С уходом Михаила Жванецкого мы прощаемся и с памятью о той культуре смеха и критики, когда правду можно было говорить только намёком, полушепотом, так, чтобы люди поняли, но и власть не имела возможности расправиться с шутником, а только благодушно - или не очень – посмеивалась. Это была эпоха людей, которые хотели говорить правду и выживать одновременно – и поэтому это была эпоха инсультов. Я навсегда запомнил грустные глаза Аркадия Райкина, для которого Жванецкий написал лучшие свои юморески. Запомнил и слова самого Жванецкого, который говорил мне, как отличается эпоха, в которую он может слушать мои репортажи по радио без всяких глушилок от того времени, когда, казалось, «глушили” даже его концерты. И то, что даже в последние годы жизни Жванецкий, сам стиль Жванецкого был намного популярнее в России, чем в Украине, ещё раз подтверждает как далеко мы ушли от мрака в соседней стране.
Со Жванецким окончательно уходит и то, что мы привыкли называть одесской культурой юмора - то, что на самом деле было еврейской традицией, не всегда хорошо переведённой на русский язык. Это культура на самом деле погибла в годы Холокоста, но ещё оставались люди которые способны её вспомнить и воспроизвести, люди для которых она была воздухом. Со смертью Жванецкого эту культуру можно будет только имитировать.

Російські війська в спішному порядку розгортаються на території Нагірного Карабаху. Тепер саме ці війська будуть гарантами безпеки карабахських вірмен. Про це в ніч з 9 на 10 листопада домовилися президенти Росії і Азербайджану Володимир Путін та Ільхам Алієв і вірменський прем'єр Нікола Пашинян.
Таким чином, Путін - знову «миротворець». До чого призвели миротворчі місії Кремля у інших регіонах колишнього Радянського Союзу, згадати не так вже й складно. У Придністров'ї російські «миротворці» вже майже три десятиліття не дають можливості відновити територіальну цілісність Молдови. В Абхазії і Південній Осетії російські «миротворці» влаштували війну з Грузією, після чого Росія визнала «незалежність» грузинських автономій. Тепер ось «миротворці» з'являться і у Карабасі. Офіційно – на 5 років з автоматичним продовженням на чергові п'ять років, якщо жодна зі сторін не заявить за 6 місяців до закінчення терміну про свій намір припинити їхнє перебування. Фактично - на час, який буде вигідним для Росії. Тому що тепер Азербайджану вже потрібно буде воювати не з Вірменією. А з Росією. І від Росії буде залежати можлива транспортна комунікація Вірменії з Карабахом і Азербайджану з Нахічеванню. Та й потім - скільки було рішень про виведення російських «миротворців» з Придністров'я. І що, хтось пішов? Російські війська йдуть тільки тоді, коли їх країна зазнає краху - як у випадку з Афганістаном і країнами Центральної Європи. Але ані хвилиною раніше.
І нам потрібно уважно придивитися до того, що зараз відбувається на Кавказі - тому що цей же варіант Кремль намагатиметься нав'язати і Україні. «Прямі переговори» зі своїми маріонетками і російськими «миротворцями» на Донбасі. Або - нова війна і російські «миротворці». Важливо, щоб російську роль «покровителя» Донбасу було закріплено, і щоб Росія міцно тримала Україну за горло - так, як вона зараз буде тримати Вірменію і Азербайджан.
І не кажіть, що цього не буде ніколи. У Кремлі вміють чекати і створювати потрібні ситуації. Ще кілька місяців тому ані в Баку, ані в Єревані і не думали, що сьогодні в Карабасі будуть росіяни.

Не думаю, що треба дивуватися тому, що відбувається навколо музею Революції Гідності і розслідуванню справи про так званий «державний переворот». Вже 2019 року доводилося пояснювати, що ми маємо справу з класичною спробою реваншу. Практично такою ж спробою, як і 2010 року, після першого Майдану. І тільки тому, що такий відвертий реванш тепер би не пройшов завдяки російській агресії, новий реванш просто одягнули у клоунський ковпак. І це було видно неозброєним оком. Той, хто за це голосував, а тепер виправдовує свої рішення нерозумінням ситуації, хай не думає, що це пояснює його дії. Адже нерозуміння наслідків своїх вчинків не виправдовує тих, хто ці вчинки здійснює.

Колишній міністр економіки Тимофій Милованов, який після місяців публічних принижень і ганебної відставки знову вирішив надавати послуги адміністрації Володимира Зеленського, визнав те, що інші представники влади не наважуються сказати вголос: грошей не буде. Тобто не буде траншей Міжнародного валютного фонду. А значить, не буде й іншої фінансової допомоги Україні. Запозичення, які можна буде взяти в такій ситуації, навряд чи навіть мінімально покриють суми виплат, які Україна повинна зробити за своїми борговими зобов'язаннями.
Це не якісь теоретичні розрахунки, а реальний трагічний результат перебування Володимира Зеленського на посаді президента України і діяльності двох його урядів. До фактичної відмови міжнародних фінансових інституцій від співпраці з українськими популістами привела некомпетентність влади та її повна залежність від олігархічних кланів, її невгамовна жага наживи і нерозуміння ситуації. Адже коли у МВФ вирішили допомагати Україні не відразу, а частинами, вже було ясно, що українській владі не довіряють і збираються тримати її на короткому повідку. І будь-який відступ від узятих на себе зобов'язань моментально призведе до відмови від фінансової допомоги. У Києві, ймовірно, вважали що з фінансистами з західних структур можна ввести себе як з українськими виборцями - брехати, обіцяти і навіть не розуміти, як це виконати.
Результат - криза державних фінансів. Бюджет, і без того дефіцитний, не виконується і не буде виконуватися ще більше. А оскільки влада не змогла впоратися з підготовкою до нової хвилі пандемії, неминуче закриття навіть частини галузей української економіки призведе до нового зменшення доходів населення, його платоспроможності та здатності виживати. А чим займається влада у цих умовах? Вона думає про те, як встановити касові апарати для дрібних торговців, як отримати контроль над Конституційним судом для олігархічних кланів і як позбутися антикорупційного законодавства. І все це - одночасно! Це навіть не називається рубати сук, на якому сидиш. Це називається бетонувати майданчик, на який неминуче впадеш. І все це з хіхонькамі, хаханьками і відвертим нерозуміння того, що нас чекає. Йому смішно!
Є ліки від цієї напасті? Я вже говорив, що пігулка буде гіркою. І українцям доведеться її розжовувати на тлі майбутньої економічної і соціальної кризи. Тоді навіть найбільш неосвічений та інфантильний виборець, найбільш щирий прихильник популістів змушений буде змиритися з неминучим і визнати, що тільки переформатування української влади згори до низу дасть йому і його родині можливість врятуватися. І в українську політику почнуть повертатися спаплюжений професіоналізм, відповідальність і патріотизм. Власне, так, як це зараз відбувається в усьому світі.
Шкода тільки, що багато хто з наших співвітчизників цього вже не побачить. Espreso.tv

Прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков заявив, що зміна статус-кво у фактично окупованому російськими військами Придністров'ї може привести до «серйозної дестабілізації». Ці слова російського чиновника стали реакцією на заяву обраної президентки Молдови Маї Санду, яка виступила за виведення російських військ і боєприпасів з окупованого молдавського регіону і перетворення військової миротворчої місії на цивільну.
До речі, ніякої особливої сенсації у словах Санду немає. За виведення російських військ з Придністров'я протягом останніх десятиліть послідовно виступають майже всі президенти і прем'єр-міністри Молдови - за винятком, зрозуміло, представників проросійських сил. При цьому Санду навіть не говорила про негайне повернення Придністров'я під контроль Кишинева, вона лише висловилася за перетворення миротворчої місії на цивільну під егідою ОБСЄ.
І вже ця обережна заява призвело до російських погроз, до попередження про «серйозну дестабілізацію». Очевидно, що Кремль не збирається сприяти вирішенню придністровського конфлікту, що для Путіна головне - це саме збереження «статус-кво», тобто російської військової присутності у іншій країні. І не потрібно тут стверджувати, що це все через те, що обрали «не ту» Санду, а ось обрали б Додона ... Проросійський політик був президентом Молдови протягом останніх чотирьох років і мало не жив у Кремлі. При цьому ніяких зрушень у вирішенні придністровського питання не відбулося. Хоча - і це потрібно розуміти - приєднання Придністров'я гарантувало б Додону перемогу на наступних президентських виборах, а проросійським силам - впевнений успіх на парламентських. І що? І нічого. Росія окупованих земель добром не віддає. Нікому. Ні союзникам, ні противникам.
І це - відповідь тим в Україні, хто досі серйозно розраховує на якісь домовленості з Путіним, на те, що він погодиться на якихось миротворців ОБСЄ або ООН. Не погодиться. Максимум - на якийсь час перестане стріляти. І не дуже надовго. І відповідь тим, хто думає, що якщо президентом України оберуть Медведчука або Бойка - відразу ж віддадуть Донбас і Крим. Не віддадуть. Максимум - примусять Медведчука їхати до Донецька або Сімферополя і цілуватися з Пушиліним або Аксьоновим на День Росії, як змушували Додона відвідувати у це «світле свято» Придністров'я й цілуватися там із Красносєльським.
Питання про окупацію молдавських або українських територій вирішиться тільки з послабленням і крахом російського режиму - і не кожен наш сучасник до цього доживе. А до цього і у Києві, і у Кишиневі слід бути готовими якщо не до нової ескалації, так вже принаймні до «збереження статус-кво». Espreso.tv

В старом популярном фильме «Клетка для чудаков» журналисты фотографируют одного из главных героев, лидера правой партии, защищающего традиционные ценности, когда он в женском наряде пытается скрыться из местного гей-клуба. Справедливости ради надо сказать, что наш герой оказался в этом клубе не по собственной воле, был обманут дочерью, мечтавший о браке с сыном владельца заведения. Но скандал есть скандал.

Жизнь как правило, намного ярче любых кинематографических сюжетов. На днях бельгийская полиция задержала некоего гражданина, который пытался скрыться после участия в неразрешенной из-за пандемии вечеринке. Гражданин так боялся встречи с полицией, что сбежал от неё по водосточной трубе и поранил руку. Как выяснилось, всё это не из-за страха быть оштрафованным за участие в мероприятии. Гражданин оказался депутатом Европейского парламента от венгерской правящей партии ФИДЕС Йожефом Сайером, давним соратником премьер-министра Виктор Орбана, защитником традиционных семейных ценностей, образцовым семьянином (супруга - судья Конституционного суда). При нём были обнаружены наркотики, а сама вечеринка охарактеризована бельгийской полицией как гей-оргия.

Депутат уже заявил о своем уходе из Европейского парламента. Наблюдатели говорят, что эта почти анекдотическая история может нанести серьёзный удар по репутации партии, позиции который он отстаивал на протяжении многих десятилетий. Но ведь это ровно тот случай, когда люди сами хотят обманываться, а ловкачи с удовольствием их обманывают. «Консерваторы» на Западе ради удержания власти и борьбы с либералами и зловещим Соросом, который уже завтра отберёт власть у Орбана, Качиньского или Трампа. Коррупционеры на Востоке ради прибыли и превращения своих стран в настоящие концентрационные лагеря, содержание в которых населения объявляется величайшим благом для него самого. Никакого другого средства для защиты «скреп» и семейного очага просто нет. Поэтому нужно терпеть Путина и Лукашенко до смерти, а то Майдан нападёт и гей-парады начнутся. Разница между востоком и западом только в том, что депутат Европарламента вынужден предаваться своим подлинным страстям, тщательно скрывая настоящую жизнь от полиции и общественного мнения. А какой-нибудь депутат Государственной думы может хоть целую воинскую часть на подмосковную дачу пригласить. И об этом никто никогда не узнает, потому что кто-нибудь из руководителей полиции тоже будет в сауне на этой даче. В этом смысле обманывать людей на Рублёвке или в Конча-Заспе гораздо удобнее, чем в цивилизованном мире.
Но история с теперь уже бывшим европейским депутатом должна напомнить, что на самом деле стоит за всей этой демагогией, за всеми этими постными лицами опытных развратников, за всеми этими скрепами напоказ, за всеми этими обещаниями наказать всех, кроме себя, своих детей, своих родственников и друзей. Настоящая нравственность никогда не транслирует себя через мегафон, всегда толерантна по отношению к другим и не пытается использовать в качестве компенсации за свою добродетель получение должности или выгоды. Это должен помнить тот, кто голосует за поборников морали или популистских болтунов. Лучше, чтобы ещё до, чем после голосования ты понял, что тебя просто используют, что над тобой потешаются, что люди, которым ты доверяешь, считаю тебя неисправимым идиотом и неудачником и особо этого не скрывают, даже когда объявляют себя твоими слугами. Понимание этого простого факта – единственная возможность не чувствовать себя вечным дураком. Избирателей украинской власти это касается в ещё большей степени, чем их венгерских соседей. Espreso.tv

Африканські серіали та українські реалії. Про це та інше - у особистому щоденнику на Patreon https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true

Керівник української делегації у Тристоронній контактній групі Леонід Кравчук не виключив можливості своєї відставки, якщо він остаточно переконається в тому, що Росія не хоче миру на Донбасі. «Я вже майже переконався» - зазначив Кравчук. Цікаво, що повинно статися, щоб це «майже» стало твердим переконанням? Остаточна відмова Москви від обміну полоненими? Зрив чергового «нормандського саміту», про можливість проведення якого перестали говорити, здається, навіть мрійники з президентського оточення? Відмова Росії від перемир'я і відновлення боїв на Донбасі?
Для того, щоб зрозуміти, що Росія не хоче миру на Донбасі, Леоніду Кравчуку не потрібно було погоджуватися на пропозицію Володимира Зеленського та керувати українською делегацією в ТКГ. Йому досить було простежити за вчинками свого попередника у делегації і наступника на посаді президента Леоніда Кучми. Кучма погодився очолити українську делегацію у ТКГ після обрання президентом країни Петра Порошенка, коли не тільки у нього, а й у багатьох політиків і у самій Україні, і на Заході, і навіть у Росії була ілюзія, що Путін схильний до припинення конфлікту і справа лише у прийнятній для Кремля формулі. Кучма залишив українську делегацію, коли переконався, що Путін не збирається домовлятися з Порошенком ні про що. І повернувся до делегації після того, як виникла нова ілюзія - тепер уже виключно українська, підкріплена хіба що брехнею, якою Кремль схиляв жадібних українських олігархів до боротьби з Порошенком і власною країною - що Путін готовий буде до домовленостей із Зеленським. Але Кучма пішов з делегації, як тільки побачив, що у таких домовленостей немає ніяких перспектив і нове «вікно можливостей» - або, скоріше, ілюзія можливостей - відкриється тільки після відставки Зеленського з посади президента України. Ну або після відходу Путіна, оце точно.
Кравчук вже прийшов на руїни. На руїни ілюзій. Некомпетентний, самозакоханий і самовдоволений Зеленський - плоть від плоті своїх інфантильних прихильників - міг цього і не розуміти. Але Кравчук, один з кращих аналітиків в українській політиці? Невже тільки зараз він додумався до того, що Росія не хоче миру?
Ні звичайно. Як це часто буває з Кравчуком, любов до себе і пристрасть до присутності на арені перемогла у ньому здоровий глузд. Саме тому 1994 року Кравчук дозволив обіграти себе Росії і її ставленику Кучмі. Саме тому зараз він піде з української делегації без результатів. Кравчук - шахіст, який сідає за дошку не для того, щоб виграти, а для того, щоб всі бачили, як він красиво переставляє фігури. Ця його риса дозволила йому бути чудовим представником нової незалежної держави у період власного президентства. І ця його риса постійно схиляє його до різних сумнівних пропозицій. Espreso.tv

Поразка кандидата від партії президента Володимира Зеленського на виборах мера Кривого Рогу сприймається спостерігачами як особистий провал глави держави, який виступав у якості високопоставленого агітатора в рідному місті - і все одно не домігся перемоги.  Багато хто навіть говорять про те, що це початок кінця політичної кар'єри колишнього телевізійного коміка.  Хоча, якщо задуматися, початок кінця кар'єри Зеленського був зумовлений самою його перемогою на президентських виборах - настільки нездійсненними були обіцянки і суперечливими очікування.
Але поразка у Кривому Розі - дійсно, знакова подія.  Вона показує, що популярність Зеленського не діє навіть на жителів його рідного міста.  Можливо багато хто з них досі пишається тим, що їх земляк став «вироком».  Але ця гордість аж ніяк не змушує криворіжців голосувати за того, на кого їм вказує президент.
І все ж Зеленський у рідному місті програв не стільки своєму власному рейтингу, скільки Юрію Вілкулу.  Колишньому меру Кривого Рогу, який став би безсумнівним переможцем другого туру виборів, але відмовився у ньому брати участь, коли послався на погіршення здоров'я.  У цій відмові Вілкула від подальшої боротьби вбачають і тиск офісу президента, і прохання олігарха, яке Вілкул не міг проігнорувати, і багато інших кулуарних обставин, про які ми навряд чи скоро дізнаємося.  Але навіть якщо це й так, значить, у Києві не змогли зрозуміти логіки регіональної політики як такої.  Й не змогли зрозуміти, чому чинні міські голови виграли практично всі вибори в обласних центрах.  Кривий Ріг був просто кульмінацією цієї перемоги.
Україна досі влаштована не як демократична, а як феодальна держава.  Перемога Зеленського на президентських виборах тільки підтвердила це.  Група феодалів, які контролюють економіку країни, без зусиль домоглася перемоги на президентських виборах свого ставленика - приблизно як імператор Калігула зробив сенатором Риму улюбленого коня.  Але феодалізм - він не тільки на Печерських пагорбах.  Він ще й в кожному окремому населеному пункті.  І в міру того, як гроші приходять до місцевих бюджетів, мери все більшою мірою стають господарями своїх міст.
З Юрієм Вілкулом, безумовним господарем Кривого Рогу, потрібно було домовлятися не тільки про те, що він зніме свою кандидатуру з виборів.  А про те, що він назве своїм наступником кандидата, запропонованого офісом президента України.  Але ж цього не сталося.  У своєму зверненні до городян Вілкул однозначно запропонував їм підтримати кандидата від ОПЗЖ.  Хоча цей кандидат у першому турі посів третє місце і далеко відстав від двох головних претендентів.  Після того як я прослухав звернення Вілкула, для мене підсумок виборів в Кривому Розі був зрозумілим.  Ніяких сумнівів у тому, кого назвуть переможцем, вже не було.  Думаю, не тільки у мене, а й у всієї криворізької знаті.
Вражає інше - що ці сумніви були у Зеленського, були у співробітників його офісу, були у спостерігачів в Києві.  І це ще раз продемонструвало, наскільки в українській столиці не здатні зрозуміти, що ж насправді відбувається в країні і яким правилам сьогодні підпорядковується регіональна політика.  Перемога кандидата ОПЗЖ на місцевих виборах у Кривому Розі - це не просто перемога над Зеленським.  Це ще й перемога регіональної влади над Печерськом, ще один доказ зростаючого впливу місцевих еліт.  Якщо так триватиме й надалі, то вже незабаром саме ці місцеві еліти, а не олігархи, вирішуватимуть, кому ставати новим президентом країни.  А цей новий президент не зможе працювати, не враховуючи інтереси регіональних баронів.  Так і станеться реальна зміна кланів біля керма країни.  Це, звичайно, ще не федералізація, про яку мріє Володимир Путін.  Це нова феодалізація, яка є природним наслідком успіху політики децентралізації в країні з нереформованою економікою і вождистської партійною системою.  У країні, в якій місцеві феодали стають для населення ближчими і зрозумілішими, ніж київські. Espreso.tv

Беззмінний голова Харкова Геннадій Кернес став мером міста без особистої присутності на сесії міської ради і без складання присяги. За словами голови Харківської міської виборчої комісії Ольги Мозгової присягу Кернесу складати необов'язково, тому що він її вже складав у листопаді 2010 року - і виявляється, ця присяга діє! А хто при цьому керує містом? А ніхто не керує! Депутати місцевої ради обрали якогось головуючого на сесії, який і буде їх тимчасовим керівником, поки Кернес не повернеться. А коли він повернеться? Зараз говорять про 30 грудня, але дата повернення кілька разів переносилася. І ніхто не сказав, що зараз вона співпаде з реальністю. Про стан здоров'я Кернеса нам не відомо практично нічого. Хоча зрозуміло, що мова йде про важко хвору людину, яка має не керувати містом, а поправляти здоров'я.
Власне, Кернес і не керує. Харковом керує беззаконня, а всі роблять вигляд, що так і треба. Харковом керує хижий клан, який підтримується більшістю інфантильних городян - і всі вважають, що з цим потрібно змиритися, все ж це краще, ніж «Харківська народна республіка». І ось вже одіозний політик, один із завзятих прихильників Януковича і вербувальник «тітушек», перетворюється на гаранта територіальної цілісності країни. На настільки важливого гаранта, що ми готові погодитися на його заочне управління Харковом – тільки б не було війни!
А війна буде. Тому що подібне ставлення до влади і до національної безпеки у прикордонному мегаполісі тільки провокує потенційного агресора, тільки змушує його розробляти нові і нові плани із захоплення того, що погано лежить. У 2014 році Харків врятував зовсім не Кернес, а конфронтація кланових інтересів, у центрі якої опинився харківський мер. І клани, які не хотіли - з різних причин - перетворення Слобожанщини на ще один російський бантустан - змогли продемонструвати свої можливості переляканому міському голові.
Але за цей час Кернес к Харкові зміцнився настільки, що здатен смикати за ниточки навіть з реанімації. А опозиція меру - сили ще більш проросійські, ніж сам Кернес.
Це означає, що на наступному, цілком ймовірному витку дестабілізації нам із Харковом може й не пощастити. Espreso.tv

Российское посольство в Израиле обвиняет журналистов авторитетной газеты Jerusalem Post в искажении высказываний главы дипломатического представительства.  Самого посла Анатолия Викторова вызывают в МИД Израиля с требованиями дать объяснения по поводу скандального интервью.  Что же произошло?
 
 А ничего особенного.  Просто посол рассказал правду о том, что думают об Израиле в Кремле.  Он подчеркнул, что это вовсе не Иран, лидеры которого выступают за уничтожение еврейского государства и делают все для получения атомной бомбы, дестабилизирует обстановку в регионе, а Израиль.  «Проблема региона не в активности Ирана, а в отсутствии взаимопонимания между странами и в несоблюдении резолюций ООН в арабо-израильском и палестино-израильском конфликтах», - отметил Викторов.  И это не экстремистская группировка «Хезболла», финансируемого Ираном и, возможно, к которой подведен российским оружием, угрожает Израилю, а «Израиль атакует" Хизбаллу ", а не" Хизбалла "атакует Израиль».  А тоннели, построенные для атак на Израиль и тянутся с территории соседнего Ливана?  У посла нет никаких доказательств, что эти тоннели построены «Хизбаллой» для атак на Израиль.  «Нас там нет».
 
 Удивительно?  Ничуть.  Путинская Россия - враг демократии и союзник экстремистов и террористов во всем мире.  Именно поэтому Россия Путина остается таким же врагом еврейского государства, которым в ХХ веке был Советский Союз.  Интервью российского посла об этом просто напомнило.
 А как же теплые личные отношения израильского премьера Беньямина Нетаньяху с российским президентом Владимиром Путиным?  А никак.  Это могут быть либо иллюзии, или политика сдерживания.  Ведь никто не может помешать Владимиру Зеленскому видеть стремление к миру в глазах Путина - если украинский президент хочет обманывать себя и всех нас.
 
 А как же евреи - и отнюдь не только из России, но и из Израиля - работающих в интересах Кремля?  А как же украинцы - и отнюдь не только из России, но и из Украины - работающих в интересах Кремля?  Есть даже украинские евреи, работающие в интересах Кремля, против Украины и Израиля одновременно.  И достигают успеха.
 А никак.  Ни один народ не может избежать наличия в своей среде предателей и «полезных идиотов» врага.  Еврейский и украинский народы исключения не составляют. Espreso.tv

Гафт. І не тільки він. Я бачу, що українці тільки сьогодні приходять до того, з чим євреї живуть сторіччями. Є видатні письменники, актори, науковці, композитори, які водночас є публічними антисемітами. Від цього Вагнер не перестає бути Вагнером, Достоєвський - Достоєвським. Від цього не втрачають своєї цінності «Нібелунги» чи «Біси». Просто це потрібно усвідомлювати. Як і українцям потрібно тепер усвідомлювати, що діячі радянської культури, яких вони вважали своїми, можуть виявитися шовіністами і українофобами.
Критерії в цій ситуації є дуже простими. Перший - ці люди є іноземцями, а не своїми, якого б етнічного похождення - російського, українського, єврейського - вони б не були. Другий - треба з повагою ставитись до громадянської позиції тих росіян, які адекватно оцінили напад своєї держави на Україну, окупацію Криму і Донбасу. Третій - життєвий внесок тих росіян, які виявилися союзниками свого людиноненависницького режиму, треба оцінювати з точки зору того, наскільки їхня творчість і громадянська активність вплинула на ваш власний розвиток - так, як норвежці сьогодні оцінюють внесок свого великого співвітчизника і прихильника Адольфа Гітлера Кнута Ґамсуна. Якщо схарактеризувати таке ставлення двома словами - це пам’ять і скорбота. У Норвегії видаються книжки Ґамсуна, вивчається його непересічна творчість, знімаються фільми, але немає вулиць Ґамсуна. До спадщини людей, які виявилися прихильниками путінізму, слід ставитися саме так. Треба пам’ятати ту їхню роботу, яка витримає випробування часом (від більшості залишиться небагато, бо це культура герметичного світу). Але не ходити по їхніх вулицях.

Шановні друзі! Радий повідомити, що з коштів з передплати Patreon за листопад фонд Пацієнти України допоможе медикам Київської 4-ї лікарні
для закупівлі масок для кисневих концентраторів . Передплата на Patreon продовжується, як і особистий щоденник на Patreon!
https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true&fbclid=IwAR3tyvds_XCiu3tLNMLo_gM7T2AYSoEkubLPvHZ48LRxaJorrj0suWW51W0

Смерть харківського міського голови Геннадія Кернеса стала огидним підсумком нещодавньої виборчої кампанії в Україні. І справа тут не в особистості самого Кернеса.
Політична характеристика людини, яку вважають одним з організаторів відправки бандитів до мирного Києва у дні Майдану 2013-2014 років, людини, що не шкодувала зусиль для того, щоб український Харків залишався похмурим радянським містом, коригування не потребує.  І тільки в пострадянських країнах ця політична оцінка підміняє судовий вирок.
Справа не в Кернесі.  Справа в мафіозній системі управління нашою країною.  Людину на смертному одрі перетворили на заручника кланових інтересів.  Використовували, щоб зберегти клановий контроль над харківськими ресурсами.  При цьому всі прекрасно розуміли, що Кернес до Харкова вже не повернеться - а якщо і повернеться, так точно не до мерії.  Ми навіть не знаємо, чи був він у свідомості  на момент виборів або просто залишався на системах життєзабезпечення, які відключили після того, як відбулися всі необхідні процедури, що забезпечили кланам контроль над Харковом.
Це, звичайно, страшна смерть, яку навіть ворогу не побажаєш.  В останні дні свого життя бути безпорадним інструментом в руках хижих жадібних людей, які цікавляться тільки грішми і які утримують тебе на цьому світі тільки заради того, щоб продовжувати наживатися, коли тебе вже тут не буде.  Кернес був одним із небагатьох людей в моєму житті, що принижувалися до огидних публічних нападок на мене, але зараз я відчуваю тільки жалість.  Це ж треба було так прожити своє життя, щоб так померти!
Ну а харків'яни?  Люди, які, напевно, думають, що вони сучасні жителі сучасного мегаполісу!  Люди, які без вагань, всім небайдужим Харковом проголосували за привид, як у якомусь забитому африканському бантустані!  Люди, які своїм голосуванням ще раз нагадали, що поки хижі клани можуть маніпулювати українцями, нічого в нашій країні не буде змінюватися на краще.
Кернес помер.  Мафія є безсмертною. Espreso.tv

Що робить очільник держави у демократичній країні, коли для ухвалення того чи іншого рішення у нього не вистачає голосів у парламенті?  Намагається дотриматися всіх конституційних процедур, домовляється із депутатами, шукає компромісні кандидатури - якщо мова йде про кадрові призначення.
А що робить авторитарний правитель?  Намагається розтоптати, принизити, обійти парламент, але все одно «протягнути» власне рішення.
Пропоную читачеві самому визначити, до якої категорії керівників відноситься Володимир Зеленський.  Але, думається, у ситуації з провалом призначення Юрія Вітренка у парламенті і подальшим призначенням колишнього менеджера «Нафтогазу» на посаду виконуючого міністра енергетики і так все ясно.  Причому це ж не перше таке призначення.  З призначенням одіозного міністра освіти Олександра Шкарлета було саме так.  І коли термін його перебування на посаді з приставкою «виконуючий обов'язки» закінчився, заради задоволення президентської забаганки пішли навіть на фальсифікацію голосування в парламенті.  Яка ганьба!
Власне, примха - це лише один з варіантів, який пояснює поведінку президента і його оточення.  Можливо, мова може йти про зобов'язання глави держави перед олігархічними кланами - справжніми авторами його успіху в якості телевізійного коміка і організаторами його перемоги на президентських виборах 2019 року.  Можливо, у випадку зі Шкарлетом Зеленський сподівається знайти союзників серед проросійських депутатів з ОПЗЖ.  Можливо, у випадку з Вітренком Зеленський вирішив, що ділові якості колишнього менеджера «Нафтогазу» врятують українську економіку від неминучих проблем, що треба якнайшвидше створювати умови для призначення Вітренка наступним головою уряду.  Що, звичайно, є дуже наївним.  Тому що першопричина проблем - не в Гончаруку або Шмигалі.  І причина проблем буде не у Вітренку, якщо він стане прем'єр-міністром.  Причина проблем - в самому Зеленському.  Ну і, звичайно ж, в тих безвідповідальних мешканцях України, хто віддав йому свої голоси.
Але яке все це вже має значення, якщо колишній телевізійний комік раптово уявив, що держава - це він.  А Українська держава - це ми з вами.  І цю державу Зеленський разом зі своїм оточенням і при потуранні прихильників щодня знищує. Espreso.tv

Путинская Россия стала государством, захваченным собственными силовиками, олигархами и бандитами. Государством с деградировавшим правосудием, нивелированной моралью и преступной властью. Государством, рьяно уничтожающем своё же общество и готовым расправиться с любым, кто ставит под сомнение легитимность преступлений. И в этом государстве не сомневаются в своём священном праве воровать и убивать. Воровать – всё, что плохо лежит, от бюджетных денег до территорий чужих стран. И убивать – каждого, кто готов бороться со сложившейся печальной ситуацией.

Тріумфальний успіх на позачергових виборах президента Киргизстану вчорашнього опозиціонера і в’язня Садира Жапарова супроводжувався і іншим успіхом переможця.  Переважна більшість виборців висловилися за перехід від парламентської до президентської системи правління.  Прихильником такого переходу був сам обраний глава держави, який під час передвиборної кампанії говорив про хаос і торжество кланових інтересів, якими супроводжувалося існування парламентської республіки.  І з цими твердженнями важко не погодитися.  
Заковика лише у тому, що Киргизстан вже був президентською республікою протягом декількох десятиліть. Президентська республіка привела до граничної концентрації влади у руках її перших президентів - Аскара Акаєва і Курманбека Бакієва і двох повстань, які змусили обох президентів залишити країну.  Та й коли було ухвалено конституцію парламентської республіки, новий президент країни Алмазбек Атамбаєв (сьогодні він знаходиться в ув'язненні) мав куди більше влади, ніж усі парламентарі, разом узяті.  А нове повстання у Киргизстані, учасники якого протестували проти фальсифікації результатів парламентських виборів, призвело до відставки президента Сооронбая Жеенбекова, але не до припинення роботи старого парламенту.  Так що ж, може справа не у тому, яка республіка у Киргизстані - парламентська чи президентська?  А у тому, що країною всі ці десятиліття керують хижі клани?  При будь-якій формі правління?
Це питання повинні ставити собі аж ніяк не тільки киргизи.  Це питання повинні собі ставити і ми.  Тим більше, що Киргизстан і Україна багато у чому схожі.  Киргизстан - найдемократичніша країна у Центральній Азії, на тлі деспотій у сусідніх державах.  А Україна - найдемократичніша країна на сході Європи, на тлі диктатур у Росії і Білорусі.  Чому ж ані у нас, ані у киргизів нічого не виходить?
А ось чому.  Протягом декількох десятиліть українці, як і киргизи, сперечаються про те, яка форма правління буде більш ефективною і призведе до вирішення проблем країни.  Я, наприклад, послідовно виступаю за парламентську республіку.  І це висновок з постійних спроб узурпації влади очільниками держави - від Кучми до Зеленського.
Але те, що відбувається у Киргизстані, змушує мене визнати, що перехід України до парламентської форми правління зовсім не обов'язково буде панацеєю.  Сенс парламентської республіки - у балансі інтересів.  Але це працює, коли є розвинене суспільство, коли політичні партії - це партії, а не клуби своїх лідерів, пов'язані з олігархами.  Коли у громадян є погляди і є майнові інтереси, які ці громадяни хочуть захищати.
У злиденній країні, якою керують хижі клани, важливою є не форма правління, а баланс інтересів цих кланів.  Саме цей баланс у нас в тій чи іншій мірі дотримується останні три десятиліття.  При цьому звичайний українець, як правило - всього лише статист у цьому театрі абсурду.  Навіть коли народ виходить на сцену, як це було 2004 року і у 2013-2014 роках, клани швидко опановують ситуацією і через контрольовані медіа нав'язують йому власний порядок денний - владу Віктора Януковича чи Володимира Зеленського, значення немає.  Головне - олігархи збагачуються, народ бідніє.  Так було за президентської республіки.  Так відбувається за парламентсько-президенської.  Так буде при переході до парламентської форми правління.  У разі продовження кланового управління країною українці, як і киргизи, у буквальному сенсі слова приречені на злидні, безвихідь і повальну еміграцію.
При цьому на нестабільність у Киргизстані накладається непорозуміння між північчю і півднем країни, а в Україні - між заходом і центром з одного боку і півднем й сходом з іншого.  І коли з'являється політик, здатний об'єднати виборців у голосуючих за різні політичні сили регіонах, це сприймається багатьма як можливість об'єднати країну.  Таким був приголомшливий результат Володимира Зеленського. Таким виявився результат Сапара Жапарова.
Але у наших або киргизьких умовах політик-популіст об'єднує, дає надію, але не протистоїть клановим інтересам - що стає передумовою для втрати довіри і нової кризи у майбутньому.

Схвалення американським Міністерством фінансів нових санкцій проти українських громадян та інформаційних ресурсів, що їх вважають причетними до втручання у американські вибори - це серйозний сигнал як чинному президенту Володимиру Зеленському, так і його партнеру і колишньому роботодавцю Ігорю Коломойському. Головний зміст цього сигналу - поява у санкційному списку народного депутата від правлячої партії «Слуга народу». І не просто від правлячої партії, а від тієї її частини, яку зазвичай пов'язують з Коломойським.
І справа, звичайно ж, не у особистості Олександра Дубинського. Справа саме у людях, які стоять за колишнім журналістом. І у тому, що американська політична система ще до інавгурації нового очільника держави починає перебудовуватися у бік відмови від толерантного ставлення до дій, які завдають шкоди як національній безпеці самих Сполучених Штатів, так і дружніх США держав. І якщо Україна хоче залишатися такою дружньою державою, її влада повинна зрозуміти сенс американських сигналів.
А сенс їх дуже простий, якщо перевести їх з дипломатичної мови на зрозумілу об'єктам сигналізування. Коломойський повинен відмовитися від будь-якого втручання у політичне життя України і не перешкоджати транзиту влади на користь професійного, компетентного, непопулістського управління країною. Те ж саме потрібно від Зеленського: не чіплятися за владу, сприяти створенню компетентного уряду і проведенню нових виборів, які покликані очистити від популістів спочатку парламент країни, а потім, зрозуміло ж, і резиденцію президента. Коломойський повинен повернутися до бізнесу і зайнятися захистом своєї репутації у розслідуваннях, а потім і у судових процесах. І результат цих процесів буде залежати від того, наскільки правильно Коломойський відреагує на сигнали цивілізованого світу.
А Зеленський повинен повернутися у своє телевізійне кабаре, продовжити невдало жартувати. І від того, наскільки він відреагує на сигнали, залежить, чи буде Зеленський жартувати в концертному залі чи у залі суду.
Чи розуміють це об'єкти сигналізування? Коломойський - розуміє, але йому все одно, він діє у логіці Трампа, після його самозадоволення - хоч потоп. Зеленський - не розуміє, але це і не є важливим, президент України все одно не має здатності ухвалювати обдумані рішення. А це означає, що сигнали не спрацюють, криза буде посилюватися і транзит влади в Україні виявиться куди більш жорстким і насиченим, ніж у разі розуміння фігурантами сенсу сигналів і парадигми свого правильного реагування на них. Espreso.tv

Рішення ЄСПЛ за позовом України проти Росії щодо фактичного контролю над анекосованим Кримом знову продемонструвало, що у сучасному світі існують дві системи міжнародного права - загальноприйнята і ... російська. Окупація Криму стала кульмінацією у створенні цієї паралельної системи міжнародного права. Після того, як Росія встановила фактичний контроль над територіями колишніх радянських республік - Придністров'ям, Абхазією і Південною Осетією - вона легалізувала власний контроль над Кримом, офіційно оформила приєднання окупованої території. І саме це рішення стало одним з головних доказів, які призвели до рішення ЄСПЛ.
Однак це рішення - як і будь-які інші рішення міжнародних інституцій - не матиме для Росії ніяких реальних наслідків. Бо саме після анексії Криму Кремль остаточно визначився з відмовою від пріоритету міжнародного правосуддя, а потім і оформив цю відмову у новій редакції Конституції Росії.
По суті, Путін пішов тим самим шляхом, яким пішов Сталін після Другої Світової війни - тільки у «скороченому» варіанті. Радянський Союз займався тим  самим і у Європі, і у Азії - фактична анексія країн Балтії і Туви, оформлення розколу Німеччини, контроль над територіями країн Центральної Європи, визнання комуністичних урядів у Китаї і у Кореї. У 1975 році, незважаючи на те, що не всі західні уряди погоджувалися з таким підходом до міжнародного права, сталінські рішення були оформлені під час наради в Гельсінкі - причому підписи під його Заключним актом поставили не тільки керівники європейських країн, але і президент США разом із генеральним секретарем ЦК КПРС. Чотирма роками раніше КНР зайняло місце Китайської республіки в ООН, а уряд Чан Кайши - до того моменту немов би законний уряд Китаю - вже офіційно «ужався» до розмірів острова Тайвань. Так що у Сталіна все вийшло. І навіть коли у 1991 році розпався Радянський Союз і зник Варшавський договір, це аж ніяк не призвело до остаточного демонтажу сталінської системи світу. А головне - не призвело до демонтажу принципових підходів Кремля до міжнародного права.
І про це потрібно пам'ятати, коли ми говоримо про українські успіхи у міжнародних судах. Чим довше Росія зберігає фактичний контроль над окупованими нею територіями, тим більше спокуса привести цей контроль у відповідність з нормами міжнародного права на який-небудь черговій конференції у Гельсінкі. І навіть якщо після цієї конференції путінський режим впаде - як розвалився комуністичний режим у СРСР - це зовсім не буде гарантією того, що нова Росія позбудеться усіх своїх територіальних надбань. Більш того - у неї з'явиться куди більше шансів їх утримати. Espreso.tv

Рішення маріонеткової влади так званих «народних республік» про передачу українських заручників Віктору Медведчуку - це, звичайно ж, рішення Кремля. І пов'язане воно виключно з прагненням нагадати, хто є головним і єдиним представником Москви в українській політиці. І хто здатен домовитися з Путіним.
За часів Петра Порошенка знакові обміни теж відбувалися за прямої участі Віктора Медведчука. Але адміністрація Порошенка - очевидно, розуміючи, що без цієї участі обміну не буде - воліла надати Медведчуку офіційний статус учасника переговорів з української сторони. Тому сигнал Кремля був дещо змазаним: так, Медведчук присутній, але все ж домовленості досягаються не особисто з ним, а з українською владою в цілому.
Володимир Зеленський помилково вирішив, що тепер саме йому вдасться бути людиною, здатною встановити особистий контакт з Путіним і домовлятися з ним без усяких Медведчуків. На чому ґрунтувалися ці надії президента України, сказати важко. Але я волію думати, що на тому ж, на чому ґрунтуються всі інші надії Зеленського - ні на чому.
При цьому Зеленський не зрозумів, що відновлення обмінів після його приходу до влади було пов'язане, по-перше, з тим, що Путін ще розраховував на швидку капітуляцію нового українського керівництва, а по-друге, з тим, що в українських в'язницях перебували люди, у звільненні яких був зацікавлений Кремль - наприклад, один зі свідків у справі «Боїнга» Цемах. Але коли Путін побачив, що Зеленський не може капітулювати, обмінний фонд з української сторони вичерпаний, а самі обміни є для українського президента важливим доказом його політичної спроможності, обміни тут же і завершилися.
При цьому одностороннє звільнення частини українців ще раз нагадує, що для Путіна не мають ніякого значення його співвітчизники - якщо тільки вони не є цінними свідками або співробітниками спецслужб. І необхідності домовлятися з українською владою для звільнення будь-кого у Путіна немає. А є виключно прагнення виконати ту чи іншу політичну задачу.
Передача українських заручників Медведчуку покликана продемонструвати нікчемність самого переговорного механізму в рамках ТКГ і небажання мати справу із Зеленським. І ще це демонстрація для проросійського електорату в Україні: ось на кого слід орієнтуватися. Ніяких півтонів.
Зеленський може зробити з цього сигналу різні висновки. У тому числі і спробувати інстицюювати статус Медведчука, як це було за часів Порошенка, ввести його до переговорного процесу. І може навіть піти шляхом політичних домовленостей з ОПЗЖ. Але при цьому він повинен розуміти просту річ: війну з Росією на даному етапі не можна завершити без капітуляції перед Путіним. А територіальну цілісність не можна відновити навіть в разі цієї капітуляції. Espreso.tv