Після того, як в українських медіа з'явилися повідомлення про негласні сигнали з держдепартаменту - американські дипломати пояснювали українським колегам, до яких катастрофічних наслідків може призвести втручання офісу Володимира Зеленського у передвиборчу кампанію в США - американці перейшли до відкритих сигналів, досить рідкісного інструмента у двосторонніх відносинах. Перший такий явний сигнал - колективний лист колишніх американських послів в Україні. Підписали всі, хто тільки міг - за винятком другого посла Вільяма Міллера і восьмого посла Джеффрі Пайєтта, що працює зараз очільником американського дипломатичного представництва в Греції.
Не потрібно тішити себе ілюзіями, що це - лист відставників, які просто хочуть нагадати про себе. Американські посли, навіть і у відставці - люди системи. І це дуже різні люди, з різними зв'язками у американських політичних колах. Когось призначали президенти-республіканці, когось - демократи. Для когось посада посла в Україні була вінцем дипломатичної кар'єри, а для когось - одним з етапів. І вплив такої людини - ну, наприклад, Джона Тефта, який до посольства у Києві керував диппредставництвами у Литві та Грузії, а з української столиці відправився до Москви - не визначається перебуванням в Україні.
Поставити свої підписи під спільною заявою настільки різних людей могло змусити тільки одне - чітке розуміння загрози для американсько-українських відносин, загрози для самої України і американських інтересів у регіоні. І чітке розуміння настроїв у американському істеблішменті. Не настроїв у якомусь окремому його сегменті, а настроїв взагалі. І те, що самому президенту Дональду Трампу або комусь із його родичів може і сподобатися історія із розмовами Порошенка і Байдена, нічого не змінює. У США все визначає саме система, а не чиясь сім'я або чиясь примха. Навіть якщо це примха голови держави і навіть якщо це його сім'я.
І коли досвідчені дипломати стверджують, що їх «вражають спроби втягнути Україну у внутрішні політичні процеси в Америці у контексті майбутніх виборів президента США в 2020 році. Ці зусилля сприяють помилковому і токсичному наративу, який не має підстави в реальності американсько-українських відносин, може послабити відносини між США і Україною та внести розкол між двома країнами. Це не відповідає інтересам жодної з країн »- так це не їхня особиста думка.
Це позиція держави.
Залишилося тільки зрозуміти, чи здатний офіс Володимира Зеленського вловлювати сигнали з Вашингтона хоча б тоді, коли ці сигнали передаються відкритим текстом, вже без всяких еківоків і кулуарних дзвінків. Якщо розуміння не буде, у наших відносинах з США виникнуть серйозні проблеми, вирішувати які доведеться вже спадкоємцю Володимира Зеленського. Espreso.tv

📃 ‼️ Друзі, вже завтра о 21:15, у...

Polit Club
‼️ Друзі, вже завтра о 21:15, у "Політклубі", будемо обговорювати такі теми:
▪️ Плівки Деркача
▪️ ДБР у музеї Гончара…
⬇️ Залишайте свої запитання та коментарі за темами під цим постом Ещё

Голова Верховної Ради Дмитро Разумков стверджує, що «будь-який політик, особливо в умовах війни і непростої ситуації в державі, повинен думати не про те, як позитивно чи негативно будуть сприйняті його слова щодо мови, а розуміти – об’єднає це українське суспільство чи ні».
Може виникнути питання - а навіщо тоді сам Разумков роз'єднує суспільство? Адже мовний закон проголосований, підписаний президентом, ніяких протестів у суспільстві це не викликало. А ось скасування закону або його окремих положень неминуче призведе до політичних потрясінь, дуже болючих для влади, бо ж стане черговою демонстрацією її антиукраїнської спрямованості. Але при цьому навіть неясно, за визнанням самого спікера, чи є в Раді голоси для таких змін, бо ж члени різношерстої фракції «Слуга народу» традиційно дотримуються полярно протилежних позицій з принципових питань. І Разумков, якщо судити з його висловлювань, прекрасно це розуміє. Навіщо ж тоді каже?
А тому, що ніякого відношення до мови його висловлювання взагалі не мають. Разумков, як і багато українських політиків до нього, просто експлуатує тему мови для власного політичного позиціонування.
Він поспішає стати самостійним політиком, розуміє, що для цього йому може елементарно не вистачити часу. Разумков став спікером парламенту не завдяки якійсь серйозній політичній кар'єрі. Просто так вирішили у оточенні Зеленського, на місці Разумкова міг би виявитися в буквальному сенсі хто завгодно. Але тільки він був «балакаючою головою» передвиборної кампанії - згадайте, що ми взагалі не знали, хто поруч із Зеленським. І саме він повинен був стати «балакаючою головою» кастрованого українського парламентаризму.
А Разумков, звичайно, не хоче бути «балакаючою головою». Він відчуває у собі потенціал. І прекрасно розуміє, що для українського патріотичного табору він, діяч молодіжної організації Партії Регіонів, котрий розмовляв російською мовою всю кампанію Зеленського, завжди буде чужинцем. Разумков може розраховувати тільки на голоси тих, хто сьогодні підтримує проекти Медведчука і Вілкула. Ну і ще на тих виборців Зеленського, хто схиляється до «русского мира», але розчарувався у старих політиках і звично нишпорить у пошуках «нових облич». І, звичайно, вже сьогодні цей виборець розчаровується у Зеленському, не здатному проявити належну повагу до головного кумира такого виборця товариша Путіна і врятувати Україну від «націоналістів» і їх сільської говірки. І тут перед цим виборцем з'являється Разумков. Із правильним прізвищем, із правильною біографією, із правильним язиком.
Звичайно, ніхто не гарантує Разумкову успіху - навіть якщо він знайде правильних спонсорів або вони його знайдуть. Спікеру не вистачає того, що робить політика політиком - публічності, він виглядає нудним чиновником і ця проблема ріднить його з Бойком і Медведчуком. Але в Україні дуже часто обставини складаються так, що той, у кого немає шансів у публічній політиці, виграє в політиці кулуарній.
Адже в разі відставки Зеленського саме Разумков - якщо, звичайно, на той час не переоберуть спікера - стане наступним, нехай і тимчасовим, головою держави. Espreso.tv

Свой первый визит в качестве главы украинского внешнеполитического ведомства новый министр Дмитрий Кулеба совершил в Будапешт – и воспользовался для этого не закрытым пока что авиационным сообщением, а автомобилем. Стремление поскорее согласовать позиции с венгерским коллегой Петером Сийярто понятно. Украинско-венгерский саммит – встреча президента Владимира Зеленского и премьера Виктора Орбана, которые должны договориться о снятии проблем, осложняющих взаимоотношения двух стран, ожидалась еще в конце весны. Но теперь, в конце весны, встретились только главы внешнеполитических ведомств, а Зеленский с Орбан могут увидеться только в июле. И это промедление – отнюдь не только из-за коронавируса. Киеву и Будапешту по-прежнему очень трудно договориться.

После переговоров Сийярто и Кулебы стало ясно, что повестка дня предстоящей встречи Орбана и Зеленского не просто не изменилась, но и дополнена новыми требованиями. Будапештское издание Magyar Hirlap подчеркивает, что блокада участия Украины в многосторонних форматах НАТО будет снята только после того, как с этим согласится венгерская община Закарпатья – во многом куда больше зависящая от Будапешта, чем от Киева. Сийярто теперь хочет изменений не только в закон об образовании, но и в закон о языке, и в закон о среднем образовании. В июне, по словам венгерского министра, начнут работать комиссии, которые должны будут прийти к приемлемому компромиссу – приемлемому для венгров Закарпатья и украинского правительства.
Несмотря на то, что Сийярто подчеркивает, что целью Будапешта является именно компромисс, а не конфронтация, остается неясным, каким образом Владимир Зеленский сможет этот компромисс осуществить – даже если стороны его и выработают. Пересмотр закона о языке сможет стать дополнительным поводом для политической конфронтации, оппозиционеры будут обвинять Зеленского в том, что он использует соглашения с Орбаном для атаки на этот закон, необходимость изменений в котором защищали многие соратники президента Украины, включая спикера парламента Дмитрия Разумкова. И опять возникнет старая тема – это не Орбан, это не Зеленский, это Путин. Потому что закон о языке, как и закон об образовании, угрожает вовсе не венгерским, а российским интересам в Украине. И нужно ли в этом случае платить суверенитетом за возможность символического участия украинского президента в натовских саммитах, если речь о членстве в НАТО сейчас все равно не идет? Не лучше ли дождаться нового правительства в Будапеште? Ведь если вчера Виктор Орбан потерял Будапешт, то почему завтра он не может потерять власть в Венгрии?
Вопрос даже не в том, решится ли Зеленский на компромисс с Орбаном – тем более, что запросы опытного венгерского премьера могут увеличиваться по мере продвижения к такому компромиссу. Вопрос в том, способен ли будет Зеленский в условиях нарастающего экономического кризиса и потери большинства в парламенте такой компромисс осуществить и не спровоцирует ли он вместо достижения взаимопонимания с Будапештом массовые акции по защите украинского языка в Киеве. Vot-tak.tv

Глава делегации России в Трехсторонней контактной группе  Борис Грызлов делает жесткое заявление, в котором обвиняет украинскую делегацию в срыве переговоров и отказе принимать дополнительные меры по прекращению огня на Донбассе. Грызлов предупреждает, что любые попытки Киева изменить Минские договоренности, в том числе и в очередности исполнения мер, могут привест к непоправимым последствиям.
Вскоре оказывается, что господина Грызлова вообще не было на заседании, итоги которого он комментировал. Что это была всего лишь виртуальная истерика бывшего спикера российской Госдумы.
Участвующий в работе ТКГ представитель марионеточных властей Луганска Владислав Дейнего требует от Киева подписать дополнительные документы, которые обязывают обе стороны не стрелять и – что самое главное – устанавливают прямую связь между сторонами конфликта. Только в этом случае «народные республики» смогут отказаться от недавно введенного ими режима полной боевой готовности.
Может возникнуть вопрос: в чем причина такой жесткой риторики? Ведь тема пересмотра Минских соглашений – это отнюдь не новость для российских участников переговоров. О необходимости внести коррективы в эти документы президент Владимир Зеленский говорит практически с первого дня после прихода к власти. Он поднимал эту тему и во время саммита нормандской четверки в Париже. И не получил от президента России Владимира Путина предупреждений о «непоправимых последствиях». Что касается очередности выполнения пунктов Минских соглашений, то каждый, кто этого захочет, может убедиться: первый пункт этих договоренностей предусматривает полное прекращение огня,  а второй – отведение тяжелого вооружения. И о необходимости выполнения этих пунктов украинская сторона напоминает российской уже пять лет.
Однако жесткая риторика Грызлова вполне объяснима. Она – той же природы, что и решение президента Владимира Путина о проведении парада в 24 июня.
Когда принималось решение об аннексии Крыма и оккупации Донбасса, цены на нефть еще находились на «космическом» уровне, благосостояние россиян росло. Сейчас российскому руководству просто нечего больше предложить населению, кроме парада и «защиты русскоязычного населения» - и это в условиях продолжения эпидемии коронавируса, из которой Россия выходит с очень большим трудом.
Когда у авторитарных режимов не получается с хлебом, они вспоминают о зрелищах. Парад – зрелище. И такое же зрелище – маленькая победоносная война над теми, кто посягает на «русский мир».
Сама война сегодня вряд ли нужна Владимиру Путину. Однако призрак войны – это тоже часть представления. Представления, которое разыгрывается и для россиян, и для украинского руководства.
Россияне должны убедиться в том, что их президент не сдает своих позиций, а его представители в Минске не дают спуска украинской делегации и разоблачают все ее авантюры.
Украинский президент Владимир Зеленский должен отказаться от любых своих инициатив относительно урегулирования ситуации на Донбассе  и согласиться с «планом Путина». Первый пункт этого плана – прямые контакты украинского руководства с марионетками из Донецка и Луганска.
А если таких контактов не будет – что ж, тогда опять будет война. Ведь «войска народных республик» уже приведены в состояние повышенной боевой готовности.
Можно считать, что это всего лишь пропагандистская атака, на которую не стоит обращать внимание. Однако история конфликтов и войн изобилует примерами того, как сама подготовка к войне – даже без желания ее начать – приводила к активным военным действиям.
Поэтому опасность, которая кроется в истеричных заявлениях российских представителей, не стоит недооценивать.  Radiosvoboda.org

Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп заявив про те, що відкладає проведення саміту «великої сімки», раніше запланованого ним на кінець червня. Трамп пропонує провести зустріч восени. При цьому на осінній саміт Трамп хоче запросити очільників Росії, Австралії, Південної Кореї та Індії.
Саму «велику сімку» Трамп схарактеризував як «дуже застарілу групу країн». Але така характеристика, швидше за все, відображає емоції і роздратування американського президента. Для Трампа саміт «великої сімки» у американській столиці мав би стати симуляцією нормальності в обстановці продовження пандемії коронавірусу і масових протестів у США. Але після того, як федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель і прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо відмовилися прибути до Вашингтону на очний саміт, стало ясно, що ніякої симуляції не відбудеться. І тоді Трамп вирішив не просто відкласти саміт, але і спробувати «торпедувати» «сімку» за допомогою країн, з якими йому буде легше домовлятися.
Керівники інших країн і раніше запрошувалися як гості на саміти групи, питання тільки - у якому форматі, постійних учасників або гостей. Навряд чи Трампу вдасться розширити сам склад «сімки», для цього потрібна згода всіх учасників групи. Але якщо мова йде про гостьове запрошення, тут проблеми можуть виникнути вже у самого Путіна. Адже на відміну від керівників Південної Кореї, Австралії та Індії, він уже був повноправним учасником засідань групи - тоді, коли її називали «вісімкою», а не «сімкою». І брати участь у новій зустрічі у якості бідного родича, а не завсідника - це явний удар по путінському самолюбству.
Ще одна проблема, яка не дозволить Путіну брати участь в саміті - це прагнення Трампа до формування антикитайського фронту. Можливо, така пропозиція зацікавить прем'єр-міністра Індії Нарендру Моді, але тільки не Путіна, для якого участь у антикитайському союзі - справжнісінька політична і економічна катастрофа. У цьому випадку Путін краще відправиться до Пекіну, а не до Вашингтону. Якщо взагалі кудись відправиться - жорстка самоізоляція, у якій продовжує перебувати російський президент, ставить під сумнів саму можливість його поїздок найближчими місяцями.
Але, врешті-решт, справа не у Путіні. Справа у Трампі, який вкотре намагається контрабандою протягнути Путіна на зустрічі «великої сімки» - і тільки опозиція інших учасників самітів заважає йому досягти цієї непривабливої мети. Це прагнення ще раз доводить, що для Дональда Трампа миттєва вигода і незрозуміла (або, гірше того, добре зрозуміла) симпатія до російського правителя є куди більш важливими, ніж американські цінності і цінності цивілізованого світу загалом - цінності, захисником яких, за логікою своєї посади, мав би виступати президент США. Espreso.tv

Президент Соединенных Штатов Дональд Трамп заявил о том, что откладывает проведение саммита «большой семерки», ранее запланированного им на конец июня и предлагает провести встречу осенью. При этом на осенний саммит Трамп хочет пригласить лидеров России, Австралии, Южной Кореи и Индии.
Саму «большую семерку» Трамп охарактеризовал как «очень устаревшую группу стран». Но такая характеристика, скорее всего, отражает эмоции и раздражение американского президента. Для Трампа саммит «большой семерки» в американской столице должен был бы стать симуляцией нормальности в обстановке продолжения пандемии коронавируса и массовых протестов в США. Но после того, как федеральный канцлер Германии Ангела Меркель и премьер-министр Канады Джастин Трюдо отказались прибыть в Вашингтон на очный саммит, стало ясно, что никакой симуляции не произойдет. И тогда Трамп решил не просто отложить саммит, но и попытаться «торпедировать» группу семи с помощью стран, с которыми ему будет легче договариваться.
Руководители других стран и ранее приглашались как гости на саммиты группы, вопрос только – в каком формате, постоянных участников или гостей. Вряд ли Трампу удастся расширить сам состав «семерки», для этого требуется согласие всех участников группы. Но если речь идет о гостевом приглашении, тут проблемы могут возникнуть уже у самого Путина. Ведь, в отличие от руководителей Южной Кореи, Австралии и Индии, он уже был полноправным участником заседаний группы – тогда, когда ее  именовали «восьмеркой», а не «семеркой». И участвовать в новой встрече в качестве бедного родственника, а не завсегдатая – это явный удар по путинскому самолюбию.
Еще одна проблема, которая не позволит Путину участвовать в саммите – это стремление Трампа к формированию антикитайского фронта. Возможно, полобное предложение заинтересует премьер-министра Индии Нарендру Моди, но только не Путина, для которого участие в антикитайском союзе – самая настоящая политическая и экономическая катастрофа. В этом случае Путин лучше отправится в Пекин, а не в Вашингтон. Если вообще куда-то отправится – жесткая самоизоляция, в которой продолжает пребывать российский президент, ставит под вопрос саму возможность его поездок в ближайшие месяцы.
Но, в конце концов, дело-то не в Путине. Дело в Трампе, который уже не в первый раз пытается контрабандой протащить Путина на встречи «большой семерки» - и только оппозиция других участников саммитов мешает ему достичь этой неприглядной цели. Это стремление еще раз доказывает, что для Дональда Трампа сиюминутная выгода и необъяснимая (или, хуже того, хорошо объяснимая) симпатия к российскому правителю куда важнее, чем те американские ценности и ценности цивилизованного мира – ценности, защитником которых, по логике своей должности, должен был бы выступать президент США.

Слова Володимира Зеленського про те, що у скандалі з «плівками Деркача» його цікавить виключно те, як можна було підслухати офіс президента України - крок у бік повернення глави держави до цивілізованої політики, до розуміння національних інтересів України. Цей підхід Зеленського значно відрізняється від його ж слів на недавній прес-конференції - коли здавалося, що президента України цікавить не те, як записували його офіс, а зміст самих записів і те, яким чином вдасться використати цей зміст у боротьбі, яку Зеленський і його соратники продовжують вести проти Петра Порошенка. Після цієї прес-конференції багато хто з спостерігачів у всьому світі говорив про те, що у своєму бажанні знищити Порошенка і допомогти Трампу Зеленський може завдати непоправної шкоди українсько-американським відносинам і, як наслідок, своїй власній країні і її можливостям чинити опір російській агресії.
Очевидно, за цей час знайшлися аргументи, які переконали якщо не самого Зеленського, як і раніше далекого від політики, так представників його найближчого оточення, здатних впливати на президента і писати тексти його інтерв'ю або тези до них. Немає сумніву, що це були дуже сильні і жорсткі аргументи. Ми з вами бачили лише верхівку айсберга - коли, наприклад, із закликом не допустити погіршення українсько-американських відносин до Зеленського звернулися сім з дев'яти колишніх послів Сполучених Штатів в Києві. Цей сигнал демонстрував загальну стурбованість американського істеблішменту і офіс Зеленського, очевидно, не міг не врахувати цієї стурбованості.
Тому тепер ми маємо право очікувати справжнього розслідування. Не «розслідування Печерського суду» проти Джозефа Байдена і не розслідування офісу Генерального прокурора проти Петра Порошенка. А розслідування, яке відповість нам і нашим союзникам на дуже просте питання - хто зробив записи у офісі президента? І чи були взагалі зроблені ці записи нелегально або ж, як стверджує, наприклад, російський експерт Андрій Піонтковський, відбулася передача документів з президентського архіву самим головою офісу президента Андрієм Єрмаком. І якщо це дійсно так - чи знав про таку передачу і санкціонував її сам Володимир Зеленський і якою була мета цієї передачі - компрометація Петра Порошенка, компрометація Джозефа Байдена, компрометація обох політиків?
У будь-якому випадку - при всій удаваній фантастичності подібних звинувачень - якщо вони будуть звучати у США, це створить нові проблеми для двосторонніх відносин. Тому і Зеленський, і Єрмак повинні бути не тільки свідками розслідування. Вони повинні відповісти на питання слідства щодо своєї можливої причетності до оприлюднення скандальних записів - хоча б для того, щоб зняти з себе всі ймовірні підозри.

Глава «Роскосмоса» Дмитрий Рогозин в связи с первым пилотируемым полетом американского корабля Crew Dragon неожиданно оказался одним из главных героев информационного, а не космического пространства. И я бы даже сказал – комического, а не космического пространства. А все дело в старом твите Рогозина, в котором он предупреждал американцев, что если они будут зловредничать против России, то им придется запускать своих астронавтов к Международной космической станции на батуте. Об этом злосчастном батуте вспомнили не только журналисты и пользователи социальных сетей, но даже сам Илон Маск, сказавший после запуска, что «батут работает».
Рогозин в свойственной ему манере анекдотического оправдания своих глупостей утверждает, что в 2014 году, когда он сочинял твит, он таким образом спасал космическую отрасль от американских санкций, угрожал батутом – и угроза сработала. Но эти оправдания, разумеется, не выдерживают никакой критики. Рогозин тогда реагировал на санкционную политику как таковую. При этом в США не собирались отказываться от оговореннх контрактом полетов американских астронавтах на российских «Союзах», а «Роскосмос» не мог прекратить эти полеты в одностороннем порядке без значительного ущерба для собственного бюджета. Но выяснять, что было бы, если бы полеты прекратились, сейчас совершенно бессмысленно просто потому, что в 2014 года темы отказа от совместной работе на МКС просто не существовало и твит Рогозина тогда был просто частью общего тренда глумления над западными санкциями, начавшегося после нападения России на Украину.
Того, что история с «батутом» вспомнится спустя несколько лет, на первый взгляд, предвидеть не мог никто. Но на самом деле проблема вовсе не в том, что российские руководители не отвечают за свои слова. Самое главное – что они совершенно не понимают современности, строят у себя дома карикатуру на Советский Союз и решительно отказываются понимать, почему весь остальной мир не развивается в матрице этой карикатуры.
В свое время в схожей с Рогозиным ситуации без всяких твитов оказался председатель правления «Газпрома» Алексей Миллер, решительно отказывавшийся понимать перспективы сланцевого газа и – таким образом – самого «Газпрома». В схожей ситуации, только со сланцевой нефтью, был председатель правления «Роснефти» Игорь Сечин. Следующая история, когда Сечин, этот ближайший соратник Путина, оказался на батуте – недавняя ценовая война России с Саудовской Аравией. В Москве почему-то решили, что в ОПЕК пойдут на российские условия и сами уменьшат добычу нефти, позволив России продавать большее количество сырья. Размеры российских потерь хорошо известны, причем все равно пришлось договариваться на куда менее выгодных условиях. А сейчас дело дошло и до космоса.
Американцы прекратили свои пилотируемые полеты из-за дороговизны программы – тогда и было решено, что доставлять астронавтов на российских кораблях дешевле. Но сама американская система конкурентного рынка должна была рано или поздно сработать – и сработала. Ведь Илон Маск – не единственный, кто готов послать в космос пилотируемую ракету, уже в ближайшие годы такие запуски могут осуществить еще несколько фирм. Таким образом, в США возникнет реальная конкуренция частных концернов, которые будут работать с государственными заказами и думать о своих собственных интересах. А в России? А в России будет государственный «Роскосмос», руководимый человеком, никакого отношения к космической отрасли не имеющим – зато умеющим писать твиты о батуте, которые наверняка нравятся президенту Путину. Так что это не история о конкуренции в освоении космоса.
Это история об отсуствии конкуренции как таковой в любой отрасли, история о непрофессионализме и архаичном мышлении. А батут – просто очень хорошая метафора. Detaly.co.il

Один з моїх найбільш важливих спогадів з 90-х років - як під час ефіру тоді дуже популярної програми Прес-клуб Кіри Прошутинської ми дивилися репортаж про проблеми людей, яким довелося жити у епоху змін. І от репортер підійшов до старенької інтелігентної жінки, що поділилася своєю головною проблемою - з радіоефіру зникли програми класичної музики, а грошей, щоб придбати програвач, у неї немає...
Після цього репортажу в студії почалася справжня битва між відомими і популярними людьми за те, хто ж придбає програвач для старенької, а мені стало дуже сумно. Я бачив одиноку людину, яка сама для себе була цивілізацією, яку підтримували в житті Бах чи Рахманінов і навіть цього її позбавила логіка цивілізаційних руїн.
Я згадав про це після смерті Скорика. Великого композитора, який помер у європейській країні, у якій немає радіостанції класичної музики - ані суспільної, ані приватної. І, якщо згадати зусилля моїх подвижників-колег з Радіо Культура, невідомо ще, чи є аудиторія для цієї радіостанції. Про те, чи знає світ про українську музику, я вже й не кажу.
Кожного дня, якщо я слухаю будь-яку європейську чи американську класичну радіохвилю, я знаю, що почую знайомі звуки музики не тільки Бетховена, Баха чи Генделя, але й обов’язково Чайковського, Римського-Корсакова або Рахманінова чи Шнітке. Дворжака чи Пендерецького. Я точно знаю, кого я не почую - Лятошинського, Леонтовича (за винятком Щедрика у Різдво), Ревуцького, Скорика, Сільвестрова тощо. Українська композиторська школа не стала надбанням світової цивілізації не тому, що у нас другорядні композитори. Українську оперу ви не почуєте у світі не тому, що Лисенко, Гулак-Артемовський чи Скорик не такі цікаві як Дворжак чи Монюшко. А тому, що нас самих це не цікавить. І не цікавить нас зацікавленість світу. А потім ми будемо говорити про якісь інформаційні війні. Друзі мої, поки асоціацією цивілізованого світу з Росією буде Шостакович, а з Україною - біла пляма, ми нічого ні у кого не виграємо. І насамперед - програємо себе самих. Бо ми залишаємося мешканцями країни з непересічною європейською культурою, більшість населення якої і знати про цю культуру не хоче і державні інституції якої окуповані невігласами й заробітчанами.
Але у слушний момент всі ми знаходимо гіркі слова. Не шукайте. Просто уявіть, як таким людям, як Мирослав Скорик, має бути гірко жити серед нас.

Так звані «депутати Народної ради ЛНР» майже одноголосно - 42 голосами з 43 – ухвалили рішення про проголошення російської мови єдиною «державною мовою» окупованої території. До цього «державних мов» офіційно було дві - російська і українська, хоча сфера застосування української мови, зрозуміло ж, була значно обмеженою.
Це рішення - реальна демонстрація того, яку долю окупант насправді готує для України, української мови, українського народу в разі, якщо територія нашої країни буде окупована Росією або до влади тут прийде проросійський уряд запеклих колабораціоністів.
Воно доводить, що всі ці розмови про «дві державні мови» в Україні, регіональні мови, «захист російськомовного населення» і таке інше - усього лише пропагандистська мішура, перехідний етап. Росії та її прихильникам в Україні не є потрібною рівноправність російської та української мов.
Їм потрібно тільки одне - щоб української мови не було. А була російська мова. І щоб українського народу не було. А українці вважалися росіянами. І щоб України не було. А Україна вважалася Росією. Просто регіоном Росії і крапка.
Коли я намагався пояснити цю просту істину років 5-6 тому, мене звинувачували у «націоналізмі» і «неповазі» до тих українців, хто не бажає повернутися до рідної мови, кому «какая разніца» - аби країна була успішною і багатою.
Але Путін все довів за мене. І луганські «депутати» - колабораціоністи разом зі своїми «колегами» у Донецьку все доводять за мене. Вони просто виганяють з окупованих територій все українське. Людей - вбивають. Мову - маргіналізують. Саму територію хочуть приєднати до Росії.
Які ще докази вам потрібні? Що ще має статися, щоб довести навіть найбільш нетямущим з вас просту істину: той, хто агітує за російськомовну Україну, насправді агітує за Росію від Ужгорода до Владивостоку?

Визит представительной украинской делегации в Берлин – в ее состав вошли глава президентского офиса, вице-премьер, министры иностранных дел и обороны – завершился без каких-либо очевидных результатов. Разве что  на совместной пресс-конференции министров иностранных дел Хайко Мааса и Дмитрия Кулебы глава украинского внешнеполитического ведомства анонсировал возможность проведения в скором времени встречи министров иностранных дел в «нормандском формате». Однако дата такой встречи пока что не определена и – что самое главное – нет реакции на заявление Кулебы его российского коллеги Сергея Лаврова. А ведь проведение встреч в «нормандском формате», как правило, зависит вовсе не от того, договариваются ли о их проведении в Берлине, Киеве и Париже. А от того, готовы ли к таким встречам в Москве.
Но, как это ни парадоксально, успех поездки украинских представителей в Берлин состоит вовсе не в конкретных результатах – чего вообще сейчас можно добиться в урегулировании российско-украинского конфликта? Успех – в том, что этот визит вообще состоялся вскоре после того, как Берлин посетил заместитель главы администрации президента России и  «куратор» украинского направления в Кремле Дмитрий Козак.
Визит этот, судя по противоречивым комментариям после обнародования самого факта переговоров в Берлине, стал неожиданностью для украинского руководства. О результатах этого визита информации тоже практически нет. Но самое главное – так это то, что Козак старается разъяснить европейским союзникам Украины аргументированность российской позиции и пытается добиться выработки общей позиции России и  Запада, при которой Украина станет уже не субъектом, а объектом договоренностей. И это – действительно серьезный вызов для Киева с учетом эффективности Дмитрия Козака на молдавском направлении. Ведь, собственно, когда речь шла о стабилизации ситуации в Республике Молдова именно это ему и удалось. И результат – по крайней мере, на сегодняшний день – налицо: и в непризнанной Приднестровской Молдавской Республике, и в самой Молдове у власти пророссийские силы.
Поэтому в Берлин, конечно же, стоило ехать. Однако успех украинского руководства, опять-таки, будет зависеть не от самих поездок, а от того, проявят ли в Киеве реализм и последовательность, поймут ли цели Владимира Путина по отношению к Донбассу, Крыму и Украине в целом. Накануне визита глава офиса президента Украины Андрей Ермак в интервью газете Frankfurter Allgemeine Zeitung говорил о неэффективности Минских переговоров и повторил тезис о возможности проведения местных выборов на Донбассе только после вывода с оккупированных территорий российских войск и их наемников и возвращения контроля над границей – то есть, с кремлевской точки зрения , никогда. Визит украинской делегации в Берлин и ожидающаяся поездка в Париж свидетельствуют о желании Киева получить поддержку от Германии и Франции в давлении на Россию. Но, с другой стороны, вице-премьер Алексей Резников в колонке для Atlantic Council настаивает на возвращении к консультациям в формате Будапештского меморандума – а под этим документом подписей руководителей Германии и Франции нет, в этом случае нужно рассчитывать не на них, а на Соединенные Штаты и Великобританию. В то же время сам президент Владимир Зеленский, судя по его высказываниям на последней пресс-конференции, продолжает рассчитывать на возможность договориться с Владимиром Путиным – даже и в двустороннем формате.
И эта политический сумбур вместо музыки оставляет для Кремля широкое пространство для маневра и «обольщения» Запада и превращает украинских переговорщиков в «пожарную команду», которой придется посещать столицы западных стран в надежде догнать или опередить Дмитрия Козака. Vot-tak.tv

Після повернення української делегації з Німеччини віце-прем'єр-міністр і міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Олексій Резніков запропонував «забути» про створення консультативної ради, у якій на паритетних засадах мали засідати представники України та окупованих територій, а представники Росії, Німеччини, Франції та ОБСЄ були б присутні у якості спостерігачів.
Ця заява дозволяє припустити, що у Берліні Андрій Єрмак та інші представники українського керівництва отримали настільки жорстку відсіч з німецької сторони з питання про створення консультативної ради, що вирішили більше ніколи до цієї теми не повертатися.
Але цікавим є інше: а от якби німці з французами погодилися б? Означало б це, що представники легітимної української влади зустрічалися б на засіданнях консультативної ради із представниками маріонеткового керівництва «народних республік», а Росія «виконувала роль посередника», доводила, що у нас не окупація, а «внутрішній конфлікт»? Як виходить, що серйозні стратегічні помилки роблять українські керівники, а рятувати честь нашої країни повинні німецькі та французькі дипломати і небайдужі до майбутнього своєї країни українці? Як про це можна забути?
Як можна забути про те, що Андрій Єрмак як глава офісу президента України поставив підпис під рішенням про створення консультативної ради разом з чиновниками окупаційної влади «народних республік» - таким чином, фактично визнав їх як представників населення окупованих територій?
Як можна забути про те, що глава офісу президента не поніс ніякої відповідальності за свої дії, а Володимир Зеленський продовжує публічно захищати свого соратника від незручних запитань?
Як можна забути про те, що після імітації зі створенням консультативної ради українське керівництво зайнялося нової імітацією, не менше ризикованою - розширенням складу делегації у Мінську за рахунок діючих чиновників і депутатів нашої країни. І це при тому, що Росія свою делегацію розширювати не збирається, однак вже давно привозить на переговори «міністрів» і «депутатів» «народних республік». І виходить, що наші міністри і депутати стануть за фактом співрозмовниками цих «міністрів і депутатів»?
Як можна забути про те, що з моменту обрання Володимира Зеленського президентом України будь-які дії нашої країни на переговорах з Москвою ніби випадково створюють можливість для доказу головної кремлівської тези - що у нас тут «внутрішній конфлікт»?
Як можна забути, що під час своєї передвиборної кампанії Володимир Зеленський брехав українцям, коли запевняв їх, що це Порошенко не хоче припинення війни, а насправді все дуже просто - «потрібно просто перестати стріляти»? І що можна домовитися з Путіним, який теж хоче припинення війни?
Як можна забути про те, що навіть зараз, коли ця жахлива брехня стала очевидною для кожного, Зеленський не хоче вибачитися за неї перед українцями? Що він продовжує наполягати на двосторонніх зустрічах з Путіним?
Як можна забути про те, що мільйони українців продовжують бажати жити в цьому морі брехні і імітації, відбираючи тим самим навіть саму надію на краще майбутнє у себе самих, своїх дітей і онуків?

То, что пропагандистская кампания, цель которой - убедить россиян проголосовать за путинское обнуление, началась с гомофобного ролика, пугающего граждан "неприличным" усыновлением, стало лучшей демонстрацией неуверенности самого "великого кормчего" и его окружения в популярности бесконечного президента.
Уж казалось бы, чего проще? Если веришь, что россияне нуждаются в Путине, сними ролик о том, как Владимир Владимирович будет царствовать до 2036 - как минимум - года, и результаты референдума у тебя в кармане! Путин - навсегда! Проголосуй, товарищ! Путин и Крым - близнецы-братья! Путин - наше знамя боевое! Все ведь уже придумано на этот случай!
Или, если руководствоваться рецептом гомофобного ролика, устрой путешествие в будущее, покажи, как к народу в 2030 году обращается какой-нибудь президент Навальный, по Красной площади маршируют американские солдаты, в ГУМе продают просроченный пармезан со скидкой, за бензин на заправках доплачивают покупателю, в мавзолее не Ленин, а Бандера лежит, Крым украинский, а в Севастополе флот НАТО угрожает мирной Абхазии. И все! Никаких роликов больше снимать не надо! Наш дурдом голосует за Путина!
Очевидно, нет уверенности, что поверят. И еще меньше уверенности, что поверят, что такое развитие событий - это плохо, а путинская бесконечность - это хорошо.
Поэтому не стали рисковать и рисовать россиянам перспективы России без Путина. России без Путина не может быть - ни в фантастическом романе, ни в пропагандистском ролике. Есть Путин - есть Россия. Нет Путина - нет России, как завещал нам товарищ Володин. И чего тут обсуждать?
В той России, которую показывают авторы гомофобного ролика, президент - все равно Путин, чтобы вы не сомневались. Просто разрешено усыновление детей богомерзкими парочками. Россиянам предлагается прийти проголосовать не для того, чтобы продолжить путинское правление - оно и так продолжится, а для того, чтобы помочь Владимиру Владимировичу сохранить "скрепы" в достойном состоянии. Хотите ли вы жить в ужасной развратной стране, где президент Путин, а геи усыновляют детей? Или вы все-таки хотите жить в процветающей прекрасной стране, где президент Путин, а геи не усыновляют детей?
Вот, собственно, и весь российский выбор. Graniru.org

Министр иностранных дел Украины Дмитрий Кулеба заявил на совместной пресс-конференции с главой немецкого внешнеполитического ведомства Хайко Маасом о стремлении обсудить с международными партнерами Украины, «как должна выглядеть международная платформа по Крыму». Министр и на этой пресс-конференции, и в интервью немецкому изданию DW подчеркивал, что вопрос о Крыме остается для Украины приоритетным вплоть до деоккупации региона.
Это заявление, конечно же, позволяет утверждать, что призывы украинской общественности услышаны и теперь тема Крыма звучит во время международных поездок представителей новой власти в одном ряду с проблемой Донбасса. Если только, конечно, акцентирование на крымской теме не является попыткой «надавить» на Кремль в стремлении добиться смягчения российской позиции по вопросам донбасского урегулирования.
В таком случае нас ожидает очередное разочарование. То, что Кремль оккупировал Донбасс с целью обменять его возвращение на международное – и украинское в том числе – признание легитимности присоединения Крыма – это выдумали сами украинцы. Ничего подобного в кремлевских планах не было и нет. Главная цель Кремля – это возвращение себе контроля над всей Украиной в том или ином виде. Либо как над страной-сателлитом, либо как над частью нового союзного государства, либо путем прямого присоединения к России «областями». Когда Кремль затевал диверсии на востоке Украины, ставилась цель оккупации всей «Новороссии» с последующим распространением влияния России на оставшиеся области Украины. Крым был присоединен к России просто потому, что, с точки зрения и самого Владимира Путина, и миллионов его соотечественников полуостров – «безусловно» российская земля и должен оставаться в составе России даже в случае, если не удастся установить полный контроль над остальной украинской территорией. И даже в случае, если в Киеве удастся привести к власти пророссийское правительство. Крым такому правительству тоже никто не отдаст – вот оно-то  и должно будет признать легитимность «возвращения в родную гавань».
Тогда есть ли смысл в «крымской платформе»? Конечно, есть! Первый тезис такой платформы очень прост – необходимо признать, что любые переговоры с Кремлем и по Крыму, и по Донбассу обречены на провал, а политики, которые утверждают обратное – безответственные имитаторы. Тезис второй – следует понять, что восстановление территориальной целостности Украины это забег на длинную дистанцию. Что такое восстановление произойдет только после смены власти в России и тогда, когда ее новое руководство либо пересмотрит свои политические приоритеты, либо столкнется с ошеломляющим экономическим и политическим кризисом. Но Путин Украине ни Крыма, ни Донбасса не отдаст, более того – будет планировать поглощение новых регионов Украины. И тезис третий – во время этого забега на длинную дистанцию все зависит не от россиян, не от Запада, а от самих украинцев. Украинскому избирателю необходимо научиться голосовать ответственно за государственников, а не за соглашателей, коллаборационистов и популистов. Не поддаваться на олигархическую пропаганду. Не верить, что у конфликта с Россией есть простые решения. А украинская власть – стремиться не к призрачным договоренностям к Путиным, а к повышению обороноспособности страны, ее интеграции в НАТО и Евросоюз. Но в НАТО – прежде всего.
Если эти три условия будут выполнены, Украина в обозримом будущем станет процветающей страной, а Крым и Донбасс вернутся в ее состав. Если эти три простых условия соблюдены не будут, Украина сама присоединится либо к Крыму, либо к Донбассу, станет либо федеральным округом России, либо оккупированной территорией.
Вот, собственно, и вся «крымская платформа». Ru.krymr.org

На фоне оппозиционных протестов и задержаний активистов президент Беларуси Александр Лукашенко отправил в отставку правительство и назначил нового премьер-министра.
На первый взгляд, особого значения эти перестановки не имеют. Беларусь – не просто президентская республика. Это страна, в которой вся полнота власти вот уже 26 лет принадлежит одному человеку. Какая разница, кто будет премьер-министром Беларуси?
Но, тем не менее, решение Лукашенко – свидетельство того, что он не уверен в собственных позициях. Не уверен в том, что в период экономического кризиса, проблем с эпидемией коронавируса (Беларусь так и не объявила карантин, зато Лукашенко провел 9 мая парад) и оппозиционных протестов выборы пройдут просто. Не случайно он пугает белорусов нестабильностью, напоминает им о волнениях в Украине, территориальных потерях Грузии и Молдовы и даже кровавом подавлении протестов в узбекском Андижане. Беларусь – «единственная постсоветская страна, которая не видела горя» - утверждает Лукашенко. А в такой стране президент должен «прислушиваться» к народу и постоянно менять нерадивых чиновников. Что Лукашенко и делает.
Кроме того, отправленный в отставку Сергей Румас, известный в стране финансист, оказался премьером с собственным лицом, что не могло понравиться Лукашенко. И в этом смысле отставку Румаса можно сравнить с недавней отставкой украинского премьера Алексея Гончарука который попытался претендовать на роль реформатора при «живом Зеленском»  - не случайно же новый украинский президент пытается подражать Лукашенко! А вот новый белорусский премьер, Роман Головченко, менеджер военно-промышленного комплекса, индивидуальностью не отличается – и в этом смысле его, опять-таки, можно сравнить с новым украинским премьером Денисом Шмыгалем. Но именно такой премьер-министр и нужен Лукашенко – и любому президенту «лукашенковского типа». Чтобы ни у кого не было сомнений: руководить страной может только один человек. А все остальные – лишь исполнять его решения. Потому что Лукашенко – навсегда. А премьер и другие члены правительства – на время. На время, которое будет определено лично президентом.
Впрочем, у меня есть большие сомнения, что на этот раз белорусскому правителю поможет его излюбленный прием со сменой правительства. Беларусь на пороге серьезных экономических испытаний. В этом она, конечно же, ничем не отличается от других стран Европы. Но Лукашенко десятилетиями убеждал белорусов, что они должны рассчитывать на государство, даже и не на государство, а на него лично, а не на себя самих – и в этом серьезное отличие белорусов от поляков или украинцев. Может ли сегодня что-то сделать государство – даже если Лукашенко будет менять премьеров каждый месяц – это очень большой вопрос. Захочет ли помогать Лукашенко Путин, обозленный интеграционной «несговорчивостью» Лукашенко, тоже непонятно. Но понятно одно – все, что может предложить Лукашенко белорусам – это пушки вместо масла, репрессии против оппозиции вместо экономического роста и благосостояния. Radiosvoboda.org

Президент Молдови Ігор Додон звинуватив колишнього «головного олігарха» країни Володимира Плахотнюка та його союзника Ілана Шора у прагненні захопити владу в країні. Це звинувачення знову повертає нас до часів, коли опозиція називала Молдову «захопленою державою». Захопленою, зрозуміло ж, олігархом Плахотнюком.
Додон зробив цю заяву у першу річницю «повалення олігархічного режиму» і підкреслив, що це повалення стало можливим завдяки «парламентським партіям, громадянам, які їх морально підтримали, і зовнішнім партнерам, які твердо заявили, що не будуть більше терпіти зловживання олігархічної влади».
Це дуже точна характеристика подій. Дійсно, 8 червня 2019 року було сформовано - фактично у останній момент перед можливим розпуском парламенту країни - коаліція проросійських соціалістів і прозахідного блоку. Однак створення цієї коаліції було б неможливим без фактичної домовленості Сполучених Штатів, Росії та Європейського Союзу. Майбутні партнери не хотіли домовлятися, а Плахотнюк не хотів поступатися. Перед створенням коаліції, коли стало ясно, що на Додона не діють аргументи російського віце-прем'єра Дмитра Козака, молдавського президента викликали «на килим» до Володимира Путіна. Європейські дипломати працювали з майбутнім прем'єром Молдови Майєю Санду. А американський посол у Кишиневі Дерек Хоган відвідав штаб-квартиру Плахотнюка - після чого олігарх негайно відправився в еміграцію.
Через кілька днів після початку цих захоплюючих змін я попередив у інтерв’ю румунській службі Радіо Вільна Європа, що «із захопленої держави Республіка Молдова цілком може за кілька місяців стати вже демонтованих державою» і нагадав, що «Дмитро Козак і тісно пов'язаний з ним і, очевидно, залежний від нього Ігор Додон не приховують своїх намірів щодо подальшої долі держави Республіки Молдова. Ці наміри можна схарактеризувати одним дуже простим словом: демонтаж державності Республіки Молдова ». Тоді ці прогнози сприймалися в Кишиневі із явним здивуванням - як і обережна позиція Києва і Бухареста. Будь-яке нагадування про те, що перемога над олігархом була б неможливою без підтримки з Кремля сприймалося мало не як підтримка олігархії.
За рік не потрібно пояснювати, хто був тоді правий. Ігор Додон фактично узурпував владу у країні - при цьому без будь-якої коаліції, вона йому виявилася просто не потрібна. Прозахідні сили витіснені в опозицію. Російський вплив посилюється. Криза триває. При цьому - і тут Додон має рацію - для відсторонення від влади у Молдові проросійських сил, які представляють меншість її населення, не обійтися без підтримки політиків, які пов'язані з олігархами.
Україна може очікувати та ж незавидна доля. Молдова - це тільки репетиція нашого майбутнього. Наша країна прискореними темпами наближається до приголомшуючої політичної і економічної кризи. І вихід з цієї кризи вимагатиме деолігархізації України - принаймні, коли ми говоримо про олігархів, які мають зараз вирішальний вплив на рішення Володимира Зеленського.
Питання тільки в тому, у союзі з ким буде здійснювати цю деолігархізацію президент, коли його позиції будуть слабкими. І якщо вже зовсім просто - кому він віддасть реальну владу в Україні, Петру Порошенку або Віктору Медведчуку. Ніякого іншого політичного вибору в України немає – якими б не були ілюзії моїх шановних читачів.
При цьому потрібно розуміти, що від цього вибору Зеленського буде залежати не тільки його майбутнє, але і майбутнє України. Наша країна або продовжить свій шлях до цивілізованого світу, або стане черговою «демонтованою державою» під російським впливом, аж до поглинання Росією. Це і є можливі сценарії нашого найближчого майбутнього. Espreso.tv

Президент Молдовы Игорь Додон обвинил бывшего «главного олигарха» страны Владимира Плахотнюка и его союзника Илана Шора в стремлении захватить власть в стране. Это обвинение вновь возвращает нас к временам, когда оппозиция называла Молдову «захваченным государством». Захваченным, разумеется, олигархом Плахотнюком.
Додон сделал это заявление в первую годовщину «свержения олигархического режима» и подчеркнул, что это свержение стало возможным благодаря «парламентским партиям, гражданам, которые их морально поддержали, и внешним партнерам, которые твердо заявили, что не будут больше терпеть злоупотребления олигархической власти».
Это очень точная характеристика событий. Действительно, 8 июня 2019 года была сформирована – фактически  в самый последний момент перед возможным роспуском парламента страны – коалиция пророссийских социалистов и прозападного блока. Однако создание этой коалиции было бы невозможно без фактической договоренности Соединенных Штатов, России и Европейского Союза. Будущие партнеры не хотели договариваться, а Плахотнюк не хотел уступать. Перед созданием коалиции, когда стало ясно, что на Додона не действуют аргументы российского вице-премьера Дмитрия Козака, молдавского президента вызывали «на ковер» к Владимиру Путину. Европейские дипломаты работали с будущим премьером Молдовы Майей Санду. А американский посол в Кишиневе Дерек Хоган посетил штаб-квартиру Плахотнюка – после чего олигарх немедленно отправился в эмиграцию.
Спустя несколько дней после начала этих захватывающих перемен я предупредил l в интервью молдавской службе Радио Свободная Европа, что «из захваченного государства Республика Молдова вполне может через несколько месяцев стать уже демонтированным государством» и  напомнил, что «Дмитрий Козак, и тесно связанный с ним и, очевидно, зависимый от него Игорь Додон не скрывают своих намерений относительно дальнейшей судьбы государства Республики Молдова. Эти намерения можно охарактеризовать одним очень простым словом: демонтаж государственности Республики Молдова». Тогда эти прогнозы воспринимались в Кишиневе с явным недоумением – как и осторожная позиция Киева и Бухареста. Любое напоминание о том, что победа над олигархом была бы невозможной без поддержки из Кремля воспринималось чуть ли не как поддержка олигархии.
Спустя год не нужно объяснять, кто был тогда прав. Игорь Додон фактически узурпировал власть в стране – при этом без всякой коалиции, она ему оказалась просто не нужна. Прозападные силы вытеснены в оппозицию. Российское влияние усиливается. Кризис продолжается. При этом – и тут Додон прав – для отстранения от власти в Молдове пророссийских сил, которые представляют меньшинство ее населения, не обойтись без поддержки политиков, которые связаны с олигархами.
Украину может ожидать та же незавидная судьба. Молдова – это только репетиция нашего будущего. Наша страна ускоренными темпами приближается к ошеломляющему политическому и экономическому кризису. И выход из этого кризиса потребует деолигархизации Украины – по крайней мере, когда мы говорим об олигархах, которые оказывают сейчас решающее влияние на решения Владимира Зеленского.
Вопрос только в том, в союзе с кем будет осуществлять эту деолигархизацию слабеющий президент. И если уж совсем просто – кому он отдаст реальную власть в Украине, Петру Порошенко или Виктору Медведчуку. Никакого другого политического выбора у Украины нет – какими бы ни были иллюзии моих уважаемых читателей.
При этом нужно понимать, что от этого выбора Зеленского будет зависеть не только его будущее, но и будущее Украины. Наша страна либо продолжит свой путь в цивилизованный мир, либо станет очередным «демонтированным государством» под российским влиянием, вплоть до поглощения Россией. Это и есть возможные сценарии нашего ближайшего будущего.