Заступник глави адміністрації президента Росії Дмитро Козак здійснює таємничий візит до Берліна для консультацій з чиновниками, які є відповідальними за український напрямок. Представник Росії у Тристоронній контактній групі Борис Гризлов звинувачує українських учасників переговорів у тому, що вони встають на "небезпечний шлях своїх попередників" і називає «слугами війни».
Це - зовсім не збіг. Це підготовка до рішучої атаки на Україну і її керівництво напередодні економічної та соціальної кризи в країні.
Дмитро Козак діє по добре знайомому для себе сценарію. З одного боку, він демонструє конструктивність на переговорах з українською стороною - і навіть його партнери по перемовинах кажуть, що він є куди більш ефективним, ніж його попередник Владислав Сурков. Але, з іншого боку, ця конструктивність не допомагає саме тому, що українські учасники переговорів прагнуть йти «шляхом попередників». І не хочуть спілкуватися з представниками маріонеткових адміністрацій. Значить - «слуги війни».
Ми прекрасно знаємо, у чому насправді причина цього тупика. Вона у тому, що Путін і не збирається завершувати війну і домовлятися про будь-що із Зеленським. У тому, що Путіну потрібен не Донбас, а вся Україна.
Але у Козака - своя система доказів. Він буде запевняти, що проблема - у неефективності української держави, у засиллі олігархів, у впливі «екстремістів». Ймовірно, це саме те, про що він говорив у Берліні.
Не потрібно думати, що до нього не прислухаються. У Молдові ця система доказів спрацювала. Саме тому Козаку вдалося привести до влади проросійські сили на чолі з президентом Ігорем Додоном не просто за згодою, а за участю Сполучених Штатів і Європейського Союзу. Причому представники західних країн щиро не розуміли, що демократичні сили будуть вигнані з коаліційного уряду буквально за кілька тижнів.
Остаточне підпорядкування Молдови - шляхом виділення Додону російського кредиту, який підозріло нагадує «кредит Януковича» - поки що не відбулося саме тому, що вчасно схаменулися і на Заході, і у Кишиневі. Що цього підпорядкування не хочуть допустити і молдавські прихильники європейської інтеграції, і представники олігархічного табору, і західні дипломати. Але хто сказав, що Україні так пощастить?
Те, що зараз роблять Козак і Гризлов, є очевидним - вони демонструють неконструктивність української сторони. А навіщо? А щоб довести: завершити війну і домогтися стабільності в країні можна тільки шляхом встановлення над Україною спільного протекторату Кремля і Заходу. Умовної коаліції Зеленський-Медведчук, яка «знешкодить» як найбільш завзятих олігархів, так і «націоналістів». І дозволить відновити територіальну цілісність і мир.
У Кремлі можуть думати, що така коаліція здатна виявитися куди більш дешевим виходом, ніж велика війна, на яку сьогодні просто немає грошей. Але для України союз популістів і проросійських сил означатиме тотальну дестабілізацію і громадянську війну. Що теж на руку Путіну.
Втім, західні політики вже навчені гірким досвідом Молдови і можуть не клюнути на стару наживку Козака. Але він буде дуже старатися виловити рибу і у берлінському, і у паризькому і - що найголовніше - у вашингтонському ставках. Espreso.tv

Прочитав біографію Турдакуна Усубалієва, колишнього першого секретаря ЦК компартії Киргизстану у часи від Брежнєва до Горбачова - видали її, до речі, у відомій серії «Жизнь замечательных людей».
Усубалієв як Усубалієв, нічого особливого, звичайний радянський номенклатурник, який послідовно позбавлявся конкурентів і керував республікою як справжній феодал. Але несподівано цікавим виявився образ патріарха киргизької літератури... ні, не Чингіза Айтматова, а Тугельбая Сидигбекова.
Цей колись «зовсім радянський» письменник у поважному віці став палким захисником киргизської мови, виступав проти русифікації, цікавився, чому не можна відправити у космос киргиза чи узбека, якщо можна собаку. Все це - у листах до ЦК КПРС і публічних виступах. І все це - на початку 70-х років, коли у Києві за такі промови можна було потрапити до таборів - я вже не кажу залишитись у Спілці письменників. А тут - нічого, хіба що до ювілею не дали орден, а нагородили почесною грамотою президії республіканської Верховної ради( не взяв).
З цього зробив прості висновки. Перший - на дальніх околицях імперії можна було дозволити собі більше, ніж тут. Другий - своєю блискучою кар’єрою Айтматов, якого палко підтримував Усубалієв, зобов’язаний Сидигбекову. Айтматов, поза сумнівом - видатний письменник. Але партійне начальство цінувало не його хист, а те, що він писав російською мовою і обстоював двомовність. Це і був тип радянського письменника, якого вони бажали клонувати - киргизський письменник, що пише російською, білоруський письменник, що пише російською (таких вже чимало), казахський письменник, що пише російською....
А там язык и до Киева доведёт.

Віце-прем'єр України Олексій Резніков заявив, що до роботи у Тристоронній контактній групі планується залучити представників Донецької та Луганської областей «від української сторони» - але при цьому вони повинні мати «як юридичну, так і суспільну легітимність серед жителів непідконтрольних і підконтрольних територій». При цьому віце-прем'єр упевнений, що таку легітимність легко «заміряти».
Легко заміряти з української сторони, в цьому я не сумніваюся - тим більше, якщо до переговорів будуть залучені обрані десять років тому мери окупованих міст, які проживають на контрольованій території.
Однак те, що відбувається в Мінську - це не перемовини України з Україною. Це переговори України з Росією. Це перемовини агресора з жертвою за посередництвом ОБСЄ.
Як ці переговори виглядали до вчорашнього дня? Дуже просто. Представники президента України, які не мали офіційного державного статусу, вели переговори з представниками президента Росії, які не мали офіційного державного статусу. При цьому фактично у складі російської делегації перебували представники маріонеткових адміністрацій. І не тому, що вони мають суспільну легітимність. А тому, що вони здійснюють реальну владу на окупованих територіях.
Саме для того, щоб не виникло навіть і думки про можливе визнання Україною «народних республік», з нашого боку на переговорах не були присутніми офіційні чиновники. Але все стало змінюватися після рішення глави офісу президента Андрія Єрмака підписати разом із заступником голови адміністрації президента Росії Дмитром Козаком пропозицію про формування горезвісної консультативної ради разом - увага! - з представниками «окремих районів Донецької та Луганської областей», тобто представниками маріонеткової влади.
І, незважаючи на те, що цю авантюру не вдалося здійснити завдяки опору українського суспільства, Німеччини і Франції, ситуація продовжила розвиватися в заданому напрямку. Тепер мова йде вже про розширення української делегації - віце-прем'єр, міністри, депутати, представники переселенців ... Виникає тільки питання - а навіщо? Заради імітації діяльності? Заради того, щоб Андрій Єрмак продемонстрував Володимиру Зеленському свою ефективність парламентера? Заради створення для президента Володимира Зеленського можливості розповісти, як він прагне миру на Донбасі? Для продовження цього огидного обману? Єрмак - обманює Зеленського. Зеленський - обманює українців. А в Кремлі аж тримаються за живіт зі сміху.
Тому що насправді українська сторона повинна наполягати не на збільшенні своєї делегації у Мінську до неймовірних розмірів. Вона повинна наполягати на ... зменшенні російської делегації. На тому, щоб за столом переговорів були б представники окупантів, а не найманці окупантів. Адже в «нормандському форматі» найманців немає. Що ж, у такому разі вони роблять у Мінську?
Але якщо найманці залишаються, а з українського боку до складу делегацій вводяться представники переселенців, для Кремля це прекрасна можливість сказати - ми ж і раніше стверджували, що це внутрішній конфлікт. Ось нехай представники однієї частини «народу Донбасу» поговорять з представниками іншої частини, з «емігрантами». А ми подивимося.
Єдине, що нас може вберегти від цієї дурості - так це російське чванство. У Кремлі можуть вирішити, що негоже самому Гризлову і «міністрам народних республік» сидіти за одним столом зі «зрадниками народу Донбасу». І перемовини просто не відбудуться. І відновляться через кілька тижнів або місяців у звичному форматі.
Але від імітації, якою займаються президент Зеленський і його оточення замість керівництва країною, українців не вбереже ніхто. Espreso.tv

Перша річниця вступу Володимира Зеленського на посаду президента України стала приводом для численних коментарів з передбачуваним змістом. Прихильники президента, як і слід було очікувати, говорять про його досягнення, популярність, «перезавантаження» (практично перманентне) влади, нові закони і звільнення полонених. Противники - про невміння керувати країною, падіння економіки, засилля олігархів, корупцію і кумівство, плазування перед Путіним.
Все це не має ніякого значення з однієї простої причини: важливо не те, що вже відбулося. Важливим є наступний рік перебування Володимира Зеленського на посаді президента України. Він і продемонструє, які перспективи Володимира Зеленського та України як такої.
Потрібно розуміти, що це буде рік перманентних катастроф і випробувань. Економіка буде падати - у нас і у всьому світі. Світ буде важко приходити до тями після епідемії та карантину - і готуватися до можливості нового, куди більш жорсткого карантину за кілька місяців (при цьому ніхто не знає, чи буде необхідність, але очікування стане додатковим стресом для економіки). Порожній український холодильник остаточно переможе підлий олігархічний телевізор. Президент зі «свого хлопця» перетвориться на героя анекдотів і роздратованих коментарів. Але що з того?
Потрібно розуміти, що справа взагалі не у Зеленському. Ми знаходимося всередині жахливого експерименту, коли главою держави обраний телевізійний персонаж, випадкова і далека від державних завдань людина. При цьому більшість виборців і через рік готова це повторити. І з цього не можна не зробити висновків.
Майдан 2013-2014 років і опір російській агресії зафіксували появу у країні політичної нації, яка прагне до побудови цивілізованої європейської і - що є найважливішим - Української держави.
Виборами 2019 року зафіксовано, що ця нація не складає більшості населення у власній країні, що більшість населення не тільки не зацікавлена у побудові будь-якої держави, але перебуває в стані політичної незрілості і суспільної деградації.
Ці дві тенденції прямо протилежні одна одній. Однак й це не було б таким небезпечним, якщо б інтерес до території України не проявлявся б у сусідній Росії, правителі якої сприймають цю територію в якості своїх споконвічних земель. При цьому наростання кризових тенденцій у самій Росії, як це вже неодноразово бувало в історії, може форсувати спроби приєднання цих земель і створення нової імперії на територіях Росії, України і Білорусі. І ясно, що успіх буде на боці тих, хто знає, чого хоче. А Путін і його співвітчизники знають, чого вони хочуть - «повернення України». Точно так, як і українські патріоти знають, чого вони хочуть - збереження і розвитку України.
До чого прагне Володимир Зеленський, чого хочуть його прихильники, не знає сьогодні ніхто.
Саме тому наступний рік стане якщо не відповіддю, так підготовкою до відповіді на найголовніше питання нашого з вами буття - чи втримається Українська державa на території колишньої УРСР або їй доведеться зосередитися на куди меншій території, а решта України або стане територією Росії, або перетвориться на протекторат Кремля.
Це і буде реальний підсумок неймовірного експерименту, що почався 2019 року. Espreso.tv

Первая годовщина вступления Владимира Зеленского президентом Украины стала темой многочисленных комментариев с предсказуемым содержанием. Сторонники президента, как и следовало ожидать, говорят о его достижениях, популярности, «перезагрузке» (практически перманентной) власти, новых законах и освобождении пленных. Противники – о неумении руководить страной, падении экономики, засилье олигархов, коррупции и кумовстве, заискивании перед Путиным.
Все это не имеет никакого значения по одной простой причине: важно не то, что уже произошло. Важен следующий год пребывания Владимира Зеленского на посту президента Украины. Он и продемонстрирует, каковы перспективы Владимира Зеленского и Украины как таковой.
Нужно понимать, что это будет год перманентных катастроф и испытаний. Экономика будет падать – у нас и во всем мире. Мир будет с трудом приходить в себя после эпидемии и карантина – и готовиться к возможности нового, куда более жесткого карантина спустя несколько месяцев (при этом никто не знает, будет ли необходимость, но ожидание станет дополнительным стрессом для экономики). Пустой украинский холодильник окончательно победит подлый олигархический телевизор. Президент из «своего парня» превратится в героя анекдотов и раздраженных комментариев. Но что из этого?
Нужно понимать, что дело вообще не в Зеленском. Мы находимся внутри чудовищного эксперимента, когда главой государства избран телевизионный персонаж, случайный и далекий от государственных задач человек. При этом большинство избирателей и спустя год готовы это повторить. И из этого нельзя не сделать выводы.
Майдан 2013-2014 годов и последующее сопротивление российской агрессии зафиксировали появление в стране политической нации, которая стремится к построению цивилизованного европейского и – что самое важное – Украинского государства.
Выборы 2019 года зафиксировали, что эта нация не составляет большинство населения в собственной стране, что большинство населения не только не заинтересовано в построении какого-бы то ни было государства, но пребывает в состоянии политической незрелости и общественной деградации.
Эти две тенденции прямо противоположны друг другу, если бы интерес к территории Украины не проявлялся бы в соседней России, правители которой воспринимают эту территорию в качестве своих исконных земель. При этом нарастание кризисных тенденций в самой России, как это уже не раз бывало в истории, может форсировать попытки присоединения этих земель и создания новой империи на территориях России, Украины и Беларуси. При этом ясно, что успех будет на стороне тех, кто знает, чего он хочет. А Путин и его соотечественники знают, чего они хотят – «возвращения Украины». Точно также, как и украинские патриоты знают, чего они хотят – сохранения и развития Украины.
Чего хочет Владимир Зеленский, чего хотят его сторонники, не знает никто.
Именно поэтому следующий год станет если не ответом, то подготовкой ответа на самый главный вопрос нашей с вами жизни – устоит ли Украинское государство на территории бывшей УССР или ему придется сосредоточиться на куда меньшей территории, а оставшаяся часть Украины либо станет территорией России, либо превратится в протекторат Кремля.
Это и будет реальный итог начавшегося в 2019 году страшного эксперимента.

Під час перебування у Омані Володимир Зеленський згідно із офіційними повідомленнями зустрічався із Юсуфом бін Аляві бін Абдаллою. Офіс президента називав його у повідомленні міністром закордонних справ, але це не відповідало дійсності, бо пан Юсуф був формально тільки заступником міністра, а міністром був сам султан Оману, який вже лежав на смертному одрі.
Тепер Зеленський переконує, що під час перебування в Омані зустрічався із людиною, що потім очолила державу. Султан Кабус бен Саїд помер за кілька днів після від’їзду Зеленського , а ім’я його наступника Хейсама бен Таріка стало відомим тільки з заповіту султана. Про зустріч Зеленського із Хейсамом бен Таріком до цього дня нічого не повідомлялося. Так все ж таки: чи зустрічався з майбутнім султаном Зеленським? Чому про це не повідомлялося? Звідки Зеленський знав про зміст заповіту султана Кабуса?
Чи все це йому наснилося, а роль майбутнього султана зіграв Патрушев? І Зеленський спілкувався не з наступником османського султана, а із соратником російського правителя?

Весь «сухий залишок» прес-конференції Володимира Зеленського, присвяченій першій річниці його інавгурації - декларація його готовності балотуватися на другий термін. Таким чином, «обнулилося» ще одна обіцянка Зеленського, яку він давав під час передвиборчої кампанії. Тоді Зеленський запевняв співвітчизників, що не зацікавлений у владі і йде на один термін.
Але вже у цей момент було ясно, що колишньому телевізійному коміку сподобається перебування в офісі голови держави і він не зможе так швидко від цього відмовитися. Тому що Зеленський сприймає свою президентську діяльність як продовження телевізійного серіалу - рейтинги, софіти, всенародна популярність і ніякої відповідальності. Відповідальність - вона на інших. Саме тому Зеленський не обіцяє співгромадянам кадрової стабільності. Тому що якщо він збирається балотуватися знову, йому необхідно постійно, за взірцем Лукашенка, «перетрахівать» український уряд, проводити дострокові парламентські вибори, змінювати керівників Генеральної прокуратури та інших силових структур. Тому що саме ці люди будуть винні в тому, що у Зеленського нічого не виходить. А ще - «кадровий голод», яким тепер пояснюється хронічна нездатність очільника держави до підбору професійних кадрів. А ще - медіа, які не можуть оцінити наміри чесної людини, яка вболіває за країну. А ще ...
Це - класична поведінка популіста, який завдяки щасливому для себе збігу обставин, олігархічній солідарності та суспільній деградації стає на чолі країни. При такому підході до управління - якщо ще й враховувати, що прихильники Володимира Зеленського дійсно відносяться до нього як до «свого хлопця», якому все заважає здійснити зміни, про зміст яких не знають ані сам Зеленський, ані його виборці - можна зберегти високий рейтинг. Можна зберегти довіру.
 А ось країну можна втратити.

Весь «сухой остаток» пресс-конференции Владимира Зеленского, посвященной первой годовщине его инаугурации – декларация его готовности баллотироваться на второй срок. Таким образом, «обнулилось» еще одно обещание Зеленского, данное им во время предвыборной кампании. Тогда Зеленский уверял соотечественников, что не заинтересован во власти  и идет на один срок.
Но уже в этот момент было ясно, что бывшему телевизионному комику понравится пребывание в офисе главы государства и он не сможет так быстро от этого отказаться. Потому что Зеленский воспринимает свою президентскую деятельность как продолжение телевизионного сериала – рейтинги, софиты, всенародная популярность и никакой ответственности. Ответственность – она на других. Именно поэтому Зеленский не обещает согражданам кадровой стабильности. Потому что если он собирается баллотироваться вновь, ему необходимо постоянно, по лукашенковскому примеру «перетрахивать» украинское правительство, проводить досрочные парламентские выборы, менять руководителей Генеральной прокуратуры и прочих силовых структур. Потому что именно эти люди будут виновны в том, что у Зеленского ничего не выходит. А еще – «кадровый голод», которым теперь объясняется хроническая неспособность главы государства к подбору профессиональных кадров. А еще – медиа, которые не могут оценить намерения честного человека, который болеет за страну. А еще…
Это – классическое поведение популиста, который благодаря счастливому для себя совпадению обстоятельств, олигархической солидарности и общественной деградации оказывается во главе страны. При таком подходе к управлению – если еще и учитывать, что сторонники Владимира Зеленского действительно относятся к нему как к «своему парню», которому все мешают осуществить перемены, о содержании которых не знают ни сам Зеленский, ни его избиратели – можно сохранить высокий рейтинг. Можно сохранить доверие.
А вот страну можно потерять.

Президент Украины все еще рассчитывает на результативность переговоров со своим российским коллегой Глаза Путина, в которых Зеленский увидел желание завершить войну, все еще заставляют украинского президента проявлять максимальную осторожность в комментариях на тему оккупации
Но тот, с кем, по мнению Зеленского, можно договориться, отнюдь не так благодушен и осторожен.
Чтобы иллюзий больше не возникало, ведомству бесконечно одаренной Захаровой М.В. было поручено подготовить комментарий, в котором правлению Зеленского В.А. в связи с первой годовщиной его инаугурации была поставлена оценка "неудовлетворительно" в соответствии с представлениями Путина В.В. и Лаврова С.В.
В этом удивительном документе (когда еще пресс-службы дипломатических ведомств откликались на первую годовщину вступления в должность руководителей других стран?) прекрасно все. И возмущение тем, что Зеленский В.А. не только не избавил украинцев от наследия Порошенко П.А., но и не посадил Порошенко П.А. за "финансовые махинации и казнокрадство", а еще лучше - за "политические убийства". И утверждения, что первые шаги нового президента по урегулированию в Донбассе были нужны ему "лишь для того, чтобы добиться созыва в Париже саммита "нормандского формата" - то есть заманить в ловушку Путина В.В. Ну и, конечно, возмущение тем, что в вопросах антироссийских санкций Зеленский В.А. перещеголял Порошенко П.А. и теперь неясно, "что станется с украинскими гражданами, проходившими и проходящими обучение в МГУ имени М.В. Ломоносова".
И действительно, что же со мной станется, Захарова М.В.? А вот что. Я сейчас констатирую тот непреложный факт, что в своих отношениях с Зеленским В.А. Путин В.В и Лавров С.В. уже прошли тот путь, который они в 2014-2015 годах проходили с Порошенко П.А. И когда убедились, что Порошенко П.А. не готов принести им Украину на блюдечке с голубой каемочкой, стали искать того, кто принесет, вступили в противоестественные отношения с украинскими олигархами, еще недавно финансировавшими добровольческие батальоны, радовались появлению в Украине радиостанций и телеканалов, убеждавших соотечественников, что в войне виноват не Путин В.В., а Порошенко П.А. Так и возник Зеленский В.А.
Для того чтобы понять, что дело вовсе не в Порошенко П.А. и не в Зеленском В.А., совершенно не обязательно оканчивать Московский государственный университет имени Ломоносова М.В. Поверьте, достаточно дипломов Санкт-Петербургского государственного университета и даже МГИМО, чтобы понять, что дело в Украине и что возможности получить ее "обратно" просто не существует, какими бы слабыми и недалекими ни казались ее президенты. И достаточно даже диплома Криворожского экономического института - уж извините, Захарова М.В., - чтобы понять, что война будет продолжаться всю каденцию Зеленского В.А. и с Путиным В.В. ему ни о чем серьезном договориться не удастся, сколько ни смотри в глаза.
Но у меня нет ни малейших сомнений, что обладатели этих бесценных дипломов будут по-прежнему жить в мире собственных иллюзий. Один будет верить, что соседнее государство нужно просто дестабилизировать и отправить руководить его руинами "правильного человека" - лучше всего, конечно, Медведчука В.В. - и тогда Украина исчезнет сама собой. Другой - что договоренности уже близко, нужно только поработать до Нового года, как обещал Зеленскому В.А один из его бывших соратников.
И эта конкуренция иллюзий - дорога к войне, а не к миру. Graniru.com

Наприкінці 80-х я написав першу в українській радянській пресі за 25 років статтю про Микиту Хрущова (з часу його усунення писати про колишнього першого секретаря ЦК КПРС було заборонено).
Цю статтю, надруковану на шпальтах головної комсомольської газети республіки «Молодь України» я назвав «Чоловік в українській сорочці». Чому? Це була данина стереотипу – Хрущов чомусь всім запам’ятався у неодмінній вишиванці. Але разом із цим й намагання «реабілітувати» вишиванку, яку на той час сприймали як сільський одяг або уніформу учасників фольклорних колективів. Ось бачите – ніби доводив я – вишиванку міг носити навіть політик, голова Ради Міністрів Радянського Союзу.
Але вишиванку носив зовсім не тільки Хрущов. До його відставки це був звичайний одяг представників партійно-державного апарату, тим більш в УРСР. Можете подивитись фотографії з нарад 30-60 років – там половина у вишиванках. У вишиванці на обкладинці біографії в серії «ЖЗЛ» зображений «батько Голодомору», другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев. У вишиванці малювали портрети генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича. І Хрущов одягнув вишиванку саме тоді, коли був відряджений Сталіним в УРСР, дострілювати місцевих номенклатурників, які також носили вишиванки.
А чому? А тому, що вишиванка була народним одягом, селянським. І влада була «робітничо-селянська», не у фраках же їй було ходити. От вона й одягалася – як народ.
Просто після війни почалася інша тенденція, тенденція до уніфікації й русифікації, тенденція бути «городським» - а у Москві вишиванок не носили. Вишиванка Хрущова почала сприйматися як анахронізм й після його усунення влада остаточно відмовилася від цього одягу. Та й те – як Брежнєву чи Підгорному було носити вишиванки на людях, коли вони їх насправді носили у дитинстві? А тепер – такі великі пани.
Так і сталося, що вишиванка перетворилася на ознаку сільськості й сільський хлопець чи дівчина, коли переїжджали до Києва чи тим більш Одеси чи Донецька, воліли про неї забути. Разом з мовою та й з Україною – яка Україна в Одесі чи Донецьку? Так, одно названіє. Ренесанс почався – не відразу – після проголошення незалежності й закінчення русифікації. А реально повернув цей одяг у політичний контекст третій президент України Віктор Ющенко. Й з цього часу вишиванку радо одягають й представники влади. Вона ж у нас тепер українська. Так, тепер не тільки Каганович, Постишев чи Хрущов. Одягав колись Янукович. Може одягти й Зеленський. І що з цього? Знову вишиванка винна? Але ж вона – просто красива сорочка. Її одягти набагато легше, ніж повернутися до мови чи побудувати справжню державу. Одягнув – зняв – забув. Для когось це оберіг, для когось - сімейний скарб, для когось – данина політичній моді, а для когось – нагадування, що Україна й досі просто велике село з тролейбусами. Але щоб про неї не думали, вишиванку будуть надягати – будуть, якщо Україна збережеться й будуть, якщо вона зникне. Как народный костюм.
От в чому фокус! Відкрию вам маленьку таємницю. Над входом в мою оселю є футляр із сувоєм Тори – мезуза. Мезуза охороняє дім. Однак історія останніх 100 років довела, що єврейське життя може врятувати не мезуза й навіть не Тора, а Держава. Держава Ізраїль. Й, до речі, в Ізраїлі мезуза на кожному одвірку – й у грішника, і у праведника. Так і має бути.
Так що немає ніякого значення, хто одягає вишиванку. Вишиванка вам не допоможе. А от ви їй можете допомогти – якщо побудуєте державу, у якій вишиванка буде не маніфестом українця, який досі не відчуває себе у більшості у власній країні, а просто красивим одягом. Державу, яка захистить і вишиванку, і виробника вишиванки, і кожного з вас.

Внеочередное заседание Трехсторонней контактной группы, инициированное Украиной в ответ на обвинения в обстрелах объектов энергетической инфраструктуры на оккупированной Россией территориях Донбасса, завершилось без каких-либо договоренностей. ТКГ не договорилась о прекращении огня, российские представители продолжили настаивать на ответственности Украины за обстрелы и фактически поддержали решение марионеточных властей «народных республик» привести «вооруженные силы» в режим высшей боевой готовности. При этом возмущение у российского представителя в ТКГ Бориса Грызлова вызвала не только позиция Украины, но и позиция представителей ОБСЕ, «которые также не реагировали на обращения Донецка и Луганска». То есть международные структуры тоже не смогли увидеть мифические украинские обстрелы. И это в очередной раз напоминает о провокации, которая может быть поводом к новой эскалации напряженности, даже к войне. Ведь и Вторая Мировая война, как известно, началась с инсценированного гитлеровцами «польского нападения». И война Советского Союза с Финляндией началась после организованного СССР обстрела собственной территории, в котором обвинили финнов. Почему же Путин не может поступать также, как Гитлер и Сталин?
Лексика Бориса Грызлова в его заявлении по итогам заседания ТКГ вообще заслуживает особого анализа – это настоящий индикатор грядущей беды. Грызлов вообще не говорит об Украине, об украинской делегации, украинской стороне на переговорах. Он говорит о Киеве, Донецке и Луганске. О «киевской стороне» на переговорах. Именно такой была лексика российских чиновников в 2014 году, после бегства из страны Виктора Януковича. Кремль отказывает Украине в субъектности, уравнивает легитимное государственное руководство с властью оккупированных территорий. И уже одним этим может оправдать возможное нападение на Украину – при том, что в российской интерпретации не Россия, а Украина – вернее, Киев – выступает в роли агрессора, который разрушает инфраструктуру и жилой фонд в Донецкой и Луганской областях.
При этом Грызлов четко артикулирует, что должен сделать Зеленский, чтобы остановить эскалацию на Донбассе. И это известный рецепт от Путина – «прямой диалог Киева и Донбасса». Тот самый рецепт, который навязывается украинскому руководству с первых дней после оккупации Донбасса.
Уже не раз приходилось писать, что этот прямой диалог вовсе не приведет ни к прекращению войны, ни тем более к восстановлению территориальной целостности Украины. Но он позволит Кремлю настаивать на «внутреннем конфликте», добиваться снятия санкций с России, зафиксировать существование на территории Украины «трех правительств» - в Киеве, Донецке и Луганске. И добиваться отказа Украины от европейской и евроатлантической интеграции.
Москва пытается добиться этого любой ценой. Одной из попыток было создание Консультативного совета, в котором должны были разговаривать представители Украины и оккупированных территорий, а Россия, Германия, Франция и ОБСЕ находиться в роли посредников. Но теперь, когда эта авантюра провалилась, Кремль пугает Владимира Зеленского «режимом высшей боевой готовности» оккупантов и войной в эпоху коронавируса. Radiosvoboda.org

Через восемь месяцев после того, как украинский президент Владимир Зеленский очутился в центре скандала, приведшего в результате к импичменту, объявленному президенту США Дональду Трампу палатой представителей американского конгресса, начался новый скандал практически с теми же участниками и заинтересованными лицами – Трампом, Байденом и Зеленским.
В первом скандале американского президента обвиняли в том, что он оказывал давление на своего неискушенного в политике украинского коллегу, ожидая от него возобновления расследования против участвовавшего в работе одной из украинских фирм сына бывшего вице-президента США и своего возможного конкурента на выборах Джозефа Байдена. Спустя восемь месяцев Байден уже реальный конкурент, причем претендующий на победу, а не только на участие. А Печерский суд украинской столицы, не раз исполнявший «пожелания» власти, требует от Генеральной прокуратуры страны начать расследование уже не против сына Байдена, а против самого Байдена. За неправомерное вмешательство в управление Украинским государством.
Поводом для обвинений стало появление неких пленок, на которых якобы бывший президент Украины Петр Порошенко общается с Байденом и тогдашним государственным секретарем США Уильямом Керри. Как и водится с такого рода вбросами, участники разговоров заявляют о том, что они смонтированы. Но даже в этом случае найти в беседах какие-либо следы личной заинтересованности трудно. И Порошенко, и Байден, и Керри обсуждают государственные вопросы – что выгодно отличает беседы от знаменитой стенограммы разговора Трампа и Зеленского, во время которой американский президент не скрывал, что ему нужно, а украинский – обещал заняться расследованием против сына Байдена, просил о «дополнительных материалах» и хвастался «своим» генеральным прокурором. Более того, относительно самого скандального эпизода разговора Порошенко и Байдена – о необходимости отставки тогдашнего главы прокуратуры, которого в Вашингтоне считали коррупционером – вообще нет новости. Байден рассказывал об этом разговоре публично и гордился тем, что заставил украинское руководство бороться с коррупцией.
Тем не менее, после того как разговоры обнародовал депутат Андрей Деркач – наблюдатели в Киеве годами говорят о его московском чекистском образовании и считают человеком, имеющим связи в кругах российских силовиков – началась настоящая пропагандистская компания. Генеральный прокурор Ирина Венедиктова, ближайшая сотрудница Владимира Зеленского, немедленно начала расследование против Петра Порошенко. Сам Зеленский на пресс-конференции заявил, что его предшественнику могут быть предъявлены обвинения в государственной измене. Ну а когда Печерский суд добавил в дело еще и Байдена, стало ясно, что дело отнюдь не только и не столько в  Порошенко, ненависть к которому буквально сжирает Зеленского изнутри, но и в стремлении помочь президенту Трампу переизбраться.
И это, конечно, медвежья услуга и Трампу, и Украине. Трампу – потому что если украинскому расследованию будет дан ход и его не спустят на тормозах, то американскому президенту придется отбиваться от обвинений в том, что он использует Украину для вмешательства в американские выборы. И это после того, как тема российского вмешательства оставалась в мейнстриме американской политики несколько лет подряд.
Украине – потому что Киев сейчас всерьез рискует той традиционной двухпартийной поддержкой на Капитолии, которой Украина всегда гордилась. Устраивая расследование против кандидата в президенты США в связи с его служебными разговорами, возможно – смонтированными и сфальсифицированными – Зеленский превращает себя во врага демократов и вряд ли остается большим другом многих республикацев. Даже если Трамп победит, американскому президенту нужно будет отойти от Украины на максимально далекое расстояние, чтобы любые жесты по отношению к Киеву не были расценены, как плата за компрометирование Байдена. Ну а если победит Байден – он сто раз подумает, о чем ему говорить по телефону с Зеленским и стоит ли вообще разговаривать с этим профессиональным вестником несчастий.

Кажуть, що так починається Росія. Але Росія тут майже ніколи не закінчувалася. Вона перемогла 1994 року, коли обрали Кучму. Вона взяла реванш за Майдан у 2010 році, коли обрали Януковича. І 2019 рік - це її тріумф, її черговий реванш над черговим Майданом, її чергова перемога над Україною. Не треба ілюзій.

Трагические события в Кагарлыке все чаще сравнивают с событиями во Врадиевке. Но на самом деле сравнить Врадиевку и Кагарлык можно будет исключительно в политическом смысле. Врадиевка стала, во многом, прелюдией к Майдану 2013-2014 годов. Она подорвала авторитет тогдашнего министра внутренних дел и продемонстрировала грызню в окружении Виктора Януковича. Окружение тогдашнего главы государства готово было бороться за власть и финансовые потоки без понимания того, к каким общественным последствиям может привести эта борьба, каким может быть результат резонанса того или иного дела. В результате к Майдану Янукович пришел уже значительно ослабленным, его в буквальном смысле слова некому было защитить, кроме бойцов элитных подразделений. У Януковича остались старые враги, патриоты Украины а равнодушное население – избиратели Януковича – испытывали отвращение к своему недавнему кумиру. Проиграл и Янукович, и те, кто допустил Врадиевку, и те, кто использовали трагедию ради борьбы с конкурентами. И в этом смысле Зеленского, которого окружают такие же непримиримые и жадные соратники, как и Януковича и которого поддерживает такое же равнодушное к будущему страны население, как и Януковича, вполне может ожидать судьба Януковича. Кагарлык – это сигнал того, что процесс пошел.
Но у Кагарлыка есть и куда более мрачные последствия, на фоне которых судьба Зеленского может выглядеть всего лишь мелкой деталью в общей картине возможной катастрофы. Врадиевка напоминала о вседозволенности, о полной деградации системы. Кагарлык – это напоминание о будущей деградации общества.
Ведь, собственно, какое преступление «раскрывали» полицейские из Кагарлыка? Мелкую кражу! Преступление, уж точно не требовавшее от них таких «усилий». Но очень скоро именно такие мелкие кражи в магазинах станут – если уже не стали – возможностью выживания для тысяч людей.
Мы возвращаемся в 90-е годы. Финансовых потоков будет не хватать на всех «хозяев жизни». И оттого, что эти хозяева переименовали себя на «слуг», безопасности в их жизни будет не больше, а меньше, а сама жизнь – короче. Намного короче. Тем более тогда, когда открывается рынок земли.
Но основной массе населения будет не до их проблем. Основная масса будет выживать. И мелкая кража станет частью быта. При этом основная часть населения будет относиться к такому образу жизни как к норме – не мы такие, а жизнь такая. Зато требование остановить преступность станет главным требованием бизнеса – прежде всего  мелкого и среднего. И тут – парадокс. Этот бизнес не является опорой популистской власти, зато он является ее частью. У каждого уважающего себя «хозяина жизни» - ой, простите – «слуги народа» есть магазинчик. Или ломбардик. Да-да, в наших условиях именно ограбление ломбарда может стать преступлением века! А вы что думали?
Так полиция – в особенности на местах – превращается в последнюю плотину. В последнюю возможность защитить тех, у кого хоть что-то еще есть от тех, у кого уже ничего нет. И в ближайшие годы не будет – тем более, если они переизберут свою безысходность на второй срок.
И полицейские уже начали ощущать эту свою «нужность» и эту свою вседозволенность. Кагарлык – не просто доказательство этого.
Кагарлык – это воспоминание о будущем.

Після того, як в українських медіа з'явилися повідомлення про негласні сигнали з держдепартаменту - американські дипломати пояснювали українським колегам, до яких катастрофічних наслідків може призвести втручання офісу Володимира Зеленського у передвиборчу кампанію в США - американці перейшли до відкритих сигналів, досить рідкісного інструмента у двосторонніх відносинах. Перший такий явний сигнал - колективний лист колишніх американських послів в Україні. Підписали всі, хто тільки міг - за винятком другого посла Вільяма Міллера і восьмого посла Джеффрі Пайєтта, що працює зараз очільником американського дипломатичного представництва в Греції.
Не потрібно тішити себе ілюзіями, що це - лист відставників, які просто хочуть нагадати про себе. Американські посли, навіть і у відставці - люди системи. І це дуже різні люди, з різними зв'язками у американських політичних колах. Когось призначали президенти-республіканці, когось - демократи. Для когось посада посла в Україні була вінцем дипломатичної кар'єри, а для когось - одним з етапів. І вплив такої людини - ну, наприклад, Джона Тефта, який до посольства у Києві керував диппредставництвами у Литві та Грузії, а з української столиці відправився до Москви - не визначається перебуванням в Україні.
Поставити свої підписи під спільною заявою настільки різних людей могло змусити тільки одне - чітке розуміння загрози для американсько-українських відносин, загрози для самої України і американських інтересів у регіоні. І чітке розуміння настроїв у американському істеблішменті. Не настроїв у якомусь окремому його сегменті, а настроїв взагалі. І те, що самому президенту Дональду Трампу або комусь із його родичів може і сподобатися історія із розмовами Порошенка і Байдена, нічого не змінює. У США все визначає саме система, а не чиясь сім'я або чиясь примха. Навіть якщо це примха голови держави і навіть якщо це його сім'я.
І коли досвідчені дипломати стверджують, що їх «вражають спроби втягнути Україну у внутрішні політичні процеси в Америці у контексті майбутніх виборів президента США в 2020 році. Ці зусилля сприяють помилковому і токсичному наративу, який не має підстави в реальності американсько-українських відносин, може послабити відносини між США і Україною та внести розкол між двома країнами. Це не відповідає інтересам жодної з країн »- так це не їхня особиста думка.
Це позиція держави.
Залишилося тільки зрозуміти, чи здатний офіс Володимира Зеленського вловлювати сигнали з Вашингтона хоча б тоді, коли ці сигнали передаються відкритим текстом, вже без всяких еківоків і кулуарних дзвінків. Якщо розуміння не буде, у наших відносинах з США виникнуть серйозні проблеми, вирішувати які доведеться вже спадкоємцю Володимира Зеленського. Espreso.tv

📃 ‼️ Друзі, вже завтра о 21:15, у...

Polit Club
‼️ Друзі, вже завтра о 21:15, у "Політклубі", будемо обговорювати такі теми:
▪️ Плівки Деркача
▪️ ДБР у музеї Гончара…
⬇️ Залишайте свої запитання та коментарі за темами під цим постом Ещё

Голова Верховної Ради Дмитро Разумков стверджує, що «будь-який політик, особливо в умовах війни і непростої ситуації в державі, повинен думати не про те, як позитивно чи негативно будуть сприйняті його слова щодо мови, а розуміти – об’єднає це українське суспільство чи ні».
Може виникнути питання - а навіщо тоді сам Разумков роз'єднує суспільство? Адже мовний закон проголосований, підписаний президентом, ніяких протестів у суспільстві це не викликало. А ось скасування закону або його окремих положень неминуче призведе до політичних потрясінь, дуже болючих для влади, бо ж стане черговою демонстрацією її антиукраїнської спрямованості. Але при цьому навіть неясно, за визнанням самого спікера, чи є в Раді голоси для таких змін, бо ж члени різношерстої фракції «Слуга народу» традиційно дотримуються полярно протилежних позицій з принципових питань. І Разумков, якщо судити з його висловлювань, прекрасно це розуміє. Навіщо ж тоді каже?
А тому, що ніякого відношення до мови його висловлювання взагалі не мають. Разумков, як і багато українських політиків до нього, просто експлуатує тему мови для власного політичного позиціонування.
Він поспішає стати самостійним політиком, розуміє, що для цього йому може елементарно не вистачити часу. Разумков став спікером парламенту не завдяки якійсь серйозній політичній кар'єрі. Просто так вирішили у оточенні Зеленського, на місці Разумкова міг би виявитися в буквальному сенсі хто завгодно. Але тільки він був «балакаючою головою» передвиборної кампанії - згадайте, що ми взагалі не знали, хто поруч із Зеленським. І саме він повинен був стати «балакаючою головою» кастрованого українського парламентаризму.
А Разумков, звичайно, не хоче бути «балакаючою головою». Він відчуває у собі потенціал. І прекрасно розуміє, що для українського патріотичного табору він, діяч молодіжної організації Партії Регіонів, котрий розмовляв російською мовою всю кампанію Зеленського, завжди буде чужинцем. Разумков може розраховувати тільки на голоси тих, хто сьогодні підтримує проекти Медведчука і Вілкула. Ну і ще на тих виборців Зеленського, хто схиляється до «русского мира», але розчарувався у старих політиках і звично нишпорить у пошуках «нових облич». І, звичайно, вже сьогодні цей виборець розчаровується у Зеленському, не здатному проявити належну повагу до головного кумира такого виборця товариша Путіна і врятувати Україну від «націоналістів» і їх сільської говірки. І тут перед цим виборцем з'являється Разумков. Із правильним прізвищем, із правильною біографією, із правильним язиком.
Звичайно, ніхто не гарантує Разумкову успіху - навіть якщо він знайде правильних спонсорів або вони його знайдуть. Спікеру не вистачає того, що робить політика політиком - публічності, він виглядає нудним чиновником і ця проблема ріднить його з Бойком і Медведчуком. Але в Україні дуже часто обставини складаються так, що той, у кого немає шансів у публічній політиці, виграє в політиці кулуарній.
Адже в разі відставки Зеленського саме Разумков - якщо, звичайно, на той час не переоберуть спікера - стане наступним, нехай і тимчасовим, головою держави. Espreso.tv

Свой первый визит в качестве главы украинского внешнеполитического ведомства новый министр Дмитрий Кулеба совершил в Будапешт – и воспользовался для этого не закрытым пока что авиационным сообщением, а автомобилем. Стремление поскорее согласовать позиции с венгерским коллегой Петером Сийярто понятно. Украинско-венгерский саммит – встреча президента Владимира Зеленского и премьера Виктора Орбана, которые должны договориться о снятии проблем, осложняющих взаимоотношения двух стран, ожидалась еще в конце весны. Но теперь, в конце весны, встретились только главы внешнеполитических ведомств, а Зеленский с Орбан могут увидеться только в июле. И это промедление – отнюдь не только из-за коронавируса. Киеву и Будапешту по-прежнему очень трудно договориться.

После переговоров Сийярто и Кулебы стало ясно, что повестка дня предстоящей встречи Орбана и Зеленского не просто не изменилась, но и дополнена новыми требованиями. Будапештское издание Magyar Hirlap подчеркивает, что блокада участия Украины в многосторонних форматах НАТО будет снята только после того, как с этим согласится венгерская община Закарпатья – во многом куда больше зависящая от Будапешта, чем от Киева. Сийярто теперь хочет изменений не только в закон об образовании, но и в закон о языке, и в закон о среднем образовании. В июне, по словам венгерского министра, начнут работать комиссии, которые должны будут прийти к приемлемому компромиссу – приемлемому для венгров Закарпатья и украинского правительства.
Несмотря на то, что Сийярто подчеркивает, что целью Будапешта является именно компромисс, а не конфронтация, остается неясным, каким образом Владимир Зеленский сможет этот компромисс осуществить – даже если стороны его и выработают. Пересмотр закона о языке сможет стать дополнительным поводом для политической конфронтации, оппозиционеры будут обвинять Зеленского в том, что он использует соглашения с Орбаном для атаки на этот закон, необходимость изменений в котором защищали многие соратники президента Украины, включая спикера парламента Дмитрия Разумкова. И опять возникнет старая тема – это не Орбан, это не Зеленский, это Путин. Потому что закон о языке, как и закон об образовании, угрожает вовсе не венгерским, а российским интересам в Украине. И нужно ли в этом случае платить суверенитетом за возможность символического участия украинского президента в натовских саммитах, если речь о членстве в НАТО сейчас все равно не идет? Не лучше ли дождаться нового правительства в Будапеште? Ведь если вчера Виктор Орбан потерял Будапешт, то почему завтра он не может потерять власть в Венгрии?
Вопрос даже не в том, решится ли Зеленский на компромисс с Орбаном – тем более, что запросы опытного венгерского премьера могут увеличиваться по мере продвижения к такому компромиссу. Вопрос в том, способен ли будет Зеленский в условиях нарастающего экономического кризиса и потери большинства в парламенте такой компромисс осуществить и не спровоцирует ли он вместо достижения взаимопонимания с Будапештом массовые акции по защите украинского языка в Киеве. Vot-tak.tv