Высказывание российского президента Владимира Путина о том, что союзные республики не должны были выходить из СССР с «подарками от русского народа» уже вызвало среди наблюдателей куда больший резонанс, чем обещание диктатора «подумать» о возможности быть вновь избранным на пост главы своего деградирующего государства. И не мудрено! То, что Путин меняет Конституцию ради того, чтобы остаться у власти, было ясно после решения об «обнулении» президентских сроков. А вот возможность новой большой войны на постсоветском пространстве всегда пугает.
Мы не знаем, конечно, что имел ввиду Путин, когда говорил о «подарках». Хотел ли он в очередной раз оправдать оккупацию Крыма или же готовится к новым захватам? И где эти захваты будут происходить? Конечно, в 1922 году УССР присоединялась к Советскому Союзу без Крыма, зато – с Таганрогским краем, в котором тогда жило более 70 процентов украинцев. А в состав РСФСР входила практически вся территория современной Центральной Азии, за исключением небольших народных республик (да-да) Бухары и Хорезма. Хочет ли Путин возвратить в состав России Казахстан, Узбекистан, Кыргызстан, Туркменистан, Таджикистан? Это – «подарки русского народа»? И что в таком случае делать с Тувой? На момент создания СССР ее территория в состав РСФСР не входила, международное сообщество считало Туву неотъемлемой частью Китая, а  сама Россия – независимой народной республикой. (да-да).
Но самое главное даже не в этом. А в том, что Путин забыл, что он – не президент Советского Союза. Он – президент Российской Федерации. Одной из союзных республик, которая заявила о своем выходе из СССР без всякой процедуры и этим ничем не отличается от остальных. Вернее, все-таки отличается. Потому что Украина, например, провела референдум в подтверждение Акта о независимости, одобренного украинским парламентом. В России об этом украинском референдуме никогда, ни при каких условиях не вспоминают. А почему? А потому, что никаких референдумов в самой России о ее выходе из СССР не проводилось. Последний референдум, который касался вопросов государственности и в котором участвовали россияне – это референдум о сохранении обновленного Союза. И в 1991 году руководители союзных республик, которые хотели этот обновленный Союз построить – прежде всего лидеры тех самых стран Центральной Азии, которая в 1922 году входила в состав РСФСР, прямо говорили об этом российским руководителям. Но кто их тогда слушал? Российское общество было буквально одержимо идеей суверенитета. И первую Декларацию о суверенитете принял 30 лет назад именно российский, а не украинский парламент. Так кто доктор русскому народу с его подарками?
Поэтому это не Украина – государство, которое покинуло СССР без всякой процедуры и с «подарками русского народа». Украина – страна, которая провозгласила независимость и получила всенародное одобрение этой идеи на всей своей территории. Включая Крым и Севастополь. И никаких других легитимных референдумов относительно статуса страны и ее территориальной целостности с 1991 года больше не было.
А Россия, да – незаконное образование, созданное группой заговорщиков, которые даже и не подумали обратиться к народу. Такая большая «ДНР» от Калининграда до Владивостока.
И с этой точки зрения первое, что должен сделать Путин – так это отдать Украине украденный в 1924 году Таганрог.
Нечего незаконно выходить из Советского Союза с подарками украинского народа!

Коли спостерігачі аналізують результати соціологічних опитувань, які присвячені жалю про долю Радянського Союзу, вони, як правило, говорять про ностальгію. Про те, що люди згадують своє минуле, свою молодість, що вони впевнені, що тоді було краще, ніж зараз ...
Але цей висновок - всього тільки результат нашої фантазії. Ностальгія за Радянським Союзом - це зовсім не ностальгія за минулим. Це - ностальгія за майбутнім. Це - ностальгія по Росії. Тому що кожна людина - і той, хто жив у СРСР, і той, хто про нього читав і чув - добре знає, що Радянський Союз це просто псевдонім Росії.
Тому той, хто ностальгує, він не ностальгує насправді. Він розраховує, що Росія повернеться. Саме вона. І якщо ми подивимося на всі цифри опитування КМІС, ми в цьому впевнено переконаємося. У західних областях країни «ностальгують» 15,3 відсотка. А на сході - 49,3. Серед етнічних українців ностальгують 30,5 відсотка. А ось серед етнічних росіян - 66,9 відсотка, приблизно стільки ж - 55,7 відсотка серед тих, хто вважає себе «українцем і росіянином одночасно». Серед тих, хто спілкується українською мовою, ностальгують - 25,8 відсотка, а ось серед російськомовного населення - 44,2 відсотка (серед білінгвів відсоток менше, 38,7).
Природним чином, це відношення до імперії повністю корелюється із політичним вибором. На сьогоднішній день єдиний електорат, який дійсно хоче будувати країну - це електорат «Європейської солідарності», електорат Порошенка. Подобається це комусь чи ні, а серед прихильників цієї партії всього 2 відсотка тих, хто хоче союзу з Росією - на противагу електорату ОПЗЖ, там таких 83,2. Але, принаймні, виборці Медведчука теж точно знають, чого вони хочуть - щоб Україна знову перетворилася на УРСР, щоб їхнім президентом став Путін.
А ось як з електоратом інших партій? А ніяк. Серед прихильників «Слуг» - 28,4 відсотка висловлюють жаль з приводу СРСР і 53,6 - ні. Серед прихильників «Батьківщини» - 33,4 проти 42,0. Серед прихильників Радикальної партії - 40,0 проти 38,1. І навіть серед прихильників «Голосу» - вже здавалося б - 17,2 проти 78,8.
А тепер поставте себе на місце Зеленського, Тимошенко, Ляшка. Яким політиком ви можете бути, якщо вам потрібно враховувати настрої тих, хто хоче незалежної суверенної держави і тих, хто практично не проти її ліквідації. Що робити, щоб зберегти весь свій електорат? І відповідь є дуже простою: нічого не робити. Нічого не будувати. Бути опозиціонером навіть тоді, коли перебуваєш при владі. Якби у Тимошенко і навіть у Зеленського був інший електорат, вони вели б себе зовсім інакше. Але як тобі вижити, якщо за тебе голосує електорат з діаметрально протилежними цілями?
Інша справа, що державу так побудувати просто неможливо. Ні! Не можна розраховувати на успіх, коли 33,5 відсотка українців - і це без окупованих територій! - все ще хочуть до Росії ця цифра тільки збільшується з заходу на схід. Ось просто не можна. І справа, звичайно, не в Зеленському, не в Тимошенко і навіть не у Медведчуку. Справа в нас самих. Україна так і буде борсатися в цьому багні, поки українці остаточно не визначаться.
Але при цьому є і хороші новини. Серед учнів і студентів тих, хто «ностальгує» за СРСР всього 4,6 відсотка, не шкодують за Союзом 63,7. Це означає, що майбутнє за Україною, а не за Росією. Але до цього майбутнього потрібно ще дожити.
А для того, щоб дожити і не втратити країну проукраїнський електорат, якого все-таки більше - підкреслю, поки істотно більше, до відновлення територіальної цілісності країни - повинен об'єднатися навколо однієї політичної сили і перестати голосувати за популістів.
Якщо такого об'єднання не відбудеться, якщо політична шизофренія буде торжествувати, це теж не так страшно. Просто мої сучасники, як і їхні діти, так і помруть в цьому болоті марних очікувань і постійного обману. Тому що якщо ти голосуєш за тих, хто повинен тебе обманювати – так що ти хочеш отримати взамін?
Але нехай навіть на смертному одрі кожного з таких виборців втішає думка, що у справжній Україні будуть жити його онуки і правнуки. Це я обіцяю. Espreso.tv

Шановні друзі! Радий повідомити, що кошти з передплати Patreon за травень перераховані на рахунок фонду Пацієнти України і будуть спрямовані на допомогу медикам Івано-Франківської міської клінічної лікарні №1 - якраз вчасно, враховуючи ще й повені на Франківщині. Передплата на Patreon продовжується, тепер тут з’являється оригінальний контент тільки для передплатників - особистий щоденник, можу дозволити собі емоції 🙂. Ну і звичайно, під час карантину будемо й надалі допомагати нашим медикам. https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true

Коли Володимир Путін - не дивлячись на важку епідеміологічну ситуацію у Росії - ухвалив рішення принести підданих в жертву молохові «побєдобєсія» і провести парад на Червоній площі - він все ще продовжував розраховувати, що залишається впливовим світовим лідером, запрошення якого просто не можна буде проігнорувати. І якщо у охоплену епідемією Москву все ж побояться приїхати західні лідери, так, принаймні, для керівників країн пострадянського простору Путін залишиться «альфа-самцем», якого не можна не послухатися. Саме тому у Кремлі вважали, що самі вирішують, кого удостоїти честі бути запрошеним, а кого ні - і демонстративно відмовили в такому запрошенні Володимиру Зеленському, який «неправильно» висловлюється щодо справжніх причин початку Другої Світової.
Але злочинний парад тільки підкреслив міжнародну ізоляцію «Дєда Побєда», як іронічно називають постарілого Путіна самі росіяни. До Путіна приїхали тільки ті, хто не приїхати просто не міг. У підсумку парад Путін дивився у оточенні семи президентів. Якщо не брати до уваги, звичайно, очільника окупованої Абхазії Аслана Бжанію - але і йому в Кремлі не радіють: позбавив влади путінського ставленика.
Приїхали ті, хто не міг не приїхати. Єдиний гість з «зовнішнього» світу - тобто не з СНД - президент Сербії Александр Вучич, який успішно поєднує європейську інтеграцію своєї країни з імітацією перед своїм довірливим електоратом «дружби» з Росією і відразу ж після Москви вирушить до Вашингтона, для участі вже у реальній політиці - зустрічі з прем'єром Косово Абдуллою Хоті. І посередником на цій зустрічі буде Дональд Трамп, а не Володимир Путін. З Путіним - солдатики, з Трампом - майбутнє Сербії. Однак у Москві Вучича тепер називають «головним іноземним гостем року», як же - він ж все-таки «справжній» президент, а не якийсь там пострадянський правитель. А ось сусід Вучича, президент Хорватії Зоран Миланович, який також збирався на парад, до Москви не долетів - у нього «зламався літак».
З країн пострадянського простору приїхало усього шість президентів з дев’яти. Президент Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов злякався карантину після повернення з Москви - а це завадило б йому відзначити власний день народження. Прем'єр-міністр Вірменії Нікола Пашинян і президент Азербайджану Ільхам Алієв - вони планували власну зустріч у Москві - пояснили свою відмову складною епідеміологічною ситуацією у своїх країнах. Путін залишився навіть без найближчих союзників, приїхали ті, хто просто не зміг відмовитися. Білоруський президент Олександр Лукашенко, який готується до чергових псевдовиборів і не хоче, щоб Москва перешкодила йому зберегти владу. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, який розраховує на підтримку Москви у своїх спробах стати «справжнім» президентом, а не тінню реального правителя Казахстану. Президент Киргизстану Сооронбай Жеенбеков, який тільки що посадив свого попередника на 11 років і потребує схвалення. Президент Молдови Ігор Додон, який готується до виборів і для якого підтримка Путіна - головний політичний (і не тільки) капітал. Президент Таджикистану Емомалі Рахмон, який вже почав операцію з передачі влади синові і потребує розуміння своїх монархічних починань. Ну і президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв, який постійно демонструє, що на відміну від свого попередника, вміє дружити з усіма - і з Заходом, і з Росією, і з сусідами. Ось і всі гості.
Міжнародний авторитет Володимира Путіна звузився до щілини. Espreso.tv

У заяві прес-секретаря російського президента Дмитра Пєскова про те, що Росія не втручається у білоруські вибори найбільш переконливою є теза щодо того, що Кремль взагалі ніколи не втручався й не втручатиметься у будь-які вибори. Еге ж. Ані в українські. Ані в американські. В жодні. І розслідування з приводу можливого втручання також проводити не будуть. Вони ж не Америка.
Еге ж, не Америка, факт. Їх тут нєт.

Журналист Денис Казанский, который теперь участвует во встречах Трехсторонней контактной группы как представитель переселенцев, констатирует, что переговорный процесс находится в тупике, что даже добиться исполнения первого пункта Минских соглашений о разведении войск и прекращении огня нельзя просто потому, что российская сторона отказывается обозначить границы оккупированных территорий согласно уже достигнутым договоренностям. Но никакого большого открытия журналист не совершил, просто убедился в том, что понимал и ранее, когда не был непосредственным участником переговоров. И в том, что никаких переговоров нет, никакого прогресса нет и ни о каком окончании войны в ближайшей перспективе говорить не приходится, сможет убедиться любой вменяемый человек, который окажется участником переговорного процесса. Утверждать обратное можно только в том случае, если ты чиновник, которому нужно имитировать деятельность и сохранять опасные иллюзии в голове некомпетентного президента Владимира Зеленского. И если эта имитация имеет простую цель – сохранение власти, участие в распределении финансовых потоков между новыми игроками, обогащение, коррупция и лоббирование олигархических интересов – то, ради чего хищные кланы привели к власти Зеленского и «сделали» всех украинцев вместе.
Но к окончанию войны все это никакого отношения не имеет. А имеет то, что мы вчера наблюдали на оккупированных территориях, когда в один день с Москвой коронавирусный «парад смерти» состоялся и на Донбассе. И это – очередное доказательство ползучей аннексии Донбасса. Важный шаг к такой аннексии был сделан тогда, когда марионеточные администрации закрыли линию разграничения, а российское правительство открыло границу оккупированных территорий с Россией – таким образом, их жители оказались единственными иностранцами, которых пускают на территорию России во время эпидемии. И вот теперь – синхронное проведение парада. Что дальше?
А дальше люди, которые умеют делать выводы, сосредоточились бы на предотвращении  возможного захвата новых территорий Украины, а не на попытках увидеть в глазах Путина стремление прекратить войну. Но такой вывод точно не будет сделан Зеленским, а окружение президента будет только поощрять его заблуждения. И все это закончится российскими флагами в новых захваченных городах нашей страны.

Статистика новых выявленных случаев заболевания коронавирусной инфекцией в Украине на этой неделе бьет все рекорды. В пятницу статистика зафиксировала символический прирост в 1109 заболевших, что стало настоящим «рекордом коронавируса» в Украине. Однако и в предыдущие дни, и сегодня цифра выявленных случаев подбирается к тысяче, что, конечно же, ставит массу неудобных вопросов и перед обществом, и перед властью.
Оптимисты утверждают, что таких больших цифр пугаться не следует просто потому, что в начале эпидемии Украина проводила столь незначительное количество тестов на коронавирус, что ее тогдашняя статистика просто не могла продемонстрировать подлинные масштабы заболевания. А вот сейчас тестов намного больше – поэтому и масштабы намного больше: украинцы просто не имели возможности оценить, что происходит в реальности. Однако министр здравоохранения Максим Степанов не согласен с таким подходом. Он признает, что тестов стало намного больше: «если сравнить начало апреля, это было 200-300 тестирований за сутки. А сегодня это около 12-14 тысяч». Но, вместе с тем, министр указывает, что увеличивается количество обращений граждан с симптомами заболевания, увеличение количества заболевания, то есть пациентом с тяжелым течением болезни. И в результате – увеличение количества пневмоний, одного из главных симптомов коронавирусной инфекции.
Это означает, что в случае, если болезнь будет развиваться такими же темпами, может наступить день, когда больничный фонд Украины не сможет справляться с количеством пациентов. И тогда наступит тот самый коллапс, ради предотвращения которого Украина вводила жесткий карантин и который мы уже наблюдали на юге Европы. Причем речь идет не о каком-то необозримом будущем, а о месяцах, если не о неделях.
Вопрос в том – что собирается в этом случае предпринимать власть, которая оказалась перед несколькими вызовами одновременно. Это и коронавирус, и приближающийся крах экономики, и наводнения в западных областях страны – и все требует денег, которых нет и разумных действий, которые не просматриваются. Сейчас в Украине действует так называемый адаптивный карантин, который подразумевает, что решения о дальнейшем ужесточении или ослаблении ограничений должны принимать местные власти. Но мэры городов уже находятся в состоянии предвыборной кампании, памятуя о том, что им вскоре придется защищать свой мандат. Ссориться с уставшими от долгого карантина людьми не хочет никто. Поэтому рост числа заболеваний приводит не к ужесточению, а к ослаблению ограничений – как, например, в украинской столице, где на фоне этого роста разрешили пускать посетителей вовнутрь ресторанов и открыли бассейны в спортивных центрах. Расчет мэров прост: пусть на фоне нового эпидемиологического кризиса решение о новом жестком карантине принимает правительство, а они лишь смиренно подчинятся этим мерам и продемонстрируют горожанам  заботу о их экономических интересах. Но и правительство не хочет «сжигать» себя, потому что работает на падающий рейтинг президента Владимира Зеленского и его партии «Слуга народа». Во власти все понимают, что провал этой, по сути виртуальной партии президентских поклонников на местных выборах станет началом конца Владимира Зеленского. А поэтому хотят переложить ответственность на возможную эпидемиологическую катастрофу на местные власти – и свой рейтинг сохранят, и, возможно, своих людей в мэры и депутаты местных советов заведут.
Вопрос, кто в этой ситуации думает о самих украинцах, их здоровье и выживании остается риторическим – возможно, отвечать на него придется уже после смены власти в стране. По идее, в сложившейся непростой ситуации с эпидемией и экономикой подумать о себе могли бы сами граждане. Но многие из них привычно оглядываются на власть, представители которой не раз демонстрировали свое равнодушие к смертельной опасности. То депутаты из «Слуги народа» окажутся застигнутыми за обедом в «закрытом» ресторане президентского соратника.

То сам президент в компании ближайших соратников будет пить кофе в «закрытом» кафе и потом платить за это штраф, как будто дело в деньгах, а не в опасности для здоровья. То президент будет утверждать, что хотел заразиться коронавирусом, чтобы продемонстрировать, что это возможно для каждого и не так страшно – будто не был свидетелем того, как боролся за жизнь британский премьер Борис Джонсон. И эта невежественность и насмешливость первых лиц передается людям и создает отнюдь не самый благоприятный фон для борьбы с эпидемией. vot-tak.tv

Заява голови Національного банку України Якова Смолія про свою відставку і політичний тиск на нього - потужний сигнал не тільки закордонним партнерам України, а й громадянам країни.
Це сигнал про те, що час, коли ми могли говорити хоча б про відносну стабільність національної валюти приходить до свого завершення. Що вже незабаром гривня може перетворитися просто на різаний папір, на веселі картинки, а не на гроші. Що одне з останніх досягнень влади 2014-2019 років, ще не знищене після катастрофічних для України президентських і парламентських виборів 2019 року, буде знищено.
У чинної влади просто немає іншого виходу, крім як запустити друкарський верстат. Гроші закінчуються. Якщо не почати їх друкувати, скоро навіть найвідданіші прихильники Володимира Зеленського помітять, що король - голий. Помітять по «голому» холодильнику, по відсутності пенсій і зарплат - по всьому тому, що неминуче повинно було трапитися після голосування за Зеленського і тільки посилилося через епідемію і карантин. Крім того, у запуску друкарського верстата зацікавлені олігархи та їхні лобісти у оточенні Зеленського. Тому що вони точно розуміють - з'явиться можливість чергового раз пограбувати українців. Скупити все задешево. А хіба не заради цього вони об'єднувалися на підтримку Зеленського у 2019 році? Хіба вони не «зробили нас разом»?
Але якщо друкувати гроші - це не буде виходом ні для кого. Хоч скільки не видавай папір замість зарплат і пенсій - грошима він не стане. Запущений верстат - це інфляція, підвищення цін, пропажа товарів. І все це в умовах, коли українці і так бідніють із кожним днем, коли накопичені гривні - єдина надія дожити до нової зарплати або нової роботи. І раптом все це перетворюється на потерть! Якій владі вдасться втриматися після такого? Яка нестабільність після цього настане? Який агресор втримається від спокуси захопити ще шматок української території? Якщо влада почне друкувати гроші, вона може знищити не тільки себе саму, а й державу.
Західні партнери України це прекрасно усвідомлюють. «Незалежність НБУ знаходиться у центрі програми, яку підтримує МВФ, і ця незалежність має бути забезпечена і наступником голови» Нацбанку - заявив представник МВФ Джеррі Райс. Посли групи семи відзначили, що втрата незалежності НБУ поставить під загрозу надійність реформ в Україні та їхню підтримку. У перекладі з дипломатичної мови це означає, що справжніх грошей не буде. Взагалі. І грошей МВФ зокрема.
А буде ще й дефолт. Який тільки додасться до інфляції, підвищення цін, зникнення товарів. Тільки в ще більшому ступені зменшить купівельну спроможність українців. Тільки в ще більшому ступені доб'є українську економіку.
Ще кілька днів тому я був упевнений, що весь цей кошмар трапиться восени.
Але, здається, він може відбутися вже влітку. Espreso.tv

Очевидно, що українські учасники переговорів уже зрозуміли - залишилося тільки переконати у цьому Володимира Зеленського - що на припинення конфлікту на Донбасі і реінтеграцію окупованої території розраховувати не доводиться. І основну ставку потрібно зробити на заморожування конфлікту, коли «просто перестануть стріляти». Якщо ж після цього Кремль визнає незалежність «народних республік» або вирішить включити їх територію до складу Росії, так ніякої відповідальності на Зеленському за це не буде. Головне - що не гинутимуть люди, що Україна буде жити мирним життям. А окуповані території? Ну не воювати ж за них із Росією насправді? Чекатимемо, коли подіють санкції або зміниться влада у сусідній країні.
Це абсолютно прозора політична програма. Виникає тільки одне питання - а Путіну це все навіщо? Щоб взяти на себе відповідальність за жителів Донбасу і остаточно втратити Україну? Заради цього він затівав війну?
Вимоги Кремля є також цілком зрозумілими. Путіну і Козаку потрібно, щоб Зеленський спробував протягнути через парламент «особливий статус» окупованих районів, а перед цим почав обговорювати конституційні зміни із керівниками маріонеткових адміністрацій «народних республік». Навіщо? Зовсім не для того, щоб віддати Донбас. А для того, щоб сприяти дестабілізації в Україні - і було б чудово, щоб конфлікт навколо статусу окупованих районів збігся з економічною і соціальною кризою у нашій країні. Це відкриє шлях до нових територіальних захоплень, нових «народних республік» або хоча б до «відновлення територіальної цілісності» вже існуючих, за рахунок окупації всієї території Донецької та Луганської областей.
Зеленський, втім, не збирається погоджуватися із виконанням цих вимог. А питання статусу окупованих територій збирається обговорювати зовсім не з найманцями, а з представниками переселенців у Мінській групі. Але так український президент може задовольнити тільки себе самого. Путіна він не задовольнить.
А значить, і ніяких компромісів щодо припинення вогню і інших точкових домовленостей теж не буде. Будуть продовжувати стріляти.
І це - навіть не глухий кут. Це - зачароване коло. Якщо ви починаєте виконувати кремлівські вимоги, так починається дестабілізація в країні. А якщо ви їх не виконуєте - так триває військовий конфлікт, який може навіть посилитися.
Вийти з цього кола не дуже складно: потрібно усього лише визнати помилковість підходів Володимира Зеленського, його оточення і його прихильників до вирішення конфлікту з Росією. Потрібно визнати брехливість ставлення Володимира Зеленського, його оточення і його прихильників по відношенню до політики попередньої влади у конфлікті з Росією. Потрібно усвідомити, що політика Володимира Зеленського та його оточення призведе до нової катастрофи у відносинах з Росією, а серед жертв цієї катастрофи - жертв дестабілізації і нової війни - виявляться прихильники Володимира Зеленського. І багато хто з них не зможе вже проголосувати ані за Зеленського, ані за іншого кандидата на пост президента просто тому, що на цвинтарях не голосують.
А тому потрібно перестати розраховувати задовольняти ілюзії людей, які взагалі не розуміють, що навколо них відбувається і тим самим підштовхують себе і інших до могили. Потрібно перестати сподіватися «задобрити» Путіна - людину, що стурбована відновленням «історичної Росії», «задобрити» не можна до того часу, поки цю «історичну Росію" не буде відновлено у кордонах від Ужгорода до Владивостока.
Потрібно зрозуміти, що війна триватиме, солдати - гинутимуть, люди на лінії розмежування - страждатимуть. І так ще дуже багато років. Наша головна мета - щоб ця війна не переросла у більший конфлікт, щоб лінія розмежування не пересунулася до Києва або Кам'янець-Подільського, щоб Україна навчилася жити і розвиватися в умовах перманентного конфлікту з ворогом. Так, війна може закінчитися в голові Володимира Зеленського, війна може закінчитися в голові кожного з його виборців, але ось тільки Росія і Україна знаходяться не у голові Зеленського. І ми з вами теж не в його голові живемо - хоча, можливо, там набагато затишніше, я це допускаю.

Очевидно, что украинские участники переговоров уже поняли – осталось только убедить в этом Владимира Зеленского – что на прекращение конфликта на Донбассе и реинтеграцию оккупированной территории рассчитывать не приходится. И основную ставку нужно сделать на замораживание конфликта, когда «просто перестануть стрелять». Если же после этого Кремль признает независимость «народных республик» или решит включить их территорию в состав России, то никакой ответственности на Зеленском за это не будет. Главное – что не будут гибнуть люди, что Украина будет жить мирной жизнью. А оккупированные территории? Ну не воевать же из-за них с Россией в самом деле? Будем ожидать, когда подействуют санкции или изменится власть в соседней стране.
Это совершенно прозрачная политическая программа. Возникает только один вопрос – а Путину это все зачем? Чтобы взять на себя ответственность за жителей Донбасса и окончательно потерять Украину? Ради этого он затевал войну?
Требования Кремля вполне понятны. Путину и Козаку нужно, чтобы Зеленский попытался протащить через парламент «особый статус» оккупированных районов, а перед этим начал обсуждать конституционные изменения с руководителями марионеточных администраций «народных республик». Зачем? Вовсе не для того, чтобы отдать Донбасс. А для того, чтобы содействовать дестабилизации в Украине – и было бы замечательно, чтобы конфликт вокруг статуса оккупированных районов совпал с экономическим и социальным кризисом в нашей стране. Это откроет путь к новым территориальным захватам, новым «народным республикам» или хотя бы к «восстановлению территориальной целостности» уже существующих, за счет оккупации всей территории Донецкой и Луганской областей.
Зеленский, впрочем, не собирается соглашаться с выполнением этих требований. А вопрос статуса оккупированных территорий собирается обсуждать вовсе не с наемниками, а с представителями переселенцев в Минской группе. Но так украинский президент может удовлетворить только себя самого. Путина он не удовлетворит.
А значит, и никаких компромиссов по прекращению огня и прочим точечным договренностям тоже не будет. Будут продолжать стрелять.
И это – даже не тупик. Это – заколдованный круг. Если вы начинаете исполнять кремлевские требования, то начинается дестабилизация в стране. А если вы их не исполняете – то продолжается военный конфликт, который может даже усилиться.
Выйти из этого круга не очень сложно: нужно всего лишь признать ошибочность подходов Владимира Зеленского, его окружения и его сторонников к решению конфликта с Россией. Нужно признать лживость отношения Владимира Зеленского, его окружения и его сторонников по отношению к политике предыдущей власти в конфликте с Россией. Нужно осознать, что политика Владимира Зеленского и его окружения приведет к новой катастрофе в отношениях с Россией, а среди жертв этой катастрофы – жертв дестабилизации и новой войны – окажутся сторонники Владимира Зеленского. И многие из них не смогут проголосовать ни за Зеленского, ни за другого кандидата на пост  президента просто потому, что на кладбищах не голосуют.
А поэтому нужно перестать рассчитывать удовлетворять иллюзии людей, которые вообще не понимают, что вокруг них происходит и тем самым подталкивают себя и других к могиле. Нужно перестать надеяться «задобрить» Путина – человека, который озабочен восстановлением «исторической России», «задобрить» нельзя до тех пор, пока эта «историческая Россия» не будет восстановлена в границах от Ужгорода до Владивостока.
Нужно понять, что война будет продолжаться, солдаты – гибнуть, люди на линии разграничения – страдать. И так еще очень много лет. Наша главная цель – чтобы эта война не переросла в больший конфликт, чтобы линия разграничения не передвинулась к Киеву или Каменец-Подольскому, чтобы Украина научилась жить и развиваться в условиях перманентного конфликта с врагом. Да, война может окончиться в голове Владимира Зеленского, война может окончиться в голове каждого из его избирателей, но вот только Россия и Украина находятся не в голове Зеленского.

Якщо український парламент ухвалить запропонований депутатами з правлячої партії закон, необхідність якого пояснюється благородною метою вивести з тіні виробництво сільськогосподарської продукції, вітчизняному фермеру буде кінець - а саме село остаточно перетвориться на зону агрохолдингів.
З кожного оброблюваного гектара українських фермерів будуть змушувати платити до місцевих бюджетів півтори тисячі гривень - що, за оцінками фахівців, складе шість тисяч гривень для більшості власників дрібних господарств. Зрозуміло, що рентабельність роботи на землі при цьому податку значно зменшиться. Але на порозі фермерських господарств вже чекатимуть покупці землі - агрохолдинги і спекулянти.
У цивілізованому світі все відбувається інакше. У багатьох європейських країнах ще й доплачують дрібним фермерам, щоб тільки вони продовжували роботу і не продавали землю - наприклад, у Німеччині за кожен гектар землі фермеру виплачують європейську субсидію у 280 євро. Чому? А тому що у епоху великих сільськогосподарських виробників дуже важливо зберегти традиційне сільське господарство. І це у країнах, де ніколи не було радгоспів і колгоспів, а не у нас, де фермерство тільки відроджується після десятиліть комуністичних репресій.
Якщо фермерство і село зникнуть, вся Україна перетвориться на суцільну індустріальну зону - і це при тому, що Україна зовсім не Німеччина і не Польща. В Україні село завжди відігравало специфічну роль хранителя не тільки традиційних рецептів і продуктів, а й національного духу - у той час як великі міста використовувалися імперіями як форпости боротьби з усім українським. Ми нерідко згадуємо про те, що наші російськомовні «мільйонники» оточені «українським морем». Але ж це «море» і є - село. А там, де йому на зміну прийшла суцільна міська агломерація - як наприклад, на Донбасі - зараз окупована Росією територія. І не потрібно думати, що це сталося випадково. Саме тому і відбулося.
Поки великі українські міста не стануть українськими не тільки за географічною приналежністю, але і за мовою, і за самовідчуттям, питання української незалежності не можна буде вважати вирішеним. Але українізації цих міст як раз і сприяло «українське море» навколо них. Якщо це «українське море» перетвориться на індустріальну агломерацію, тоді все відбудеться навпаки - «мільйонники» почнуть русифікувати цю агломерацію, позбавлену традицій і мови.
І у результаті ми можемо втратити не просто село, не просто традиційні продукти і ремесла, не просто конкуренцію маленьких господарств. Ми можемо втратити саму Україну.

За округлими словами з інтерв'ю заступника глави адміністрації президента Росії Дмитра Козака агентству ТАСС - все та ж вимога капітуляції, до якої Кремль протягом багатьох років після окупації Криму і Донбасу закликає Україну. Так, при цьому можна стверджувати, що немає ніяких ультиматумів, що Росія прагне до завершення конфлікту у своїх західних кордонів, що заморожений конфлікт їй не потрібен, а триває конфлікт через «неконструктивність» української сторони.
Тільки це все - велика брехня Дмитра Козака та його начальника, Володимира Путіна. Тому що конфлікт на Донбасі триває рівно з однієї причині - через присутність окупаційних військ та їхніх найманців на українській території. Не буде ніяких військ - не буде ніякого конфлікту. Росія у цьому конфлікті - ніякий не посередник, вона - окупант. Маріонеткова влада не виражає ніякої думки «народу Донбасу», вона висловлює виключно думку своїх «кураторів» з ФСБ і СВР. Якщо вигнати російські війська - як вони були вигнані зі Слов'янська або Краматорська - так конфлікт завершиться через 24 години без всякого «особливого статусу». При тому що жителі звільнених територій можуть голосувати на виборах за ОПЗЖ або Оппоблок, що з того? Україна - демократична держава, це вам не путінська Росія.
Все, що насправді робить Козак - намагається легітимізувати російську окупацію Донбасу і домогтися розширення російського впливу на всю територію України. Саме тому переговорний процес у глухому куті. І він залишиться у глухому куті, поки Путін і його соратники залишаються в Кремлі.

Шановні друзі! Радий повідомити, що з коштів з передплати Patreon за червень мною перераховано на рахунок ГО Солідарна справа громад для допомоги постраждалим від повені мешканцям сіл Чорний Потік у Надвірнянському районі та Хорозово у Верховинському районі на Івано-Франківщині. Передплата на Patreon продовжується, тепер тут з’являється оригінальний контент тільки для передплатників - особистий щоденник. https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true&fbclid=IwAR32X7egFMK6Yieq2YS1cQQXOZGZnQY9naZY_7dLfFgsypUEz_P2WXk48T4

Украинский вице-премьер и и министр по вопросам реинтеграции временно оккупированных территорий Алексей Резников признал, что местные выборы на территории оккупированных Россией районов Донецкой и Луганской областей не состоятся в одно время с местными выборами на остальной территории Украины.
«Выборы на оккупированных территориях должны проводиться после их освобождения, после деоккупации, демилитаризации, разоружения и вывода иностранных войск и взятия Украиной контроля над границей с Россией на основании отдельного закона об особенностях выборов на временно оккупированных территориях» - подчеркнул Резников. И хотя его комментарий касался в первую очередь решения профильного комитета Верховной Рады Украины о дате проведения местных выборов, можно констатировать, что команда Владимира Зеленского окончательно отказалась даже от теоретической возможности проведения местных выборов на Донбассе в одно время с местными выборами на остальной территории Украины.
О такой возможности президент Владимир Зеленский говорил буквально с первых дней после своего прихода к власти – и она была, в свою очередь, связана с призрачной надеждой на то, что ему удастся договориться с российским президентом Владимиром Путиным. Хотя Зеленский до сих пор не отказался от своей идеи, что с Путиным можно договориться, теперь это скорее фигура речи, чем реальное намерение. Даже недавняя встреча советников лидеров стран «нормандского формата» в Берлине продемонстрировала, что платформы для какого-либо взаимопонимания между Москвой и Киевом просто не существует – как не существовало ее и тогда, когда президентом Украины был Петр Порошенко. Кремль по-прежнему трактует Минские соглашения как основу для прямых переговоров украинского руководства с лидерами так называемых «народных республик Донбасса» и утверждает, что Россия – вовсе не участник конфликта, а такой же посредник, как Германия и Франция. В Киеве по-прежнему продолжают напоминать, что любое урегулирование на Донбассе возможно только после того, как с территории региона уйдут российские войска – которых, по мнению Москвы, там и вовсе нет. И тогда о чем договариваться, какие выборы можно проводить?
Сразу же после встречи советников в Берлине заместитель главы администрации президента России Дмитрий Козак дал необычно жесткое интервью агентству ТАСС, назвав переговоры с Украиной «театром абсурда». В этом интервью Козак ни разу не упомянул своего визави, главу президентского офиса Андрея Ермака, вместе с которым он еще недавно пытался «оживить» буксующий переговорный процесс в Трехсторонней контактной группе. Зато отметил, что «демонстрировать успех, выдавая желаемое за действительное» - закон украинской политики.
Очевидно, что к категории «желаемого» относится и возможность проведения нового саммита «нормандской четверки» в Берлине, на который Владимир Путин явно не собирается. Кремль выставляет Владимиру Зеленскому условия, выполнение которых может привести разве что к его отставке, а вовсе не к саммиту. А поскольку и у самого Зеленского теперь есть условия для Путина, то может оказаться, что встреча в Париже в декабре 2019 года так и останется первым и последним свиданием российского и украинского президентов. Vot-tak.tv

Можна уявити собі, яким був би гамір цього тижня, якби 2014 року Віктор Янукович всидів би на троні, а не опинився у Ростові.
А у нашому реальному житті про 70-річчя Януковича практично не згадували. Хіба що деякі медіа задалися питанням: а де він взагалі?
Біда цієї людини - і ця біда стала трагедією для його земляків і усіх співвітчизників - у тому, що він так і не зрозумів, що мистецтво політика полягає у взаємодії із власним суспільством, а не у опорі на зовнішні сили. Я добре запам'ятав діалог з ним на одній з телевізійних передач, коли Янукович вже проводив свою другу передвиборчу кампанію і намагався не відлякати тих, хто сприймав його виключно як кремлівську маріонетку. Він вийшов до мікрофона, прочитав українською мовою завчену промову про необхідність і важливість європейської інтеграції, а потім опустився в крісло поруч зі мною, підняв очі і вже російською запитав «ну ти ж розумна людина? Розумієш, що наше майбутнє - тільки разом з Росією!».
Я зрозумів одне: він вірить у Кремль, вірить у Путіна, переконаний, що тільки підтримка Москви гарантує стабільність його майбутньої влади. І ця віра визначала його дії як політика весь час, поки він перебував у центрі великих подій.
Сьогодні вже мало хто пам'ятає, що з сірого чиновника, наступника Кучми на політика Віктор Янукович перетворився саме тоді, коли на одній з прес-конференцій прочитав заготовлені російськими політтехнологами тези, спрямовані на розкол України. Зачитування цих тез було неодмінною умовою кремлівської підтримки. Російські політики цього і не приховували, не розуміли, чому повинні підтримувати Януковича «просто так». Але саме після того, як Янукович капітулював, передвиборна кампанія 2004 року придбала несподівану гостроту. Стало ясно, що Ющенко - політик «звідси», а Янукович - «звідти», що це не вибір між двома українськими політиками, а вибір між Києвом і Москвою.
І потім він завжди обирав саме цю модель поведінки - капітуляцію. Намагався якось відстояти навіть не національні, а свої власні інтереси, але варто було тільки Путіну або навіть Медведєву - подумати тільки, Медведєву! - тупнути ніжкою - як відразу ж здавався. Сміливим він був тільки проти власного народу - і те до часу, поки його резиденцію захищали силовики.
Саме тому стало можливим підписання Харківських угод, які сприяли перетворенню Чорноморського флоту на окупаційний контингент. Саме тому з'явився горезвісний закон Колесніченка-Ківалова, який повинен був зацементувати мовний, ментальний і політичний розкол України. Саме тому Янукович відмовився від угоди про асоціацію з Європейським Союзом - хоча його адміністрація так довго і напружено працювала над цим документом. Саме тому він виявився нездатним до діалогу з повсталим суспільством. Саме тому опинився у Ростові.
А у Ростові виявилося, що він більше не потрібен тим, на кого так розраховував! Його навіть до Москви не запросили. Отримали від нього подання на призначення Аксьонова головою уряду Криму, прохання про введення військ в Україну, випустили на прес-конференцію - і забули, вже не сприймали всерйоз. Навіть тезу про його «легітимність» за кілька місяців перестали повторювати. З нього не вийшло ані президента у вигнанні, ані «патріарха» проросійського табору. Адольф Гітлер придумав для позбавленого влади у Римі Беніто Муссоліні цілу фашистську республіку на берегах озера Гарда. Володимир Путін пошкодував для Віктора Януковича навіть посаду керівника «народної республіки» на його рідному Донбасі, вирішив, що краще -«нові обличчя». І на 70-річчя Януковича про «легітимного» колишнього президента України ніхто не згадав навіть у російських медіа: а навіщо?
І цей урок - він для кожного українського лідера. Кремлю цікавий тільки той, кого можна використовувати для досягнення власних цілей. Але для того, щоб домогтися успіху в Україні, Кремль - ненадійна опора.
Без підтримки українського народу тут не обійтися. radiosvoboda.org

Те, що частина депутатів від правлячої партії «Слуга народу» не погодилася із провокаційним законопроектом свого колеги по фракції Максима Бужанського і стала збирати підписи під документом, який закликає до відмови за голосування за цей антидержавний закон - подія безпрецедентна. Звичайно, «бунти» у середовищі «Слуг народу» траплялися і раніше, але ми бачили їх результати на табло для голосувань, а не перед ними. І не стикалися з окресленою політичною платформою - та ще й платформою патріотичного характеру. Не кажучи вже про те, що всі ми прекрасно розуміємо: законопроект Бужанського явно підтримують і у офісі президента Володимира Зеленського, і у кабінеті спікера парламенту Дмитра Разумкова. Без сприяння оточення глави держави і голови Верховної Ради законопроект, автори якого у черговий раз намагаються зіграти на неіснуючих «мовних протиріччях» у нашій країні, ніколи не потрапив би до сесійної зали. Так що виступ частини «слуг» - це в прямому сенсі слова бунт проти влади.
Цей бунт не міг не відбутися рано чи пізно. Уже не раз доводилося відзначати, що і оточення Зеленського, і сама фракція «Слуг» - це зріз всього українського суспільства. Зріз, позбавлений загальних цінностей і цілей, об'єднаний вірою в те, що можна добитися дива за допомогою телевізійного коміка на рівні виборців і - коли мова йде про депутатів і чиновників - використати популярність Зеленського у якості можливостей для власного збагачення і «соціального ліфта». У цьому сенсі для себе самого, для депутатів- «слуг», для чиновників з офісу Зеленський дійсно творить диво. Просте українське чудо перерозподілу фінансових потоків і доступу до тіл олігархів, справжніх правителів деградуючої країни.
Але, тим не менш, це не скасовує того факту, що серед депутатів-«слуг» є дуже різні люди. Є патріоти своєї країни, яким по дорозі з «Європейською солідарністю» або «Голосом». Є патріоти іншої країни, яким по дорозі з ОПЗЖ. Ну і є ті, кому все одно, кому по дорозі виключно із Зеленським.
Так ось перші дві групи не можуть не замислюватися про своє майбутнє. Про те, що буде, коли Зеленський остаточно втратить популярність, перестане бути «соціальним ліфтом», не забезпечить їм умов для подальшого кар'єрного зростання. У цій ситуації залишаться лише дві можливості збереження в політиці - патріотична і антиукраїнська.
Тому вже зараз одні намагаються протягти антидержавні закони і посилити напруженість у суспільстві, а інші намагаються чинити опір і запобігати провокаціям своїх колег. І цей розкол у середовищі «Слуг народу» буде тільки посилюватися і поглиблюватися відповідно до неминучого падіння популярності і краху популістської влади.