У мене немає жодних сумнівів у тому, що доставку в Україну першої партії вакцини проти коронавірусу влада буде називати своїм величезним досягненням. Але насправді це - величезний провал. У ситуації, коли у деяких країнах вже завершується вакцинація населення, коли країни Європейського Союзу борються між собою за додаткові дози препарату, коли боротьба за вакцину мало не призвела до першого серйозного конфлікту між ЄС і Великою Британією, Україна тільки приступає до вакционування своїх громадян. І те - дуже умовного, майже символічного. 500 тисяч доз! Що таке 500 тисяч доз? І для початку цього процесу міністр охорони здоров'я змушений був особисто літати до Індії - яка немислима ганьба!
До речі, про вакцину індійського виробництва. Я, звичайно ж, не є фахівцем з фармацевтики, щоб обговорювати, чи ця вакцина відрізняється від тієї, яку виробляють на європейських підприємствах і чи відрізняється взагалі. Але давайте задумаємося - в умовах, коли величезна кількість наших співвітчизників не довіряє ніяким щепленням, чи багато хто захоче зробити щеплення індійською вакциною? Тим більше, коли дізнається, що поки що ця вакцина поставляється тільки до країн Південно-Східної Азії. Так, це - «вакцина для бідних», щоб ми собі там не вигадували. А «вакцини для багатих» - вірніше, для тих, хто вчасно про бронювання вакцин подбав - це для наших сусідів. Поляків, словаків, румунів, угорців. Для всіх, хто думав про управління країною в той час, коли президент України і його люди з його оточення самовдоволено розповідали нам про дороги і доводили, що гроші з коронавірусного фонду просто нікуди було дівати. Хоча їх було куди подіти - на бронювання вакцин. Так, у нас були гроші щоб забронювати вакцини на рівні будь-якої країни Європи. Ми просто цього не зробили. Тому що ті, хто мали б про це подумати, живуть одним днем. Як метелики. І цим популіст на чолі країни відрізняється від відповідального компетентного політика - у вівторок він навіть не замислюється про те, що буде середа. І вибудовує вертикаль влади з таких самих метеликів і жуків-гнойовиків, які ще можуть думати про те, як на постачання вакцини заробити і яку фірму-прокладку задіяти.
І тому популізм - це і є наш страшний вирок. Вирок кожному з нас - якщо хтось ще не зрозумів. Espreso.tv

Крим - це не просто зухвала окупація і анексія. Крим - це зазіхання Путіна на міжнародну стабільність, про яку домовлялися на тлі руїн Другої Світової війни

Мэр Москвы Сергей Собянин заявил, что власти не будут устанавливать памятник на Лубянской площади, напротив здания Федеральной службы безопасности. В советское время это было здание КГБ СССР, площадь называлась площадью Дзержинского, а на ней стоял памятник основателю советских спецслужб, первому главному палачу советского режима.
Именно сюда после поражения путчистов в 1991 году пришли люди, которые снесли этот памятник – один из самых ненавистных для тех, кто помнил о коммунистических репрессиях, о миллионах невинных жертв режима. Вскоре с улиц Москвы исчезли многие другие памятники – Владимиру Ленину, Михаилу Калинину, Якову Свердлову, другим коммунистическим вождям. Никогда не было никаких разговоров о их восстановлении. Эти монументы доживают свой век в специальном парке неподалеку от Московского дома художника. Как, впрочем, и памятник Феликсу Дзержинскому.
Но именно этот монумент все время пытаются возвратить на Лубянскую площадь. Почему именно его? Потому, что сегодня Россией руководят люди, которые считают Дзержинского своим «патриархом»? Потому, что решение о сносе монумента принимала не власть, а народ – примерно как с памятником Ленину на киевском бульваре Шевченко в 2013 году? Потому, что хочется забыть о преступлениях чекистов и вписать Дзержинского уже в новый иконостас путинской России?
Основатель ЧК был одной из самых неприглядных фигур даже в большевистском руководстве. Он был не просто организатором массового террора, но и в буквальном смысле слова предателем Родины. Именно предателем! Этнический поляк, Дзержинский вошел в правительство «советской Польши», которую Ленин и Сталин планировали создать вместо нового независимого Польского государства. Да, если бы тогда Польша проиграла большевикам и превратилась бы в Польскую ССР, Дзержинский сыграл бы в ее истории ту же роль, что какой-нибудь Юрий Коцюбинский – в истории советской Украины. Впрочем, возможно, эта готовность Дзержинского к уничтожению собственной Родины не сильно беспокоит многих россиян, они могут о ней и не знать. Но красный террор! Но реки крови!
Сейчас, когда вновь встали говорить о восстановлении памятника Дзержинского, власти неожиданно предложили первому чекисту конкурировать с князем Александром Невским. Говорили даже, что Владимир Путин, который считает себя чуть ли не некоронованным российским монархом, хотел бы видеть на Лубянке именно Невского. Но голосование в интернете показало, что Дзержинский и Невский идут почти поровну и у «железного Феликса» есть все шансы победить князя. Тут-то голосование и прервали.
Но можно ли при этом не замечать, как изменилось за путинские десятилетия российское общество? Если в 1991 году снос памятника Дзержинскому не вызвал в обществе отрицательных эмоций, то сейчас мы видим, как много людей вновь готово проходить мимо памятника палачу. Ползучее возвращение к сталинизму, стремление замалчивать преступления, переписывание истории – все это сказывается на здоровье общества, заставляет его возвращаться к худшему в своем прошлом.
Именно поэтому в Украине трудно сейчас представить себе сооружение памятника Дзержинскому – да и любому другому коммунистическому вождю. А над Россией все еще витают тени Сталина, Дзержинского и других красных палачей radiosvoboda.org

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що анексії Криму не було, а було «возз'єднання за усіма нормами міжнародного права». Це і є реакція Кремля на заяву американського президента Джозефа Байдена, який відзначив, що його країна «ніколи не визнає цілеспрямовану анексію півострова Росією». Але в Москві навіть і дискутувати про це не збираються - тому що немає предмету дискусії. Немає анексії. І окупації теж немає.
Спростовувати слова Пєскова немає потреби. Росія не раз визнавала на міжнародному рівні територіальну цілісність України, а на момент анексії півострову в Росії діяло законодавство, яке віддавало пріоритет міжнародним зобов'язанням країни перед її внутрішніми законами. Російське законодавство виключало приєднання до країни частини території будь-якої держави. Росія формально приєднувала два «незалежних суб'єкти». Однак питання про «незалежність» Криму і Севастополя ухвалювали органи влади, які не були уповноважені на такі зміни згідно із діючим на той момент законодавством України та Автономної Республіки Крим. У жителів Криму і Севастополя теж не запитали, чи хочуть вони жити у «незалежних державах», а відразу ж провели фейковий «референдум» про приєднання «держав» до Росії. Все це виглядає, звичайно ж, безглуздою правовою комедією. Якщо рішення про незалежність Севастополя могла ухвалити міськрада на чолі з вигукнутим на площі «народним мером», звичайним злодійкуватим пройдисвітом, так чому не можна ухвалити рішення про «незалежність» Воронежа або Новосибірська? Чим ці міста відрізняються від Севастополю? І якщо рішення про незалежність Криму могла ухвалити Верховна Рада автономії, чому ж Росія відмовила у такому ж праві парламенту Чечні? Чим чеченці відрізняються від кримчан?
Але це - безглузді питання, які просто нагадують про те, що у Кремлі готові порушувати міжнародне право і закони Росії тоді, коли це вигідно Путіну і злочинному оточенню російського правителя. Крим залишається для Путіна «сакральною ідеєю», яка допомагає обґрунтовувати його право на вічну владу. Тому не треба себе обманювати - поки Путін у Кремлі і поки путінізм у головах росіян, Росія ні з ким не буде вести дискусій про майбутнє півострову. Для Путіна це питання дійсно є закритим - на які б жертви йому не довелося піти заради утримання контролю над Кримом. Espreso.tv

Міністр закордонних справ Словаччини Іван Корчок вибачається перед Україною за дивний жарт свого прем'єр-міністра Ігоря Матовича, який заявив в одному з радіоінтерв'ю, що «пообіцяв» Кремлю українське Закарпаття в обмін на поставки російської вакцини «Спутнік V». Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба радить словацькому прем'єру обмінювати регіони його власної країни. Що й казати, дивний гумор! Але показовий.
Він нагадує нам, що буває, коли до влади приходять популісти. Коли партія Ігоря Матовича перемогла на парламентських виборах у Словаччині, його називали «словацьким Зеленським» - така ж «проста людина», яка бореться зі старими політиками і є готовою захищати інтереси простих словаків. Ну так і Матович жартує так, як «проста людина», як можуть пожартувати на вулиці або на базарі. Було Закарпаття частиною довоєнної Чехословаччини? Було. Прийшла туди Червона Армія і передала регіон СРСР? Передала. Росія - спадкоємиця Радянського Союзу? Спадкоємиця. Україна тут до чого? Чого ображатися, ми ж друзі. А те, що сучасна Словаччина і довоєнна Чехословаччина - це різні держави і Закарпаття ніколи, навіть до війни ніякого відношення до Словаччини не мало, було окремою територіальною одиницею у складі Чехословаччини, так про це не думають ані на базарі, ані у кабінеті прем'єр-міністра Словаччини. Смішно? Еге ж. "95 квартал".
Матович тому і «словацький Зеленський», що він абсолютно не розуміє відповідальності політика, тим більше керівника держави за власні слова. Але хіба не цим відрізняється «справжній», український Зеленський, хіба не цим грішать його соратники. Популісти ставляться до слів просто як до засобу залучення і обдурення власного невибагливого електорату, це є давно відомим, це технологія така. А червоніти за їхній інфантилізм доводиться всім нам.
Так що не варто ображатися на прем'єр-міністра Словаччини. Краще подивитися у люстро. Espreso.tv

Заступник глави адміністрації президента Росії Дмитро Козак заявив, що в українського керівництва «не існує ніякого мирного плану» щодо врегулювання ситуації на Донбасі. Ці слова головного російського переговірника на українському напрямку значно відрізняються від тверджень представників українського керівництва, серед яких і президент країни Володимир Зеленський.
У Києві наголошують, що Німеччина і Франція підготували власні пропозиції щодо виконання Мінських угод - це і є новий «мирний план», Україна внесла до цього плану свої уточнення - і тепер пропозиції спрямовані Росії і інші учасники «нормандського формату» очікують на її реакцію.
У викладі Козака все виглядає з точністю до навпаки. Представники Німеччини і Франції зробили спробу погодити компромісний проект рекомендацій для ТКГ. У Росії цей проект розцінили як «надмірно компромісний», підготували свої уточнення і запропонували Україні виступити зі своїми. А у Києві мовчать.
Тобто у Києві вважають, що мирний план на столі у Москві і на нього має відреагувати Путін, а у Москві вважають, що мирний план на столі у Києві і на нього має відреагувати Зеленський. Що це означає?
Це означає тільки те, що Козак отримав завдання тягнути час до закінчення перебування Володимира Зеленського на посаді президента України. Рівно те ж саме до закінчення перебування Петра Порошенка на посаді президента України робили Гризлов або Сурков. Якщо президент України не готовий до беззастережної капітуляції - він нікому у Кремлі не цікавий, це потрібно просто зрозуміти. До того ж зараз з'являється додаткова опція - можна тягнути час до зміни федерального канцлера Німеччини. Адже Ангела Меркель йде з політики вже цієї осені і у Кремлі цілком можуть хотіти подивитися, як швидко її наступник увійде в курс проблем на українському напрямку і наскільки цікавим для нього буде «нормандський формат».
Так що ніякого «нормандського саміту» найближчим часом не буде. А буде - якщо врахувати не тільки заяву Дмитра Козака, а й відверті погрози Марії Захарової на адресу України у зв'язку зі стратегією деокупації Криму - швидше загострення ситуації.
До цього і потрібно готуватися.