Президент України Володимир Зеленський запевняє, що існують шанси для закінчення війни на Донбасі вже цього року.  Але Зеленський обманює і самого себе, і своїх виборців.  Ніяких шансів для закінчення війни немає ні у цьому році, ні у доступному для огляду майбутньому.  При цьому Україна - лише частина війни, яку веде путінський режим, а зовсім не її центр.
 
Зеленський і його виборці - люди, позбавлені інстинкту державників - просто не здатні зрозуміти причин, через які Путін веде цю війну.  Вони не здатні зрозуміти, чому у цій війні російського президента підтримує велика частина його співвітчизників.  Для Путіна війна з Україною - священна війна.  Війна за відродження Російської імперії, частиною території якої є українські землі.  Путіну не потрібен Донбас.  І навіть Крим не є таким важливим, як контроль над усією Україною.  І Донбас, і Крим - це лише частина інструментів по дестабілізації ситуації у нашій країні з метою її поглинання.  І обстріли на Донбасі, і навіть припинення цих обстрілів на час - теж частина інструментів.  Не більше того.  І це потрібно розуміти.  Як потрібно розуміти, що якщо нашою країною продовжать керувати безвідповідальні популісти, якщо ми залишимося заручниками інфантилізму виборців Зеленського, Україна не зможе зупинити війну і тим більше її виграти.
 
Запорука нашого успіху - в тому, що ми лише фрагмент краху Російської імперії.  Хоче того Зеленський чи ні, йому доведеться воювати довго і наполегливо.  Хочуть того виборці Зеленського чи ні, їм доведеться воювати довго і наполегливо.  Така логіка історії, яку не змінять жодні вибори, ніяка безвідповідальність 73 відсотків.  Конфлікт з Росією - це наше минуле, сьогодення й найближче майбутнє.
Імперія розповзається на очах.  Путін намагається зшити її кривавою ниткою в Україні, а вже тріщать шви у Білорусі.  Знову пришиє Білорусь - вибухне Північний Кавказ, остаточно піде Казахстан.  І так - без кінця, до остаточного демонтажу імперії, до її перетворення на національну державу російського народу.  Путін, як людина неосвічена та його співвітчизники, виховані у шовінізмі, просто не можуть усвідомити причин того, що відбувається.  Вони вірять, що це Захід не дає їм повернути імперію.  І вони воюють із Заходом на нашій з вами землі.
Але те, що є мертвим, померти не може.  Російська імперія загине не тому, що ми зможемо домовитися з Путіним, а тому, що у Кремля не вистачить сил для її відновлення - а нічим іншим в Москві займатися просто не вміють.  Москва не впорається, хочемо ми цього чи ні.  Але це станеться зовсім не цього року і навіть не наступного. Попереду в українців - роки й роки Вітчизняної війни.

Російський президент Володимир Путін заявив про те, що його країна створила резерв силовиків на допомогу режиму Олександра Лукашенка.  Путін зазначив, що цей резерв «не буде використаний, поки ситуація не почне виходити з-під контролю.  І коли екстремістські - я хочу це підкреслити - елементи, прикриваючись політичними гаслами, не перейдуть певну межу і не приступлять просто до розбою ».
Простіше кажучи, Путін не буде використовувати своїх силовиків до того моменту, поки не зрозуміє, що з'явилася реальна загроза правлінню Лукашенка, що білоруські силовики вже не можуть впоратися вз власним народом.  І тоді  почнуть діяти російські силовики, а можливо - і російська армія, яка дислокована на території Білорусі.  Яку ж треба мати наївність, щоб припускати, що російські солдати перебувають у Білорусі для протистояння міфічній загрозі НАТО.  Ні, російський солдат знаходиться в Білорусі виключно для того, щоб стріляти в білоруса, якщо білорус відмовиться підкорятися кремлівській кліці і своєму маріонетковому режиму.  І саме для цього російські війська вводилися у 2014-му році в Україну - щоб зберегти маріонетковий режим Віктора Януковича і утримати український народ в покорі Кремлю.  Зараз ситуація повторюється.  Просто з Україною у Росії не було юридичних домовленостей, які дозволили б використовувати російські війська для допомоги маріонетковому режиму.  Єдине, що міг зробити тоді Володимир Путін, так використовувати в якості окупаційного контингенту злощасний Чорноморський флот, це угруповання зрадників на іржавих посудинах.
В Білорусі у Путіна такі можливості є.  Це до сьогоднішнього дня горезвісна союзна держава була симулякром, який дозволяв Лукашенку виманювати гроші у росіян в обмін на примітивну балаканину про дружбу і братерство.  А зараз ця союзна держава перетворюється на те, заради чого її було створено - на інструмент окупації Білорусі.  Яку 2014-му році база Чорноморського флоту в Севастополі перетворилася на те, заради чого вона була створена - на інструмент окупації Криму. 
Білорусам необхідно точно зрозуміти: у своєму прагненні до свободи вони протистоять не Лукашенку і його злочинному оточенню.  Вони протистоять Росії, вони протистоять Путіну, вони протистоять російським шовіністам, які мріють про знищення їхньої країни, їх народу, їхньої мови, їх історичної спадщини.  Які хочуть підмінити Україну і Білорусь Росією.
Нам теж не завадить це зрозуміти. Протистояння з Росією - головний виклик нашій державності.  Ніяка популістська балаканина, ніяка клоунада у коридорах влади, ніяка безвідповідальність жителів, які не хочуть ставати громадянами не скасують цього протистояння.  Україні та Білорусі належить або відбитися від російської експансії, або безславно зникнути з політичної карти сучасного світу.

Заяви колишнього прем'єр-міністра України Вітольда Фокіна про можливість надання особливого статусу не тільки окупованим Росією територіям Донецької та Луганської областей, а й всьому Донбасу - зовсім ніяка не сенсація.  Це уявлення про Донбас як особливий регіон, який не просто відрізняється від України, але самим своїм перебуванням у складі України повинен унеможливити незалежність нашої країни і шанси на вибір нею власного шляху розвитку культивуються у номенклатурному середовищі ще з початку двадцятих років минулого століття.  Власне, саме такими міркуваннями керувався Йосип Сталін, коли відстоював ідею щодо включення території Донбасу до складу УРСР, коли полемізував з російським шовіністом-більшовиком Артемом, який наполягав на тому, щоб окупований Червоною Армією Донбас став частиною радянської Росії.  Цими ж міркуваннями Сталін керувався під час Голодомору, коли місце загиблих українських сіл мав зайняти суцільний індустріальний басейн, населений переселенцями з різних регіонів тодішньої комуністичної імперії, позбавленими національних коренів зовсім не тому, що вони шахтарі.  А тому що вони прибули на «зачищені» комуністами землі у період денаціоналізації всього Радянського Союзу, у період появи "нової історичної спільності людей" - радянського народу, за маскою якого ховався вже знайомий нам російський шовініст.
У пострадянський час цей міф про Донбас успішно наклався на кримінальні інтереси угруповань, які прагнуть наживатися на праці жителів регіону.  Саме завдяки з'єднанню цього міфу і інтересів мафії прийшов до влади Віктор Янукович зі своєю бандою.  І саме цей міф - тільки вже з новими виконавцями - намагається зберегти на Донбасі Володимир Путін.
Навіщо Фокін потрібен в українській делегації - питання відкрите.  Можливо, з його допомогою Леонід Кравчук хоче обдурити росіян, «підсунути» їм «справжнього представника Донбасу», який, однак, хоче, щоб регіон залишався в складі України, нехай і з особливим статусом.  Можливо, з його допомогою Леонід Кравчук хоче обдурити Володимира Зелінського, показати, що відшукав людину, здатну знайти спільну мову з представниками «народних республік».  Можливо, Леонід Кравчук хоче обдурити самого Фокіна, покласти на нього відповідальність за неприємні пропозиції, які сам колишній президент не хоче озвучувати.  У Леоніда Макаровича завжди так багато варіантів обману, що він нерідко сам у них плутається - тим більше зараз, у його нинішньому віці.  Тому я не буду навіть намагатися вгадати.
Не буду просто тому, що це не має ніякого значення.  Це мало б значення, якщо б на Донбасі було справжнє повстання, а не російська окупація.  Якби потрібно було проводити переговори з представниками населення цього регіону, а не з російськими окупантами і їх маріонетками.  Адже саме населення Донбасу нічого не вирішує.  І завдання нашої країни - зовсім не надати регіону особливий статус, а повернути його жителям можливість вільно обирати свою владу.  Можливість, якої позбавлені і жителі окупованих Росією територій, і громадяни самої Росії.
Не має значення позиція Фокіна і тому, що він, як типовий номенклатурник, вміє розділяти свої погляди і «генеральну лінію».  У 1991 році Фокін просто втік з Кремля під час церемонії підписання угоди про економічний союз радянських республік.  Тепер вже ясно, що він був прихильником такого підписання.  Але ось тільки Леонід Макарович не був прихильником і Вітольд Павлович просто втік.  Точно так він втече і зараз, якщо зрозуміє, що якісь його наміри не подобаються Володимиру Олександровичу.  Тому що наміри і погляди - це публіцистика. А ось дача в Конча-Заспі - це реальне життя.  І якщо людина проживає життя заради дачі, то її вже ніщо не змінить.
Тому потрібно реагувати не на безглузді висловлювання Фокіна, а на безглузді дії Зелінського і його оточення, потрібно утримувати діючу владу від кроків, які могли б призвести до поразки України та її подальшого зникнення з політичної карти світу.  Це і є головне завдання українського народу на період президентства Володимира Зеленського.

Прибытие в нашу страну белорусских оппозиционеров Ивана Кравцова и Антона Родненкова в очередной раз подтвердил неопровержимый факт: в Беларуси нет никакого настоящего государства, это лишь декорации, которые прикрывают режим неограниченный личной власти Александра Лукашенко. То, чем занимался диктатор после своего прихода к власти - помимо паразитирование на российских ресурсах - так это демонтажем государственных институций постсоветской Беларуси и конструированием механизма защиты своих личных интересов. Вот, собственно, и вся Республика Беларусь.
 
Кравцов и Родненков прибыли в Украину не по своей воле. Их, граждан Беларуси, выдворили с родины. Так как уже выдворяли нескольких белорусских оппозиционеров, среди которых и возможная победительница выборов президента страны Светланы Тихановская. Тихановской могли угрожать избиением или длительным тюремным заключением её супруга, который ранее оказался в заложниках авторитарного режима. Против Марии Колесниковой, другой оппозиционной активистки, таких аргументов не нашлось. И она смогла остаться в Беларуси только потому, что разорвала свой паспорт и украинские пограничники лишились правовой возможности пропустить её в нашу страну. Какой позор!
Но для Лукашенко вообще не проблема, потому что в его имении никакого института гражданства нет. Это лишь фикция, как и само государство. Ранее белорусские пограничники отказали впускать в страну собственного гражданина, главу белорусских католиков кардинала Тадеуша Кондрусевича. Но если государство выгоняет собственных граждан и не разрешает им въехать в страну, то какое же это государство?
Из Советского Союза, которому пытается подражать Лукашенко, граждан тоже вытворяли. Так, был насильно изгнан нобелевский лауреат Александр Солженицын. Однако президиум Верховного Совета СССР в момент выдворения лишил Солженицына советского гражданства. Это тоже противоречило нормам права, но, по крайней мере, доказывало, что Советский Союз не несёт ответственности за  изгнанного писателя. То есть даже советские вожди подозревали, что государство не может просто так выгнать собственного гражданина. А Лукашенко не подозревает - зачем ему?
И это ещё раз доказывает, насколько опасна для граждан приватизация государственных институтов авторитарным правителем. Украина столкнулась с подобной опасностью во времена правления Виктора Януковича, когда были предприняты попытки демонтажа институций, обеспечивавших украинскую государственность и подмены их механизмом защиты семейных интересов правителя. От окончательного краха Украинское государство спас только Майдан 2013-го – 2014 г., а то мы уже находились бы в положении Беларуси. Но и на 2014 г. большая часть институций, по крайней мере, на востоке страны, была уже демонтирована -  что и облегчило Владимиру Путину оккупацию Крыма и Донбасса. И только беспрецедентные усилия украинского общества и способность новой власти вернуть к жизни зачахшие государственные институты позволили Украине сохраниться на политической карте мира. Но и это ещё не конец.
В 2019-м году украинские избиратели вновь поставили под сомнение работоспособность институций, приведя к власти некомпетентных людей, зависимых от олигархических кланов. Сегодня институты не демонтируются, они рассыпаются. А это почти то же  самое, что происходило при правлении Януковича. Но тогда институции из инструментов защиты государства превращались в инструменты защиты интересов донецкого мафиозного клана. Сейчас они попросту исчезают. И никто не знает, какие усилия понадобятся,  чтобы вытащить украинское государство из пропасти, в которой оно оказалось в результате прихода к власти Владимира Зеленского и увенчаются ли эти усилия успехом.

В эти минуты так называемые неизвестные люди вламываются в квартиру нобелевского лауреата писательницы Светланы Алексиевич. Я хорошо понимаю что происходит. Вот также в дни Майдана 2013-2014 годов году так называемые неизвестные люди пытались вломиться и в мой собственный дом. Меня тогда спасла широкая огласка, помощь общественности и друзей. Но я хорошо помню это состояние - когда ты понимаешь, что с тобой борется твое собственное государство, которое переоделось бандитом.
Вот так сейчас происходит со Светланой. Украина Януковича была государством-бандитом. Беларусь Лукашенко - государство-бандит вот уже 26-й год. Диктатору наплевать на авторитет, Нобелевскую премию и литературный талант, когда речь идёт о сохранении его власти. Вот почему так важно помочь Светлане - настоящему гражданину и патриоту своей страны, человеку который после получения Нобелевской премии решил жить на своей родине и участвовать в общественных процессах. Светлана всем своим творчеством всегда боролась со злом, наследием человеконенавистнических режимов, а теперь зло пришло в ее собственный дом.

Когда в 2013-м году, уже в конце правления Виктора Януковича на улицах украинских городов появились «титушки» – молодые люди спортивной выправки, использовавшиеся властью для разгона оппозиционных митингов и запугивания активистов, мы сравнивали их с «тонтон-макутами», гвардией гаитянской диктаторской династии Дювалье. Как и украинские «титушки», «тонтон-макуты» не были настоящей полицией, не служили в силовых структурах, зато они могли быть использованы властью там, где силовики своим вмешательством очевидно нарушали бы закон.
Вообще, практика таких батальонов наемников было вполне привычной для многих стран Латинской Америки, просто гаитянские бандиты отличались особой жестокостью и уже поэтому вошли в мировую историю. Однако для украинского читателя сравнение политических методов Януковича с действиями гаитянских диктаторов выглядело слишком уж экзотичным.
«Тонтон-макуты», естественно, не прижились. Зато прижились «титушки», иначе наемников режима не называли. И теперь, когда в Беларуси люди без отличительных знаков средь бела дня похищают оппозиционеров или избивают участников протеста, их тоже называют «титушками». А как же иначе?
Появление таких «эскадронов смерти» считается признаком особой силы власти. Но на самом деле это признак бессилия. Это доказательство того, что без грубой силы, без систематического нарушения собственных законов диктатор не может удержать власть. Что он не может рассчитывать даже на преданных ему силовиков, которые не хотят идти на прямое нарушение законов. Что он в своей борьбе с соотечественниками готов использовать откровенный бандитизм. Именно поэтому феномен наемников в Украине расцвёл во времена Виктора Януковича. Леонид Кучма обходился в своей борьбе с оппонентами правоохранительными органами – кстати, ещё и потому, что силовики были уверены в стабильности режима, а потому могли пойти и на нарушение закона.
А когда власть прибегает к услугам бандитов, это признак того, что она не рассчитывает на собственных силовиков, а те не уверены в её долговечности. Кстати, из этой же оперы – история с так называемой «Самообороной Крыма». Её отряды появились именно тогда, когда ещё было неясно, удастся ли России оккупировать полуостров. Крымские силовики не могли быть задействованы в борьбе со сторонниками сохранения полуострова в составе Украины. Россия боялась в открытую применять свои вооруженные силы, тем более против мирного населения – отсюда «вежливые зелёные человечки», предмет особой гордости Владимира Путина. Самую грязную работу оккупант тогда поручил именно бандитам из «Самообороны», крымским «титушкам».
То, что режим Лукашенко в своей борьбе с оппозицией и участниками протестов все чаще прибегает к услугам наемников, говорит о том, что этот режим превращается в аналог режима Януковича. Что теперь Лукашенко не может рассчитывать на то, что силовики исполнят любые его приказы – и это в стране, где ещё в девяностые годы бесследно исчезали оппозиционные политики, а силовые структуры всегда использовались исключительно в личных интересах диктатора и его ближайшего окружения. Однако теперь силовики могут уже не быть так уверены в долговечности режима и собственной безнаказанности. Вот почему на улице, как и в дни украинского Майдана, появляются бандиты. Вот почему «титушки» на улицах Минска – это не доказательство силы Лукашенко, а доказательство его слабости и неминуемого краха.
ru.krymr.com

З кожним днем стає все більш очевидним, навіщо Володимир Путін пішов на встановлення довготривалого перемир'я на Донбасі. На відміну від українського президента Володимира Зеленського, який просто не вміє грати в довгу і не хоче мислити стратегічно, кремлівський правитель - майстер довготривалих спецоперацій. Тим більше, що вже шостий рік вся машина російських спецслужб працює на знищення України. Некомпетентність Зеленського та інфантилізм його прихильників повинні допомогти Путіну в цьому знищенні. Це теж його інструмент.
Путін чудово розумів, що Володимир Зеленський буде триматися за це перемир'я щосили. Тому що ніяких інших досягнень в українського президента просто немає. Українська економіка рухається до краху, з епідеміологічною ситуацією влада не справляється, соціальні проблеми наростають, війну закінчити не вдається, вплив олігархів і кримінальних угруповань збільшується з кожним днем, а рейтинг президента і його віртуальної партії падає. Україна все ближче і ближче до закономірного, зумовленого обранням Володимира Зеленського президентом, державного краху. А що в цій ситуації Зеленському пред'явити українцям? Тим більше перед місцевими виборами, за результатами яких пов'язані з владою олігархи прагнуть встановити контроль над фінансовими потоками в наших містах і селах, остаточно перетворити країну на набір феодальних маєтків, завершити тріумфом зловісний план, який почав здійснюватися у 2019-му році за безпосередньої участі більшості українських виборців? Адже ці виборці знову повинні зіграти роль статистів, знову допомогти олігархам збагатитися, знову позбавити життєвих перспектив себе і своїх дітей. Але обдурити їх все важче. Ось і залишається перемир'я.
І як тільки Путін став його порушувати, Зеленський відразу ж захвилювався. І став докладати зусиль, цілком прогнозованих, для того, щоб перемир'я продовжилося. Не відреагував належним чином на загибель українського воїна, заявив у відповідь на пряме запитання про цю загибель, що відповідає не за одну людину, а за всіх українських громадян - неприпустиме блюзнірство верховного головнокомандувача, який відповідає за кожного. А тепер ще й погодився на спільну інспекцію українських позицій з представниками маріонеткової влади Донбасу. Без участі Росії.
Згода Зеленського на цю інспекцію вирішує для Кремля відразу кілька завдань. Вона яскраво демонструє, що Путін має справу з недосвідченою імпульсивною людиною, яка й далі буде потрапляти до кремлівських пасток. Вона наближає на крок можливість прямих переговорів Києва з маріонетковою владою Донбасу, до яких Кремль прагне з 2014 року. І вона збільшує прірву між українською владою й українськими патріотами. А значить, збільшує небезпеку дестабілізації України та полегшує Москві окупацію нових територій на південному сході нашої країни.
Путін може тріумфувати. І Зеленський, і Лукашенко виявилися у нього на короткій прив'язі. Один пов'язаний перемир'ям, інший - протестами після фальсифікації виборів. І тим, і іншим можна маніпулювати. Espreso.tv

Президент Білорусі Олександр Лукашенко прибув до Росії для переговорів зі своїм колегою Володимиром Путіним.  Ці переговори цілком можна назвати секретними, президенти будуть розмовляти один на один.  І за підсумками зустрічі не планується підписувати будь-які документи.  Але справа, звичайно ж, не у документах.  Ми добре пам'ятаємо, як у дні першого Майдану на такі ж зустрічі з Путіним літав до Росії Леонід Кучма.  І як у дні другого Майдану літав на такі ж зустрічі Віктор Янукович.  Теж не підписували ніяких конкретних документів.  Але мета цих візитів, як і поїздки Лукашенка, була спільною - протистояти власному народові.
 
Ще недавно Лукашенко намагався маневрувати між Росією і цивілізованим світом, Росією і Китаєм.  Вітав у Мінську високопоставлених американських чиновників.  Говорив про диверсифікацію енергетичних поставок.  Але все це мало значення тільки до того дня, коли виявилося, що білоруський народ більше не бажає жити під правлінням свого анахронічного правителя.  Що білоруси більше не бажають закривати очі на систематичну фальсифікацію результатів виборів у своїй країні.
Що режим Лукашенка - як це і буває з будь-якими автократичними режимами - остаточно себе вичерпав.
І тут же з'ясувалося, що у Лукашенка тільки один союзник у цьому світі - Путін.  Тому що у Путіна точно такий же анахронічний огидний режим, точно такі ж
фальсифікації.  І, між іншим, точно такі ж громадяни, які терплять-терплять, а  одного прекрасного дні так само повстануть і знесуть Путіна з його камарільєю так, що мало не буде ні правителю, ні його зграї, ні навколишньому світу.
Тому Путін живе у постійному страху перед демократією і власним народом.  І це смертний страх.  Тому він і готовий сьогодні підтримати Лукашенко, незважаючи на очевидну антипатію до білоруського президента, який, не дивлячись на постійні вмовляння, так і не погодився на знищення своєї країни і її приєднання до облізлої путінської імперії.  Може, погодиться зараз - щоб білорусам і всім іншим все остаточно стало ясно і про Лукашенка, і про Росію.
Головне питання, втім, навіть не у ліквідації білоруського суверенітету.  З чим би не погодився Лукашенко, це буде лише тимчасове рішення для його країни.  Головне питання - до кого поїде Путін, коли десятки тисяч росіян протестуватимуть на вулицях Москви та інших міст його країни, коли ОМОН буде не справлятися, а функціонери «Єдиної Росії - пакувати валізи для втечі з країни або переїзду до слідчого ізолятору.  Ми розуміємо хто може допомогти білоруському диктатору, але хто ж допоможе російському? Espreso.tv

Український президент Володимир Зеленський вважає, що в разі відсутності діалогу з народом його білоруський колега Олександр Лукашенко отримає Майдан. У його російського колеги Володимира Путіна зовсім інша думка. Путін вважає, що Лукашенку потрібно просто дати грошей і допомогти в імітації суспільного діалогу. А баламутів, які ставлять під сумнів перемогу Лукашенка на фальсифікованих виборах, потрібно просто розігнати, продемонструвати жорсткість. Після переговорів із Лукашенком у Путіна з'явилася впевненість, що диктатор зможе перемогти свій народ за допомогою власних силовиків. І Росія вирішила відмовитися від подальшого перебування резерву своїх силовиків на кордоні з Білоруссю. Хоча і це може виявитися блефом. Просто для того, щоб коли операція по анексії Білорусі почнеться, сказати, що нас тут немає. Українці це вже проходили.

Проходили ми й інше. У розпал протестів на Майдані Віктор Янукович, зграя якого розікрала всю українську казну, відправився до Володимира Путіна за грошима. І теж їх отримав, як і Лукашенко. І мотиви у Путіна були аналогічними. Він зневажав Януковича точно так, як зневажає Лукашенка. Рецидивіст із Донбасу і радгоспний диктатор з Могильовщини - не рівня професійному чекісту, який скрутив у баранячий ріг саму Росію. Але Путін не хоче допускати ситуації, в якій народ сам вирішуватиме свою долю, тим більше у сусідніх країнах. Це небезпечний прецедент для його криміналізованого режиму. Росіянам теж може так захотітися. І тоді від добробуту Путіна і його опричників залишиться один спогад. Тоді й сам Путін, і його соратники закінчать свої дні там, де вони і повинні бути закінчені - в тюрмах і колоніях. А кому туди хочеться потрапити? Тільки не Путіну! Путіну хочеться до мавзолею.
Саме тому він і платить.

Авторитарний режим повинен бути збережений, тому що тільки диктатори можуть без особливих наслідків для себе продати національний суверенітет. Всі ці десятиліття Лукашенко тільки цим і займався. Знищував білоруську національну символіку, мову, культуру, пам'ять свого багатостраждального народу. Всі ці десятиліття Лукашенко був головним ворогом всього білоруського, справжнім окупантом своєї країни. І так, багато білорусів, якщо не більшість, були його окупаційним ескадроном. Але не просто так. А тому що диктатор повністю контролював усе політичне і громадське життя, медіа, освіту. І надавав білорусам тільки одну альтернативу - російський шовінізм. А це ще один головний ворог білорусів і українців.

В Україні всі ці роки було інакше. Ані Кучмі, ані Януковичу не вдалося підім'яти під себе українське суспільство, відмовитися від культури і пам'яті. Не виходить це й у популістів, які прийшли до влади в нашій країні у 2019 році. Так, серед українців теж чимало тих, хто хотів би служити в окупаційному ескадроні російського шовінізму. Але альтернатива завжди є. Суспільство бореться. І цим Україна докорінно відрізняється від Білорусі. І тому Януковичу давали набагато більше грошей, ніж дають Лукашенку.
Білоруси незабаром матимуть змогу переконатися в тому, що повинні були зрозуміти й українці - але так до кінця і не зрозуміли. Не існує ніякого вибору між країною, яка дружить із Росією і отримує економічну вигоду від цієї дружби, і суверенною державою, яка перебуває у постійному конфлікті з шовіністичною путінською Росією, змушена від неї весь час відбиватися. Ні, вибір зовсім інший. Між поглинанням, входженням територій до складу Росії і опором можливій окупації. Це те, чого не розуміє багато жителів Мінська, Вітебська або Могильова - але скоро зрозуміють. І це те, чого ніяк не можуть зрозуміти багато наших співвітчизників із Одеси, Харкова, Миколаєва чи Краматорська. Ніякого примирення з путінською Росією не буде. Путін не хоче з вами дружити і не хоче вас утримувати. Він хоче, щоб Одеса, Харків, Мінськ або Могильов стали російськими містами. І тільки від вашої адекватності залежить, чи розділите ви долю Криму чи Донбасу.

Шановні друзі! Радий повідомити, що з коштів з передплати Patreon за серпень фонд Пацієнти України допоможе медикам Самбірської ЦРЛ для закупівлі кисневого концентратора. Передплата на Patreon продовжується, як і особистий щоденник на Patreon! https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true&fbclid=IwAR3tyvds_XCiu3tLNMLo_gM7T2AYSoEkubLPvHZ48LRxaJorrj0suWW51W0

Рейтинг українського президента Володимира Зелінського впав нижче 30 відсотків. Тільки 29 відсотків виборців, які визначилися з власним вибором, готові проголосувати за чинного главу держави. Зеленський залишається лідером симпатій українських виборців тільки тому, що в соціологічних опитуваннях він, як і раніше, конкурує з колишніми учасниками виборів президента. Але варто з'явитися новій людині - а в українських умовах такі гравці обов'язково з'являються ближче до виборів глави держави - як Зеленський негайно перетвориться на аутсайдера виборчої кампанії, буде значно поступатися навіть тим, кого він випереджає сьогодні. Тому що власного рейтингу у Володимира Зеленського не було, немає і ніколи вже не буде. Його рейтинг - це рейтинг народних очікувань. Ці очікування Зеленський не міг виправдати, навіть якби раптом захотів - настільки суперечливими вони були.
Падіння рейтингу президента є цілком закономірним. За час, який минув із дня після виборів глави держави, від Зеленського природним чином відвернулася патріотично налаштована частина його електорату, яка просто не хотіла бачити того, що її обранець далекий від ідеалів і досягнень Майдану. Ну а після того, як Зеленський став президентом, після того як у його оточенні, у депутатській фракції «Слуг народу,» з'явилися колишні соратники Януковича і люди з відверто антиукраїнськими поглядами, не помітити того, що відбувається, було вже дуже важко. Від Зеленського відвернулася і велика частина проросійського електорату, яка розраховувала, що новий президент здасть країну Володимиру Путіну. Популістська частина електорату так і не дочекалася соціальних преференцій - і ситуація стала погіршуватися з кожним днем, а тут ще некомпетентність уряду, а тут ще пандемія коронавірусу. В результаті з Володимиром Зеленським залишилася секта віруючих, які ще на щось сподіваються. Але і кількість сектантів буде зменшуватися у зв’язку з неминучим погіршенням економічної ситуації в країні.
Можна було б, звичайно, написати текст про крах популізму, про те що щеплення, необхідне для лікування українського суспільства від ілюзій, починає діяти. А це щеплення для нас є не менш важливим, ніж щеплення від коронавірусу. Але радіти нема чому, влада втрачає авторитет та популярність на тлі найсерйозніших випробувань для держави і суспільства. Росія продовжує зусилля по дестабілізації нашої країни. З кожним днем збільшується кількість інфікованих коронавірусом, а це серйозне випробування для нашої системи охорони здоров'я. Ми на порозі економічної кризи, якщо не краху. І у цій ситуації необхідно буде приймати цілу низку непопулярних рішень. І тому нам необхідна влада, яка буде користуватися довірою суспільства, президент, якого будуть поважати.

Бывший кандидат на пост президента Беларуси Светлана Тихановская считает, что в Кремле сделали выводы из украинских ошибок и по отношению к Беларуси не будут предприняты действия, которые Владимир Путин предпринял по отношению к Украине. Тем более, что “белорусы дружественны абсолютно с гражданами Российской Федерации».

Главная ошибка Светланы Тихановской и многих других белорусских оппозиционеров в том, что они не понимают логики Путина. Это с точки зрения Тихановской Путин совершил ошибку в своих действиях во время и после украинского Майдана – настроил против себя дружественный народ, оккупировал часть территории соседней страны, превратился в изгоя, редкий визит которого в одну из стран цивилизованного мира превращается в событие.
А с точки зрения Путина никаких ошибок допущено не было. Он в очередной раз продемонстрировал россиянам, в какой кошмар превращаются попытки бороться с авторитарным режимом, чем они оборачиваются – войной, кризисом, потерей территорий. Он наказал тех, кто осмелился поднять руку на его ставленника. Он остановил дрейф Украины к Западу, создал территориальные проблемы, который с каждым годом решить будет все труднее и труднее, превратил украинскую власть в заложника этих проблем и сейчас уверено продолжает курс на дестабилизацию этой власти, дестабилизацию самой взбунтовавшейся страны. И цель этой дестабилизации очевидна – возвращение украинцев в стойло, превращение их «никогда не существовавшей» страны в колонию, а там и в часть Российской Федерации. Об украинских обидах Путин не думает, он воспринимает их как часть западной и националистической пропаганды. И поэтому последовательно, даже после исчезновения российских телеканалов из украинского медиа-пространства, старается установить контроль над этим пространством с помощью своих союзников. Что же касается изгнания из группы восьми и постоянных западных претензий, так они для Путина – естественная реакция врагов на его успешные попытки защитить российскую сферу влияния от западной экспансии. Было бы намного хуже, если бы он остался в группе восьми, а Украина уже была бы в НАТО и в Европейском Союзе. Вот это было бы настоящее поражение – которое история и Россия Путину бы не простили. А так все развивается замечательно. Западные политики могут выступать со своими смешными заявлениями, украинцы могут его ненавидеть, но только никуда они не денутся. Рано или поздно сдадутся. Он над этим работает.
Именно поэтому в ситуации с Беларусью Владимир Путин действует в точности по украинскому сценарию. Он не переваривает Лукашенко на дух, но дает ему деньги. Точно также, как он на дух не переваривал Януковича, не доверял ему, но деньги дал. Эти деньги должны были помочь Януковичу справиться с протестами. С Лукашенко всё точно также. Чего Путин точно не хочет допустить, так это чтобы власть в соседней стране изменилась в результате протестов, чтобы решал народ, а не диктатор, каким бы мерзким и ненадёжным этот диктатор не казался бы самому Путину.
Именно поэтому российский президент всегда нервно реагировал на любое крушение авторитарных режимов. Милошевич, Мубарак, Каддафи, Янукович, теперь Лукашенко – в каждом таком народном восстании ему видится собственная судьба. Совершить ошибку для Путина – это позволить восстанию победить, а жизни после восстания – улучшиться. Вот чего он не должен допустить, чтобы не создавать прецедента для россиян.

Поэтому участникам белорусских протестов не стоит тешить себя иллюзиями о том, что Путин сделал какие-то там выводы. Им следует готовиться к долгому противостоянию с Лукашенко, а в случае поражения Лукашенко – к долгому и упорному противостоянию с Путиным, которые задействует против них всю мощь российской политической, военной и экономической машины. И ещё неизвестно какое противостояние для белорусов окажется более изнурительным. Украинский опыт демонстрирует, что собственного диктатора гораздо проще одолеть, чем взбесившийся Кремль. Graniru.com

Александр Лукашенко заявил о закрытии границ с Литвой и Польшей и «усилении» с Украиной. На первый взгляд, можно решить, что в отношении к Украине применена более мягкая мера, так как граница с этой страной не закрывается, а «всего лишь» усиливается. Но можно посмотреть на ситуацию и иначе. Литва и Польша – члены НАТО и «усиление» границы на этом направлении может выглядеть в качестве демонстрации увеличения военного присутствия стран – членов ОДКБ. А Украину можно и попугать таким увеличением – тем более, на фоне военных учений России и Беларуси.
Это «усиление» границы весьма показательно выглядит на фоне многолетней уверенности украинских политиков, что именно Лукашенко является гарантом безопасности их страны и ненападения на нее со  стороны России. Это уверенность стала вопросом национальной безопасности после того, как Россия и в самом деле напала на Украину в 2014 году. Лукашенко тогда встречался с исполняющим обязанности президента Украины Александром Турчиновым, с которым Кремль отказывался поддерживать какие-либо официальные контакты, предоставил Минск в качестве площадки для переговоров по урегулированию на Донбассе, затем проводил переговоры как с новым украинским президентом Петром Порошенко, так и с его преемником Владимиром Зеленским. На авторитарный характер лукашенковского режима в Киеве предпочитали закрывать глаза. Я бы сказал – предпочитали всегда. Для Леонида Кучмы и Виктора Януковича Лукашенко был партнером по общему курсу интеграции с Россией. Для Виктора Ющенко – коллегой, который предоставил ему возможность стать «адвокатом Беларуси» в Европу. Ну а для Порошенко и Зеленского он уже «гарант ненападения». Человек, с которым важно поддерживать самые добрые отношения и на авторитарный характер режима которого нужно закрывать глаза. Ради ненападения, разумеется.
И вдруг оказалось, что эти гарантии – миф чистой воды, а Лукашенко вместе с Путиным защищает Союзное государство от агрессии извне. Причем среди стран, которые участвовали в подготовке свержения его режима, белорусский правитель уверенно называет и Украину. И это несмотря на то, что в начале десятилетия, которое Лукашенко отвел Западу для подготовки этого плана, украинским президентом был Виктор Янукович – явно не враг своего белорусского коллеги. Да и  Порошенко с Зеленским враждебности не проявляли. Но Лукашенко до этого никакого дела нет. Для него главное – заинтересовать Путина байкой о западной – и украинской, конечно же – угрозе и добиться безоговорочной поддержки.
А украинская безопасность, «гарантом» которой Лукашенко якобы был все эти годы, оказалась просто разменной монетой в этой неприглядной игре. Это, конечно, еще не означает, что Россия завтра нападет на Украину со стороны Беларуси. Но означает другое – никакого «гаранта ненападения» никогда не существовало. Лукашенко изображал этого гаранта до того  самого дня, пока ему это было выгодно в торгах с Путиным. Но если завтра ему будет выгодно для сохранения власти поучаствовать в нападении на Украину – он и это сделает не колеблясь. Vot-tak.tv

Народні артисти Росії Ніколай Басков, Філіп Кіркоров та інша дурноголосна попса записали кліп з ідіотською совковою пісенькою на підтримку Лукашенка. Й все б нічого, все в їхніх проститутських традиціях, тільки от Басков з Кіркоровим - ще й народні артисти України. Я взагалі за скасування цих архаїчних титулів, але якщо вони вже в нас є - що ще мають зробити Басков з Кіркоровим, щоб перестати бути нашими народними артистами? От що?

Гучна відставка члена наглядової ради «Укрзалізниці» Андерса Аслунда - ще один гучний сигнал щодо згортання українських реформ після недавньої статті верховного представника Європейського Союзу із зовнішньої політики Жозепа Борреля. Досвідчений дипломат, правда, потім вилучив із тексту цієї статті хльостку фразу про те, що «ЄС - не банкомат». Однак суть його претензій від цього не змінилася. На Заході стурбовані фактичною зупинкою українських реформ, олігархічним засиллям, прагненням некомпетентного Володимира Зеленського зосередити у своїх руках всю владу в країні - при тому, що колишній телевізійний комік і гадки не має, як цією владою розпорядитися. Розуміння відсутнє і у найближчого оточення Зелінського, всіх цих випадкових людей, які намагаються насолодитися моментом національного божевілля. А ось олігархи точно знають, як використовувати момент смути. І грабують країну. Але чому Захід повинен бути спонсором і адвокатом цього мерзенного банкету?
Лист Аслунда - рівно про це. На відміну від Борреля, шведський економіст може дозволити собі не бути дипломатичним у виразах. Аслунд прямо пише про популізм і некомпетентність українського президента, атаки на професійних управлінців, про перешкоди і образи з боку Зеленського. І це характеризує не лише ситуацію у наглядовій раді «Укрзалізниці». Це характеризує всю ситуацію з управлінням у країні після президентських і парламентських виборів 2019 року. Зеленський став справжнім вироком Українській державі, про що він відверто попереджав.
В аналогічній ситуації західних претензій Віктор Янукович міг би плюнути на цивілізований світ і звернутися за допомогою до Путіна. У Володимира Зеленського таких можливості немає і ніколи не буде. Не буде навіть якщо він раптом капітулює перед російським президентом. Навіть така капітуляція його не врятує, бо для Путіна він чужа людина, що не призначена з Кремля. А Путін дає гроші тільки своїм, чужих він карає, яку б лояльність вони до нього не виявляли. Якщо Зеленський не вірить - нехай запитає у вірменського прем'єр-міністра Ніколи Пашиняна. Той йому все розкаже у подробицях, особливо зараз.
Тому ніякого вибору у Зеленського немає. І в українських громадян теж - за кого б вони не голосували. Доведеться або прислухатися до Заходу і повернутися до професійного управління країною, або опинитися на руїнах країни. Зеленський все одно втратить владу, більшість українців залишаться без засобів до існування, безпорадними і дезорієнтованими в епоху пандемії і під загрозою нового російського вторгнення. Так може варто схаменутися вже сьогодні, щоб не переживати запрограмований кошмар завтра?

Саміт Україна - Європейський Союз, який проходить сьогодні в Брюсселі, багато хто вважає серйозним випробуванням для президента Володимира Зеленського та його команди.  Фактично, це перша зустріч глави держави з новою європейською командою, перший особистий контакт, який повинен продемонструвати європейцям щирість намірів Зеленського щодо реформування країни.  Але саме це визначення виглядає великим перебільшенням.  Перебільшенням хоча б уже тому, що європейський верховний представник із зовнішньої політики Жозеп Боррель, який буде ключовою фігурою на цьому саміті через самоізоляцію голови Європейської комісії Урсули фон Ляйен, недавно був у Києві і висловлював серйозну стурбованість щодо уповільнення темпів реформ.
Після появи досить жорсткої статті Борреля, яка описує це європейське занепокоєння, з її тексту були вилучені слова про те, що ЄС - не благодійна організація і не банкомат.  Але суть ситуації це не змінює.  Те, що в ЄС не вірять у готовність Зеленського продовжувати європейські реформи - це очевидний факт.
І Зеленському не вдасться нікого обдурити або переконати.  Просто тому, що в Європейському Союзі звикли вірити справам, а не словам.  А дії президентської команди недвозначно свідчать про скочування України до держави пострадянського зразка, до тої самої держави, від якого ми начебто пішли після Майдану 2013 - 2014 років і до якої стали стрімко повертатися після президентських виборів 2019 року.
 
Ще Зеленському не вдасться переконати європейців просто тому, що він сам не вірить у європейську Україну.  Що всі його уявлення про владу - це уявлення людини, переконаної у ефективності радянських і пострадянських моделей управління, в тому, що демократію можна підмінити авторитаризмом і популізмом.  Прагнення зосередити владу в одних руках, сліпа довіра до найближчого оточення, неповага до професіоналів, постійні спроби зняти з себе особисту відповідальність за провали - так країною править Лукашенко, а не Меркель чи Макрон.  І тому діалог європейців із Зеленським буде поверненням до того стилю діалогу, який у Брюсселі вели з Кучмою або Януковичем.
Це діалог з чужою людиною.  Людиною з чужого європейцям світу.  І дуже шкода, що через політичне божевілля своїх громадян Україна знову опинилася за межами тієї цивілізації, до якої вона повинна прагнути хоча б заради власного виживання.

Шановні друзі! Радий повідомити, що з коштів з передплати Patreon за вересень фонд Пацієнти України допоможе медикам Одещини
для закупівлі ізоляційних халатів. Передплата на Patreon продовжується, як і особистий щоденник на Patreon! https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true&fbclid=IwAR3tyvds_XCiu3tLNMLo_gM7T2AYSoEkubLPvHZ48LRxaJorrj0suWW51W0