Шановні друзі! Радий повідомити, що з коштів з передплати Patreon за вересень фонд Пацієнти України допоможе медикам Одещини
для закупівлі ізоляційних халатів. Передплата на Patreon продовжується, як і особистий щоденник на Patreon! https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true&fbclid=IwAR3tyvds_XCiu3tLNMLo_gM7T2AYSoEkubLPvHZ48LRxaJorrj0suWW51W0

Участники группы Pussy Riot в день рождения Владимира Путина вывесили радужные флаги на зданиях ФСБ, администрации президента, Верховного суда, ОВД "Басманный" и Министерства культуры. Организаторы потребовали расследовать убийства и похищения представителей сексуальных меньшинств в Чечне, прекратить преследование активистов и организаций, помогающих ЛГБТ-сообществу, легализовать однополые партнёрства, а также отменить действующий закон о пропаганде так называемых нетрадиционных сексуальных отношений среди несовершеннолетних.
Многим украинским читателям этот протест может показаться странным. Продолжается аннексия Крыма и война на Донбассе. Российский режим ощущает свою вседозволенность в Сирии. Путин поддерживает белорусского диктатора Александра Лукашенко, применяющего силу по отношению к участникам протестов в своей стране. Только что произошло отравление оппозиционного активиста Алексея Навального – только одно из длинной серии путинских отравлений. А организаторы акции на день рождения Путина говорят о преследовании сексуальных меньшинств и вывешивают радужные флаги. Вот уж, действительно, самая главная проблема!
 
Но акция на день рождения Путина имеет глубокое символическое значение. Конечно, можно было и украинские флаги вывесить. И национальные белорусские. И портреты украинских граждан, убитых российскими оккупантами. Однако превращение российского режима в авторитарного монстра началась именно с принятия пресловутого закона о гей-пропаганде среди детей.
Да, тогда уже прошли две чеченские войны. Однако власть ещё имела возможность говорить о защите территориальной целостности России, о борьбе с террором. Сами войны на Кавказе не затрагивали непосредственно прав человека на остальной территории России и воспринимались как наследие развала Советского Союза. С законом о гей-пропаганде все было уже совершенно иначе. Он конкретно показывал, какую цивилизацию собирается строить в России Владимир Путин. И то, что эта архаичная средневековая человеконенавистническая цивилизация готов к конфронтации с цивилизованным миром.
Тем не менее, российское общество отнеслась к этому закону в лучшем случае равнодушно, а в худшем – одобрительно. В других странах на постсоветском пространстве ему даже пытались подражать. Аналогичный закон был внесён на рассмотрение украинской Верховной рады, причём его инициаторами были представители всех фракций. Как сторонники интеграции с Евросоюзом, так и сторонники интеграции с Москвой. Но у нас этот закон так и остался среди многочисленных депутатских инициатив. В России он стал нормой жизни.
И вот как раз после этого закона стало ясно, что возможно всё. Ведь как действует авторитарный режим – он вначале наносит удар по наиболее слабым, по тем, кто не пользуется очевидной общественной поддержкой, по тем, кто не может себя защитить. А уже потом принимается за всех остальных – по очереди.
Я хорошо запомнил диалог с одним из ведущих провластных российских журналистов в дни, когда принимали этот закон. Мы как раз проходили мимо Государственной Думы, где не было никаких массовых демонстраций или хотя бы пикетов. И коллега сказал мне - вы не сомневайтесь, если они проглотили это, то проглотят и всё остальное. У нас теперь развязаны руки.
Я тогда подумал, что он преувеличивает. Что одно дело – закон о гей-пропаганде в обществе, где ещё недавно однополые отношения были уголовно наказуемы и совсем другое – подавление прав большинства населения, война и насилие. Но оказался прав коллега, а не я. Государственная Дума быстро превратилась во взбесившейся принтер, российские граждане – в статистов и пушечное мясо для авторитарного режима.
Поэтому радужные флаги на российских учреждениях в день рождения Путина просто напоминают, когда он начался, этот позор и кошмар. И служат уроком всем остальным – общество, которое позволяет словить себя на удочку архаики и «скреп», неизбежно скатывается к торжеству авторитаризма, бессилия каждого гражданина перед государством, к войне и смерти.

Владимир Зеленский утверждает, что диалог с Владимиром Путиным необходим для достижения мира на Донбассе и сокрушается, что собственные медиа мешают этому диалогу. Светлана Тихановская призывает Владимира Путина стать одним из посредников в урегулировании ситуации в Беларуси и не давать денег Александру Лукашенко. А лучше дать деньги тем, кто придёт к власти после честных президентских выборов.
В России в ответ заявляют, что никакого урегулирования на Донбассе, пока Владимир Зеленский является президентом Украины, быть не может. Светлану Тихановскую вообще объявляют в розыск. Владимира Зеленского тоже, в конце концов, объявят, как объявляли уже многих «неправильных» украинских чиновников.

Зеленский и Тихановская, вероятно, считают, что они всё делают правильно. Они не оскорбляют Владимира Путина, они говорят о российском президенте с должным уважением, они стараются не замечать его очевидных для любого беспристрастного наблюдателя преступлений по отношению к украинскому и белорусскому народам. Они считают, что такая тактичность должна быть оценена по достоинству. Ведь разговаривают же с ними с уважением Ангела Меркель или Эммануэль Макрон. Так почему же Путин не может?
Именно поэтому. Потому что Путин – не Меркель и Макрон. Потому что он с уважением разговаривает только с теми, кто может ответить ему силой. Или хотя бы с теми, кто готов сопротивляться давлению. Зеленский для Путина – всего лишь руководитель взбунтовавшейся колонии, которую нужно загнать обратно в имперское стойло. А Тихановская – и вовсе представительница каких-то непонятных мятежников, которые до сих пор не могут понять, что это Путин решает кому быть президентом Беларуси, а вовсе не какой-то там придуманный белорусский народ. Вопрос не в том, почему он должен их уважать. Вопрос в том – почему он должен их замечать. Кто они вообще такие?
Профессиональный политик достаточно быстро понял бы, как на самом деле Путин к нему относится.
Но отличие политического неофита от профессионального политика в том, что неофит не обучаем. Что он живёт в мире собственных иллюзий до окончания своей политической карьеры. Тем более, если это постсоветский неофит, который, куда его не избирай, а все равно испытывает комплекс неполноценности по отношению к человеку, находящемуся в самом Кремле. Все равно считает, что там — самый главный президент. А в Киеве или Минске – так, художественная самодеятельность.
И такое отношение к политике, конечно, создаёт серьёзные проблемы и для борьбы Украины с российской оккупацией, и для белорусского протеста. Потому что главный враг Владимира Зеленского – вовсе не Пётр Порошенко и не журналисты или эксперты, которые пытаются объяснить некомпетентному главе государства, как на самом деле устроен мир за границами его головы. Главный враг Владимира Зеленского и Украины – Владимир Путин. Человек, принявшей решение об оккупации украинских земель и продолжающий дестабилизировать Украину в расчёте рано или поздно присоединить её территорию к своим владениям. Главный враг Светланы Тихановской – не омоновец, который избивает участника протестов и даже не Александр Лукашенко, который платит этому омоновцу деньги и старается удержаться у власти. Главный враг Светланы Тихановской и Беларуси – это Владимир Путин, который сделал все возможное для многолетнего функционирования ублюдочного авторитарного режима в Беларуси. И сейчас делает все возможное, чтобы этот режим сохранился ровно до того момента, пока не вызреют условия для присоединения белорусских властей к России.
Они с ним никогда не договорятся. Graniru.org

«Санкции важны как символ, который обозначает отношение цивилизованного цивилизованного мира к будущей судьбе авторитарных режимов. Но при этом, пока цивилизованный мир не хочет поступаться своими интересами и серьёзно рисковать, не нужно думать, что санкции вот буквально завтра приведут к освобождению Донбасса или отставке Лукашенко». https://www.svoboda.org/a/30890400.html

Володимир Путін розпорядився дозволити поставки на російський ринок продукції трьох українських підприємств - компанії «Брацлав», Барського машинобудівного заводу і Рубіжанського картонного комбінату. Путін зробив цю заяву на нараді із прем'єр-міністром Росії Михайлом Мішустіним та іншими членами уряду, однак пов'язувати її потрібно зовсім не з цією зустріччю, а з недавнім спілкуванням Путіна з Віктором Медведчуком.
Саме на цій зустрічі прозвучало прохання Медведчука про відновлення поставок, а Путін розповідав про те, як йому болить серце за українців, що залишилися без роботи. Ну і після цього Медведчук зустрівся з Мішустінім і був, очевидно, узгоджений список підприємств.
Навіщо це Путіну? Все дуже просто. Російський президент таким чином бере участь у виборчій кампанії ОПЗЖ на місцевих виборах і одночасно посилає, як йому здається, сигнал до підприємницької еліти - ось за кого потрібно голосувати, ось кого потрібно підтримувати, якщо ви хочете відновлення співпраці з Росією. Путін діє так вже не вперше. У 2004 році, під час виборчої кампанії Віктора Януковича, він повідомив у прямому ефірі українського телебачення про продовження терміну перебування громадян України в Росії без реєстрації до 90 днів. Тоді можливості перебувати в Росії до 90 днів без реєстрації не мав ніхто. Навіть росіяни не могли поїхати в інше місто власної країни на 90 днів без обов'язкової реєстрації. Але Путіну потрібно було довести, що Янукович - найкращий вибір для тих, хто хоче співпраці з Москвою. Або просто працювати в Росії. Уже після початку війни Путін намагався продемонструвати важливість Медведчука, лобіюючи його участь у перемовинах Тристоронньої контактної групі і, що найголовніше, в обміні полоненими. Якщо Медведчука не було в схемах обміну - не було й обміну. І це теж був сигнал.
Але зараз переговори по Донбасу міцно заблоковані, йти на будь-які кроки, які допоможуть президенту Володимиру Зеленському, Путін явно не має наміру. А Медведчуку допомагати треба. Саме тому знайдений інший сигнал - «реабілітація» кількох українських підприємств. Ну, а якщо є інтерес до повернення повноцінного економічного співробітництва з Росією, ясно як про це можна домовитися - обрати президентом Медведчука і капітулювати. Ось, власне, і все, що хоче нам сказати Путін.

Рішення Дарницького районного суду, який заборонив розповсюдження книжки мого колеги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» без згоди колишнього «адвоката» Василя Стуса, а тепер путінського кандидата на посаду президента України Віктора Медведчука — це справжня ганьба, яка нагадує, що Україна досі залишається у пострадянському світі поруч з Росією і Білоруссю. Цей факт підтверджений не тільки ганебними результатами президентських виборів 2010 та 2019років. Цей факт підтверджується і дегенераційністю судової системи, реформування якої практично припинилося після олігархічного реваншу 2019р. Цей факт підтверджується і відданістю частини населення України людиноненависницьким цінностям комуністичного режиму. Режиму, який імітував правосуддя за допомогою таких «адвокатів», як Віктор Медведчук. Режиму, який вбив Стуса. Режиму, який досі здається багатьом моїм співвітчизникам нормою, а не збоченням.

Демократична опозиція Білорусі стала лауреатом премії Європейського парламенту імені академіка Андрія Сахарова. "Насильство ніколи не переможе правди. Наш меседж вам, дорогі лауреати, - залишайтеся сильними і не припиняйте вашу боротьбу. Знайте, що ми вас будемо підтримувати", - заявив спікер Європарламенту Давид Сассолі, який повідомив про присудження престижної премії.
Цього ж дня голова служби зовнішньої розвідки Росії Сергій Наришкін прибув до Мінська і зустрівся з місцевим диктатором Олександром Лукашенком. Лукашенко був у захваті від зустрічі з одним із соратників Володимира Путіна і запевняв, що цей візит викличе фурор у медіа. Але в ще більшому захваті був сам Наришкін - той самий Наришкін, який 2014 року погрожував новому спікеру українського парламенту Олександру Турчинову. З того, як Наришкін дивився на білоруського диктатора, можна зробити простий висновок: Кремль упевнений, що тепер, після початку масових протестів у Білорусі, Лукашенко остаточно потрапив у російський капкан, споруджений для його країни ще у дев'яності роки. І тепер питання ліквідації білоруської державності - за допомогою Лукашенка або без нього - це виключно питання часу.

У всьому цьому є дивовижний символізм. Академік Сахаров вибрав шлях опору авторитаризму ще тоді, коли комуністичний режим здавався непорушним, коли мало хто міг уявити, що пройде час - і опальний академік опиниться на трибуні Кремлівський палацу з'їздів, а незабаром заборонять КПРС і ліквідують Радянський Союз. У той же час Володимир Путін і Сергій Наришкін вибрали шлях обслуговування авторитаризму в його найогиднішому варіанті - у спецслужбах комуністичного режиму. Можна сказати, що Путін і Наришкін зробили правильний вибір. Їм вдалося відновити російський авторитаризм після краху комуністичного режиму, Повернутися до звичних практик придушення незгодних, отруєння опонентів, агресії та інших злочинів - у яких режим Путіна сьогодні може конкурувати з режимами радянських генсеків. А те, що Захід при цьому нагороджує борців із авторитаризмом премією Сахарова - так це ознака слабкості демократичного світу. Якому тільки премії й залишилися.
І все ж Путіну і його спільникам не перемогти. Не перемогти саме тому, що вони борються з самою історією, з народами.
І те, що мешканці однієї з найбільш законсервованих у радянському минулому країн опинилися на вулицях Мінська та інших міст Білорусі, доводить, що у будь-якого авторитарного режиму є свій термін придатності. І у режиму Лукашенка, і у режиму Путіна.
І коли такі ж масові, а можливо і жорсткіші протести почнуться на вулицях Москви та інших міст Росії, Путіну і Наришкіну нікуди буде відправлятися з візитами.

Передбачувана поразка президентської партії на місцевих виборах і провал ініційованого Володимиром Зеленським опитування громадян дозволяє багатьом говорити про занепад популізму, розчарування українців і можливості повернення країни до цивілізованого розвитку, до реформ і змін.
Але ці надії можуть виявитися марними, якщо ми будемо вважати, що зміни у настроях громадян відбудуться самі собою. Адже потрібно пам'ятати, що Зеленський з'явився на політичній сцені України не просто так. Це - продукт олігархічного реваншу, прагнення зупинити розвиток країни, відкинути її у минуле, не допустити деолігархізації і появи конкурентної економіки. І українці, які проголосували за Зеленського, були хіба що статистами в олігархічному політичному театрі. Але при цьому не потрібно думати, що олігархи такі вже ідіоти і не розуміли, наскільки недовготривалим може виявитися їхній тріумф. Вони з самого початку не вірили у ефективність Зеленського і вже тим більше в тривалість дутої популярності колишнього телевізійного коміка. Досить згадати інтерв'ю Ігоря Коломойського, які він давав відразу ж після перемоги Зеленського. Це зараз Коломойський мовчить, а тоді був дуже говіркий. І стверджував, що про результати діяльності президента можна буде судити вже за рік-півтора. Те, що Коломойський не дає ніяких оцінок зараз, ще не означає що нічого не бачить. А означає, що він знаходиться у пошуку нових варіантів для збереження своїх позицій і позицій своїх «колег» по олігархічному клубу.
Нам будуть намагатися запропонувати нову популістську альтернативу. Ми можемо її ще не помічати, як не помічали Зеленського, коли він грав у серіалі «Слуга народу», і могли вважати, що це тільки кіно, а не технологія олігархічного реваншу. Але це не означає, що нової популістської альтернативи не буде. Буде! Тим більше, що явка на місцевих виборах явно продемонструвала розчарування більшості населення в існуючих політичних проектах. З цим-то населенням олігархи і будуть працювати, щоб запропонувати йому нові пустушки в кольорових обгортках - пустушки, які дозволять їм зберігати вплив і владу в країні, прирікаючи інфантильних прихильників своїх симулякрів на бідність і безвихідь.

Не варто обманювати самих себе щодо справжнього сенсу «антикорупційного» рішення Конституційного суду. Це - демонстративне продовження олігархічного реваншу, який почався після президентських і парламентських виборів 2019 року.
Уже не раз доводилося писати - не мають ніякого значення мотиви, за якими 73 відсотки виборців проголосували тоді за телевізійного коміка. Має значення тільки те, чому за цього коміка «проголосували» українські олігархи, чому вони його підтримали.
А тому, що на відміну від глядачів власних телевізійних каналів, точно знали - ця недосвідчена і слабка людина не становитиме жодної загрози для повернення і посилення їхніх позицій навіть в разі, якщо реально захоче грати власну політичну партію. Захоче - але не зможе, бо не знатиме як. Захоче - але побоїться остаточно псувати з ними відносини. Втім, щодо останнього вони могли бути не впевнені до кінця - і саме тому вичікували до моменту, коли стане очевидним швидкий розвал режиму. Цим моментом і виявилися місцеві вибори, які продемонстрували зменшення популярності і безпорадність Зеленського. І тепер будь-який пройдисвіт-депутат у парламенті може легко зрозуміти, що Зеленський може незабаром просто зникнути з політичної сцени, а ось Коломойський і Медведчук залишаться. Докази? А давайте уявимо собі, як три або чотири місяці тому голова Верховної Ради, обраний голосами президентської партії, демонстративно ігнорує ініційоване Зеленським опитування. Які вам ще потрібні докази?
Тому спецоперація прочитується досить просто - незалежно від того, є Зеленський її свідком або учасником. Як інструмент для реваншу використовується Конституційний суд - скасування «антикорупційних» законів буде не останнім таким його рішенням (але і не першим - згадаємо, як суд дав можливість провести антиконституційні позачергові парламентські вибори). А дезорієнтований парламент просто не зможе чинити опір цьому наступові з минулого - навіть якщо цього захоче президент. І Україна буде відкинута до 2014 року - тобто до часу, коли олігархи розраховували послабити Януковича і стати справжніми господарями країни, а отримали не зрозумілу ними «Революцію Гідності». З наслідками цієї революції - перш за все правовими та економічними вони і борються.
Але олігархічний план провалиться, смію вас запевнити. У України тут є сильні союзники.
Перший союзник – неуникненна економічна і епідеміологічна криза. Олігархи вміють тільки красти з бюджету і підкуповувати чиновників. Як вивести країну з кризи, вони не знають, необхідним інтелектом і професіоналізмом для цього не наділені, у політиці і кадрах розбираються на рівні Зеленського. У ситуації краху країні потрібна буде компетентна влада. І олігархам у критичній ситуації доведеться цю владу, нехай навіть з ненавистю, але підтримати. Не вірите - запитайте у Коломойського.
І тут посилюється роль іншого нашого союзника - цивілізованого світу. Без його коштів не просто ми не виживемо - влада не виживе. І нам доведеться повертатися до досягнень Революції Гідності просто тому, що не буде вибору. І у олігархів в тому числі - чим більше вони будуть чинити опір, тим більше буде стискатися задушливе кільце навколо шиї кожного. З такими мільярдами нікому не хочеться до в’язниці. Не вірите - запитайте у Фірташа.
Звичайно, олігархи будуть думати, що їм допоможе Москва. Але тут втручається наш третій «союзник» - Володимир Путін. Це олігархи можуть по-дитячому сподіватися, що Путіну потрібна лояльна Україна і в обмін на цю лояльність він дозволить їм її і далі безкарно грабувати, більш того - створить для цього умови і дасть грошей. Але для Путіна ці не надто багаті за російськими мірками люди - взагалі ніхто. Так, інструмент для поглинання України. Він їм нічим не допоможе, хіба що спробує ще що-небудь окупувати - і позбавити їх ще кількох підприємств. А цього нікому з них не хочеться. Не вірите - запитайте у Ахметова.
Таким чином, криза, Захід і Путін створять всі необхідні умови для того, щоб український народ знову зайнявся роботою над помилками і врятував свою країну.
Не вірите - запитайте у Майдану. Espreso.tv

Главной темой, которую обсуждали участники прошедшего в конце октября в Москве съезда Союза добровольцев Донбасса, стала вовсе не ситуация на Донбассе, а война на Кавказе. Глава союза и бывший «премьер-министр Донецкой народной республики» Александр Бородай заявил, что получил сотни обращений от «добровольцев», спрашивавших его, нужно ли ехать в Карабах. Но оказалось, что не нужно, потому что Армения «стала играть в незалежность». «Добровольцев очень ждут в Карабахе, но ехать туда не нужно, пока в Ереване сидит прозападное правительство» - объяснил Бородай.
Российская политика на Кавказе реконструируется достаточно просто. С точки зрения своих обязательств перед Арменией Россия действительно должна вмешиваться только тогда, когда военные действия будут происходить непосредственно на армянской территории, а не на территории, которая с точки зрения международного права считается территорией Азербайджана. Но когда это останавливало Кремль в недавнем прошлом? Стоит вспомнить, что регулярные российские войска не задействовались Москвой в случае целого ряда конфликтов, инспирированных Россией на постсоветском пространстве. Россия никогда не реагировала на факты присутствия своих военных – ни на задержания целых воинских частей, «заблудившихся» в украинских лесах, ни на показания разведчиков, ни на «мемуары» диверсантов.
Почему же тогда Россия так щепетильно ведет себя сегодня? А потому, что война за Карабах – это не азербайджанская, не турецкая, а российская операция возмездия. Операция возмездия армянскому народу, который посмел избрать себе руководство, которое он сам захотел. Который избавился от коррумпированных кланов и поднял руку на самого Роберта Кочаряна – второго президента Армении и близкого друга Владимира Путина.
Можно себе представить, что было бы, если бы сейчас во главе Армении был бы не Никола Пашинян, а Роберт Кочарян или его преемник на посту президента Армении Серж Саргсян. Не было бы никакого съезда добровольцев Донбасса – все «добровольцы» были бы на позициях, а самолеты с неопознанными знаками, это вечное оружие «коррумпированных военных» бомбили бы азербайджанские города. Впрочем, нет – не бомбили бы. Потому что Ильхам Алиев, как искушенный и умный политик, просто не пошел бы на развертывание операции в Карабахе. Сама эта война стала возможна именно потому, что в Баку поняли – или узнали, что в сложившейся ситуации Москва не будет помогать Еревану, пока не начнутся военные действия на территории самой Армении. Что не будет никаких «добровольцев» со споротыми погонами. Причем для этого не нужно, думается, прибегать к какой-то разведывательной информации или же аналитическим выкладкам. Президенту Азербайджана – или президенту Турции, с которым постоянно общается Путин, просто могли об этом сказать. Открытым текстом.
Каковы окончательные цели России в этой операции возмездия, мы поймем уже в ближайшие недели. Конечно, идеальный вариант для Кремля – это передача под контроль Азербайджана районов вокруг Нагорного Карабаха и ввод в сам Карабах российских миротворцев. Это позволит Москве сохранить и усилить влияние в Армении – потому что с этого момента только Россия и никто другой будет гарантом безопасности карабахских армян. И это позволит «взять на мушку» Азербайджан. Потому что любой удар по позициям российских «миротворцев» - или имитация этого удара самими «миротворцами» позволит России начать военные действия уже на территории самого Азербайджана – как в Грузии в 2008 году. А это может оказаться небесполезным, если к власти в Баку вдруг придет «прозападное правительство».

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що пропозиції України щодо демілітаризації Донбасу і повернення їй контролю над кордоном з метою проведення вільних виборів в окупованому регіоні суперечать Мінським домовленостям.
Це ставлення до українського мирного плану знову нагадало, що Росії не потрібен ані план, ані мир. Звичайно, можна дискутувати, наскільки відповідає Мінським угодам ідея Володимира Зеленського про передачу Україні контролю над кордоном ще до проведення місцевих виборів. Однак демілітаризація регіону для проведення виборів - це і є суть Мінських угод, тут нема про що дискутувати. Які взагалі можуть бути вибори у присутності окупаційних військ?
Проте Дмитро Пєсков впевнено називає демілітаризацію порушенням Мінських угод. І це переконує аж ніяк не тільки у тому, що Кремль не збирається домовлятися про будь-що з Володимиром Зеленським. Це переконує ще і в тому, що Кремль не збирається виводити свої війська з Донбасу. Що йому взагалі не потрібно закінчення війни в регіоні. А прізвище українського президента або пропозиції, які висуває цей президент, зовсім не є цікавими для російського політичного керівництва.
І в цьому є логіка, якщо подивитися на ситуацію з Кремля, а не з Печерських пагорбів. У Москві намагалися зробити все можливе, щоб не допустити підписання Україною Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, справедливо вважали, що підписання цього документу унеможливить у майбутньому приєднання території України до Росії, прискорить європейську та євроатлантичну інтеграцію нашої країни. Кремлю вдалося домогтися від Віктора Януковича відмови від угоди. Однак Майдан і опір українського народу перекреслили плани Володимира Путіна. І тоді був задіяний інший інструмент, до речі, не новий, а вже застосовуваний у інших колишніх радянських республіках, які вирішили обрати самостійний шлях розвитку. Територіальні проблеми, війна. Це одночасно й ефективний інструмент тиску на офіційний Київ, і створення міцного бар'єру для вступу України до НАТО та Європейського Союзу. Можна до безкінечності обговорювати перспективи цього вступу, але кожного разу, коли справа буде доходити до обговорення конкретних термінів, неврегульованість територіальних проблем стане серйозною перешкодою на шляху інтеграції. Кремлю саме це і потрібно. Тому що, поки Україна не у НАТО та ЄС, можливість поглинання її території все ще зберігається.
Саме тому Володимиру Путіну не потрібно припинення війни. Саме тому його не цікавлять ніякі мирні плани. Володимир Зеленський може виступати з будь-якими пропозиціями, вимагати або йти на компроміс. Путіну це не цікаво. Війна триватиме.

С уходом Михаила Жванецкого мы прощаемся и с памятью о той культуре смеха и критики, когда правду можно было говорить только намёком, полушепотом, так, чтобы люди поняли, но и власть не имела возможности расправиться с шутником, а только благодушно - или не очень – посмеивалась. Это была эпоха людей, которые хотели говорить правду и выживать одновременно – и поэтому это была эпоха инсультов. Я навсегда запомнил грустные глаза Аркадия Райкина, для которого Жванецкий написал лучшие свои юморески. Запомнил и слова самого Жванецкого, который говорил мне, как отличается эпоха, в которую он может слушать мои репортажи по радио без всяких глушилок от того времени, когда, казалось, «глушили” даже его концерты. И то, что даже в последние годы жизни Жванецкий, сам стиль Жванецкого был намного популярнее в России, чем в Украине, ещё раз подтверждает как далеко мы ушли от мрака в соседней стране.
Со Жванецким окончательно уходит и то, что мы привыкли называть одесской культурой юмора - то, что на самом деле было еврейской традицией, не всегда хорошо переведённой на русский язык. Это культура на самом деле погибла в годы Холокоста, но ещё оставались люди которые способны её вспомнить и воспроизвести, люди для которых она была воздухом. Со смертью Жванецкого эту культуру можно будет только имитировать.

Російські війська в спішному порядку розгортаються на території Нагірного Карабаху. Тепер саме ці війська будуть гарантами безпеки карабахських вірмен. Про це в ніч з 9 на 10 листопада домовилися президенти Росії і Азербайджану Володимир Путін та Ільхам Алієв і вірменський прем'єр Нікола Пашинян.
Таким чином, Путін - знову «миротворець». До чого призвели миротворчі місії Кремля у інших регіонах колишнього Радянського Союзу, згадати не так вже й складно. У Придністров'ї російські «миротворці» вже майже три десятиліття не дають можливості відновити територіальну цілісність Молдови. В Абхазії і Південній Осетії російські «миротворці» влаштували війну з Грузією, після чого Росія визнала «незалежність» грузинських автономій. Тепер ось «миротворці» з'являться і у Карабасі. Офіційно – на 5 років з автоматичним продовженням на чергові п'ять років, якщо жодна зі сторін не заявить за 6 місяців до закінчення терміну про свій намір припинити їхнє перебування. Фактично - на час, який буде вигідним для Росії. Тому що тепер Азербайджану вже потрібно буде воювати не з Вірменією. А з Росією. І від Росії буде залежати можлива транспортна комунікація Вірменії з Карабахом і Азербайджану з Нахічеванню. Та й потім - скільки було рішень про виведення російських «миротворців» з Придністров'я. І що, хтось пішов? Російські війська йдуть тільки тоді, коли їх країна зазнає краху - як у випадку з Афганістаном і країнами Центральної Європи. Але ані хвилиною раніше.
І нам потрібно уважно придивитися до того, що зараз відбувається на Кавказі - тому що цей же варіант Кремль намагатиметься нав'язати і Україні. «Прямі переговори» зі своїми маріонетками і російськими «миротворцями» на Донбасі. Або - нова війна і російські «миротворці». Важливо, щоб російську роль «покровителя» Донбасу було закріплено, і щоб Росія міцно тримала Україну за горло - так, як вона зараз буде тримати Вірменію і Азербайджан.
І не кажіть, що цього не буде ніколи. У Кремлі вміють чекати і створювати потрібні ситуації. Ще кілька місяців тому ані в Баку, ані в Єревані і не думали, що сьогодні в Карабасі будуть росіяни.

Не думаю, що треба дивуватися тому, що відбувається навколо музею Революції Гідності і розслідуванню справи про так званий «державний переворот». Вже 2019 року доводилося пояснювати, що ми маємо справу з класичною спробою реваншу. Практично такою ж спробою, як і 2010 року, після першого Майдану. І тільки тому, що такий відвертий реванш тепер би не пройшов завдяки російській агресії, новий реванш просто одягнули у клоунський ковпак. І це було видно неозброєним оком. Той, хто за це голосував, а тепер виправдовує свої рішення нерозумінням ситуації, хай не думає, що це пояснює його дії. Адже нерозуміння наслідків своїх вчинків не виправдовує тих, хто ці вчинки здійснює.

Колишній міністр економіки Тимофій Милованов, який після місяців публічних принижень і ганебної відставки знову вирішив надавати послуги адміністрації Володимира Зеленського, визнав те, що інші представники влади не наважуються сказати вголос: грошей не буде. Тобто не буде траншей Міжнародного валютного фонду. А значить, не буде й іншої фінансової допомоги Україні. Запозичення, які можна буде взяти в такій ситуації, навряд чи навіть мінімально покриють суми виплат, які Україна повинна зробити за своїми борговими зобов'язаннями.
Це не якісь теоретичні розрахунки, а реальний трагічний результат перебування Володимира Зеленського на посаді президента України і діяльності двох його урядів. До фактичної відмови міжнародних фінансових інституцій від співпраці з українськими популістами привела некомпетентність влади та її повна залежність від олігархічних кланів, її невгамовна жага наживи і нерозуміння ситуації. Адже коли у МВФ вирішили допомагати Україні не відразу, а частинами, вже було ясно, що українській владі не довіряють і збираються тримати її на короткому повідку. І будь-який відступ від узятих на себе зобов'язань моментально призведе до відмови від фінансової допомоги. У Києві, ймовірно, вважали що з фінансистами з західних структур можна ввести себе як з українськими виборцями - брехати, обіцяти і навіть не розуміти, як це виконати.
Результат - криза державних фінансів. Бюджет, і без того дефіцитний, не виконується і не буде виконуватися ще більше. А оскільки влада не змогла впоратися з підготовкою до нової хвилі пандемії, неминуче закриття навіть частини галузей української економіки призведе до нового зменшення доходів населення, його платоспроможності та здатності виживати. А чим займається влада у цих умовах? Вона думає про те, як встановити касові апарати для дрібних торговців, як отримати контроль над Конституційним судом для олігархічних кланів і як позбутися антикорупційного законодавства. І все це - одночасно! Це навіть не називається рубати сук, на якому сидиш. Це називається бетонувати майданчик, на який неминуче впадеш. І все це з хіхонькамі, хаханьками і відвертим нерозуміння того, що нас чекає. Йому смішно!
Є ліки від цієї напасті? Я вже говорив, що пігулка буде гіркою. І українцям доведеться її розжовувати на тлі майбутньої економічної і соціальної кризи. Тоді навіть найбільш неосвічений та інфантильний виборець, найбільш щирий прихильник популістів змушений буде змиритися з неминучим і визнати, що тільки переформатування української влади згори до низу дасть йому і його родині можливість врятуватися. І в українську політику почнуть повертатися спаплюжений професіоналізм, відповідальність і патріотизм. Власне, так, як це зараз відбувається в усьому світі.
Шкода тільки, що багато хто з наших співвітчизників цього вже не побачить. Espreso.tv

Прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков заявив, що зміна статус-кво у фактично окупованому російськими військами Придністров'ї може привести до «серйозної дестабілізації». Ці слова російського чиновника стали реакцією на заяву обраної президентки Молдови Маї Санду, яка виступила за виведення російських військ і боєприпасів з окупованого молдавського регіону і перетворення військової миротворчої місії на цивільну.
До речі, ніякої особливої сенсації у словах Санду немає. За виведення російських військ з Придністров'я протягом останніх десятиліть послідовно виступають майже всі президенти і прем'єр-міністри Молдови - за винятком, зрозуміло, представників проросійських сил. При цьому Санду навіть не говорила про негайне повернення Придністров'я під контроль Кишинева, вона лише висловилася за перетворення миротворчої місії на цивільну під егідою ОБСЄ.
І вже ця обережна заява призвело до російських погроз, до попередження про «серйозну дестабілізацію». Очевидно, що Кремль не збирається сприяти вирішенню придністровського конфлікту, що для Путіна головне - це саме збереження «статус-кво», тобто російської військової присутності у іншій країні. І не потрібно тут стверджувати, що це все через те, що обрали «не ту» Санду, а ось обрали б Додона ... Проросійський політик був президентом Молдови протягом останніх чотирьох років і мало не жив у Кремлі. При цьому ніяких зрушень у вирішенні придністровського питання не відбулося. Хоча - і це потрібно розуміти - приєднання Придністров'я гарантувало б Додону перемогу на наступних президентських виборах, а проросійським силам - впевнений успіх на парламентських. І що? І нічого. Росія окупованих земель добром не віддає. Нікому. Ні союзникам, ні противникам.
І це - відповідь тим в Україні, хто досі серйозно розраховує на якісь домовленості з Путіним, на те, що він погодиться на якихось миротворців ОБСЄ або ООН. Не погодиться. Максимум - на якийсь час перестане стріляти. І не дуже надовго. І відповідь тим, хто думає, що якщо президентом України оберуть Медведчука або Бойка - відразу ж віддадуть Донбас і Крим. Не віддадуть. Максимум - примусять Медведчука їхати до Донецька або Сімферополя і цілуватися з Пушиліним або Аксьоновим на День Росії, як змушували Додона відвідувати у це «світле свято» Придністров'я й цілуватися там із Красносєльським.
Питання про окупацію молдавських або українських територій вирішиться тільки з послабленням і крахом російського режиму - і не кожен наш сучасник до цього доживе. А до цього і у Києві, і у Кишиневі слід бути готовими якщо не до нової ескалації, так вже принаймні до «збереження статус-кво». Espreso.tv

В старом популярном фильме «Клетка для чудаков» журналисты фотографируют одного из главных героев, лидера правой партии, защищающего традиционные ценности, когда он в женском наряде пытается скрыться из местного гей-клуба. Справедливости ради надо сказать, что наш герой оказался в этом клубе не по собственной воле, был обманут дочерью, мечтавший о браке с сыном владельца заведения. Но скандал есть скандал.

Жизнь как правило, намного ярче любых кинематографических сюжетов. На днях бельгийская полиция задержала некоего гражданина, который пытался скрыться после участия в неразрешенной из-за пандемии вечеринке. Гражданин так боялся встречи с полицией, что сбежал от неё по водосточной трубе и поранил руку. Как выяснилось, всё это не из-за страха быть оштрафованным за участие в мероприятии. Гражданин оказался депутатом Европейского парламента от венгерской правящей партии ФИДЕС Йожефом Сайером, давним соратником премьер-министра Виктор Орбана, защитником традиционных семейных ценностей, образцовым семьянином (супруга - судья Конституционного суда). При нём были обнаружены наркотики, а сама вечеринка охарактеризована бельгийской полицией как гей-оргия.

Депутат уже заявил о своем уходе из Европейского парламента. Наблюдатели говорят, что эта почти анекдотическая история может нанести серьёзный удар по репутации партии, позиции который он отстаивал на протяжении многих десятилетий. Но ведь это ровно тот случай, когда люди сами хотят обманываться, а ловкачи с удовольствием их обманывают. «Консерваторы» на Западе ради удержания власти и борьбы с либералами и зловещим Соросом, который уже завтра отберёт власть у Орбана, Качиньского или Трампа. Коррупционеры на Востоке ради прибыли и превращения своих стран в настоящие концентрационные лагеря, содержание в которых населения объявляется величайшим благом для него самого. Никакого другого средства для защиты «скреп» и семейного очага просто нет. Поэтому нужно терпеть Путина и Лукашенко до смерти, а то Майдан нападёт и гей-парады начнутся. Разница между востоком и западом только в том, что депутат Европарламента вынужден предаваться своим подлинным страстям, тщательно скрывая настоящую жизнь от полиции и общественного мнения. А какой-нибудь депутат Государственной думы может хоть целую воинскую часть на подмосковную дачу пригласить. И об этом никто никогда не узнает, потому что кто-нибудь из руководителей полиции тоже будет в сауне на этой даче. В этом смысле обманывать людей на Рублёвке или в Конча-Заспе гораздо удобнее, чем в цивилизованном мире.
Но история с теперь уже бывшим европейским депутатом должна напомнить, что на самом деле стоит за всей этой демагогией, за всеми этими постными лицами опытных развратников, за всеми этими скрепами напоказ, за всеми этими обещаниями наказать всех, кроме себя, своих детей, своих родственников и друзей. Настоящая нравственность никогда не транслирует себя через мегафон, всегда толерантна по отношению к другим и не пытается использовать в качестве компенсации за свою добродетель получение должности или выгоды. Это должен помнить тот, кто голосует за поборников морали или популистских болтунов. Лучше, чтобы ещё до, чем после голосования ты понял, что тебя просто используют, что над тобой потешаются, что люди, которым ты доверяешь, считаю тебя неисправимым идиотом и неудачником и особо этого не скрывают, даже когда объявляют себя твоими слугами. Понимание этого простого факта – единственная возможность не чувствовать себя вечным дураком. Избирателей украинской власти это касается в ещё большей степени, чем их венгерских соседей. Espreso.tv

Африканські серіали та українські реалії. Про це та інше - у особистому щоденнику на Patreon https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true