодішній глава офісу президента Андрій Богдан - фактичний куратор нового парламенту в перші місяці його роботи. І горезвісний «турборежим» був пов'язаний з розумінням того, що рано чи пізно депутати від правлячої більшості задумаються про власні інтереси, а інтереси Зеленського і найближчого оточення президента перестануть їх цікавити.
Адже ким є у більшості своїй депутати-"слуги"? Це випадкові люди, які просто використовували Зеленського для того, щоб потрапити до парламенту - точно так, як Зеленський використав інфантилізм, наївність і безвідповідальність своїх виборців для потрапляння у крісло президента. Зеленський для таких депутатів - не лідер, а ліфт. Ліфт, який вже дістався потрібного поверху.
При цьому ніякого виходу з ситуації у президента немає. Розпустити парламент? Провести дострокові вибори? Але кого набере Зеленський до нового списку “Слуг народу”? Кого може набрати лідер, у якого немає політичних поглядів і розуміння того, як потрібно реформувати і розвивати країну? Який сприймає політику як серію телевізійних роликів?
Тільки нових випадкових людей, для яких він знову зіграє роль ліфту. Людей, які розбіжаться відразу ж, як тільки зрозуміють, які можливості відкриває для них робота в парламенті.
Для того, щоб було інакше, Зеленський повинен почати працювати не з випадковими людьми і не з командою свого сатиричного шоу. Він повинен почати працювати з однодумцями.
Але спільність поглядів повинна обумовлюватися наявністю поглядів у першої особи. В іншому випадку доведеться завжди працювати ліфтом.
Espreso.tv

Каждый День Победы в путинской России – это самая настоящая агрессия.
Агрессия Сталина.
Свергнутый с пьедесталов генералиссимус то мелькнет на плакате, то напомнит о себе цитатой в метрополитене, то появится в высказываниях того или иного чиновника или штатного пропагандиста в роли мудрого освободителя человечества. Теперь вот – и на фреске в строящемся храме Вооруженных сил России, в окружении собственных военачальников, а также товарищей Путина В.В., Шойгу С.К., Патрушева Н.П. и других официальных лиц. Однако, если призадуматься, если не вспоминать о самом кощунственном появлении истребителя церкви и веры в православном храме, то даже фреска тоже вписывается в общий ряд. Это такой Сталин исподтишка. Вроде бы его нет, но он все же есть. И не один, а в ряду прочих победителей в войне. Начальник товарища Жукова Г.К., предшественник товарища Путина В.В., ничего личного, ничего лишнего.
«Лишнее» в этом году началось с символического переименования городов – но каких! Периферийных. Чужих. Но оккупированных. Кремль еще с брежневских времен хочет вернуться к сталинским названиям, но стыдиться запачкаться в крови. Именно поэтому регулярно возникают все эти потуги, все эти намерения вновь обозвать Волгоград «историческим именем Сталинград», игнорируя настоящее имя Царицына – города, под которым полководческая немощь Сталина раскрылась в полной мере. Но страх всегда останавливает и Волгоград остается Волгоградом – хотя теперь шесть дней в году называется Сталинградом. Такое решение еще семь лет назад приняла местная дума. И ничего, проглотили. 9 мая Волгоград – это Сталинград. Но не он один.
Теперь, по решению главы «Донецкой народной республики» Дениса Пушилина оккупированный Донецк тоже будет наименовываться на праздники своим позабытым именем Сталино. А оккупированный Цхинвали по решению главы Южной Осетии Анатолия Бибилова будет называться осетинским вариантом своего советского наименования - Сталинир. Еще один находящийся под российской оккупацией город – украинский Луганск – вернет себе «праздничное название» Ворошиловград. При этом в Донецке одним переименованием не ограничиваются: подыскивают место для восстановления памятника Сталину.
В то время, как Украина освобождается от Ленина, Россия «метит» оккупированные территории Сталиным. Метит не случайно – вождь все еще остается чекистским кумиром и хозяева современной российской жизни  пытаются понять, готово ли общество принять эту ползучую сталинизацию. Праздничные города, памятник в «сражающемся Донецке», где-нибудь рядом с Моторолой, потом – памятник в Волгограде. И, глядишь, на 80-летие Победы можно будет уже и переименовать Волгоград, и вернуть генералиссимуса на причитающийся ему постамент, по недоразумению занятый маршалом Жуковым. Это и есть та Россия, которой им хочется. Россия Путина, Россия Сталина. Graniru.org

Фактический отказ парламента от рассмотрения кандидатуры бывшего президента Грузии Михаила Саакашвили на пост вице-премьера – это история не про самого Саакашвили.
Это история про Зеленского.
Еще недавно президент мог потребовать от парламента утвердить министром хоть собственного водителя – и депутаты правящей партии послушно согласились бы с любым предложением главы государства. Согласились бы без дискуссии, без проявления интереса к предложенной кандидатуре. Если появлялись хоть какие-то сомнения в адекватности президентских предложений, они воспринимались как демонстрация неуважения к «вождю» и пресекались на корню.
Это время окончилось. Уже само приглашение Саакашвили на заседание фракции «Слуга народа» было плохим сигналом для главы государства. Саакашвили встречался с Зеленским. Этого должно было хватить любому депутату-«слуге». Но, как видим, не хватило.
Нельзя назвать эту ситуацию непредсказуемой. Собственно, среди тех, кто предсказывал предстоящий «бунт» депутатов, еще в самом начале правления Зеленского был тогдашний глава офиса президента Андрей Богдан – фактический куратор нового парламента в первые месяцы его работы. И пресловутый «турборежим» был связан с пониманием того, что рано или поздно депутаты от правящего большинства задумаются о собственных интересах, а интересы Зеленского и ближайшего окружения перестанут их интересовать.
Ведь кто такие в большинстве своем депутаты-«слуги»? Это случайные люди, которые просто использовали Зеленского для того, чтобы попасть в парламент – точно так же, как Зеленский использовал инфантилизм, наивность и безответственность своих избирателей для попадания в кресло президента. Зеленский для таких депутатов – не лидер, а лифт. Лифт, который уже приехал на нужный этаж.
При этом никакого выхода из ситуации у президента нет. Распустить парламент? Провести досрочные выборы? Но кого наберет Зеленский в новый список «Слуг народа»? Кого может набрать человек, у которого нет политических взглядов и понимания того, как нужно реформировать и развивать страну? Который воспринимает политику как серию телевизионных роликов?
Только новых случайных людей, для которых он опять сыграет роль лифта. Людей, которые разбегутся сразу же, как только поймут, какие возможности открывает для них работа в парламенте.
Для того, чтобы было иначе, Зеленский должен начать работать не со случайными людьми и не с командой своего сатирического шоу. Он должен начать работать с единомышленниками.
Но общность взглядов должна подразумевать наличие взглядов у первого лица. В противном случае придется всегда работать лифтом.

Німецька ділова газета Handelsblatt стверджує , що Федеральне агентство з мереж відхилить заявку компанії Nord Stream 2 AG на виведення «Північного потоку-2» з дії норм газової директиви Європейського союзу.
В агентстві не погодилися із логікою компанії, керівники якої стверджують, що поняття «завершення будівництва» – адже «Північний потік-2» досі не добудований – не потрібно інтерпретувати в технічному сенсі, а потрібно звертати увагу на час інвестування у проєкт. Але це дивний аргумент – адже якщо будівництво не є завершеним, так це й означає, що воно не є завершеним. А не підкорятися вимогам газової директиви Європейського союзу можуть тільки ті трубопроводи, які добудовані до 23 травня 2019 року. Будівництво «Північного потоку-2» тоді ще тривало.
Варто нагадати читачеві, в чому сенс газової директиви ЄС і чому вона є такою важливою для України. Сенс цієї директиви в тому, що газопроводи на території Європейського союзу повинні належати незалежним компаніям, а не постачальникам сировини – отже, «Газпром» позбавляється можливості володіти «Північним потоком-2». І до того ж кожен такий газопровід повинен надавати рівний доступ різним постачальникам – отже, «Газпром» не зможе завантажити його на повну потужність. І необхідність в газовому транзиті через Україну – причому в досить об’ємному газовому транзиті – збережеться і після закінчення будівництва «Північного потоку-2».
Однак головним завданням будівельників альтернативних маршрутів – і про це завдання свого часу говорили і президент Росії Володимир Путін, і керівники «Газпрому» – було домогтися повного припинення транзиту російського газу по українській газотранспортній системі. Кремль був готовий вкладати у ці трубопроводи мільярди доларів, їхнім найбільш високопоставленим лобістом був сам Путін, який вирушав з візитом до столиць країн-учасниць проєктів і переконував їхніх керівників не відмовлятися від транзиту російського газу, пропонував вигідні умови. А чому?
Не тільки тому, що український бюджет у разі остаточного припинення транзиту позбавлявся величезних сум гарантованих доходів. Але ще й тому, що у разі ширшого військового протистояння з Україною економічні ризики для Росії було б мінімізовано, російський газ безперешкодно продовжив би надходити по альтернативних маршрутах. І в такій ситуації в Кремлі могли б без особливого збитку для «Газпрому» планувати атаку вже не тільки на Донецьк і Сімферополь, які нині окуповані внаслідок збройної агресії Росії, а й і на Дніпро, і на Київ, і на Львів.
Ось чому зупинка будівництва «Північного потоку-2» стала для України не стільки питанням економічного прибутку, скільки у буквальному сенсі слова питанням виживання. Ось чому кожний новий дозвіл на продовження будівництва перетворювалося на справжню битву. І в цьому сенсі позиція Данії тривалий час призупинила будівництво «Північного потоку-2», мала вирішальне значення. «Північний потік-2» потрапив у пастку європейської газової директиви і фактично позбувся того сенсу, заради якого все й і починалося.
А там і санкції США – санкції, які фактично зупинили будівництво. Після оголошення цих санкцій у «Газпромі» стверджували, що добудують «Північний потік-2» самостійно, без участі західних компаній. А насправді?
А насправді ми продовжуємо стежити за дивною подорожжю російського корабля-трубоукладача «Академік Черський». Саме це судно після відмови західних компаній від участі у добудові трубопроводу вирушило до місця будівництва і керівники «Газпрому» переконували, що воно здатне успішно завершити проєкт. Але кілька днів тому «Академік Черський» змінив маршрут і відправився у зворотному напрямку.
Можливо, тому, що це судно насправді не може бути використано для добудови «Північного потоку-2». Чи тому, що в Кремлі вирішили, що після потрапляння проєкту під норми газової директиви Євросоюзу і на тлі драматичного зниження цін на нафту – а значить, і на газ – немає ніякого сенсу витрачати гроші на здійснення великої антиукраїнської мрії Володимира Путіна? Radiosvoboda.org