2020 год должен был стать временем настоящего политического триумфа президента России Владимира Путина. Россияне на референдуме должны были одобрить изменения в Конституцию, которые неожиданно свелись к «обнулению» сроков действующего президента страны. Стало ясно, что Путин готовится к пятому, а то и шестому сроку пребывания на посту главы государства. Парад 9 мая должен был подчеркнуть триумф российской официальной имперской идеологии, его гостями могли стать даже руководители тех стран, которые ввели санкции против России и выступают за прекращение ее агрессии против Украины – вспомним хотя бы об обещании прибыть в Москву, которое дал президент Франции Эммануэль Макрон. Цены на нефть давали российскому президенту уверенность в завтрашнем дне. Можно было увеличивать вклады в стабилизационные фонды и тратить деньги на агрессию и диверсии. На украинском направлении была надежда, что неопытного президента Владимира Зеленского и его помощников можно будет заманивать в новые и новые ловушки и, в конце концов, принудить к капитуляции перед Кремлем.
Всей этой картины мира больше нет. Неприятности, собственно, начались еще в конце прошлого года. На саммите «нормандской четверки» в Париже оказалось, что Путин и его советники преувеличили готовность Зеленского к компромиссу – встреча российского и украинского президентов оказалась классической беседой слепого с глухим, а сам саммит завершился без каких-либо серьезных договоренностей. Уже через несколько месяцев новый короновирус изменил жизнь во всем мире и привел к падению цен на нефть. Владимир Путин не сумел правильно оценить последствий этого падения и ввязался в нелепую ценовую войну с Саудовской Аравией – войну, которую он не мог выиграть по определению. В результате даже после капитуляции Москвы перед странами ОПЕК и снижении объемов добычи нефти цены не спешат восстанавливаться. А это ударит по российской экономике и только усилит последствия кризиса.
Но самое интересное началось после того, как новый короновирус пришел в Россию. Наблюдатели отмечают, что российский президент не спешит проявлять лидерские качества. «Великий диктатор» Путин решил возложить всю ответственность за борьбу с эпидемией на региональных руководителей, которые нередко вступают в конфронтацию с российским правительством. А Кремль наблюдает за этим как бы со стороны. Даже решение об отмене парада 9 мая было оформлено, как ответ президента на просьбу ветеранских организаций. Российский президент постоянно демонстрирует: он не принимает решения. А это – вовсе не путинский стиль.
Возможно, эта неуверенность Путина связана с пониманием того, что эпидемия «обнулила» все достижения двух десятилетий его пребывания у власти. Россияне вновь беднеют не по дням, а по часам. Нефть опять стоит копейки. Референдума пока что не будет. Парада – тоже. В Чечню, возвращение которой в состав России было первым кровопролитным результатом «воцарения» Путина, теперь пускают только ее жителей. На Крымском мосту – там, где проходит настоящая государственная граница Российской Федерации и Украины – теперь стоит блок-пост.
Если Путин решит остаться на посту президента России, это будет вовсе не продолжение его правления. Ему придется начинать все сначала, вернуться в 2000 год. И это при том, что годы пребывания у власти явно лишили его той энергетики, которая еще чувствовалась в 2014 году, когда Кремль решился на оккупацию Крыма и войну на Донбассе. В 2000 году у Путина хотя бы не было войны с Украиной и даже первый Майдан и провал Виктора Януковича в 2004 году не привел к краху отношений между двумя странами. О восстановлении этих отношений в ближайшие годы говорить не приходится хотя бы потому, что кризисной России просто нечего будет предложить кризисной Украине. Но «подешевевший Путин» не сможет позволить себе и серьезную войну с Украиной. Скорее всего, все, что ему останется – это заморозка конфликта до окончания своего правления. А пытаться выйти из кризиса отношений с Украиной будут уже его преемники. Radiosvoboda.org

«Это – хамсин» - уверенно отвечали побывавшие в Израиле пользователи социальных сетей своим соотечественникам, не понимавшим, почему небо над Киевом окрасилось в серый цвет, а на зубах стал поскрипывать песок.
Поверить в это было трудно, но сомнений не оставалось: 16 апреля Киев, Житомир и некоторые другие населенные пункты оказались в центре самой настоящей песчаной бури. К вечеру к песку прибавился хорошо различимый запах гари, а в рейтинге загрязненных городов мира Киев уверенно занял первое место, опередив самые загазованные мегаполисы Азии.
Возможно, эта новость и не вызвала бы панических настроений, если бы пылевая буря не пришла в украинскую столицу после новостей о возгорании в районе Чернобыльской зоны отчуждения. Через 34 года после аварии на Чернобыльской атомной электростанции, которая случилась в апреле 1986 года, Украина и Чернобыль вновь попали в заголовки мировых новостей. На этот раз - уже не из-за популярного американского телесериала, а из-за пожара, который мог привести к значительному повышению радиоактивного фона в близлежащих городах.
К счастью, этого пока что не произошло – по крайней мере, по утверждениям властей, чернобыльский пожар локализован. Но экологи говорят, что все не так просто: пожары могли нарушить почвенный покров в лесах, растущих неподалеку от атомной станции, поднять в воздух зараженную землю. Следовательно, реальные последствия этих пожаров можно будет оценить только в будущем.
Но горят не только леса вокруг Чернобыля – хотя возгорание в зоне отчуждения и представляет особую опасность (огонь там вспыхнул 2 апреля). Значительное ухудшение экологической ситуации в Киеве стало результатом лесных пожаров в Житомирской и Киевской областях. Именно с ними сейчас борются спасатели.
А пылевая буря – результат бездумной политики последних десятилетий, на фоне меняющегося климата. На протяжении многих лет вырубали леса – освобождались места для застройки, для прокладки дорог и прочих урбанистических и хозяйственных надобностей. Вырубали зачастую бесконтрольно, без всякой реальной экологической экспертизы. И в это же время менялся климат. Нынешняя зима в Украине больше была похожа на израильскую, чем на украинскую. Температура практически все зимние месяцы была плюсовой, ни снега, ни дождей – да и сейчас без осадков. В результате первый же сильный ветер просто поднял сухую почву и понес ее на оставшийся без защитных барьеров Киев – вот вам и «хамсин», только практически рукотворный, ведь если в Израиле леса высаживали, то под Киевом их уничтожали!
Ну и люди, конечно. Леса по всей Украине загораются не сами собой (кстати, тьма египетская накрыла в эти дни не только Киев, но и Запорожье, и многие города украинского севера). Их поджигают люди – кто по дурости, кто по традиции, а кто и нарочно - посмотреть, как будут суетиться пожарные и спасатели. До последнего времени штраф за поджог травы был минимальным, и только когда леса в Чернобыльской зоне уже горели, парламент ужесточил наказание. Однако должно пройти хоть какое-то время, чтобы поджигатели поняли, что это всерьез и что расплачиваться за поджог придется куда большей суммой, чем за выход без маски в общественное место (до изменений все было ровно наоборот: за маску – 17 000 гривен, за поджог – 1700).
Так бывший совсем недавно одним из самых зеленых городов востока Европы стал одним из самых загрязненных городов мира. И причем, как будто нарочно, во время карантина – когда людям, которым рекомендуют самоизолироваться, не выходить из своих квартир и почаще их проветривать одновременно советуют наглухо закрыть в этих квартирах окна из-за задымления. Попробуйте исполнить все эти рекомендации одновременно!
Зато теперь появился практический смысл ношения на улице респиратора: если он не убережет от короновируса, то хотя бы поможет при смоге и «хамсине»… Хамсине, который, как в старой пословице, сам приходит к тебе, если ты не можешь добраться до своей Земли Обетованной. Detaly.co.il

Підтримка моїх суспільних проектів - подкастів, блогів, каналів на патреоні. Під час епідемії всі пожертви спрямовуватимуться на допомогу медикам. https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true

«Мене в Ізмірі запитав один дервіш: «Що ви любите більше - свою сім’ю чи Албанію?» - почав Авдо Бабарама. «Албанію, звісно» - відповів йому. Сім’ю можна зробити відразу. Виходиш вночі з кав’ярні, зустрічаєш на розі вулиці жінку, ведеш її до готелю і у вас вже з нею спільні діти. А от Албанію... чи зможете ви знайти Албанію, коли повертаєтесь вночі з кав’ярні? Ні, і не тільки за одну, але й за тисячу і одну ніч.
Ці слова - з щойно прочитаного роману одного з моїх улюблених письменників Ісмаїла Кадаре «Хроніка у камені». Написаний він у часи, коли митець ще мешкав у тоді соціалістичній Албанії і змушений був ретельно добирати слів. Але книжку варто було прочитати хоча б за атмосферу непідробної щирості дитячих спогадів і ще за цю цитату...

Коли головною позитивною новиною про динаміку цін на нафтових ринках стають повідомлення про те, що ця ціна знову піднялася вище нуля, слід визнати, що ми опинилися в абсолютно новому економічному просторі і в абсолютно нових політичних реаліях. України це стосується в першу чергу просто тому, що Україна - сусід Росії. І Росія, до того ж, окупує частину її території, дестабілізує ситуацію в нашій країні, підтримує проросійських політиків і благоволить популістам і авантюристам.
Для Росії зниження нафтових цін не може не виявитися фатальним. Розмови про те, що ця країна успішно переживе енергетичну кризу завдяки резервам, не витримують ніякої критики. Це - не енергетична криза. Це - глобальна економічна криза.
Радянський Союз, між іншим, загинув завдяки саме енергетичній кризі. Якби не планова економіка і не дефективна ідеологія, якби не імперська структура, він міг би і вижити.
Вижити під час глобальної економічної кризи країні, все благополуччя якої побудовано виключно на нафті і газі, буде ще важче. Зараз почнеться справжня боротьба за виживання. Виживуть найсильніші. Росія до них не має стосунку. Вже цінова війна останніх тижнів була війною за витіснення Росії з умираючого нафтового ринку. А зараз вже і ринку-то ніякого немає.
Зрозуміло, що проблеми будуть не тільки у росіян. Проблеми будуть і в американських нафтовиків - ось тільки видобуток нафти не є визначальним фактором для економіки США. Проблеми будуть і у монархій Перської затоки - ось тільки собівартість нафти там нижче, а ресурсів більше. А ось Росія ...
Коли сенатор Джон Маккейн назвав Росію «бензоколонкою, яка намагається видати себе за країну», багато хто вважав це просто красивим порівнянням. Але це так і є, ми ще переконаємося у справедливості слів сенатора. Крах путінської Росії - це питання часу. Зрозуміло, що це не відбудеться за кілька днів, місяців, може, навіть років - хоча хто знає. Але тепер можна з упевненістю сказати, що це станеться.
Що відбуватиметься з нами? Забереться Росія з Криму і Донбасу, як швидко припинить війну - ось перше питання, на яке захочуть отримати відповідь читачі. Відповім чесно: Кремль буде триматися за окуповані території стільки, скільки у нього вистачить сил. І у нас, і в Грузії, і в Молдові. Однак почнуть відбуватися зовсім інші, насправді куди більш значущі для майбутнього нашої країни події.
У Росії почнуть економити на «доброзичливцях». На пропаганді. На політичних повіях. Ми з подивом побачимо, як почнуть зникати проросійські партії, проросійські телевізійні канали, проросійські пропагандисти з соціальних мереж. Як у багатьох любителів «русского мира» різко почне остигати любов до Росії - тому що за неї перестануть виплачувати гонорари.
В Україні ми вже живемо серед живих мерців. Діяльність більшості наших гравців - від олігархів до депутатів - які будували свою кар'єру на примиренні з Кремлем - втратила будь-який сенс. У цьому акваріумі вони не зловлять більше жодної рибки. Навіть мрія менеджерів «95 кварталу» про продаж чудових серіалів у Росію не має ніякого значення. Більше їм не вдасться продати жодний твір мистецтва - не заплатять.
Гроші тепер можна буде знайти - ні, не знайти, а заробити або позичити тільки на Заході. І, звичайно, в нашій країні - якщо грамотно вибудувати її економіку в період економічної пандемії.
Саме тому я і кажу про живих мерців. Набагато раніше, ніж ви думаєте, в нашій країні буде інша влада і інші суспільні настрої. Набагато швидше всі, хто зможуть, перекваліфіковуються на патріотів. Набагато простіше, ніж здається, втратять у вазі наші олігархи. Україні легше буде стати Україною - і тільки так ми подолаємо епоху тотальної бідності, що почалася цими днями.
А те, що ми спостерігаємо сьогодні - і в нашій владі, і в Кремлі - це судоми минулого. Це агонія. До майбутнього все це ніякого відношення не має. Espreso.tv

Listen to the most recent episode of my podcast: Третя серія. Кекс вєсєнній, маца і какая разніца https://anchor.fm/portnikov/episodes/ep-ed05uh

Когда главной положительной новостью о динамике цен на нефтяных рынках становятся сообщения о том, что эта цена вновь поднялась выше ноля, то следует признать, что мы оказались в совершенно новом экономическом пространстве и в совершенно новых политических реалиях. Украины это касается в первую очередь просто потому, что Украина – сосед России. И Россия, к тому же, оккупирует часть ее территории, дестабилизирует ситуацию в нашей стране, поддерживает пророссийских политиков и благоволит популистам и авантюристам.
Для России снижение нефтяных цен не может не оказаться фатальным. Разговоры о том, что эта страна успешно переживет энергетический кризис благодаря резервам, не выдерживают никакой критики. Это – не энергетический кризис. Это – глобальный экономический кризис. Советский Союз, между прочим, погиб благодаря именно энергетическому кризису. Если бы не плановая экономика и не дефективная идеология, если бы не имперская структура, он мог бы и выжить.
Выжить во время глобального экономического кризиса стране, все благополучие которой построено исключительно на нефти и газе, будет еще труднее. Сейчас начнется настоящая борьба за выживание. Выживут сильнейшие. Россия к ним явно не относится. Уже ценовая война последних недель была войной за вытеснение России со скукоживающегося нефтяного рынка. А сейчас уже и рынка-то никакого нет.
Понятно, что проблемы будут не только у россиян. Проблемы будут и у американских нефтяников – вот только добыча нефти не является определяющим фактором для экономики США. Проблемы будут и у монархий Персидского залива – вот только себестоимость нефти там ниже, а ресурсов больше. А вот Россия…
Когда сенатор Джон Маккейн назвал Россию «бензоколонкой, пытающейся выдать себя за страну», многие считали это просто красивым образом. Но это так и  есть, мы еще убедимся в справедливости слов сенатора. Крах путинской России – это вопрос времени. Понятно, что это не произойдет за несколько дней, месяцев, может быть, даже лет – хотя кто знает. Но теперь можно с уверенностью сказать, что это будет.
Что будет происходить с нами? Уберется ли Россия из Крыма и Донбасса, как быстро прекратит войну – вот первый вопрос, на который захотят получить ответ читатели. Отвечу честно: Кремль будет держаться за оккупированные территории столько, сколько у него хватит сил. И у нас, и в Грузии, и в Молдове. Зато начнут происходить совершенно другие, на самом деле куда более значимые для будущего нашей страны события.
В России начнут экономить на доброжелателях. На пропаганде. На политических проститутках. Мы с удивлением увидим, как начнут скукоживаться пророссийские партии, пророссийские телевизионные каналы, как начнут исчезать пророссийские пропагандисты из социальных сетей. Как у многих любителей «русского мира» резко начнет остывать любовь к России – потому что за нее перестанут выплачивать гонорары.
Нужно просто перестать платить.
В Украине мы уже живем среди живых мертвецов. Деятельность большинства наших игроков , которые строили свою карьеру на примирении с Кремлем – потеряла всякий смысл. В этом аквариуме они не поймают больше ни одной рыбки. Даже мечта менеджеров «95 квартала» о продаже замечательных сериалов в Россию не имеет никакого значения. Больше им не удастся продать ни одно произведение искусства – не заплатят.
Деньги теперь можно будет найти – нет, не найти, а заработать или одолжить только на Западе. И, конечно, в нашей стране – если грамотно выстроить ее экономику в период экономической пандемии.
Именно поэтому я и говорю о живых мертвецах. Гораздо раньше, чем вы думаете, в нашей стране будет другая власть и другие общественные настроения.  Гораздо быстрее все, кто смогут, переквалифицируются в патриотов. Гораздо проще, чем кажется, скукожатся наши олигархи. Украине легче будет стать Украиной – и только так мы преодолеем начавшуюся в эти дни эпоху тотальной бедности. А то, что мы наблюдаем сегодня – и в нашей власти, и в Кремле – это судороги прошлого. Это агония. К будущему все это никакого отношения не имеет. Espreso.tv

«Чим більш впевнено робиш ставку на людську дурість, тим більше шансів на успіх». Це класична цитата з роману Ліона Фейхтванґера «Лже-Нерон» - про комічного актора, якого місцеві олігархи проголошують імператором, щоб збагатитися у хаосі. Коли авантюра добігає кінця - насамперед тому, що маріонетка спробувала діяти самостійно - один з головних ляльководів гірко промовляє: що ж, якби я не сфабрикував цього Нерона, інший сфабрикував б іншого Нерона: може навіть більш корисливий фабрикант більш бездарного Нерона.
Так що справа не у Нероні. Справа в тих, хто бачить у комедіанті імператора.

Бывший президент Грузии и глава Одесской областной администрации Михаил Саакашвили сообщил, что получил от президента Украины Владимира Зеленского предложение стать вице-премьером по реформам. Саакашвили заявил, что принял это предложение. Его уже пригласили на заседание фракции правящей партии «Слуга народа», чтобы поговорить о реформаторских намерениях. Если Саакашвили добьется понимания депутатов, то его кандидатура может быть рассмотрена уже в пятницу, на «очередном внеочередном» заседании украинского парламента.
А неожиданности могут произойти. В практике последнего времени были  случаи, когда сам президент на заседании фракции «Слуг народа» обнародовал фамилии тех или иных кандидатов, кандидатуры которых должны быть утверждены на министерские посты – а потом в сессионном зале об этих людях просто не вспоминали. То, что фракция правящей партии хочет поговорить с кандидатом на пост вице-премьера на самом деле – не очень хороший сигнал для Саакашвили. Потому что в недавнем прошлом, когда каких-либо кандидатов предлагал президент, у его депутатов не было никаких сомнений в целесообразности их утверждения и они не выражали желания разговаривать. Так было и во время утверждения «первого правительства Зеленского», которое возглавлял Алексей Гончарук, и сейчас, когда утверждали кабинет Дениса Шмыгаля.
Но даже если предположить, что все пройдет гладко и Саакашвили в пятницу будет утвержден вице-премьером, не очень понятно, каким станет практический функционал его обязанностей и о каких именно реформах идет речь, когда главной задачей государства становится вопрос выживания, а вовсе не реформирования – по крайней мере, если  верить словам самого Владимира Зеленского. Саакашвили – амбициозный политик, который не стремится уживаться со своими оппонентами и даже недавними союзниками. Об этом свидетельствует не только его изобилующая скандалами политическая карьера в Грузии, но и конфликт с бывшим украинским президентом Петром Порошенко, собственно, и назначившим Саакашвили руководителем Одесской области в начале конфликта с олигархом Игорем Коломойским. Саакашвили «зачищал» регион от влияния верного сподвижника Коломойского Игоря Палицы, сейчас – руководителя депутатской группы «За будущее» и одного из самых авторитетных депутатов. О влиянии самого Коломойского я уже и не упоминаю. Но на этом возможность конфликтов во власти не исчерпывается. В самом правительстве Саакашвили придется работать вместе с министром внутренних дел Арсеном Аваковым – их эпический скандал в период, когда Саакашвили мужественно отстаивал интересы Порошенко, а Аваков входил в команду тогдашнего премьера Арсения Яценюка, хорошо известен.
Возможно, Зеленский воспринимает назначение Саакашвили как демонстрацию того, что он не забыл о реформах даже в эпоху короновируса и выживания. Но в результате он может получить очередной конфликтный центр во власти – причем с участием человека, который хорошо знает, что такое конфронтация и великолепно чувствует себя именно в политическом противостоянии. Belsat.eu

35 лет тому назад на знаменитом апрельском пленуме ЦК КПСС новый руководитель партии Михаил Горбачев заявит о необходимости коренных перемен в стране – начнется то, что спустя еще две недели после пленума назовут «перестройкой».
Принято считать, что никакого определенного плана реформ у Горбачева не было. Что даже его ближайшие соратники понимали перестройку совершенно по-разному – не говоря уже о дезориентированном обществе, внезапно осознавшем, что «стабильность» - в годы перемен ее будут называть застоем – завершилась.
Что ж, и у меня нет никаких особых сомнений, что у Горбачева не было никакого плана реформ. Плана – не было. А вот руины – были. Горбачев начинал свои реформы в буквальном смысле слова на руинах советской государственности. Дело было отнюдь не только в застое, а в том, что коммунистический режим – догматичный, неповоротливый и способный исключительно защищать интересы номенклатурной касты – исчерпал себя. Денег не хватало в буквальном смысле ни на что – ни на прокорм населения, ни на интересы прожорливого военно-промышленного комплекса, ни на авантюры советского руководства, ввязавшегося в бессмысленную войну в Афганистане. Еще до прихода к власти Горбачева «кремлевские старцы» проиграли цивилизованному миру и самим себе. Тогда, 23 апреля 1985 года, вовсе не началась перестройка. Уже тогда все было кончено.
Сегодня, 23 апреля 2020 года Владимир Путин, который 35 лет назад заканчивал Краснознаменный институт КГБ СССР и готовился к одному из главных событий своей жизни – командировке в ГДР – оказался в той же ситуации, что и советский генсек. Он в буквальном смысле слова на руинах российской экономики. Уже спустя несколько месяцев денег не будет  хватать ни на что – ни на прокорм населения, ни на аппетиты прожорливых соратников президента России, ни на авантюры Кремля, ввязавшегося в бессмысленные войны в Украине и Сирии. Оказавшиеся в Кремле проходимцы проиграли цивилизованному миру и самим себе. Уже сегодня, 23 апреля 2020 года мы можем констатировать, что все кончено. Даже и без всякой перестройки.
И теперь посмотреть на то, как поведет себя Путин, интересно разве что с академической точки зрения. Ведь нам, пережившим горбачевские реформы и крах Советского Союза, всегда было интересно, как развивались бы события, если бы тогда Михаил Сергеевич не стал бы «раскачивать лодку», если бы у власти был бы не он, а кто-то более «решительный», «преданный идеалам», догматичный – какой-нибудь Романов или Гришин, мало ли там было преданных. Или если бы Андропов не умер, а оставался бы у власти еще лет на десять.
Вот сейчас и увидим – жизнь, этот лучший режиссер, поставит спектакль, которым мы успеем насладиться. Как будет происходить крах, если вообще ничего не менять и сидеть в бункере, с ужасом взирая на лица бессмысленных людишек на экране? Как будет происходить крах, если из этого бункера объявить перемены? Что изменится?
Уже в последние годы существования Советского Союза Брежнев, Андропов, Черненко, Горбачев – это была просто цена на нефть. И Путин – это цена на нефть. Мы сейчас будем с изумлением наблюдать, как под действием этой неумолимой цены будет, как в детской сказке, скукоживаться его императорский запал, как он будет – будто в сказке про Золушку – откатываться в 2000 год, в первые дни своего случайного президентства, а потом и в 1985 год, когда молодой и самоуверенный Володя Путин верил, что с корочкой КГБ перед ним открыты все дороги. Как окажутся бесполезными и ненужными все эти дворцы, войска, нефтяные компании, все эти сечины и медведевы, все эти мечты о учебниках истории, в которых останется имя Путина.
Потому что никакого Путина в учебниках истории не будет – разве что мелким шрифтом. И сегодняшнего дня, дня 23 апреля 2020 года, тоже не будет.
А будет день 23 апреля 1985 года – день, когда был официально объявлен продолжающийся уже 35 лет безостановочный крах России. Ну и кому, кроме дотошных специалистов, могут быть интересны судороги этого краха и временщики, пытающиеся на нем нажиться? Graniru.org

До чого може привести зустріч керівників дипломатичних відомств, яка запланована на 30 квітня у звичному вже на час карантину «віртуальному» форматі? Відповідь на це питання є дуже простою - ні до чого.
Не так важко помітити, що після зустрічі у Парижі ніяких реальних зрушень у питаннях врегулювання ситуації на Донбасі не проглядається, загальмувалися навіть обміни, які до останнього часу були головним політичним козирем президента Володимира Зеленського. Міняють дуже небагато людей, серед них майже немає військових. Питання про звільнення активістів у Криму взагалі зависло. І дивуватися цьому не слід. Путін ставиться до українських полонених і в’язнів як до заручників. І обмінює їх тоді, коли йому потрібно звільнити якусь конкретну людину або групу людей. Наприклад, Цемаха, щоб не було ніяких свідчень у Гаазі. Або «беркутівців» - щоб показати, що Кремль не залишить у біді тих, хто стріляє у своїх співвітчизників. Якщо Україні нікого віддавати - так і обміни не потрібні.
І врегулювання на Донбасі не є потрібним. Навпаки, Кремль скористався ситуацією для того, щоб повністю перекрити лінію розмежування, перетворити її на справжній кордон, позбавити українців, що живуть під окупацією, можливості відвідувати вільну частину країни.
Це і є реальне свідчення російських намірів. А «прогресу» в російському розумінні можна досягти тільки тоді, коли сторони виходять на класичний «договірняк», як це було в історії з консультативною радою Єрмака і Козака. Тільки для цього договорняка потрібно, щоб поруч не було західних посередників.
Тоді навіщо перемовини міністрів? Про це чітко сказав президент Росії Володимир Путін у розмові з федеральним канцлером Ангелою Меркель. Російська сторона хоче знову спробувати натиснути на Київ, змусити Зеленського прописати в Конституції особливий статус окупованих територій. Але не для того, щоб їх віддати, зовсім ні. А для того, щоб підвищити градус дестабілізації в нашій країні на тлі пандемії і економічної кризи.
Путін продовжує йти до своєї мети - знищення України - навіть в умовах можливого краху самої Росії. Якою є мета Зеленського в цій ситуації, невідомо навіть самому Зеленському. Espreso.tv

К чему может привести встреча глав дипломатических ведомств, которая запланирована на 30 апреля в привычном уже на время карантина «виртуальном» формате? Ответ на этот вопрос очень прост – ни к чему.
Не трудно заметить, что после встречи в Париже никаких реальных подвижек в вопросах урегулирования ситуации на Донбассе не просматривается, затормозились даже обмены, которые до последнего времени были главным политическим козырем президента Владимира Зеленского. Меняют очень немного людей, среди них нет военных. Вопрос об освобождении активистов в Крыму вообще завис. И удивляться этому не следует. Путин относится к украинским пленным и заключенным как к заложникам. И обменивает их тогда, когда ему нужно освободить какого-то конкретного человека или группу людей. Например, Цемаха, чтобы не было никаких свидетельских показаний в Гааге. Или «беркутовцев» - чтобы показать, что Кремль не оставит в беде тех, кто стреляет в собственных сограждан. Если Украине некого отдавать – то и обмены не нужны.
И урегулирование на Донбассе не нужно. Напротив, Кремль воспользовался ситуацией для того, чтобы полностью перекрыть линию разграничения, превратить ее в настоящую границу, лишить живущих под оккупацией украинцев возможности посещать свободную часть страны.
Это и есть реальное свидетельство российских намерений. А «прогресса» в российском понимании можно достигнуть только тогда, когда стороны выходят на классический «договорняк», как это было в истории с консультативным советом Ермака и Козака. Только для этого договорняка нужно, чтобы рядом не было западных посредников.
Тогда зачем нужны переговоры министров? Об этом четко сказал президент России Владимир Путин в разговоре с федеральным канцлером Ангелой Меркель. Российская сторона хочет в очередной раз попытаться надавить на Киев, заставить Зеленского прописать в Конституции особый статус оккупированных территорий. Не для того, чтобы их отдать, вовсе нет. А для того, чтобы повысить градус дестабилизации в нашей стране на фоне пандемии и экономического кризиса.
Путин продолжает идти к своей цели – уничтожению Украины – даже в условиях возможного краха самой России. Какова цель Зеленского в этой ситуации, неизвестно даже самому Зеленскому. Espreso.tv

Рішення про відставку керівників Державної податкової служби та Митної служби Сергія Верланова і Максима Нефьодова не виглядало б таким анекдотом, якби вимога про їхню відставку не була б одним із головних пояснень доцільності відставки міністра фінансів Ігоря Уманського, призначеного на цю посаду за кілька тижнів до свого власного звільнення і відправленого у відставку за кілька тижнів до звільнення тих, кого він намагався звільнити. Втім, тепер Уманський - радник неформального віце-президента країни Андрія Єрмака, а до Нефьодова приходять з обшуками.
З цього можна зробити прості висновки. Перший - у владі триває кадрова чехарда, обумовлена нездатністю як голови держави, так і представників його оточення до вироблення критеріїв відбору професіоналів і неповагою до процедури, без якої будь-яка держава перетворюється на посміховисько.
Другий - навіть ті пристосуванці в професійному середовищі, які сприйняли обрання Зеленського в якості політичного ліфта, не можуть не помітити, що ніякого ліфта немає. А є підлога, на якій об будь-якого з них із задоволенням витруть ноги. І це стосується всіх - і тих, кого вже вигнали, і тих, кого скоро виженуть.
І третій - немає ніякої кризи управління державою. Тому що немає управління.

150-річчя з дня народження Володимира Леніна, як і слід було очікувати, з більшою цікавістю пригадали в Росії, ніж в Україні. А дарма. Ленін - це завжди урок.
Він захопив владу, обіцяючи співвітчизникам мир. Декретъ о мирѣ - це був перший декрет радянської влади, саме готовністю вийти з Першої Світової війни більшовики відрізнялися практично від всіх інших політичних партій тодішньої Росії. І вони виконали свою обіцянку, вийшли з коаліції з Великою Британією і Францією, підписали Брестський мир із Німеччиною... Тільки ніякого миру це не забезпечило. Почалася громадянська війна, така виснажлива, що нещасні мешканці колишньої Російської імперії забули про Велику війну, з якої вони так прагнули вийти. «Іспанка», тиф, голодомор, сталінські репресії...неможливо навіть порівняти кількість жертв 1914-1918 років і кількість жертв 1918-1941. Але найважливіше, що того самого 1941 року більшовикам, попри все їхнє небажання, довелося знову воювати з Німеччиною і повертатися до союзу з Великою Британією та Францією.
А за сто років після Брестського миру нащадки тих, хто повірив у декрети Володимира Леніна, знову повірять в те, що «нужно просто перестать стрелять» і проголосують за іншого Володимира-миротворця. І мотузка невідворотного розвитку трагічних подій знову почне стискатися на українській шиї.

Влітку 1989 року я подорожував тоді ще єдиною і соціалістичною Югославією. Держава повільно і неухильно сповзала до розвалу, її мешканці були ошелешені промовою тодішнього президента Сербії Слободана Мілошевича на церемонії святкування ювілею знаменитого бою на Косовому полі. Політик, який закінчить свої дні у в’язниці для воєнних злочинців у Гаазі, пообіцяв тоді, що «всі серби будуть жити в одній державі» – і це відкрило дорогу до кровопролитної війни.
Але у мене було і особисте враження, пов’язане з Мілошевичем. Під час поїздки до столиці Косова Приштини я відвідав старовинний православний монастир Грачаніца – один із найвідоміших у цих місцях. І там в іконній крамниці, поруч із зображеннями святих побачив зображення президента Сербії в розкішному окладі. Саме тоді я зрозумів, що ситуація є набагато серйознішою, ніж могло здатися гостю, та й жителю цієї все ще дуже спокійної і мирної країни. Що деградація суспільства досягла самого дна і війни не уникнути.
Про цей давній епізод я згадав, коли розглядав зображення мозаїк, якими планують прикрасити головний храм Збройних сил Росії. Так, таке важко було собі уявити ще кілька років тому! У цьому храмі будуть зображення Володимира Путіна, Сергія Шойгу, Миколи Патрушева, Олександра Бортникова й інших представників російського політичного керівництва. Зауважу – не у палаці культури, не у державній установі. У храмі Російської православної церкви (РПЦ).
Звичайно, це не перша поява зображення голови держави на стіні храму – досить завітати до Софії Київської, щоб у цьому переконатися. Але у випадку Ярослава Мудрого та інших державних лідерів йшлося про монархів, «помазаників божих», сама влада яких була освячена церквою. Який стосунок до цього може мати обраний народом президент республіки, чому його зображують на стіні храму разом із високопоставленою челяддю, мені зрозуміти абсолютно неможливо. Ну, або можливо, якщо повернутися до теми глибокої деградації. Деградації російської влади, суспільства і самої церкви.
Про деградацію церкви – особлива тема. Появу на мозаїці Путіна можна вважати особливим випадком чиновницького завзяття. Але російський президент хоча б стверджує, що він віруючий. Чого не скажеш про героя іншої фрески цього храму – атеїста Йосипа Сталіна. Під час правління Сталіна були вбиті тисячі священників, пасторів, рабинів, муфтіїв, лам.
Людей нерідко вбивали просто за те, що вони продовжували вірити в Бога і ходити на церковні служби. Я навіть не буду нагадувати про розправи над ієрархами і парафіянами Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) – можливо, адепти «русского мира» не побачать в цьому особливого злочину. Я нагадаю про масове знищення священників і вірян Російської православної церкви, про постійні репресії і приниження.
Ось історія всього лише однієї сім’ї у часи Сталіна. Дідусь, Василь Гундяєв, священник, 30 років провів в ув’язненні, був одним із перших ув’язнених страшного Соловецького табору. Батько – священник Михайло Гундяєв – провів три роки на Колимі. Діти – Микола і Володимир – теж стали священниками. Молодший із них, Володимир Гундяєв – це московський патріарх Кирило. А в храмі, який будується його церквою, буде зображення Сталіна, який мучив його родину. І зображення Путіна, який почав війну в Україні й зруйнував життя мільйонів людей, серед яких, до речі, чимало парафіян Російської православної церкви в Україні, там також буде.
Коли людям не потрібен мир й коли вони забувають про страждання своїх близьких і ближніх – чи потрібен їм храм і чи потрібен їм Бог? Radiosvoboda.org

Летом 1989 года я путешествовал тогда еще по единой и социалистической Югославии. Государство медленно и неуклонно сползало к развалу, его жители были ошарашены речью тогдашнего президента Сербии Слободана Милошевича на церемонии празднования юбилея знаменитого сражения на Косовом поле. Политик, который закончит свои дни в тюрьме для военных преступников в Гааге, пообещал тогда, что «все сербы будут жить в одной державе», что открыло дорогу к кровопролитной войне.
Но у меня было и личное впечатление, связанное с Милошевичем. Во время поездки в столицу Косова Приштину я посетил старинный православный монастырь Грачаницу – один из самых известных в этих местах. И там в иконной лавке рядом с изображениями святых увидел изображение президента Сербии в роскошном окладе. Именно тогда я понял, что ситуация является гораздо более серьезной, чем могло показаться гостю, да и жителю этой все еще очень спокойной и мирной страны. Что деградация общества достигла самого дна и войны не избежать.
Об этом давнем эпизоде я вспомнил, когда рассматривал изображение мозаик, которым планируют украсить главный храм Вооруженных сил России. Да, такое трудно было себе представить еще несколько лет назад! В этом храме будут изображения Владимира Путина, Сергея Шойгу, Николая Патрушева, Александра Бортникова и других представителей российского политического руководства. Замечу – не в дворце культуры, не в государственном учреждении. В храме Русской православной церкви.
Конечно, это не первое появление изображения главы государства на стене храма – достаточно зайти в киевскую Софию, чтобы в этом убедиться. Но в случае Ярослава Мудрого и других государственных лидеров речь шла о монархах, «помазанниках божьих», сама власть которых была освящена церковью. Какое отношение к этому могут иметь избираемый народом президент республики, почему его изображают на стене храма вместе с высокопоставленной челядью, понять совершенно невозможно. Ну, или возможно, если вернуться к теме глубокой деградации. Деградации российской власти, общества и самой церкви.
О деградации церкви – особая тема. Появление на мозаике Путина можно считать особым случаем чиновничьего рвения. Но российский президент хотя бы утверждает, что он верующий. Чего не скажешь о герое другой фрески этого храма – атеисте Иосифе Сталине. Во время правления Сталина были убиты тысячи священников, пасторов, раввинов, лам. Людей нередко убивали просто за то, что они продолжали верить в Бога и ходить на церковные службы. Я даже не буду напоминать о расправах над иерархами и прихожанами Украинской греко-католической церкви и Украинской автокефальной православной церкви – возможно, многие адепты «русского мира» не увидят в этом особого преступления. Я напомню о массовом уничтожении священников и верующих Русской православной церкви, о постоянных репрессиях и унижениях. Вот история всего лишь одной семьи при Сталине. Дед, Василий Гундяев, священник, 30 лет провел в заключении, был одним из первых заключенных страшного Соловецкого лагеря. Отец – Михаил Гундяев – провел три года на Колыме. Дети – Николай и Владимир – тоже стали священниками. Младший из них, Владимир Гундяев – это московский патриарх Кирилл. А в храме, который строится его церковью, будет изображение Сталина, мучившего его близких. И изображение Путина, который начал войну в Украине и разрушил жизни миллионов людей, среди которых, кстати, немало прихожан Русской православной церкви в Украине, там тоже будет.
Если людям не нужен мир и если они забывают о страданиях своих близких и ближних – то нужен ли им храм и нужен ли им Бог? radiosvoboda.org

Очільник російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров заявив, що не очікує ніяких результатів від майбутньої віртуальної конференції міністрів закордонних справ країн «нормандського формату». Цікаво в цьому випадку відповісти на питання - а навіщо взагалі Росія погодилася на проведення такої конференції?
Відповідь на нього можна знайти в роз'ясненнях того ж Лаврова, які він дав під час програми російського Першого каналу «Велика політика». Міністр закордонних справ Росії підкреслив, що ні про який саміт керівників країн «нормандської четвірки» в Берліні не може бути й мови, поки Україна не буде виконувати домовленості, які досягнуті під час саміту в Парижі. Навіть не самі домовленості, а бажання Кремля, які Лавров називає домовленостями.
Проведення самітів «нормандської четвірки», як відомо, є прекрасним засобом тиску на Володимира Зеленського. Недосвідчений український президент досі – якщо судити з його висловлювань у недавньому фільмі, присвяченому річниці перемоги на виборах глави держави - вважає розморожування самітів своїм великим досягненням. Зеленський ніяк не може зрозуміти, що самітів не було не тому, що цього не прагнув Порошенко, а тому, що цього не бажав Путін. А Путін не бажав зустрічей тому, що для нього вони цікаві лише в разі готовності української сторони до капітуляції. Порошенко не хотів капітулювати - з ним не зустрічалися. Напередодні зустрічі в Парижі з'явилася надія на капітуляцію Зеленського - з ним зустрілися. Зеленський не став капітулювати - ні про які зустрічі і мови бути не може.
Якщо Зеленський хоче зустрічатися з Путіним - нехай навіть і в «нормандському форматі» - він повинен, на думку Лаврова, виконувати побажання Москви.
Перше - це, як не парадоксально, перестати розраховувати на «нормандський формат». Лавров кілька разів обурено говорив про те, що Київ чомусь вважає цей формат «єдиним каналом по мінським домовленостям». А який тоді є ще формат? А простий - прямі переговори Зеленського з «главами народних республік», «діалог» Києва з маріонетковою владою. Саміт у «нормандському форматі», за версією Лаврова, це зустріч, на якій Меркель, Макрон і Путін повинні погодитися з домовленостями Зеленського, Пасічника і Пушиліна. А нетямущі українці «вважають, що у них є Росія як країна-агресор, а Франція і Німеччина допомагають Україні змусити Росію виконати все те, що має виконувати сама Україна в прямому діалозі з Донецьком і Луганськом». Лаврова це бісить.
Друге - внести до українського законодавства «особливий статус Донбасу на постійних засадах». Це класична вимога Кремля - перетворити Україну на федерацію, дати можливість окупованим територіям диктувати всій країні вибір зовнішньополітичного вектора і моделі розвитку. Путін хоче, щоб Україною керували не з Києва, а зі Сталіно і Ворошиловграду, а маріонетки зі Сталіно і Ворошиловграду в усьому слухалися ляльководів із Москви.
Третя вимога - прибрати з переговорного процесу віце-прем'єра Олексія Резнікова, який «перетворив роботу в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи на «повний саботаж». Тобто Резніков не допускає обговорення в Мінську конституційних змін за російським зразком і потребує модернізації самих Мінських угод. Тому його потрібно замінити переговірником, який буде влаштовувати Москву. Зауважимо, що Лавров жодного разу в негативному контексті не згадав главу офісу президента України Андрія Єрмака, робота якого в Мінську вже привела до серії скандалів і непорозумінь.
Це - тільки початкові вимоги до Зеленському. Якщо він почне їх виконувати, з'являться нові. У будь-якому випадку потрібно розуміти просту річ: для Росії мир - це беззастережна капітуляція ворога. І поки Зеленський повністю і без усяких своїх умов не капітулює перед Путіним, не буде ані миру на Донбасі, ані результатів роботи в «нормандському форматі». Espreso.tv