Заступник глави адміністрації президента Росії Дмитро Козак заявив, що в українського керівництва «не існує ніякого мирного плану» щодо врегулювання ситуації на Донбасі. Ці слова головного російського переговірника на українському напрямку значно відрізняються від тверджень представників українського керівництва, серед яких і президент країни Володимир Зеленський.
У Києві наголошують, що Німеччина і Франція підготували власні пропозиції щодо виконання Мінських угод - це і є новий «мирний план», Україна внесла до цього плану свої уточнення - і тепер пропозиції спрямовані Росії і інші учасники «нормандського формату» очікують на її реакцію.
У викладі Козака все виглядає з точністю до навпаки. Представники Німеччини і Франції зробили спробу погодити компромісний проект рекомендацій для ТКГ. У Росії цей проект розцінили як «надмірно компромісний», підготували свої уточнення і запропонували Україні виступити зі своїми. А у Києві мовчать.
Тобто у Києві вважають, що мирний план на столі у Москві і на нього має відреагувати Путін, а у Москві вважають, що мирний план на столі у Києві і на нього має відреагувати Зеленський. Що це означає?
Це означає тільки те, що Козак отримав завдання тягнути час до закінчення перебування Володимира Зеленського на посаді президента України. Рівно те ж саме до закінчення перебування Петра Порошенка на посаді президента України робили Гризлов або Сурков. Якщо президент України не готовий до беззастережної капітуляції - він нікому у Кремлі не цікавий, це потрібно просто зрозуміти. До того ж зараз з'являється додаткова опція - можна тягнути час до зміни федерального канцлера Німеччини. Адже Ангела Меркель йде з політики вже цієї осені і у Кремлі цілком можуть хотіти подивитися, як швидко її наступник увійде в курс проблем на українському напрямку і наскільки цікавим для нього буде «нормандський формат».
Так що ніякого «нормандського саміту» найближчим часом не буде. А буде - якщо врахувати не тільки заяву Дмитра Козака, а й відверті погрози Марії Захарової на адресу України у зв'язку зі стратегією деокупації Криму - швидше загострення ситуації.
До цього і потрібно готуватися.

Після визнання американським президентом Джозефом Байденом того, що президент Російської Федерації Володимир Путін є вбивцею, у відносинах між США і Росією і - ширше - між Росією і цивілізованим світом починається новий етап. Етап, коли речі будуть називати своїми іменами, а конфронтація з принципових питань виглядає неминучою. І в Москві, між іншим, визнали це, негайно викликали свого посла з Вашингтону.
Для України це означає перш за все те, що прагнення нашої країни до відновлення територіальної цілісності і протистояння російської агресії отримає новий імпульс, новий рівень підтримки і у Сполучених Штатах, і у інших західних країнах. Питання в тому, наскільки наша держава буде відповідати цьому новому рівню. Наскільки президент України відповідає тому виклику, перед яким опинилася наша країна на тлі цієї нової американсько-російської конфронтації. Наскільки є розуміння того, що тепер з Путіним не вдасться домовитися взагалі ні про що, більш того - російський президент цілком здатний прагнути до ескалації, щоб продемонструвати американцям свої можливості. Що доведеться боротися з олігархами насправді, а не у відеозверненнях. Що доведеться розбиратися з тими, хто брав участь у втручанні в американські вибори. Що доведеться очищати українську владу від тих, хто працює на Москву і від тих, хто їй співчуває. Що доведеться погодитися з необхідністю об'єднання патріотичних сил - навіть якщо таке об'єднання огидно самій логіці войовничого популізму.
Це і є головні завдання української влади на найближчий період - зрозуміло, окрім боротьби з пандемією, крахом економіки і іншими нашими проблемами. Але без вирішення цих завдань, без підтримки цивілізованого світу Українській державі просто не вижити.

Голова російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров заявив, що відповіддю Росії і Китаю на санкції Заходу може стати відмова від використання західних платіжних систем і перехід на розрахунки у національних валютах. «Потрібно відходити від використання контрольованих Заходом міжнародних платіжних систем» - підкреслив Лавров. Він звинуватив західні країни в тому, що коли вони «зустрічають ввічливу відсіч, то переходять до санкцій» і закликав створити коаліцію країн, які будуть цим санкціям протистояти.
Так що поки ми обговорюємо, як вплинуть на Росію ті чи інші санкції західних країн, у Кремлі свідомо готуються до міжнародної ізоляції. Можливо, Путіна надихає приклад Ірану. Після запроваджння західних санкцій ця країна виявилася відключеною від міжнародних розрахункових систем, в ній не приймаються кредитні карти - але це не завадило зміцненню режиму аятол. Тому що цей режим, як і режим Володимира Путіна, спирається на силу, а не на SWIFT. І у Кремлі тепер хочуть зробити все, щоб ніякі західні санкції не завадили посилювати російський авторитаризм.
Навіщо це потрібно російському керівництву, пояснює все той же Сергій Лавров. Він звинувачує Захід у прагненні «підірвати сформовану за підсумками Другої Світової війни ООНоцентричну архітектуру і підмінити її так званим порядком, заснованим на правилах». Простіше кажучи - Кремль обурює той факт, що після краху комунізму у цивілізованому світі очікують від Росії поваги до загальнолюдських цінностей і міжнародним правом, а не поведінки гопника з великої дороги за радянським зразком.
Але Путіна і його соратників надихає саме радянський приклад. І заради того, щоб зберегти владу, Кремль готовий погодитися навіть з роллю китайського сателіта - як інакше пояснити заклики до Китаю діяти спільно? Адже зрозуміло - якщо тверезо подивитися на рівень розвитку китайської і російської економік - що такі спільні дії приведуть до перетворення Росії на один з китайських районів.
Важливо тільки, щоб продовженням цього району не стала Україна.

Государственная Дума России приняла сегодня в третьем и окончательном чтении закон о приведении законодательства России о выборах в соответствие с поправками к Конституции. Это означает, что Владимир Путин получил возможность баллотироваться на пост президента и по окончании нынешнего срока полномочий – еще два срока, если Кремль не придумает чего-нибудь нового.
68-летний Путин, таким образом, может работать президентом до 2036 года. В 2036 году ему будет 84 года – конечно, почтенный возраст, но диктаторы и раньше правили до глубокой старости. Помешать Путину сохранить власть может только медицина и серьезное ухудшение социальной ситуации в России. Но ясно одно – сам российский правитель власть не отдаст. Слишком высоки ставки. И слишком уж нет уверенности в своей безопасности в случае потери власти. О завышенной самооценке Путина я уж и не напоминаю – российский президент давно и прочно утратил связь с реальностью. Но диктатуре такая утрата связи совсем не помеха.
В этом смысле все разговоры о «транзите» рассчитаны исключительно на то, чтобы проверить, кто из представителей путинского окружения мечтает о власти всерьез – для того, чтобы вовремя обезвредить этого претендента и обезопасить себя от любых альтернатив. До сих пор неясно, есть ли вообще среди соратников Путина человек, которому он может доверять полностью – то есть тот, кто не связан интересами других кремлевских кланов. Ну и самое важное: а сами представители путинского окружения? Способны ли они доверять друг другу? Или гарантия их выживания – только Путин? Ведь о судьбе окружения Сталина никто не забыл. После смерти диктатора его первый наследник Георгий Маленков при поддержке Никиты Хрущева расправился со всемогущим Лаврентием Берией, а уж затем Хрущев выгнал из партии Маленкова и других ближайших соратников бывшего вождя. А так дружили, пока боялись Сталина!
Так что никакой преемник Путина в его окружении не просматривается – по крайней мере, пока. А уж вне его окружения – кладбищенская тишина и отсутствие реальной политической жизни. И если эта тишина иногда прерывается судебными процессами над Алексеем Навальным, это вовсе еще не значит, что оппозиционный активист может не то что преемником Путина стать, но вообще реальной политической деятельностью заняться.
Так что нам стоит готовиться не к транзиту. Нам стоит готовиться к маразму.

Когда в 2014 году, после аннексии Крыма, оказалось что на полуострове из-за западных санкций не могут работать ведущие российские компании и что в Крыму не будет ни «Сбербанка России», ни «Почты России», ни «Российских железных дорог», многим это могло показаться лишь обстоятельством, связанным с самими обстоятельствами «присоединения» Крыма – а для других регионов что может измениться-то?
Но Россия тем и отличается, что, как камбала, становится похожа на территории, в которых старается установить «порядок». Я хорошо помню, как спросил у первого президента Татарстана Минтимера Шаймиева, как он представляет себе договоренности с Москвой, если после 1991 года в России и Татарстане были установлены два разных, по своей сути, политических режима. И дело было не только в стремлении Татарстана к суверенитету и отказе руководства республики от подписания Федеративного договора. В московском Кремле говорили о демократии и приближении к цивилизованному миру, в Кремле казанском сохранялся постсоветский дух, политической конкуренцией тут и не пахло. Шаймиев лишь усмехнулся и спросил, почему я думаю, что это Татарстан должен стать похожим на Россию, почему Россия не может стать похожей на Татарстан?
Тогда эта фраза показалась мне всего лишь шуткой – но прошли годы и Россия действительно в гораздо большей степени походит на Татарстан, чем Татарстан тогда был похож на Россию. Недавнее расследование Фонда борьбы с коррупцией о богатстве руководства Татарстана вскрывает механизмы функционирования кланового мини-государства и его авторам такой Татарстан кажется лишь продолжением путинской России. Ну а на самом деле это Россия – продолжение Татарстана.
Примерно то же самое произошло с Чечней. Я задавался простым вопросом еще в начале конфликта на Северном Кавказе – не боятся ли россияне, что его силовое решение изменит саму ткань Российского государства и уничтожат шансы его демократического развития? Как правило, со мной не соглашались именно те люди, которые сегодня являются яростными критиками Кремля и никак не могут понять, как же это Россия из ельцинских девяностых с их надеждами и планами перескочила в новое путинское тысячелетие. Что ж две кровопролитных войны помогли сохранить территориальную целостность России, но и превратили Чечню в настоящее силовое государство, где первое лицо выше любого закона, а спецслужбы могут позволить себе все что угодно. Но достаточно быстро в такое же государство силовиков превратилась и сама Россия – теперь уже сотрудники спецслужб из Москвы конкурируют с сотрудниками спецслужб из Грозного, когда речь идет об операциях за границами страны, устранении и дискредитации политических оппонентов, репрессиях против правозащитников и независимых журналистов.
Ну и теперь, спустя семь лет после оккупации, дошла очередь до Крыма. И это уже не о коррупции и произволе, а об изоляции. Российское руководство, судя по его действиям, отнюдь не озабочено изоляцией оккупированного полуострова. Более того – оно готовится к изоляции, вернее к самоизоляции России от внешнего мира. Отсюда и разговоры о возможном разрыве отношений с Европейским Союзом, и стремление переоценить отношения с Соединенными Штатами, и «суверенный интернет», и готовность отказаться от использования западных платежных систем. Тот, кто считал, что давление на путинскую Россию из-за аннексии Крыма и войны на Донбассе может привести к тому, что Кремль согласиться отказаться от оккупированных территорий, не понял сути путинского режима и его политической логики.
Россия лучше сама станет изолированным Крымом, чем отдаст Крым. https://ru.krymr.com

Обрання народним депутатом України мера Добропілля Андрія Аксьонова, відомого проведенням референдуму про створення «ДНР», викликає, звичайно ж, шок у багатьох українців. Як може стати депутатом людина, яка відкрито брала участь у діях, спрямованих на розчленування країни, до того ж - з російським паспортом?
А легко, якщо це - людина Ріната Ахметова. Тому що українська політика - це боротьба кланів, а не воля виборців. Десь ці кланові інтереси виражені не так явно - і тому бізнес-партнеру Ігоря Коломойського доводиться боротися за мандат з іншими претендентами. А десь олігарх - повновладний господар регіону і депутатом Верховної Ради стане той, кого він призначить. Як і керівником місцевої влади. Як і місцевим депутатом.
Просто на довиборах до парламенту це проявляється з усією виразністю. А на звичайних виборах, коли мільйони людей без особливих коливань голосують за список якихось «слуг», навіть не намагаючись зрозуміти, хто всі ці люди і кого вони представляють насправді, ми цікавимося результатами політичних партій і груп. Якби Аксьонов балотувався б на звичайних виборах, його, швидше за все, навіть і не помітили б на тлі Медведчука та інших «колишніх». І, до речі, ми справді впевнені, що Аксьонов буде першим депутатом із російським громадянством? Дійсно?
Так що скандал з Аксьоновим нам гарантований тільки в разі, якщо його обранням вирішать скористатися недоброзичливці Ахметова. І це аж ніяк не обов'язково будуть патріоти, навпаки - самі що ні на є прихильники Кремля, які хочуть монополізувати свою пристрасть до Путіна. І навпаки - Ахметов завжди готовий протистояти тим, хто за допомогою цієї пристрасті намагається відібрати у нього контроль над Донбасом.
Ось, власне, і вся українська політика. А виборці? А виборці - статисти в цьому театрі олігархів. І так буде до того часу, поки олігархи залишатимуться господарями української економіки. Будемо обирати тих, на кого вони покажуть пальцем - від президента до депутатів.

Премьер-министру Словакии Игорю Матовичу пришлось оставить свой пост после того, как коалиционные партнеры отказались участвовать в его правительстве. Отставка Матовича стала главным условием сохранения правящей коалиции. И в результате Матович уступил свою должность министру финансов из собственной партии Эдуарду Хегеру, а сам решил пересесть в его кресло. Это устроило и коалиционных партнеров Матовича, и президента страны Зузанну Чапутову. До приведения нового правительства к присяге остается всего несколько часов и сейчас наблюдатели в Братиславе пытаются понять, станет ли Хегер самостоятельным политиком или же окажется куклой в руках Матовича. В любом случае до былой популярности Матовича, которого в родной стране называли «словацким Зеленским», новому премьеру далеко.
Почему же Матовичу пришлось отказаться от власти? А потому, что «словацкий Зеленский» оказался похож на настоящего Зеленского с точки зрения способности организовать борьбу с пандемией и вакцинацию соотечественников. И когда оказалось, что вакцин для словаков категорически не хватает, решил, что лучший выход – это закупить российскую вакцину. Коалиционные партнеры Матовича высказались резко против – «Спутник V» не получил одобрения в Европейском агентстве медицинских препаратов, а пример соседней Венгрии, в которой давний друг Путина Виктор Орбан пошел на покупку российской вакцины, оказался не очень убедителен.
И тогда Матович и его соратник, теперь уже бывший министр здравоохранения Словакии Марек Крайчи, организовали закупку и ввоз вакцины втайне от партнеров, да еще и встречали груз в аэропорту Кошице. Вдобавок Матович еще и неудачно пошутил, что взамен за вакцину пообещал Кремлю украинское Закарпатье. Это и стало началом большого кризиса, который привел к развалу и переформатированию словацкого правительства.
И этот кризис доказал, что российская вакцина, как перед этим российский газ, стала инструментом гибридного политического влияния Кремля. «Спутника V» не хватает для самих россиян, вакцинация в России проходит медленно, но Кремль с радостью отправляет вакцину туда, где это может подчеркнуть его дружбу с союзниками или спровоцировать кризис. Интересно, понимает ли сам Игорь Матович, что просто попался в ловушку?

Видеоконференция с участием лидеров Франции, Германии и России – серьезное поражение украинской дипломатии. Владимира Зеленского на эту видеоконференцию не пригласили формально потому, что Донбасс – только одна из тем дискуссии между Эммануэлем Макроном, Ангелой Меркель и Владимиром Путиным, а на самом деле – потому что Зеленский «наказан», плохо себя ведет и раздражает Путина. Потому что ввел санкции против Виктора Медведчука, а это, разумеется, недопустимо с кремлевской точки зрения.
Тем не менее, само желание Путина провести беседу с европейскими лидерами – свидетельство того, что после нескольких лет оккупации Крыма и Донбасса, после катастрофы в Сирии, после отравления и ареста Навального российский президент все еще отчаянно стремится избежать изоляции, договориться со своими европейскими партнерами хотя бы о чем-то, не допустить новых санкций. Но, собственно, о чем договариваться?
Уже первые сообщения о переговорах показали, что договариваться не о чем. Вопрос Крыма для Путина, как известно, закрыт и он не собирается обсуждать вопрос оккупации аннексированного украинского полуострова. Российских оппозиционеров признавать оппонентами, а не уголовниками в Москве тоже не собираются. На признание российских вакцин в ЕС Макрон и Меркель повлиять не могут – для этого есть соответствующая процедура. Да и есть ли у России мощности для достаточного производства вакцин – даже если в ЕС согласятся с их поставками?
Остается, как это ни парадоксально, Донбасс – да-да, именно тот Донбасс, переговоры по которому Россия уверенно блокирует последние месяцы, фактически даже годы, после саммита «нормандской четверки» в Париже.
Потому что по Донбассу еще можно о чем-то договориться. Ну хотя бы перестать убивать украинских солдат. И начать конструктивные переговоры в ТКГ – без участия российских наемников, которых московская делегация постоянно приводит с собой. И обсудить предложения Парижа и Берлина – не так, как это издевательски делает Дмитрий Козак, а серьезно и профессионально. И провести саммит «нормандской четверки» в Берлине.
Но в этом случае без президента Украины не обойтись.

Ветерану российской пропаганды Владимиру Познеру пришлось покинуть Грузию после стихийных акций протеста из-за его приезда. Пропагандист, который начал обманывать своих слушателей еще в советское время и благополучно продолжает лгать в путинскую эпоху, был пропущен на территорию страны, но отметить собственный день рождения ему помешали люди, которые собрались у его гостиницы. После чего Познер собрал манатки и вернулся в Россию. Грузины не могут – и не должны – прощать ему поддержку российской оккупации грузинских территорий.
Уже не раз приходилось объяснять, что Познер – куда более опасный пропагандист, чем Киселев или Соловьев. То, что эти люди лгут, большими буквами написано на их раскормленных физиономиях. Доверять словам таких людей может только тот, кто сам исповедует зло и хочет быть частью человеконенавистнического путинского режима.
Познер с его западным опытом старается придать этому режиму человеческий вид, имитировать многоголосицу и дискуссию. Он придает лжи видимость правды, черному – сотни оттенков серого. Тем он и опасен. Опасен и тот рабский восторг, который испытывают многие украинцы при виде таких, как Познер – придыхание провинциальной неполноценности и второсортности, тот самый комплекс крепостнической неполноценности, который позволяет им голосовать за цирк.
Грузины показали, что самоуважение можно не терять даже тогда, когда твое государство открывает свои границы перед проходимцами. Это хороший урок для нас.