Бывший кандидат на пост президента Беларуси Светлана Тихановская считает, что в Кремле сделали выводы из украинских ошибок и по отношению к Беларуси не будут предприняты действия, которые Владимир Путин предпринял по отношению к Украине. Тем более, что “белорусы дружественны абсолютно с гражданами Российской Федерации».
Главная ошибка Светланы Тихановской и многих других белорусских оппозиционеров в том, что они не понимают логики Путина. Это с точки зрения Тихановской Путин совершил ошибку в своих действиях во время и после украинского Майдана – настроил против себя дружественный народ, оккупировал часть территории соседней страны, превратился в изгоя, редкий визит которого в одну из стран цивилизованного мира превращается в событие.
А с точки зрения Путина никаких ошибок допущено не было. Он в очередной раз продемонстрировал россиянам, в какой кошмар превращаются попытки бороться с авторитарным режимом, чем они оборачиваются – войной, кризисом, потерей территорий. Он наказал тех, кто осмелился поднять руку на его ставленника. Он остановил дрейф Украины к Западу, создал территориальные проблемы, который с каждым годом решить будет все труднее и труднее, превратил украинскую власть в заложника этих проблем и сейчас уверено продолжает курс на дестабилизацию этой власти, дестабилизацию самой взбунтовавшейся страны. И цель этой дестабилизации очевидна – возвращение украинцев в стойло, превращение их «никогда не существовавшей» страны в колонию, а там и в часть Российской Федерации. Об украинских обидах Путин не думает, он воспринимает их как часть западной и националистической пропаганды. И поэтому последовательно, даже после исчезновения российских телеканалов из украинского медиа-пространства, старается установить контроль над этим пространством с помощью своих союзников. Что же касается изгнания из группы восьми и постоянных западных претензий, так они для Путина – естественная реакция врагов на его успешные попытки защитить российскую сферу влияния от западной экспансии. Было бы намного хуже, если бы он остался в группе восьми, а Украина уже была бы в НАТО и в Европейском Союзе. Вот это было бы настоящее поражение – которое история и Россия Путину бы не простили. А так все развивается замечательно. Западные политики могут выступать со своими смешными заявлениями, украинцы могут его ненавидеть, но только никуда они не денутся. Рано или поздно сдадутся. Он над этим работает.
Именно поэтому в ситуации с Беларусью Владимир Путин действует в точности по украинскому сценарию. Он не переваривает Лукашенко на дух, но дает ему деньги. Точно также, как он на дух не переваривал Януковича, не доверял ему, но деньги дал. Эти деньги должны были помочь Януковичу справиться с протестами. С Лукашенко всё точно также. Чего Путин точно не хочет допустить, так это чтобы власть в соседней стране изменилась в результате протестов, чтобы решал народ, а не диктатор, каким бы мерзким и ненадёжным этот диктатор не казался бы самому Путину.
Именно поэтому российский президент всегда нервно реагировал на любое крушение авторитарных режимов. Милошевич, Мубарак, Каддафи, Янукович, теперь Лукашенко – в каждом таком народном восстании ему видится собственная судьба. Совершить ошибку для Путина – это позволить восстанию победить, а жизни после восстания – улучшиться. Вот чего он не должен допустить, чтобы не создавать прецедента для россиян.
Поэтому участникам белорусских протестов не стоит тешить себя иллюзиями о том, что Путин сделал какие-то там выводы. Им следует готовиться к долгому противостоянию с Лукашенко, а в случае поражения Лукашенко – к долгому и упорному противостоянию с Путиным, которые задействует против них всю мощь российской политической, военной и экономической машины. И ещё неизвестно какое противостояние для белорусов окажется более изнурительным. Украинский опыт демонстрирует, что собственного диктатора гораздо проще одолеть, чем взбесившийся Кремль. Graniru.com
Главная ошибка Светланы Тихановской и многих других белорусских оппозиционеров в том, что они не понимают логики Путина. Это с точки зрения Тихановской Путин совершил ошибку в своих действиях во время и после украинского Майдана – настроил против себя дружественный народ, оккупировал часть территории соседней страны, превратился в изгоя, редкий визит которого в одну из стран цивилизованного мира превращается в событие.
А с точки зрения Путина никаких ошибок допущено не было. Он в очередной раз продемонстрировал россиянам, в какой кошмар превращаются попытки бороться с авторитарным режимом, чем они оборачиваются – войной, кризисом, потерей территорий. Он наказал тех, кто осмелился поднять руку на его ставленника. Он остановил дрейф Украины к Западу, создал территориальные проблемы, который с каждым годом решить будет все труднее и труднее, превратил украинскую власть в заложника этих проблем и сейчас уверено продолжает курс на дестабилизацию этой власти, дестабилизацию самой взбунтовавшейся страны. И цель этой дестабилизации очевидна – возвращение украинцев в стойло, превращение их «никогда не существовавшей» страны в колонию, а там и в часть Российской Федерации. Об украинских обидах Путин не думает, он воспринимает их как часть западной и националистической пропаганды. И поэтому последовательно, даже после исчезновения российских телеканалов из украинского медиа-пространства, старается установить контроль над этим пространством с помощью своих союзников. Что же касается изгнания из группы восьми и постоянных западных претензий, так они для Путина – естественная реакция врагов на его успешные попытки защитить российскую сферу влияния от западной экспансии. Было бы намного хуже, если бы он остался в группе восьми, а Украина уже была бы в НАТО и в Европейском Союзе. Вот это было бы настоящее поражение – которое история и Россия Путину бы не простили. А так все развивается замечательно. Западные политики могут выступать со своими смешными заявлениями, украинцы могут его ненавидеть, но только никуда они не денутся. Рано или поздно сдадутся. Он над этим работает.
Именно поэтому в ситуации с Беларусью Владимир Путин действует в точности по украинскому сценарию. Он не переваривает Лукашенко на дух, но дает ему деньги. Точно также, как он на дух не переваривал Януковича, не доверял ему, но деньги дал. Эти деньги должны были помочь Януковичу справиться с протестами. С Лукашенко всё точно также. Чего Путин точно не хочет допустить, так это чтобы власть в соседней стране изменилась в результате протестов, чтобы решал народ, а не диктатор, каким бы мерзким и ненадёжным этот диктатор не казался бы самому Путину.
Именно поэтому российский президент всегда нервно реагировал на любое крушение авторитарных режимов. Милошевич, Мубарак, Каддафи, Янукович, теперь Лукашенко – в каждом таком народном восстании ему видится собственная судьба. Совершить ошибку для Путина – это позволить восстанию победить, а жизни после восстания – улучшиться. Вот чего он не должен допустить, чтобы не создавать прецедента для россиян.
Поэтому участникам белорусских протестов не стоит тешить себя иллюзиями о том, что Путин сделал какие-то там выводы. Им следует готовиться к долгому противостоянию с Лукашенко, а в случае поражения Лукашенко – к долгому и упорному противостоянию с Путиным, которые задействует против них всю мощь российской политической, военной и экономической машины. И ещё неизвестно какое противостояние для белорусов окажется более изнурительным. Украинский опыт демонстрирует, что собственного диктатора гораздо проще одолеть, чем взбесившийся Кремль. Graniru.com
Александр Лукашенко заявил о закрытии границ с Литвой и Польшей и «усилении» с Украиной. На первый взгляд, можно решить, что в отношении к Украине применена более мягкая мера, так как граница с этой страной не закрывается, а «всего лишь» усиливается. Но можно посмотреть на ситуацию и иначе. Литва и Польша – члены НАТО и «усиление» границы на этом направлении может выглядеть в качестве демонстрации увеличения военного присутствия стран – членов ОДКБ. А Украину можно и попугать таким увеличением – тем более, на фоне военных учений России и Беларуси.
Это «усиление» границы весьма показательно выглядит на фоне многолетней уверенности украинских политиков, что именно Лукашенко является гарантом безопасности их страны и ненападения на нее со стороны России. Это уверенность стала вопросом национальной безопасности после того, как Россия и в самом деле напала на Украину в 2014 году. Лукашенко тогда встречался с исполняющим обязанности президента Украины Александром Турчиновым, с которым Кремль отказывался поддерживать какие-либо официальные контакты, предоставил Минск в качестве площадки для переговоров по урегулированию на Донбассе, затем проводил переговоры как с новым украинским президентом Петром Порошенко, так и с его преемником Владимиром Зеленским. На авторитарный характер лукашенковского режима в Киеве предпочитали закрывать глаза. Я бы сказал – предпочитали всегда. Для Леонида Кучмы и Виктора Януковича Лукашенко был партнером по общему курсу интеграции с Россией. Для Виктора Ющенко – коллегой, который предоставил ему возможность стать «адвокатом Беларуси» в Европу. Ну а для Порошенко и Зеленского он уже «гарант ненападения». Человек, с которым важно поддерживать самые добрые отношения и на авторитарный характер режима которого нужно закрывать глаза. Ради ненападения, разумеется.
И вдруг оказалось, что эти гарантии – миф чистой воды, а Лукашенко вместе с Путиным защищает Союзное государство от агрессии извне. Причем среди стран, которые участвовали в подготовке свержения его режима, белорусский правитель уверенно называет и Украину. И это несмотря на то, что в начале десятилетия, которое Лукашенко отвел Западу для подготовки этого плана, украинским президентом был Виктор Янукович – явно не враг своего белорусского коллеги. Да и Порошенко с Зеленским враждебности не проявляли. Но Лукашенко до этого никакого дела нет. Для него главное – заинтересовать Путина байкой о западной – и украинской, конечно же – угрозе и добиться безоговорочной поддержки.
А украинская безопасность, «гарантом» которой Лукашенко якобы был все эти годы, оказалась просто разменной монетой в этой неприглядной игре. Это, конечно, еще не означает, что Россия завтра нападет на Украину со стороны Беларуси. Но означает другое – никакого «гаранта ненападения» никогда не существовало. Лукашенко изображал этого гаранта до того самого дня, пока ему это было выгодно в торгах с Путиным. Но если завтра ему будет выгодно для сохранения власти поучаствовать в нападении на Украину – он и это сделает не колеблясь. Vot-tak.tv
Это «усиление» границы весьма показательно выглядит на фоне многолетней уверенности украинских политиков, что именно Лукашенко является гарантом безопасности их страны и ненападения на нее со стороны России. Это уверенность стала вопросом национальной безопасности после того, как Россия и в самом деле напала на Украину в 2014 году. Лукашенко тогда встречался с исполняющим обязанности президента Украины Александром Турчиновым, с которым Кремль отказывался поддерживать какие-либо официальные контакты, предоставил Минск в качестве площадки для переговоров по урегулированию на Донбассе, затем проводил переговоры как с новым украинским президентом Петром Порошенко, так и с его преемником Владимиром Зеленским. На авторитарный характер лукашенковского режима в Киеве предпочитали закрывать глаза. Я бы сказал – предпочитали всегда. Для Леонида Кучмы и Виктора Януковича Лукашенко был партнером по общему курсу интеграции с Россией. Для Виктора Ющенко – коллегой, который предоставил ему возможность стать «адвокатом Беларуси» в Европу. Ну а для Порошенко и Зеленского он уже «гарант ненападения». Человек, с которым важно поддерживать самые добрые отношения и на авторитарный характер режима которого нужно закрывать глаза. Ради ненападения, разумеется.
И вдруг оказалось, что эти гарантии – миф чистой воды, а Лукашенко вместе с Путиным защищает Союзное государство от агрессии извне. Причем среди стран, которые участвовали в подготовке свержения его режима, белорусский правитель уверенно называет и Украину. И это несмотря на то, что в начале десятилетия, которое Лукашенко отвел Западу для подготовки этого плана, украинским президентом был Виктор Янукович – явно не враг своего белорусского коллеги. Да и Порошенко с Зеленским враждебности не проявляли. Но Лукашенко до этого никакого дела нет. Для него главное – заинтересовать Путина байкой о западной – и украинской, конечно же – угрозе и добиться безоговорочной поддержки.
А украинская безопасность, «гарантом» которой Лукашенко якобы был все эти годы, оказалась просто разменной монетой в этой неприглядной игре. Это, конечно, еще не означает, что Россия завтра нападет на Украину со стороны Беларуси. Но означает другое – никакого «гаранта ненападения» никогда не существовало. Лукашенко изображал этого гаранта до того самого дня, пока ему это было выгодно в торгах с Путиным. Но если завтра ему будет выгодно для сохранения власти поучаствовать в нападении на Украину – он и это сделает не колеблясь. Vot-tak.tv
Народні артисти Росії Ніколай Басков, Філіп Кіркоров та інша дурноголосна попса записали кліп з ідіотською совковою пісенькою на підтримку Лукашенка. Й все б нічого, все в їхніх проститутських традиціях, тільки от Басков з Кіркоровим - ще й народні артисти України. Я взагалі за скасування цих архаїчних титулів, але якщо вони вже в нас є - що ще мають зробити Басков з Кіркоровим, щоб перестати бути нашими народними артистами? От що?
❤1
Гучна відставка члена наглядової ради «Укрзалізниці» Андерса Аслунда - ще один гучний сигнал щодо згортання українських реформ після недавньої статті верховного представника Європейського Союзу із зовнішньої політики Жозепа Борреля. Досвідчений дипломат, правда, потім вилучив із тексту цієї статті хльостку фразу про те, що «ЄС - не банкомат». Однак суть його претензій від цього не змінилася. На Заході стурбовані фактичною зупинкою українських реформ, олігархічним засиллям, прагненням некомпетентного Володимира Зеленського зосередити у своїх руках всю владу в країні - при тому, що колишній телевізійний комік і гадки не має, як цією владою розпорядитися. Розуміння відсутнє і у найближчого оточення Зелінського, всіх цих випадкових людей, які намагаються насолодитися моментом національного божевілля. А ось олігархи точно знають, як використовувати момент смути. І грабують країну. Але чому Захід повинен бути спонсором і адвокатом цього мерзенного банкету?
Лист Аслунда - рівно про це. На відміну від Борреля, шведський економіст може дозволити собі не бути дипломатичним у виразах. Аслунд прямо пише про популізм і некомпетентність українського президента, атаки на професійних управлінців, про перешкоди і образи з боку Зеленського. І це характеризує не лише ситуацію у наглядовій раді «Укрзалізниці». Це характеризує всю ситуацію з управлінням у країні після президентських і парламентських виборів 2019 року. Зеленський став справжнім вироком Українській державі, про що він відверто попереджав.
В аналогічній ситуації західних претензій Віктор Янукович міг би плюнути на цивілізований світ і звернутися за допомогою до Путіна. У Володимира Зеленського таких можливості немає і ніколи не буде. Не буде навіть якщо він раптом капітулює перед російським президентом. Навіть така капітуляція його не врятує, бо для Путіна він чужа людина, що не призначена з Кремля. А Путін дає гроші тільки своїм, чужих він карає, яку б лояльність вони до нього не виявляли. Якщо Зеленський не вірить - нехай запитає у вірменського прем'єр-міністра Ніколи Пашиняна. Той йому все розкаже у подробицях, особливо зараз.
Тому ніякого вибору у Зеленського немає. І в українських громадян теж - за кого б вони не голосували. Доведеться або прислухатися до Заходу і повернутися до професійного управління країною, або опинитися на руїнах країни. Зеленський все одно втратить владу, більшість українців залишаться без засобів до існування, безпорадними і дезорієнтованими в епоху пандемії і під загрозою нового російського вторгнення. Так може варто схаменутися вже сьогодні, щоб не переживати запрограмований кошмар завтра?
Лист Аслунда - рівно про це. На відміну від Борреля, шведський економіст може дозволити собі не бути дипломатичним у виразах. Аслунд прямо пише про популізм і некомпетентність українського президента, атаки на професійних управлінців, про перешкоди і образи з боку Зеленського. І це характеризує не лише ситуацію у наглядовій раді «Укрзалізниці». Це характеризує всю ситуацію з управлінням у країні після президентських і парламентських виборів 2019 року. Зеленський став справжнім вироком Українській державі, про що він відверто попереджав.
В аналогічній ситуації західних претензій Віктор Янукович міг би плюнути на цивілізований світ і звернутися за допомогою до Путіна. У Володимира Зеленського таких можливості немає і ніколи не буде. Не буде навіть якщо він раптом капітулює перед російським президентом. Навіть така капітуляція його не врятує, бо для Путіна він чужа людина, що не призначена з Кремля. А Путін дає гроші тільки своїм, чужих він карає, яку б лояльність вони до нього не виявляли. Якщо Зеленський не вірить - нехай запитає у вірменського прем'єр-міністра Ніколи Пашиняна. Той йому все розкаже у подробицях, особливо зараз.
Тому ніякого вибору у Зеленського немає. І в українських громадян теж - за кого б вони не голосували. Доведеться або прислухатися до Заходу і повернутися до професійного управління країною, або опинитися на руїнах країни. Зеленський все одно втратить владу, більшість українців залишаться без засобів до існування, безпорадними і дезорієнтованими в епоху пандемії і під загрозою нового російського вторгнення. Так може варто схаменутися вже сьогодні, щоб не переживати запрограмований кошмар завтра?
Саміт Україна - Європейський Союз, який проходить сьогодні в Брюсселі, багато хто вважає серйозним випробуванням для президента Володимира Зеленського та його команди. Фактично, це перша зустріч глави держави з новою європейською командою, перший особистий контакт, який повинен продемонструвати європейцям щирість намірів Зеленського щодо реформування країни. Але саме це визначення виглядає великим перебільшенням. Перебільшенням хоча б уже тому, що європейський верховний представник із зовнішньої політики Жозеп Боррель, який буде ключовою фігурою на цьому саміті через самоізоляцію голови Європейської комісії Урсули фон Ляйен, недавно був у Києві і висловлював серйозну стурбованість щодо уповільнення темпів реформ.
Після появи досить жорсткої статті Борреля, яка описує це європейське занепокоєння, з її тексту були вилучені слова про те, що ЄС - не благодійна організація і не банкомат. Але суть ситуації це не змінює. Те, що в ЄС не вірять у готовність Зеленського продовжувати європейські реформи - це очевидний факт.
І Зеленському не вдасться нікого обдурити або переконати. Просто тому, що в Європейському Союзі звикли вірити справам, а не словам. А дії президентської команди недвозначно свідчать про скочування України до держави пострадянського зразка, до тої самої держави, від якого ми начебто пішли після Майдану 2013 - 2014 років і до якої стали стрімко повертатися після президентських виборів 2019 року.
Ще Зеленському не вдасться переконати європейців просто тому, що він сам не вірить у європейську Україну. Що всі його уявлення про владу - це уявлення людини, переконаної у ефективності радянських і пострадянських моделей управління, в тому, що демократію можна підмінити авторитаризмом і популізмом. Прагнення зосередити владу в одних руках, сліпа довіра до найближчого оточення, неповага до професіоналів, постійні спроби зняти з себе особисту відповідальність за провали - так країною править Лукашенко, а не Меркель чи Макрон. І тому діалог європейців із Зеленським буде поверненням до того стилю діалогу, який у Брюсселі вели з Кучмою або Януковичем.
Це діалог з чужою людиною. Людиною з чужого європейцям світу. І дуже шкода, що через політичне божевілля своїх громадян Україна знову опинилася за межами тієї цивілізації, до якої вона повинна прагнути хоча б заради власного виживання.
Після появи досить жорсткої статті Борреля, яка описує це європейське занепокоєння, з її тексту були вилучені слова про те, що ЄС - не благодійна організація і не банкомат. Але суть ситуації це не змінює. Те, що в ЄС не вірять у готовність Зеленського продовжувати європейські реформи - це очевидний факт.
І Зеленському не вдасться нікого обдурити або переконати. Просто тому, що в Європейському Союзі звикли вірити справам, а не словам. А дії президентської команди недвозначно свідчать про скочування України до держави пострадянського зразка, до тої самої держави, від якого ми начебто пішли після Майдану 2013 - 2014 років і до якої стали стрімко повертатися після президентських виборів 2019 року.
Ще Зеленському не вдасться переконати європейців просто тому, що він сам не вірить у європейську Україну. Що всі його уявлення про владу - це уявлення людини, переконаної у ефективності радянських і пострадянських моделей управління, в тому, що демократію можна підмінити авторитаризмом і популізмом. Прагнення зосередити владу в одних руках, сліпа довіра до найближчого оточення, неповага до професіоналів, постійні спроби зняти з себе особисту відповідальність за провали - так країною править Лукашенко, а не Меркель чи Макрон. І тому діалог європейців із Зеленським буде поверненням до того стилю діалогу, який у Брюсселі вели з Кучмою або Януковичем.
Це діалог з чужою людиною. Людиною з чужого європейцям світу. І дуже шкода, що через політичне божевілля своїх громадян Україна знову опинилася за межами тієї цивілізації, до якої вона повинна прагнути хоча б заради власного виживання.
Шановні друзі! Радий повідомити, що з коштів з передплати Patreon за вересень фонд Пацієнти України допоможе медикам Одещини
для закупівлі ізоляційних халатів. Передплата на Patreon продовжується, як і особистий щоденник на Patreon! https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true&fbclid=IwAR3tyvds_XCiu3tLNMLo_gM7T2AYSoEkubLPvHZ48LRxaJorrj0suWW51W0
для закупівлі ізоляційних халатів. Передплата на Patreon продовжується, як і особистий щоденник на Patreon! https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true&fbclid=IwAR3tyvds_XCiu3tLNMLo_gM7T2AYSoEkubLPvHZ48LRxaJorrj0suWW51W0
Patreon
Get more from Vitaly Portnikov on Patreon
створює «Article, video, blogs»
Участники группы Pussy Riot в день рождения Владимира Путина вывесили радужные флаги на зданиях ФСБ, администрации президента, Верховного суда, ОВД "Басманный" и Министерства культуры. Организаторы потребовали расследовать убийства и похищения представителей сексуальных меньшинств в Чечне, прекратить преследование активистов и организаций, помогающих ЛГБТ-сообществу, легализовать однополые партнёрства, а также отменить действующий закон о пропаганде так называемых нетрадиционных сексуальных отношений среди несовершеннолетних.
Многим украинским читателям этот протест может показаться странным. Продолжается аннексия Крыма и война на Донбассе. Российский режим ощущает свою вседозволенность в Сирии. Путин поддерживает белорусского диктатора Александра Лукашенко, применяющего силу по отношению к участникам протестов в своей стране. Только что произошло отравление оппозиционного активиста Алексея Навального – только одно из длинной серии путинских отравлений. А организаторы акции на день рождения Путина говорят о преследовании сексуальных меньшинств и вывешивают радужные флаги. Вот уж, действительно, самая главная проблема!
Но акция на день рождения Путина имеет глубокое символическое значение. Конечно, можно было и украинские флаги вывесить. И национальные белорусские. И портреты украинских граждан, убитых российскими оккупантами. Однако превращение российского режима в авторитарного монстра началась именно с принятия пресловутого закона о гей-пропаганде среди детей.
Да, тогда уже прошли две чеченские войны. Однако власть ещё имела возможность говорить о защите территориальной целостности России, о борьбе с террором. Сами войны на Кавказе не затрагивали непосредственно прав человека на остальной территории России и воспринимались как наследие развала Советского Союза. С законом о гей-пропаганде все было уже совершенно иначе. Он конкретно показывал, какую цивилизацию собирается строить в России Владимир Путин. И то, что эта архаичная средневековая человеконенавистническая цивилизация готов к конфронтации с цивилизованным миром.
Тем не менее, российское общество отнеслась к этому закону в лучшем случае равнодушно, а в худшем – одобрительно. В других странах на постсоветском пространстве ему даже пытались подражать. Аналогичный закон был внесён на рассмотрение украинской Верховной рады, причём его инициаторами были представители всех фракций. Как сторонники интеграции с Евросоюзом, так и сторонники интеграции с Москвой. Но у нас этот закон так и остался среди многочисленных депутатских инициатив. В России он стал нормой жизни.
И вот как раз после этого закона стало ясно, что возможно всё. Ведь как действует авторитарный режим – он вначале наносит удар по наиболее слабым, по тем, кто не пользуется очевидной общественной поддержкой, по тем, кто не может себя защитить. А уже потом принимается за всех остальных – по очереди.
Я хорошо запомнил диалог с одним из ведущих провластных российских журналистов в дни, когда принимали этот закон. Мы как раз проходили мимо Государственной Думы, где не было никаких массовых демонстраций или хотя бы пикетов. И коллега сказал мне - вы не сомневайтесь, если они проглотили это, то проглотят и всё остальное. У нас теперь развязаны руки.
Я тогда подумал, что он преувеличивает. Что одно дело – закон о гей-пропаганде в обществе, где ещё недавно однополые отношения были уголовно наказуемы и совсем другое – подавление прав большинства населения, война и насилие. Но оказался прав коллега, а не я. Государственная Дума быстро превратилась во взбесившейся принтер, российские граждане – в статистов и пушечное мясо для авторитарного режима.
Поэтому радужные флаги на российских учреждениях в день рождения Путина просто напоминают, когда он начался, этот позор и кошмар. И служат уроком всем остальным – общество, которое позволяет словить себя на удочку архаики и «скреп», неизбежно скатывается к торжеству авторитаризма, бессилия каждого гражданина перед государством, к войне и смерти.
Многим украинским читателям этот протест может показаться странным. Продолжается аннексия Крыма и война на Донбассе. Российский режим ощущает свою вседозволенность в Сирии. Путин поддерживает белорусского диктатора Александра Лукашенко, применяющего силу по отношению к участникам протестов в своей стране. Только что произошло отравление оппозиционного активиста Алексея Навального – только одно из длинной серии путинских отравлений. А организаторы акции на день рождения Путина говорят о преследовании сексуальных меньшинств и вывешивают радужные флаги. Вот уж, действительно, самая главная проблема!
Но акция на день рождения Путина имеет глубокое символическое значение. Конечно, можно было и украинские флаги вывесить. И национальные белорусские. И портреты украинских граждан, убитых российскими оккупантами. Однако превращение российского режима в авторитарного монстра началась именно с принятия пресловутого закона о гей-пропаганде среди детей.
Да, тогда уже прошли две чеченские войны. Однако власть ещё имела возможность говорить о защите территориальной целостности России, о борьбе с террором. Сами войны на Кавказе не затрагивали непосредственно прав человека на остальной территории России и воспринимались как наследие развала Советского Союза. С законом о гей-пропаганде все было уже совершенно иначе. Он конкретно показывал, какую цивилизацию собирается строить в России Владимир Путин. И то, что эта архаичная средневековая человеконенавистническая цивилизация готов к конфронтации с цивилизованным миром.
Тем не менее, российское общество отнеслась к этому закону в лучшем случае равнодушно, а в худшем – одобрительно. В других странах на постсоветском пространстве ему даже пытались подражать. Аналогичный закон был внесён на рассмотрение украинской Верховной рады, причём его инициаторами были представители всех фракций. Как сторонники интеграции с Евросоюзом, так и сторонники интеграции с Москвой. Но у нас этот закон так и остался среди многочисленных депутатских инициатив. В России он стал нормой жизни.
И вот как раз после этого закона стало ясно, что возможно всё. Ведь как действует авторитарный режим – он вначале наносит удар по наиболее слабым, по тем, кто не пользуется очевидной общественной поддержкой, по тем, кто не может себя защитить. А уже потом принимается за всех остальных – по очереди.
Я хорошо запомнил диалог с одним из ведущих провластных российских журналистов в дни, когда принимали этот закон. Мы как раз проходили мимо Государственной Думы, где не было никаких массовых демонстраций или хотя бы пикетов. И коллега сказал мне - вы не сомневайтесь, если они проглотили это, то проглотят и всё остальное. У нас теперь развязаны руки.
Я тогда подумал, что он преувеличивает. Что одно дело – закон о гей-пропаганде в обществе, где ещё недавно однополые отношения были уголовно наказуемы и совсем другое – подавление прав большинства населения, война и насилие. Но оказался прав коллега, а не я. Государственная Дума быстро превратилась во взбесившейся принтер, российские граждане – в статистов и пушечное мясо для авторитарного режима.
Поэтому радужные флаги на российских учреждениях в день рождения Путина просто напоминают, когда он начался, этот позор и кошмар. И служат уроком всем остальным – общество, которое позволяет словить себя на удочку архаики и «скреп», неизбежно скатывается к торжеству авторитаризма, бессилия каждого гражданина перед государством, к войне и смерти.
👍1
Владимир Зеленский утверждает, что диалог с Владимиром Путиным необходим для достижения мира на Донбассе и сокрушается, что собственные медиа мешают этому диалогу. Светлана Тихановская призывает Владимира Путина стать одним из посредников в урегулировании ситуации в Беларуси и не давать денег Александру Лукашенко. А лучше дать деньги тем, кто придёт к власти после честных президентских выборов.
В России в ответ заявляют, что никакого урегулирования на Донбассе, пока Владимир Зеленский является президентом Украины, быть не может. Светлану Тихановскую вообще объявляют в розыск. Владимира Зеленского тоже, в конце концов, объявят, как объявляли уже многих «неправильных» украинских чиновников.
Зеленский и Тихановская, вероятно, считают, что они всё делают правильно. Они не оскорбляют Владимира Путина, они говорят о российском президенте с должным уважением, они стараются не замечать его очевидных для любого беспристрастного наблюдателя преступлений по отношению к украинскому и белорусскому народам. Они считают, что такая тактичность должна быть оценена по достоинству. Ведь разговаривают же с ними с уважением Ангела Меркель или Эммануэль Макрон. Так почему же Путин не может?
Именно поэтому. Потому что Путин – не Меркель и Макрон. Потому что он с уважением разговаривает только с теми, кто может ответить ему силой. Или хотя бы с теми, кто готов сопротивляться давлению. Зеленский для Путина – всего лишь руководитель взбунтовавшейся колонии, которую нужно загнать обратно в имперское стойло. А Тихановская – и вовсе представительница каких-то непонятных мятежников, которые до сих пор не могут понять, что это Путин решает кому быть президентом Беларуси, а вовсе не какой-то там придуманный белорусский народ. Вопрос не в том, почему он должен их уважать. Вопрос в том – почему он должен их замечать. Кто они вообще такие?
Профессиональный политик достаточно быстро понял бы, как на самом деле Путин к нему относится.
Но отличие политического неофита от профессионального политика в том, что неофит не обучаем. Что он живёт в мире собственных иллюзий до окончания своей политической карьеры. Тем более, если это постсоветский неофит, который, куда его не избирай, а все равно испытывает комплекс неполноценности по отношению к человеку, находящемуся в самом Кремле. Все равно считает, что там — самый главный президент. А в Киеве или Минске – так, художественная самодеятельность.
И такое отношение к политике, конечно, создаёт серьёзные проблемы и для борьбы Украины с российской оккупацией, и для белорусского протеста. Потому что главный враг Владимира Зеленского – вовсе не Пётр Порошенко и не журналисты или эксперты, которые пытаются объяснить некомпетентному главе государства, как на самом деле устроен мир за границами его головы. Главный враг Владимира Зеленского и Украины – Владимир Путин. Человек, принявшей решение об оккупации украинских земель и продолжающий дестабилизировать Украину в расчёте рано или поздно присоединить её территорию к своим владениям. Главный враг Светланы Тихановской – не омоновец, который избивает участника протестов и даже не Александр Лукашенко, который платит этому омоновцу деньги и старается удержаться у власти. Главный враг Светланы Тихановской и Беларуси – это Владимир Путин, который сделал все возможное для многолетнего функционирования ублюдочного авторитарного режима в Беларуси. И сейчас делает все возможное, чтобы этот режим сохранился ровно до того момента, пока не вызреют условия для присоединения белорусских властей к России.
Они с ним никогда не договорятся. Graniru.org
В России в ответ заявляют, что никакого урегулирования на Донбассе, пока Владимир Зеленский является президентом Украины, быть не может. Светлану Тихановскую вообще объявляют в розыск. Владимира Зеленского тоже, в конце концов, объявят, как объявляли уже многих «неправильных» украинских чиновников.
Зеленский и Тихановская, вероятно, считают, что они всё делают правильно. Они не оскорбляют Владимира Путина, они говорят о российском президенте с должным уважением, они стараются не замечать его очевидных для любого беспристрастного наблюдателя преступлений по отношению к украинскому и белорусскому народам. Они считают, что такая тактичность должна быть оценена по достоинству. Ведь разговаривают же с ними с уважением Ангела Меркель или Эммануэль Макрон. Так почему же Путин не может?
Именно поэтому. Потому что Путин – не Меркель и Макрон. Потому что он с уважением разговаривает только с теми, кто может ответить ему силой. Или хотя бы с теми, кто готов сопротивляться давлению. Зеленский для Путина – всего лишь руководитель взбунтовавшейся колонии, которую нужно загнать обратно в имперское стойло. А Тихановская – и вовсе представительница каких-то непонятных мятежников, которые до сих пор не могут понять, что это Путин решает кому быть президентом Беларуси, а вовсе не какой-то там придуманный белорусский народ. Вопрос не в том, почему он должен их уважать. Вопрос в том – почему он должен их замечать. Кто они вообще такие?
Профессиональный политик достаточно быстро понял бы, как на самом деле Путин к нему относится.
Но отличие политического неофита от профессионального политика в том, что неофит не обучаем. Что он живёт в мире собственных иллюзий до окончания своей политической карьеры. Тем более, если это постсоветский неофит, который, куда его не избирай, а все равно испытывает комплекс неполноценности по отношению к человеку, находящемуся в самом Кремле. Все равно считает, что там — самый главный президент. А в Киеве или Минске – так, художественная самодеятельность.
И такое отношение к политике, конечно, создаёт серьёзные проблемы и для борьбы Украины с российской оккупацией, и для белорусского протеста. Потому что главный враг Владимира Зеленского – вовсе не Пётр Порошенко и не журналисты или эксперты, которые пытаются объяснить некомпетентному главе государства, как на самом деле устроен мир за границами его головы. Главный враг Владимира Зеленского и Украины – Владимир Путин. Человек, принявшей решение об оккупации украинских земель и продолжающий дестабилизировать Украину в расчёте рано или поздно присоединить её территорию к своим владениям. Главный враг Светланы Тихановской – не омоновец, который избивает участника протестов и даже не Александр Лукашенко, который платит этому омоновцу деньги и старается удержаться у власти. Главный враг Светланы Тихановской и Беларуси – это Владимир Путин, который сделал все возможное для многолетнего функционирования ублюдочного авторитарного режима в Беларуси. И сейчас делает все возможное, чтобы этот режим сохранился ровно до того момента, пока не вызреют условия для присоединения белорусских властей к России.
Они с ним никогда не договорятся. Graniru.org
Forwarded from Радио Свобода / Radio Svoboda (ru)
«Санкции важны как символ, который обозначает отношение цивилизованного цивилизованного мира к будущей судьбе авторитарных режимов. Но при этом, пока цивилизованный мир не хочет поступаться своими интересами и серьёзно рисковать, не нужно думать, что санкции вот буквально завтра приведут к освобождению Донбасса или отставке Лукашенко». https://www.svoboda.org/a/30890400.html
Радио Свобода
Cимвол или рычаг? Виталий Портников – о западных санкциях
Белорусский президент Александр Лукашенко дополнил список должностных лиц своей страны, против которых введены санкции Европейского союза. Сегодня определится и новый список российских чиновников, против которых будут введены санкции в связи с отравлением…
Володимир Путін розпорядився дозволити поставки на російський ринок продукції трьох українських підприємств - компанії «Брацлав», Барського машинобудівного заводу і Рубіжанського картонного комбінату. Путін зробив цю заяву на нараді із прем'єр-міністром Росії Михайлом Мішустіним та іншими членами уряду, однак пов'язувати її потрібно зовсім не з цією зустріччю, а з недавнім спілкуванням Путіна з Віктором Медведчуком.
Саме на цій зустрічі прозвучало прохання Медведчука про відновлення поставок, а Путін розповідав про те, як йому болить серце за українців, що залишилися без роботи. Ну і після цього Медведчук зустрівся з Мішустінім і був, очевидно, узгоджений список підприємств.
Навіщо це Путіну? Все дуже просто. Російський президент таким чином бере участь у виборчій кампанії ОПЗЖ на місцевих виборах і одночасно посилає, як йому здається, сигнал до підприємницької еліти - ось за кого потрібно голосувати, ось кого потрібно підтримувати, якщо ви хочете відновлення співпраці з Росією. Путін діє так вже не вперше. У 2004 році, під час виборчої кампанії Віктора Януковича, він повідомив у прямому ефірі українського телебачення про продовження терміну перебування громадян України в Росії без реєстрації до 90 днів. Тоді можливості перебувати в Росії до 90 днів без реєстрації не мав ніхто. Навіть росіяни не могли поїхати в інше місто власної країни на 90 днів без обов'язкової реєстрації. Але Путіну потрібно було довести, що Янукович - найкращий вибір для тих, хто хоче співпраці з Москвою. Або просто працювати в Росії. Уже після початку війни Путін намагався продемонструвати важливість Медведчука, лобіюючи його участь у перемовинах Тристоронньої контактної групі і, що найголовніше, в обміні полоненими. Якщо Медведчука не було в схемах обміну - не було й обміну. І це теж був сигнал.
Але зараз переговори по Донбасу міцно заблоковані, йти на будь-які кроки, які допоможуть президенту Володимиру Зеленському, Путін явно не має наміру. А Медведчуку допомагати треба. Саме тому знайдений інший сигнал - «реабілітація» кількох українських підприємств. Ну, а якщо є інтерес до повернення повноцінного економічного співробітництва з Росією, ясно як про це можна домовитися - обрати президентом Медведчука і капітулювати. Ось, власне, і все, що хоче нам сказати Путін.
Саме на цій зустрічі прозвучало прохання Медведчука про відновлення поставок, а Путін розповідав про те, як йому болить серце за українців, що залишилися без роботи. Ну і після цього Медведчук зустрівся з Мішустінім і був, очевидно, узгоджений список підприємств.
Навіщо це Путіну? Все дуже просто. Російський президент таким чином бере участь у виборчій кампанії ОПЗЖ на місцевих виборах і одночасно посилає, як йому здається, сигнал до підприємницької еліти - ось за кого потрібно голосувати, ось кого потрібно підтримувати, якщо ви хочете відновлення співпраці з Росією. Путін діє так вже не вперше. У 2004 році, під час виборчої кампанії Віктора Януковича, він повідомив у прямому ефірі українського телебачення про продовження терміну перебування громадян України в Росії без реєстрації до 90 днів. Тоді можливості перебувати в Росії до 90 днів без реєстрації не мав ніхто. Навіть росіяни не могли поїхати в інше місто власної країни на 90 днів без обов'язкової реєстрації. Але Путіну потрібно було довести, що Янукович - найкращий вибір для тих, хто хоче співпраці з Москвою. Або просто працювати в Росії. Уже після початку війни Путін намагався продемонструвати важливість Медведчука, лобіюючи його участь у перемовинах Тристоронньої контактної групі і, що найголовніше, в обміні полоненими. Якщо Медведчука не було в схемах обміну - не було й обміну. І це теж був сигнал.
Але зараз переговори по Донбасу міцно заблоковані, йти на будь-які кроки, які допоможуть президенту Володимиру Зеленському, Путін явно не має наміру. А Медведчуку допомагати треба. Саме тому знайдений інший сигнал - «реабілітація» кількох українських підприємств. Ну, а якщо є інтерес до повернення повноцінного економічного співробітництва з Росією, ясно як про це можна домовитися - обрати президентом Медведчука і капітулювати. Ось, власне, і все, що хоче нам сказати Путін.
Рішення Дарницького районного суду, який заборонив розповсюдження книжки мого колеги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» без згоди колишнього «адвоката» Василя Стуса, а тепер путінського кандидата на посаду президента України Віктора Медведчука — це справжня ганьба, яка нагадує, що Україна досі залишається у пострадянському світі поруч з Росією і Білоруссю. Цей факт підтверджений не тільки ганебними результатами президентських виборів 2010 та 2019років. Цей факт підтверджується і дегенераційністю судової системи, реформування якої практично припинилося після олігархічного реваншу 2019р. Цей факт підтверджується і відданістю частини населення України людиноненависницьким цінностям комуністичного режиму. Режиму, який імітував правосуддя за допомогою таких «адвокатів», як Віктор Медведчук. Режиму, який вбив Стуса. Режиму, який досі здається багатьом моїм співвітчизникам нормою, а не збоченням.
Демократична опозиція Білорусі стала лауреатом премії Європейського парламенту імені академіка Андрія Сахарова. "Насильство ніколи не переможе правди. Наш меседж вам, дорогі лауреати, - залишайтеся сильними і не припиняйте вашу боротьбу. Знайте, що ми вас будемо підтримувати", - заявив спікер Європарламенту Давид Сассолі, який повідомив про присудження престижної премії.
Цього ж дня голова служби зовнішньої розвідки Росії Сергій Наришкін прибув до Мінська і зустрівся з місцевим диктатором Олександром Лукашенком. Лукашенко був у захваті від зустрічі з одним із соратників Володимира Путіна і запевняв, що цей візит викличе фурор у медіа. Але в ще більшому захваті був сам Наришкін - той самий Наришкін, який 2014 року погрожував новому спікеру українського парламенту Олександру Турчинову. З того, як Наришкін дивився на білоруського диктатора, можна зробити простий висновок: Кремль упевнений, що тепер, після початку масових протестів у Білорусі, Лукашенко остаточно потрапив у російський капкан, споруджений для його країни ще у дев'яності роки. І тепер питання ліквідації білоруської державності - за допомогою Лукашенка або без нього - це виключно питання часу.
У всьому цьому є дивовижний символізм. Академік Сахаров вибрав шлях опору авторитаризму ще тоді, коли комуністичний режим здавався непорушним, коли мало хто міг уявити, що пройде час - і опальний академік опиниться на трибуні Кремлівський палацу з'їздів, а незабаром заборонять КПРС і ліквідують Радянський Союз. У той же час Володимир Путін і Сергій Наришкін вибрали шлях обслуговування авторитаризму в його найогиднішому варіанті - у спецслужбах комуністичного режиму. Можна сказати, що Путін і Наришкін зробили правильний вибір. Їм вдалося відновити російський авторитаризм після краху комуністичного режиму, Повернутися до звичних практик придушення незгодних, отруєння опонентів, агресії та інших злочинів - у яких режим Путіна сьогодні може конкурувати з режимами радянських генсеків. А те, що Захід при цьому нагороджує борців із авторитаризмом премією Сахарова - так це ознака слабкості демократичного світу. Якому тільки премії й залишилися.
І все ж Путіну і його спільникам не перемогти. Не перемогти саме тому, що вони борються з самою історією, з народами.
І те, що мешканці однієї з найбільш законсервованих у радянському минулому країн опинилися на вулицях Мінська та інших міст Білорусі, доводить, що у будь-якого авторитарного режиму є свій термін придатності. І у режиму Лукашенка, і у режиму Путіна.
І коли такі ж масові, а можливо і жорсткіші протести почнуться на вулицях Москви та інших міст Росії, Путіну і Наришкіну нікуди буде відправлятися з візитами.
Цього ж дня голова служби зовнішньої розвідки Росії Сергій Наришкін прибув до Мінська і зустрівся з місцевим диктатором Олександром Лукашенком. Лукашенко був у захваті від зустрічі з одним із соратників Володимира Путіна і запевняв, що цей візит викличе фурор у медіа. Але в ще більшому захваті був сам Наришкін - той самий Наришкін, який 2014 року погрожував новому спікеру українського парламенту Олександру Турчинову. З того, як Наришкін дивився на білоруського диктатора, можна зробити простий висновок: Кремль упевнений, що тепер, після початку масових протестів у Білорусі, Лукашенко остаточно потрапив у російський капкан, споруджений для його країни ще у дев'яності роки. І тепер питання ліквідації білоруської державності - за допомогою Лукашенка або без нього - це виключно питання часу.
У всьому цьому є дивовижний символізм. Академік Сахаров вибрав шлях опору авторитаризму ще тоді, коли комуністичний режим здавався непорушним, коли мало хто міг уявити, що пройде час - і опальний академік опиниться на трибуні Кремлівський палацу з'їздів, а незабаром заборонять КПРС і ліквідують Радянський Союз. У той же час Володимир Путін і Сергій Наришкін вибрали шлях обслуговування авторитаризму в його найогиднішому варіанті - у спецслужбах комуністичного режиму. Можна сказати, що Путін і Наришкін зробили правильний вибір. Їм вдалося відновити російський авторитаризм після краху комуністичного режиму, Повернутися до звичних практик придушення незгодних, отруєння опонентів, агресії та інших злочинів - у яких режим Путіна сьогодні може конкурувати з режимами радянських генсеків. А те, що Захід при цьому нагороджує борців із авторитаризмом премією Сахарова - так це ознака слабкості демократичного світу. Якому тільки премії й залишилися.
І все ж Путіну і його спільникам не перемогти. Не перемогти саме тому, що вони борються з самою історією, з народами.
І те, що мешканці однієї з найбільш законсервованих у радянському минулому країн опинилися на вулицях Мінська та інших міст Білорусі, доводить, що у будь-якого авторитарного режиму є свій термін придатності. І у режиму Лукашенка, і у режиму Путіна.
І коли такі ж масові, а можливо і жорсткіші протести почнуться на вулицях Москви та інших міст Росії, Путіну і Наришкіну нікуди буде відправлятися з візитами.
👍1
Передбачувана поразка президентської партії на місцевих виборах і провал ініційованого Володимиром Зеленським опитування громадян дозволяє багатьом говорити про занепад популізму, розчарування українців і можливості повернення країни до цивілізованого розвитку, до реформ і змін.
Але ці надії можуть виявитися марними, якщо ми будемо вважати, що зміни у настроях громадян відбудуться самі собою. Адже потрібно пам'ятати, що Зеленський з'явився на політичній сцені України не просто так. Це - продукт олігархічного реваншу, прагнення зупинити розвиток країни, відкинути її у минуле, не допустити деолігархізації і появи конкурентної економіки. І українці, які проголосували за Зеленського, були хіба що статистами в олігархічному політичному театрі. Але при цьому не потрібно думати, що олігархи такі вже ідіоти і не розуміли, наскільки недовготривалим може виявитися їхній тріумф. Вони з самого початку не вірили у ефективність Зеленського і вже тим більше в тривалість дутої популярності колишнього телевізійного коміка. Досить згадати інтерв'ю Ігоря Коломойського, які він давав відразу ж після перемоги Зеленського. Це зараз Коломойський мовчить, а тоді був дуже говіркий. І стверджував, що про результати діяльності президента можна буде судити вже за рік-півтора. Те, що Коломойський не дає ніяких оцінок зараз, ще не означає що нічого не бачить. А означає, що він знаходиться у пошуку нових варіантів для збереження своїх позицій і позицій своїх «колег» по олігархічному клубу.
Нам будуть намагатися запропонувати нову популістську альтернативу. Ми можемо її ще не помічати, як не помічали Зеленського, коли він грав у серіалі «Слуга народу», і могли вважати, що це тільки кіно, а не технологія олігархічного реваншу. Але це не означає, що нової популістської альтернативи не буде. Буде! Тим більше, що явка на місцевих виборах явно продемонструвала розчарування більшості населення в існуючих політичних проектах. З цим-то населенням олігархи і будуть працювати, щоб запропонувати йому нові пустушки в кольорових обгортках - пустушки, які дозволять їм зберігати вплив і владу в країні, прирікаючи інфантильних прихильників своїх симулякрів на бідність і безвихідь.
Але ці надії можуть виявитися марними, якщо ми будемо вважати, що зміни у настроях громадян відбудуться самі собою. Адже потрібно пам'ятати, що Зеленський з'явився на політичній сцені України не просто так. Це - продукт олігархічного реваншу, прагнення зупинити розвиток країни, відкинути її у минуле, не допустити деолігархізації і появи конкурентної економіки. І українці, які проголосували за Зеленського, були хіба що статистами в олігархічному політичному театрі. Але при цьому не потрібно думати, що олігархи такі вже ідіоти і не розуміли, наскільки недовготривалим може виявитися їхній тріумф. Вони з самого початку не вірили у ефективність Зеленського і вже тим більше в тривалість дутої популярності колишнього телевізійного коміка. Досить згадати інтерв'ю Ігоря Коломойського, які він давав відразу ж після перемоги Зеленського. Це зараз Коломойський мовчить, а тоді був дуже говіркий. І стверджував, що про результати діяльності президента можна буде судити вже за рік-півтора. Те, що Коломойський не дає ніяких оцінок зараз, ще не означає що нічого не бачить. А означає, що він знаходиться у пошуку нових варіантів для збереження своїх позицій і позицій своїх «колег» по олігархічному клубу.
Нам будуть намагатися запропонувати нову популістську альтернативу. Ми можемо її ще не помічати, як не помічали Зеленського, коли він грав у серіалі «Слуга народу», і могли вважати, що це тільки кіно, а не технологія олігархічного реваншу. Але це не означає, що нової популістської альтернативи не буде. Буде! Тим більше, що явка на місцевих виборах явно продемонструвала розчарування більшості населення в існуючих політичних проектах. З цим-то населенням олігархи і будуть працювати, щоб запропонувати йому нові пустушки в кольорових обгортках - пустушки, які дозволять їм зберігати вплив і владу в країні, прирікаючи інфантильних прихильників своїх симулякрів на бідність і безвихідь.
Не варто обманювати самих себе щодо справжнього сенсу «антикорупційного» рішення Конституційного суду. Це - демонстративне продовження олігархічного реваншу, який почався після президентських і парламентських виборів 2019 року.
Уже не раз доводилося писати - не мають ніякого значення мотиви, за якими 73 відсотки виборців проголосували тоді за телевізійного коміка. Має значення тільки те, чому за цього коміка «проголосували» українські олігархи, чому вони його підтримали.
А тому, що на відміну від глядачів власних телевізійних каналів, точно знали - ця недосвідчена і слабка людина не становитиме жодної загрози для повернення і посилення їхніх позицій навіть в разі, якщо реально захоче грати власну політичну партію. Захоче - але не зможе, бо не знатиме як. Захоче - але побоїться остаточно псувати з ними відносини. Втім, щодо останнього вони могли бути не впевнені до кінця - і саме тому вичікували до моменту, коли стане очевидним швидкий розвал режиму. Цим моментом і виявилися місцеві вибори, які продемонстрували зменшення популярності і безпорадність Зеленського. І тепер будь-який пройдисвіт-депутат у парламенті може легко зрозуміти, що Зеленський може незабаром просто зникнути з політичної сцени, а ось Коломойський і Медведчук залишаться. Докази? А давайте уявимо собі, як три або чотири місяці тому голова Верховної Ради, обраний голосами президентської партії, демонстративно ігнорує ініційоване Зеленським опитування. Які вам ще потрібні докази?
Тому спецоперація прочитується досить просто - незалежно від того, є Зеленський її свідком або учасником. Як інструмент для реваншу використовується Конституційний суд - скасування «антикорупційних» законів буде не останнім таким його рішенням (але і не першим - згадаємо, як суд дав можливість провести антиконституційні позачергові парламентські вибори). А дезорієнтований парламент просто не зможе чинити опір цьому наступові з минулого - навіть якщо цього захоче президент. І Україна буде відкинута до 2014 року - тобто до часу, коли олігархи розраховували послабити Януковича і стати справжніми господарями країни, а отримали не зрозумілу ними «Революцію Гідності». З наслідками цієї революції - перш за все правовими та економічними вони і борються.
Але олігархічний план провалиться, смію вас запевнити. У України тут є сильні союзники.
Перший союзник – неуникненна економічна і епідеміологічна криза. Олігархи вміють тільки красти з бюджету і підкуповувати чиновників. Як вивести країну з кризи, вони не знають, необхідним інтелектом і професіоналізмом для цього не наділені, у політиці і кадрах розбираються на рівні Зеленського. У ситуації краху країні потрібна буде компетентна влада. І олігархам у критичній ситуації доведеться цю владу, нехай навіть з ненавистю, але підтримати. Не вірите - запитайте у Коломойського.
І тут посилюється роль іншого нашого союзника - цивілізованого світу. Без його коштів не просто ми не виживемо - влада не виживе. І нам доведеться повертатися до досягнень Революції Гідності просто тому, що не буде вибору. І у олігархів в тому числі - чим більше вони будуть чинити опір, тим більше буде стискатися задушливе кільце навколо шиї кожного. З такими мільярдами нікому не хочеться до в’язниці. Не вірите - запитайте у Фірташа.
Звичайно, олігархи будуть думати, що їм допоможе Москва. Але тут втручається наш третій «союзник» - Володимир Путін. Це олігархи можуть по-дитячому сподіватися, що Путіну потрібна лояльна Україна і в обмін на цю лояльність він дозволить їм її і далі безкарно грабувати, більш того - створить для цього умови і дасть грошей. Але для Путіна ці не надто багаті за російськими мірками люди - взагалі ніхто. Так, інструмент для поглинання України. Він їм нічим не допоможе, хіба що спробує ще що-небудь окупувати - і позбавити їх ще кількох підприємств. А цього нікому з них не хочеться. Не вірите - запитайте у Ахметова.
Таким чином, криза, Захід і Путін створять всі необхідні умови для того, щоб український народ знову зайнявся роботою над помилками і врятував свою країну.
Не вірите - запитайте у Майдану. Espreso.tv
Уже не раз доводилося писати - не мають ніякого значення мотиви, за якими 73 відсотки виборців проголосували тоді за телевізійного коміка. Має значення тільки те, чому за цього коміка «проголосували» українські олігархи, чому вони його підтримали.
А тому, що на відміну від глядачів власних телевізійних каналів, точно знали - ця недосвідчена і слабка людина не становитиме жодної загрози для повернення і посилення їхніх позицій навіть в разі, якщо реально захоче грати власну політичну партію. Захоче - але не зможе, бо не знатиме як. Захоче - але побоїться остаточно псувати з ними відносини. Втім, щодо останнього вони могли бути не впевнені до кінця - і саме тому вичікували до моменту, коли стане очевидним швидкий розвал режиму. Цим моментом і виявилися місцеві вибори, які продемонстрували зменшення популярності і безпорадність Зеленського. І тепер будь-який пройдисвіт-депутат у парламенті може легко зрозуміти, що Зеленський може незабаром просто зникнути з політичної сцени, а ось Коломойський і Медведчук залишаться. Докази? А давайте уявимо собі, як три або чотири місяці тому голова Верховної Ради, обраний голосами президентської партії, демонстративно ігнорує ініційоване Зеленським опитування. Які вам ще потрібні докази?
Тому спецоперація прочитується досить просто - незалежно від того, є Зеленський її свідком або учасником. Як інструмент для реваншу використовується Конституційний суд - скасування «антикорупційних» законів буде не останнім таким його рішенням (але і не першим - згадаємо, як суд дав можливість провести антиконституційні позачергові парламентські вибори). А дезорієнтований парламент просто не зможе чинити опір цьому наступові з минулого - навіть якщо цього захоче президент. І Україна буде відкинута до 2014 року - тобто до часу, коли олігархи розраховували послабити Януковича і стати справжніми господарями країни, а отримали не зрозумілу ними «Революцію Гідності». З наслідками цієї революції - перш за все правовими та економічними вони і борються.
Але олігархічний план провалиться, смію вас запевнити. У України тут є сильні союзники.
Перший союзник – неуникненна економічна і епідеміологічна криза. Олігархи вміють тільки красти з бюджету і підкуповувати чиновників. Як вивести країну з кризи, вони не знають, необхідним інтелектом і професіоналізмом для цього не наділені, у політиці і кадрах розбираються на рівні Зеленського. У ситуації краху країні потрібна буде компетентна влада. І олігархам у критичній ситуації доведеться цю владу, нехай навіть з ненавистю, але підтримати. Не вірите - запитайте у Коломойського.
І тут посилюється роль іншого нашого союзника - цивілізованого світу. Без його коштів не просто ми не виживемо - влада не виживе. І нам доведеться повертатися до досягнень Революції Гідності просто тому, що не буде вибору. І у олігархів в тому числі - чим більше вони будуть чинити опір, тим більше буде стискатися задушливе кільце навколо шиї кожного. З такими мільярдами нікому не хочеться до в’язниці. Не вірите - запитайте у Фірташа.
Звичайно, олігархи будуть думати, що їм допоможе Москва. Але тут втручається наш третій «союзник» - Володимир Путін. Це олігархи можуть по-дитячому сподіватися, що Путіну потрібна лояльна Україна і в обмін на цю лояльність він дозволить їм її і далі безкарно грабувати, більш того - створить для цього умови і дасть грошей. Але для Путіна ці не надто багаті за російськими мірками люди - взагалі ніхто. Так, інструмент для поглинання України. Він їм нічим не допоможе, хіба що спробує ще що-небудь окупувати - і позбавити їх ще кількох підприємств. А цього нікому з них не хочеться. Не вірите - запитайте у Ахметова.
Таким чином, криза, Захід і Путін створять всі необхідні умови для того, щоб український народ знову зайнявся роботою над помилками і врятував свою країну.
Не вірите - запитайте у Майдану. Espreso.tv
Главной темой, которую обсуждали участники прошедшего в конце октября в Москве съезда Союза добровольцев Донбасса, стала вовсе не ситуация на Донбассе, а война на Кавказе. Глава союза и бывший «премьер-министр Донецкой народной республики» Александр Бородай заявил, что получил сотни обращений от «добровольцев», спрашивавших его, нужно ли ехать в Карабах. Но оказалось, что не нужно, потому что Армения «стала играть в незалежность». «Добровольцев очень ждут в Карабахе, но ехать туда не нужно, пока в Ереване сидит прозападное правительство» - объяснил Бородай.
Российская политика на Кавказе реконструируется достаточно просто. С точки зрения своих обязательств перед Арменией Россия действительно должна вмешиваться только тогда, когда военные действия будут происходить непосредственно на армянской территории, а не на территории, которая с точки зрения международного права считается территорией Азербайджана. Но когда это останавливало Кремль в недавнем прошлом? Стоит вспомнить, что регулярные российские войска не задействовались Москвой в случае целого ряда конфликтов, инспирированных Россией на постсоветском пространстве. Россия никогда не реагировала на факты присутствия своих военных – ни на задержания целых воинских частей, «заблудившихся» в украинских лесах, ни на показания разведчиков, ни на «мемуары» диверсантов.
Почему же тогда Россия так щепетильно ведет себя сегодня? А потому, что война за Карабах – это не азербайджанская, не турецкая, а российская операция возмездия. Операция возмездия армянскому народу, который посмел избрать себе руководство, которое он сам захотел. Который избавился от коррумпированных кланов и поднял руку на самого Роберта Кочаряна – второго президента Армении и близкого друга Владимира Путина.
Можно себе представить, что было бы, если бы сейчас во главе Армении был бы не Никола Пашинян, а Роберт Кочарян или его преемник на посту президента Армении Серж Саргсян. Не было бы никакого съезда добровольцев Донбасса – все «добровольцы» были бы на позициях, а самолеты с неопознанными знаками, это вечное оружие «коррумпированных военных» бомбили бы азербайджанские города. Впрочем, нет – не бомбили бы. Потому что Ильхам Алиев, как искушенный и умный политик, просто не пошел бы на развертывание операции в Карабахе. Сама эта война стала возможна именно потому, что в Баку поняли – или узнали, что в сложившейся ситуации Москва не будет помогать Еревану, пока не начнутся военные действия на территории самой Армении. Что не будет никаких «добровольцев» со споротыми погонами. Причем для этого не нужно, думается, прибегать к какой-то разведывательной информации или же аналитическим выкладкам. Президенту Азербайджана – или президенту Турции, с которым постоянно общается Путин, просто могли об этом сказать. Открытым текстом.
Каковы окончательные цели России в этой операции возмездия, мы поймем уже в ближайшие недели. Конечно, идеальный вариант для Кремля – это передача под контроль Азербайджана районов вокруг Нагорного Карабаха и ввод в сам Карабах российских миротворцев. Это позволит Москве сохранить и усилить влияние в Армении – потому что с этого момента только Россия и никто другой будет гарантом безопасности карабахских армян. И это позволит «взять на мушку» Азербайджан. Потому что любой удар по позициям российских «миротворцев» - или имитация этого удара самими «миротворцами» позволит России начать военные действия уже на территории самого Азербайджана – как в Грузии в 2008 году. А это может оказаться небесполезным, если к власти в Баку вдруг придет «прозападное правительство».
Российская политика на Кавказе реконструируется достаточно просто. С точки зрения своих обязательств перед Арменией Россия действительно должна вмешиваться только тогда, когда военные действия будут происходить непосредственно на армянской территории, а не на территории, которая с точки зрения международного права считается территорией Азербайджана. Но когда это останавливало Кремль в недавнем прошлом? Стоит вспомнить, что регулярные российские войска не задействовались Москвой в случае целого ряда конфликтов, инспирированных Россией на постсоветском пространстве. Россия никогда не реагировала на факты присутствия своих военных – ни на задержания целых воинских частей, «заблудившихся» в украинских лесах, ни на показания разведчиков, ни на «мемуары» диверсантов.
Почему же тогда Россия так щепетильно ведет себя сегодня? А потому, что война за Карабах – это не азербайджанская, не турецкая, а российская операция возмездия. Операция возмездия армянскому народу, который посмел избрать себе руководство, которое он сам захотел. Который избавился от коррумпированных кланов и поднял руку на самого Роберта Кочаряна – второго президента Армении и близкого друга Владимира Путина.
Можно себе представить, что было бы, если бы сейчас во главе Армении был бы не Никола Пашинян, а Роберт Кочарян или его преемник на посту президента Армении Серж Саргсян. Не было бы никакого съезда добровольцев Донбасса – все «добровольцы» были бы на позициях, а самолеты с неопознанными знаками, это вечное оружие «коррумпированных военных» бомбили бы азербайджанские города. Впрочем, нет – не бомбили бы. Потому что Ильхам Алиев, как искушенный и умный политик, просто не пошел бы на развертывание операции в Карабахе. Сама эта война стала возможна именно потому, что в Баку поняли – или узнали, что в сложившейся ситуации Москва не будет помогать Еревану, пока не начнутся военные действия на территории самой Армении. Что не будет никаких «добровольцев» со споротыми погонами. Причем для этого не нужно, думается, прибегать к какой-то разведывательной информации или же аналитическим выкладкам. Президенту Азербайджана – или президенту Турции, с которым постоянно общается Путин, просто могли об этом сказать. Открытым текстом.
Каковы окончательные цели России в этой операции возмездия, мы поймем уже в ближайшие недели. Конечно, идеальный вариант для Кремля – это передача под контроль Азербайджана районов вокруг Нагорного Карабаха и ввод в сам Карабах российских миротворцев. Это позволит Москве сохранить и усилить влияние в Армении – потому что с этого момента только Россия и никто другой будет гарантом безопасности карабахских армян. И это позволит «взять на мушку» Азербайджан. Потому что любой удар по позициям российских «миротворцев» - или имитация этого удара самими «миротворцами» позволит России начать военные действия уже на территории самого Азербайджана – как в Грузии в 2008 году. А это может оказаться небесполезным, если к власти в Баку вдруг придет «прозападное правительство».
👏1