Каждый День Победы в путинской России – это самая настоящая агрессия.
Агрессия Сталина.
Свергнутый с пьедесталов генералиссимус то мелькнет на плакате, то напомнит о себе цитатой в метрополитене, то появится в высказываниях того или иного чиновника или штатного пропагандиста в роли мудрого освободителя человечества. Теперь вот – и на фреске в строящемся храме Вооруженных сил России, в окружении собственных военачальников, а также товарищей Путина В.В., Шойгу С.К., Патрушева Н.П. и других официальных лиц. Однако, если призадуматься, если не вспоминать о самом кощунственном появлении истребителя церкви и веры в православном храме, то даже фреска тоже вписывается в общий ряд. Это такой Сталин исподтишка. Вроде бы его нет, но он все же есть. И не один, а в ряду прочих победителей в войне. Начальник товарища Жукова Г.К., предшественник товарища Путина В.В., ничего личного, ничего лишнего.
«Лишнее» в этом году началось с символического переименования городов – но каких! Периферийных. Чужих. Но оккупированных. Кремль еще с брежневских времен хочет вернуться к сталинским названиям, но стыдиться запачкаться в крови. Именно поэтому регулярно возникают все эти потуги, все эти намерения вновь обозвать Волгоград «историческим именем Сталинград», игнорируя настоящее имя Царицына – города, под которым полководческая немощь Сталина раскрылась в полной мере. Но страх всегда останавливает и Волгоград остается Волгоградом – хотя теперь шесть дней в году называется Сталинградом. Такое решение еще семь лет назад приняла местная дума. И ничего, проглотили. 9 мая Волгоград – это Сталинград. Но не он один.
Теперь, по решению главы «Донецкой народной республики» Дениса Пушилина оккупированный Донецк тоже будет наименовываться на праздники своим позабытым именем Сталино. А оккупированный Цхинвали по решению главы Южной Осетии Анатолия Бибилова будет называться осетинским вариантом своего советского наименования - Сталинир. Еще один находящийся под российской оккупацией город – украинский Луганск – вернет себе «праздничное название» Ворошиловград. При этом в Донецке одним переименованием не ограничиваются: подыскивают место для восстановления памятника Сталину.
В то время, как Украина освобождается от Ленина, Россия «метит» оккупированные территории Сталиным. Метит не случайно – вождь все еще остается чекистским кумиром и хозяева современной российской жизни  пытаются понять, готово ли общество принять эту ползучую сталинизацию. Праздничные города, памятник в «сражающемся Донецке», где-нибудь рядом с Моторолой, потом – памятник в Волгограде. И, глядишь, на 80-летие Победы можно будет уже и переименовать Волгоград, и вернуть генералиссимуса на причитающийся ему постамент, по недоразумению занятый маршалом Жуковым. Это и есть та Россия, которой им хочется. Россия Путина, Россия Сталина. Graniru.org

Фактический отказ парламента от рассмотрения кандидатуры бывшего президента Грузии Михаила Саакашвили на пост вице-премьера – это история не про самого Саакашвили.
Это история про Зеленского.
Еще недавно президент мог потребовать от парламента утвердить министром хоть собственного водителя – и депутаты правящей партии послушно согласились бы с любым предложением главы государства. Согласились бы без дискуссии, без проявления интереса к предложенной кандидатуре. Если появлялись хоть какие-то сомнения в адекватности президентских предложений, они воспринимались как демонстрация неуважения к «вождю» и пресекались на корню.
Это время окончилось. Уже само приглашение Саакашвили на заседание фракции «Слуга народа» было плохим сигналом для главы государства. Саакашвили встречался с Зеленским. Этого должно было хватить любому депутату-«слуге». Но, как видим, не хватило.
Нельзя назвать эту ситуацию непредсказуемой. Собственно, среди тех, кто предсказывал предстоящий «бунт» депутатов, еще в самом начале правления Зеленского был тогдашний глава офиса президента Андрей Богдан – фактический куратор нового парламента в первые месяцы его работы. И пресловутый «турборежим» был связан с пониманием того, что рано или поздно депутаты от правящего большинства задумаются о собственных интересах, а интересы Зеленского и ближайшего окружения перестанут их интересовать.
Ведь кто такие в большинстве своем депутаты-«слуги»? Это случайные люди, которые просто использовали Зеленского для того, чтобы попасть в парламент – точно так же, как Зеленский использовал инфантилизм, наивность и безответственность своих избирателей для попадания в кресло президента. Зеленский для таких депутатов – не лидер, а лифт. Лифт, который уже приехал на нужный этаж.
При этом никакого выхода из ситуации у президента нет. Распустить парламент? Провести досрочные выборы? Но кого наберет Зеленский в новый список «Слуг народа»? Кого может набрать человек, у которого нет политических взглядов и понимания того, как нужно реформировать и развивать страну? Который воспринимает политику как серию телевизионных роликов?
Только новых случайных людей, для которых он опять сыграет роль лифта. Людей, которые разбегутся сразу же, как только поймут, какие возможности открывает для них работа в парламенте.
Для того, чтобы было иначе, Зеленский должен начать работать не со случайными людьми и не с командой своего сатирического шоу. Он должен начать работать с единомышленниками.
Но общность взглядов должна подразумевать наличие взглядов у первого лица. В противном случае придется всегда работать лифтом.

Німецька ділова газета Handelsblatt стверджує , що Федеральне агентство з мереж відхилить заявку компанії Nord Stream 2 AG на виведення «Північного потоку-2» з дії норм газової директиви Європейського союзу.
В агентстві не погодилися із логікою компанії, керівники якої стверджують, що поняття «завершення будівництва» – адже «Північний потік-2» досі не добудований – не потрібно інтерпретувати в технічному сенсі, а потрібно звертати увагу на час інвестування у проєкт. Але це дивний аргумент – адже якщо будівництво не є завершеним, так це й означає, що воно не є завершеним. А не підкорятися вимогам газової директиви Європейського союзу можуть тільки ті трубопроводи, які добудовані до 23 травня 2019 року. Будівництво «Північного потоку-2» тоді ще тривало.
Варто нагадати читачеві, в чому сенс газової директиви ЄС і чому вона є такою важливою для України. Сенс цієї директиви в тому, що газопроводи на території Європейського союзу повинні належати незалежним компаніям, а не постачальникам сировини – отже, «Газпром» позбавляється можливості володіти «Північним потоком-2». І до того ж кожен такий газопровід повинен надавати рівний доступ різним постачальникам – отже, «Газпром» не зможе завантажити його на повну потужність. І необхідність в газовому транзиті через Україну – причому в досить об’ємному газовому транзиті – збережеться і після закінчення будівництва «Північного потоку-2».
Однак головним завданням будівельників альтернативних маршрутів – і про це завдання свого часу говорили і президент Росії Володимир Путін, і керівники «Газпрому» – було домогтися повного припинення транзиту російського газу по українській газотранспортній системі. Кремль був готовий вкладати у ці трубопроводи мільярди доларів, їхнім найбільш високопоставленим лобістом був сам Путін, який вирушав з візитом до столиць країн-учасниць проєктів і переконував їхніх керівників не відмовлятися від транзиту російського газу, пропонував вигідні умови. А чому?
Не тільки тому, що український бюджет у разі остаточного припинення транзиту позбавлявся величезних сум гарантованих доходів. Але ще й тому, що у разі ширшого військового протистояння з Україною економічні ризики для Росії було б мінімізовано, російський газ безперешкодно продовжив би надходити по альтернативних маршрутах. І в такій ситуації в Кремлі могли б без особливого збитку для «Газпрому» планувати атаку вже не тільки на Донецьк і Сімферополь, які нині окуповані внаслідок збройної агресії Росії, а й і на Дніпро, і на Київ, і на Львів.
Ось чому зупинка будівництва «Північного потоку-2» стала для України не стільки питанням економічного прибутку, скільки у буквальному сенсі слова питанням виживання. Ось чому кожний новий дозвіл на продовження будівництва перетворювалося на справжню битву. І в цьому сенсі позиція Данії тривалий час призупинила будівництво «Північного потоку-2», мала вирішальне значення. «Північний потік-2» потрапив у пастку європейської газової директиви і фактично позбувся того сенсу, заради якого все й і починалося.
А там і санкції США – санкції, які фактично зупинили будівництво. Після оголошення цих санкцій у «Газпромі» стверджували, що добудують «Північний потік-2» самостійно, без участі західних компаній. А насправді?
А насправді ми продовжуємо стежити за дивною подорожжю російського корабля-трубоукладача «Академік Черський». Саме це судно після відмови західних компаній від участі у добудові трубопроводу вирушило до місця будівництва і керівники «Газпрому» переконували, що воно здатне успішно завершити проєкт. Але кілька днів тому «Академік Черський» змінив маршрут і відправився у зворотному напрямку.
Можливо, тому, що це судно насправді не може бути використано для добудови «Північного потоку-2». Чи тому, що в Кремлі вирішили, що після потрапляння проєкту під норми газової директиви Євросоюзу і на тлі драматичного зниження цін на нафту – а значить, і на газ – немає ніякого сенсу витрачати гроші на здійснення великої антиукраїнської мрії Володимира Путіна? Radiosvoboda.org

Конфлікт мерів українських міст із президентом Володимиром Зеленським - це не тільки наслідки «втоми» від карантину і нерозуміння - або, вірніше, розуміння його наслідків для економіки у цілому, для малого і середнього бізнесу та місцевих бюджетів.
Це ще і свідчення продовження деградації і розбалансування української управлінської машини і держави в цілому. Це розбалансування почалося з дня обрання Володимира Зеленського президентом України і триватиме до останнього дня його правління. Це - теж короновірус, тільки політичний. І його наслідки для країни можуть бути ще більш серйозними, ніж наслідки страшної епідемії.
Як правило, коли ми говоримо про це розбалансування, ми згадуємо про непрофесіоналізм президента та його команди, нерозуміння ними засадничих політичних законів, невміння керувати. Все це є, звичайно ж. Але найголовніша причина – це зовсім не некомпетентність.
Найголовніша причина - це цинізм, абсолютний, всепоглинаючий цинізм, який притаманний і владі, і багатьом її прихильникам.
Ось подивіться. Населення і так не дуже вірить у небезпеку короновіруса і проклинає карантин, який позбавляє людей доходів. Не будемо забувати, що ми живемо в не дуже розвиненій країні із малограмотним, але самовпевненим населенням, схильним до конспірології. Населення весь час намагається зрозуміти, хто ж придумав проклятий короновірус, щоб на ньому нажитися. І раптом виявляється, що точно так думають і представники самої влади, які не відмовляють собі у обідах в ресторані у той час, коли всі інші повинні сидіти вдома. Ну якщо вже представники влади не бояться короновіруса, так чого боятися всім іншим - і втрачати доходи?
Люди просто не замислюються над тим, що серед представників влади можуть бути точно такі ж самі безграмотні невігласи, як і серед тих, хто за таких «слуг народу» голосує. Вони впевнені, що якщо працює «Велюр», значить, у владі не бояться короновірусу. Значить, просто заробляють гроші. Чому їм можна, а мені не можна?
Те, що у владі - «нові обличчя», які потрапили туди зовсім випадково, те, що рівень компетентності депутата або міністра нічим не відрізняється від рівня компетентності і знань виборця, громадян не обходить. Вони не розуміють, що таке професіоналізм. Вони впевнені, що їхнє голосування, як у казці, створює компетентність.
Так один обід буквально знищує зусилля щодо запобігання епідемії, починає нівелювати досягнуті результати. Нікому не можна пояснити, що ми маємо справу з дурістю і цинізмом - тим більше, коли президент загрожує мерам, а не власним соратникам, що порушують карантин. І тепер ми можемо сподіватися вже не на зусилля влади, не на розуміння суспільства, а на те, що фактичне нівелювання карантину не призведе до збільшення кількості важких хворих і померлих. Просто сподіватися на диво. Як це у нас і заведено.
Бо якщо не буде ані дива, ані карантину в його розумних межах, тоді загинуть і тисячі людей, і економіка. А Україна перетвориться на бідний «чумний барак» Європи. Espreso.tv

В інші роки рішення американського президента про призначення нового посла в Україні могло б зацікавити виключно українських політиків і дипломатів. У самих Сполучених Штатах, не кажучи вже про решту світу, таке призначення незмінно загубилося б у купі новин, бо не мало б особливого значення у порівнянні з ключовими дипломатичними номінаціями у європейських столицях, Москві або Пекіні.
Але зараз спостерігачі говорять не тільки про фігуру посла, а й про сам факт появи нового керівника американського дипломатичного представництва у Києві. Посла США в українській столиці немає вже майже рік - після того, як в травні 2019, ще до закінчення терміну своїх повноважень з Києва поїхала Марі Йованович, відставки якої публічно вимагали представники найближчого оточення президента США, серед яких був навіть його  син. Незабаром посла, призначену на цю посаду ще у період президентства попередника Трампа Барака Обами, звинуватить у нелояльності і сам президент. Більш того, виявиться, що про Йованович під час знаменитої телефонної розмови з Трампом буде негативно відгукуватися і недосвідчений у політиці і дипломатії український президент Володимир Зеленський. А сама Йованович з мало кому відомого в Вашингтоні дипломата перетвориться на одного з ключових свідків на слуханнях щодо імпічменту президента США. Більш того, навіть після її від'їзду посольство в Києві не перестало бути епіцентром протистояння американських дипломатів і Білого дому. Тимчасовий повірений у справах США у Києві Вільям Тейлор, який вже очолював посольство у 2006-2009 роках, теж став одним з учасників процесу імпічменту і підтвердив, що президент США тиснув на президента України з питання про початок розслідування проти компанії, у якій працював син конкурента Трампа, колишнього віце-президента США Джозефа Байдена.
Саме тому рішення про кандидатуру нового американського посла в Україні виявилася настільки важливим призначенням напередодні президентських виборів у США. Додамо до цього, що на Заході зараз навряд чи розуміють, яку саме політику на російському напрямку збирається здійснювати адміністрація Володимира Зеленського і який вплив на очільника держави має його давній покровитель, олігарх Ігор Коломойський, важлива мішень американського правосуддя. Так що новому послу доведеться думати і про те, щоб мінімізувати результати скандалу з тиском Трампа на Зеленського, і про те, щоб продемонструвати такий рівень підтримки, який допоможе самому Зеленському більш реалістично подивитися на навколишній світ і впоратися з новими викликами.
Спостерігачі вважають, що у нового посла, відставного генерала Кіта Дейтона, це може вийти. Новий призначенець - досвідчений професіонал у сфері безпеки, який обіймав відповідальні посади на Близькому Сході. Саме тому війна на Донбасі аж ніяк не стане для нього незвичайним досвідом. Крім того, Дейтон - сильний аналітик, який до свого призначення очолював Європейський центр з питань безпеки імені Джорджа Маршалла, один з провідних американських інтелектуальних центрів в Європі. При цьому Дейтон вже був запрошений Пентагоном для допомоги у здійсненні військових реформ в Україні під час президентства Петра Порошенка. Отже, не можна сказати, що Україна буде для нього новим місцем докладання зусиль. І вже напевно не новою темою для Кіта Дейтона стане російський тиск на країни пострадянського простору.
Можна сказати, що Дональд Трамп зробив вибір на користь людини, до якої не буде претензій у конгресменів і яка не буде напередодні американських виборів сприйматися у Вашингтоні та Києві як лобіст особистих інтересів глави держави. Після скандалу з тиском на Зеленського, в який втягнули посольство в Києві, це найбільш логічне рішення з усіх можливих. І з огляду на те, що президент США аж ніяк не завжди прагне до логічних рішень, можна констатувати, що цього разу Україні просто пощастило. Vot-tak.tv

Конфликт мэров украинских городов с президентом Владимиром Зеленским – это не только отражение «усталости» от карантина и непонимания – или, вернее, понимания его последствий для экономики в целом, для малого и среднего бизнеса и местных бюджетов.
Это еще и свидетельство продолжения деградации и разбалансирования украинской управленческой машины и государства в целом. Это разбалансирование началось со дня избрания Владимира Зеленского президентом Украины и будет продолжаться до последнего дня его правления. Это – тоже короновирус, только политический. И его последствия для страны могут быть еще более серьезными, чем последствия страшной эпидемии.
Как правило, когда мы говорим об этом разбалансировании, мы упоминаем о непрофессионализме президента и его команды, непонимании ими основополагающих политических законов, неумении управлять. Все это есть, конечно же. Но самая главная причина – вовсе не некомпетентность.
Самая главная причина – это цинизм, абсолютный, всепоглощающий  цинизм, который присущ и власти, и многим ее сторонникам.
Судите сами. Население и так не очень верит в опасность короновируса и проклинает карантин, который лишает людей доходов. Не будем забывать, что мы живем в не очень развитой стране с малограмотным, но самоуверенным населением, склонным к конспирологии. Население все время пытается понять, кто же придумал проклятый короновирус, чтобы на нем нажиться. И вдруг оказывается, что точно также думают и представители самой власти, которые не отказывают себе в обедах в ресторане в то время, когда все остальные должны сидеть дома. Ну уж раз представители власти не боятся короновируса, то чего бояться всем остальным – и терять доходы?
Людям просто не приходит в голову, что среди представителей власти могут быть точно такие же безграмотные невежды, как и среди тех, кто за таких «слуг народа» голосует. Они уверены, что раз работает «Велюр», значит, во власти не боятся короновируса. Значит, просто зарабатывают деньги. Почему им можно, а мне нельзя?
То, что во власти – «новые лица», которые попали туда совершенно случайно, то, что уровень компетентности депутата или министра ничем не отличается от уровня компетентности и знаний избирателя, граждан не волнует. Они не понимают, что такое профессионализм. Они уверены, что их голосование волшебным образом сообщает компетентность.
Так один обед буквально уничтожает усилия по предотвращению эпидемии, начинает нивелировать достигнутые результаты. Никому не объяснишь, что мы имеем дело с глупостью и цинизмом – тем более, когда президент грозит мэрам, а не собственным соратникам, которые нарушают карантин. И теперь мы можем надеяться уже не на усилия власти, не на понимание общества, а на то, что фактическое нивелирование карантина не приведет к увеличению количества тяжелых больных и умерших. Просто надеяться на чудо. Как это у нас и принято.
Потому что если не будет ни чуда, ни карантина в его разумных пределах, то тогда погибнут и тысячи людей, и экономика. А Украина превратится в нищий «чумной барак» Европы.

Очільник офісу президента України Андрій Єрмак запропонував надати «імпульс» переговорам у Мінську і для цього підвищити рівень представництва у контактній групі. Заступником голови Мінської групи стане віце-прем'єр Олексій Резніков, до кожної підгрупи увійдуть представники України на рівні не нижче заступників міністра, можливою є участь «керівників кількох профільних комітетів» українського парламенту. При цьому Єрмак поки що не знає, чи готова до такого розширення представництва у Мінську російська сторона. Але сподівається на це і вважає, що у такому випадку «переговори стануть ефективними».
Але чому? Уявімо собі навіть, що російській стороні сподобаються пропозиції Андрія Єрмака, заступником Бориса Гризлова у контактній групі стане якийсь російський міністр або навіть віце-прем'єр, у підгрупах з'являться заступники міністрів і депутати Державної Думи. Яке все це має значення, якщо в Москві всі питання, що пов'язані з війною з Україною вирішує особисто Володимир Путін. Путін, який не збирається закінчувати війну на Донбасі і використовує її як важіль тиску на Зеленського і українське суспільство. Путін, який постійно вимагає від Києва одного - прямих переговорів із представниками маріонеткових адміністрацій. Путін, який продовжує розраховувати на підкорення України - особливо зараз, коли наша країна опинилася на краю економічної прірви. Яке в такому випадку має значення персональний підбір членів делегацій у Мінську, якщо їхні зустрічі все одно не можуть призвести до врегулювання конфлікту? Якщо у Кремлі для цього немає ані політичної волі, ані бажання?
Для Андрія Єрмака значення є - адже свої ініціативи він пропонує не тільки міжнародної громадськості, але і президенту Володимиру Зеленському. Єрмаку важливо демонструвати Зеленському свою ефективність, показувати, що «ось-ось» і питання врегулювання ситуації на Донбасі буде зрушено з мертвої точки. Від цього залежать обсяги влади і впливу Єрмака в Україні. За великим рахунком, імітація врегулювання на Донбасі - його дорога до влади.
І для Володимира Зеленського значення є. Главі держави необхідно доводити своїм прихильникам, що він не бреше їм, коли обіцяє припинити війну. Що війну дійсно можна зупинити, якщо знайти «правильний підхід» до Путіна. Що переговори мають якийсь сенс. Що в часи попереднього президента «розмовляли не так» і «не переставали стріляти». Можливо, і сам Зеленський в це щиро вірить. А може, просто займається імітацією. Адже імітація - це і є його дорога до влади. І виходить, що імітація Єрмака просто допомагає Зеленському демонструвати власний театр ілюзій. При цьому війна триватиме, люди - гинути, Україна - розкладатися і деградувати. Щоб стати легкою здобиччю для Путіна.
Ну і на довершення - просто для інформування пана Єрмака, який тільки недавно зайнявся політикою - зауважу, що російським представником в Мінській групі з часу її створення був діючий політик, а не відставник, як з української. Спочатку - посол Росії в Україні Михайло Зурабов, який до того ж був спеціальним представником президента Росії з розвитку торгово-економічних відносин з Україною. А потім - член Ради безпеки Росії Борис Гризлов. Більш впливової інстанції, ніж Рада безпеки, в Росії просто не існує. Вище тільки сам Путін.
І саме Путін через півроку після відрядження Гризлова до контактної групу вивів його зі складу членів Радбезу. Вивів саме тому, що йому не потрібен ані впливовий чиновник в Мінську, ані мінське врегулювання, ані припинення війни. Espreso.tv

Белорусское внешнеполитическое ведомство лишило аккредитации съемочную группу российского Первого канала за репортажи о распространении в стране эпидемии смертельного коронавируса. Журналисты Первого канала – а его программы могут смотреть не только подданные Владимира Путина, но и подданные Александра Лукашенко – рассказали зрителям о последствиях отсутствия ограничений во время пасхальных праздников и «республиканского субботника», вспышке болезни в небольшом городке Столбцы под Минском и прочих печальных реалиях жизни в стране, жители которой стали заложниками дурости и равнодушия стареющего «совкового» диктатора. И предупредили, что это может быть только началом кошмара: если не будет ограничительных мер, белорусская система здравоохранения просто не выдержит.
У журналистов Первого канала, по большому счету, просто нет выбора. Они вынуждены говорить правду о том, что происходит с коронавирусом просто потому, что если начать хвалить Лукашенко и скрывать факты, это поставит под сомнение меры, которые предпринимаются в России. Более того, можно предположить что Александр Лукашенко избрал такую стратегию (не)борьбы с коронавирусом именно для того, чтобы поставить эти меры под сомнение. Чтобы показать: в то время, когда «великий и ужасный» Владимир Путин самоизолировался в ново-огаревском бункере он, Лукашенко, бесстрашно ездит по своей стране, утверждает, что никакой опасности нет и даже готовится к параду – несмотря на отмену мероприятия в российской столице.
Таким образом, именно Лукашенко оказывается прямым наследником советских бонз – тех самых, что забрасывали немецкие танки телами советских солдат или проводили первомайские демонстрации после Чернобыля. В Советском Союзе ценность человеческой жизни стремилась к нулю и, конечно, никакой генеральный секретарь ЦК никогда не отменил бы парад или демонстрацию из-за какого-то там невидимого коронавируса, даже если бы знал, что в результате вымрут города. Торжественное заседание, парад, демонстрация – во всем этом ритуале, дотошно копировавшем церковные обряды, был смысл существования коммунистической бессмыслицы. И эта бессмыслица всегда гордилась именно тем, что никогда не пасовала перед ритуалом. Заседание – в метро, с парада – на фронт, а есть ли у участников парада оружие, чтобы обороняться от врага, к делу отношения не имеет. Главное – промаршировали перед вождем.
И в этом смысле Лукашенко действительно получает почетный приз в виде парада, получает патент на дальнейшее умерщвление белорусов. Но, конечно, интереснее всего ответить на вопрос – почему он, а не Путин?
Как это ни парадоксально прозвучит, но дело не в самих диктаторах. Дело в 90-х – тех самых «проклятых 90-х», которые вызывают такое раздражение у Путина и «запутинцев». Тех самых 90-х, которые были в России и которых фактически не было в Беларуси.
Эти 90-е установили новые «красные линии» именно с точки зрения понимания ценности человеческой жизни, начали процесс излечения общества от сталинизма, прерванный появлением Путина. Именно поэтому сформировалось четкое понимание того, что первомайская демонстрация во время Чернобыля это преступление, а не доблесть. Именно поэтому еще в начале своего правления Путин так опростоволосился с «Курском». Именно поэтому российское общество так реагировало на Буденновск, Дубровку, Беслан. Именно поэтому российские власти прячут могилы погибших в Украине и Сирии и не позволяют своим пропагандистам рассказывать правду о жертвах новых кремлевских войн. Путин может позволить себе многое – но не демонстративное пренебрежение к жизням россиян.
И именно поэтому Лукашенко оказался сегодня лучшим учеником  людоеда, приветствовавшего участников первого победного парада и никогда не задумывавшегося о цене своих побед. И преуспевшего в этом настолько, что даже спустя десятилетия его осиротевшие подданные романтически распевали «мы за ценой не постоим».
Вот это – «мы за ценой не постоим» - и было советской нормой. И осталось трагической нормой доживающего свое постсовка. Graniru.org

Напередодні 75-ї річниці перемоги у Другій Світовій війні президенти Латвії, Естонії та Литви нагадали світу, що окупація їхніх країн продовжилася і після краху гітлеризму.
Тільки це була вже не нацистська, а радянська окупація.
Нагадування балтійських президентів змушує подивитися на підсумки Другої Світової війни куди більш реалістично, ніж так, як це роблять в Москві і з чим готовий погодитися багато хто на Заході і у пострадянських країнах. По-перше, доводиться згадати, що до 22 червня 1941 року радянський режим був союзником нацизму і у згоді з Гітлером окупував і анексував як частини окремих країн Європи, так і цілі держави. І це при тому, що у анексії країн Балтії не було ніякої стратегічної необхідності, адже на момент окупації на їхній території вже перебували радянські війська і військові бази. До того ж сам вступ СРСР у війну на боці демократичного світу був вимушеним і стався через «віроломний», як любила підкреслювати радянська пропаганда, напад Гітлера на СРСР. Тобто Гітлер підірвав віру Сталіна у свою миролюбність! Який ідіот цей кривавий генералісимус!
По-друге, доводиться визнати, що і після перемоги велика частина Європи свободи не отримала, а балтійські країни так и просто залишилися частиною країни-окупанта. При цьому окупація Сталіна мало в чому відрізнялася від окупації Гітлера - від репресій проти корінного населення і політичних опонентів і до масового переселення «колоністів», які повинні були змінити демографічний баланс в окупованих країнах. До речі, сьогодні ті ж методи в Криму застосовує гідний спадкоємець нацизму і більшовизму - клептократичний режим Путіна.
По-третє, доводиться згадати, що сам факт окупації і анексії був офіційно визнаний не тільки у самих балтійських країнах, але і вищим керівництвом Радянського Союзу. Саме Державна Рада СРСР визнала відновлення незалежності Латвії, Литви та Естонії. При цьому постанову цього органу було схвалено як президентом СРСР, так і президентом Російської Федерації - республіки, яка підтримала відновлення незалежності балтійських країн ще до рішення керівництва Радянського Союзу.
Таким чином, Путін і його оточення не просто намагаються нахабно переписати історію Другої Світової, а й відмовляються від політичних рішень власної держави. Що, знову-таки, відбувається аж ніяк не вперше. Але це не означає, що Путіну і його співвітчизникам не потрібно нагадувати про правду, про те, що відбувалося насправді.
І тим більше варто це робити у день річниці перемоги у Другій Світовій війні. Президенти балтійських країн обрали правильну дату.

9 травня 1981 роки я, тоді ще 14-річний школяр, прийшов на відкриття нової будівлі Українського державного музею Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років на Печерських пагорбах. Рух було перекрито: від комплексу щойно від'їхав кортеж Леоніда Брежнєва. Брежнєв - йому залишалося жити всього півтора року - був головною фігурою на церемонії і учасники відкриття музею вшановували його, скромного офіцера воєнних часів, як одного з полководців Другої Світової. Але це вже було настільки звичним атрибутом останніх років правління Брежнєва, що я просто не помітив ритуальних улесливих промов.
Шок чекав мене вже під час екскурсії по музею, у залі бойової слави. Там, у цоколі монумента Батьківщини-матері, золотими літерами по білому мармуру, були вибиті прізвища героїв Радянського Союзу - учасників війни. І що ж я побачив нагорі?
Зображення чотирьох зірок героя і напис:
Брежнєв Леонід Ілліч
Жуков Георгій Костянтинович.
Брежнєв дійсно тоді вже був тричі героєм Радянського Союзу і героєм соціалістичної праці (через півроку він отримає ще одну зірку героя і «вознесеться» над маршалом Жуковим, який був «усього лише» чотири рази героєм Радянського Союзу). Але ось тільки маршал Жуков, три з чотирьох своїх зірок отримав за участь у бойових діях і дві - під час Другої Світової війни (четверту - за придушення антикомуністичного та антиімперського повстання у Будапешті). А Брежнєв вперше став героєм Радянського Союзу вже тоді, коли був генеральним секретарем ЦК. Пізніше присвоїв собі звання маршала і навіть нагородив себе самого орденом «Перемога» - у порушення статуту самої нагороди (після смерті Брежнєва його родичам довелося повернути орден). І ось - кульмінація.
Так я отримав дуже хороший - і наочний - урок фальсифікації історії Другої Світової війни. І якщо задуматися, всі ці 75 років були - і залишаються - битвою правди і фальсифікації. Це теж фронт і теж спадщина цієї страшної війни.
Кажуть, що історію війни завжди пишуть переможці. Але переможці - аж ніяк не завжди фальсифікатори. А у Радянському Союзі - і у путінській Росії –  це саме так.
З історії війни викреслювали цілі розділи. З вулиць радянських міст виганяли інвалідів, які пожертвували своїм здоров'ям, своїми руками і ногами заради перемоги. Засипали Бабин яр – щоб забули про незручний Голокост. Намагалися перетворити війну на перемогу російського народу – так, ніби громадяни інших національностей не воювали й не гинули. І тоді, коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати - і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія».
А насправді перемога у будь-якій війні - це не «свято зі сльозами на очах», як співається у радянській пісні. Це усього лише можливість плачу в тиші, без страху завтра загинути самому й втратити близьких. Без бомбардувань, боїв і концентраційних таборів. Але із розумінням, що все це було вчора. Це можливість плачу серед руїн, на які перетворилася вся Європа - і Україна також. Це можливість плачу серед «похоронок», які були у кожній родині. Це зараз здається, що перемога - це святкові салюти. А тоді люди, які пережили обстріли і бомбардування, божеволіли від кожного салюту - як зараз бояться салютів наші співвітчизники, що пережили російські обстріли.
Але все ж найголовніше у перемозі - це правда про війну і про всю її нелюдяність. Тому що якщо цю правду приховувати і не вистраждати, потім обов'язково з'являється бажання воювати і вбивати.
Радянське керівництво і його російські спадкоємці зробили все можливе, щоб приховати цю правду і підмінити її пропагандистською тріскотнею. Ось чому українці відзначають 75-ту річницю перемоги у країні, яка продовжує воювати. Територію якої окуповують і обстрілюють, громадян - вбивають і позбавляють завтрашнього дня. У країні, яка стала жертвою агресії у нібито мирний час.
У країні, яка стала жертвою десятиліть брехні про війну. Radiosvoboda.org

9 мая 1981 года я, тогда еще 14-летний школьник, пришел на открытие нового здания Украинского государственного музея Великой Отечественной войны 1941-1945 годов на Печерских холмах. Движение было перекрыто: от комплекса только что отъехал кортеж генерального секретаря ЦК КПСС, председателя президиума Верховного Совета СССР Леонида Брежнева. Брежнев – ему оставалось жить всего полтора года – и был главной фигурой на церемонии и участники открытия музея чествовали его, скромного офицера военных времен, как одного из полководцев Второй Мировой. Но это уже было настолько привычным атрибутом последних лет правления Брежнева, что я просто не заметил ритуальных подобострастных речей.
Шок поджидал меня уже во время экскурсии по музею, в зале боевой славы. Там, в цоколе монумента Родины-матери, золотыми буквами по белому мрамору, были выбиты фамилии героев Советского Союза – участников войны. И что же я увидел на самом верху?
Изображение четырех звезд героя и надпись:
Брежнев Леонид Ильич
Жуков Георгий Константинович.
Брежнев действительно тогда уже был трижды героем Советского Союза и героем социалистического труда (еще через полгода он получит еще одну звезду героя и «вознесется» над маршалом Жуковым, который был «всего лишь» четырежды героем Советского Союза). Но вот только маршал Жуков, по крайней мере, три из четырех своих звезд получил за участие в военных действиях и две – во время Второй Мировой войны (четвертую – за подавление антикоммунистического и антиимперского восстания в Будапеште). А Брежнев в первый раз стал героем Советского Союза уже когда был генеральным секретарем ЦК. Позже присвоил себе звание маршала и даже наградил себя самого орденом «Победа» - в нарушение устава самой награды (после смерти Брежнева его родственникам пришлось вернуть орден). И вот – кульминация. В зале боевой славы музея этот человек, который был политработником и получил генеральские погоны только в самом конце войны, был на первом месте – перед всеми маршалами, генералами, перед знаменитыми летчиками, танкистами, артиллеристами.
Так я получил очень хороший – и очень наглядный урок фальсификации истории Второй Мировой войны. И если призадуматься, то все эти 75 лет были – и остаются – сражением правды и фальсификации. Это тоже фронт и тоже наследие этой страшной войны.
Говорят, что историю войны всегда пишут победители. Но победители – отнюдь не всегда фальсификаторы. А в Советском Союзе – и в путинской России – дело обстоит именно так.
Из истории войны вымарывали целые главы. С улиц советских городов изгоняли инвалидов, которые пожертвовали своим здоровьем, своими руками и ногами ради победы. И тогда, когда реальные события подзабылись и инвалиды исчезли, стали праздновать – и допраздновались до путинского «победобесия».
А на самом деле победа в любой войне – это не «праздник со слезами на глазах», как поется в советской песне. Это всего лишь возможность плача в тишине, без страха завтра погибнуть самому и потерять близких. Без бомбежек, сражений и концентрационных лагерей. Но с пониманием, что все это было вчера. Это возможность плача среди руин, в которые превратилась вся Европа – и Украина в том числе. Это возможность плача среди «похоронок», которые были в каждой семье. Это сейчас кажется, что победа – это праздничные салюты. А тогда люди, которые пережили обстрелы и бомбардировки, сходили с ума от каждого салюта – как сейчас боятся салютов наши соотечественники, пережившие российские обстрелы.
Но все же самое главное в победе – это правда о войне и обо всей ее бесчеловечности. Потому что если эту правду скрывать и не выстрадать, потом обязательно появляется желание воевать и убивать.
Советское руководство и его российские наследники сделали все возможное, чтобы скрыть эту правду и подменить ее пропагандистской трескотней. Вот почему мы отмечаем 75-ю годовщину победы в стране, которая продолжает воевать. Территорию которой оккупируют и обстреливают, граждан – убивают и лишают завтрашнего дня. В стране, которая стала жертвой агрессии в как будто бы мирное время.
В стране, которая стала жертвой десятилетий лжи о войне.  

Протягом 1988-1994 років на британському телебаченні і радіо існувала заборона на трансляцію виступів представників екстремістських угруповань Північної Ірландії - як католиків, так і протестантів. Прем'єр-міністр Маргарет Тетчер і її наступник Джон Мейджор вважали, що не можна заохочувати терор. Заборону було знято тільки після початку мирного процесу в Ольстері.
Зрозуміло, що ця заборона і тоді, і зараз сприймалася, м'яко кажучи, неоднозначно. І не тільки журналістами, які вважали, що влада зазіхає на свободу слова, на їхнє право розмовляти з тими, з ким вони вважатимуть за потрібне. Але і багатьма прихильниками екстремістів - як католиками, так і протестантами. Прихильники республіканців вважали, що вони мають право на насильство, якщо вже не вдається відновити територіальну цілісність Ірландії мирним шляхом. Прихильники лоялістів були переконані, що потрібно захищати цілісність Сполученого Королівства - якщо вже сама влада діє не так жорстко, як їм хотілося б. Те, що в результаті гинули мирні люди, мало кого цікавило. Для радикалів життя їхніх співвітчизників - тим більше коли це представники протилежного табору - це усього лише політичний інструмент. Не більше того. І саме з цим не могла погодитися «залізна леді». Вона була категорично проти того, щоб віддавати екстремістам право на насильство, та ще й легітимізувати їхні дії у медіа.
Але - якщо так задуматися - а чим ризикувала тоді Тетчер? Мінімум - сплеском терору в Ольстері. Максимум - і це тоді було фантастикою - втратою Північної Ірландії. Але в цілому Великій Британії як державі нічого не загрожувало і не могло загрожувати. Я вам більше скажу: Англія залишиться Англією навіть якщо раптом втратить і Північну Ірландію, і Шотландію, і навіть Уельс.
З Україною зовсім інша ситуація. Коли ми легітимізуємо окупацію, коли ми посміхаємося різним там Поклонським - ми ставимо під сумнів саме майбутнє існування нашої держави як такої. Тим більш, що у нашій країні не так вже й мало прихильників «русского мира». І вже тим більше чимало тих, кому все одно. Тому я думаю не про цих людей. Якщо Україна перетвориться на Український федеральний округ Російської Федерації, вони цього навіть не помітять.
Гордон буде все так само брати інтерв'ю. Тільки стане набагато обережнішим. «95 квартал» придумає нових «Сватів». У маршрутках, як і зараз, буде працювати «Русское радио», а пасажири - обговорюватимуть підвищення пенсій і проклятих американців. На уроках історії стануть розповідати, як мазепинці, петлюрівці, бандерівці і «порохоботи» намагалися перешкодити віковій дружбі російського і українського народів - але нічого у них не вийшло.
Проблеми виникнуть тільки у українських патріотів. Одних знищать . Інших посадять. Третіх виженуть. Тих, хто залишиться, перетворять на жебраків-маргіналів. Канал «Інтер» про це не розповість. У нього будуть інші новини.
Я не намагаюся в чомусь переконати цих патріотів, серед яких є і мої колеги, що вважають - можна брати інтерв'ю у Поклонської, адже це свобода слова. І є прихильники влади, які вірять, що з Росією можна про щось домовитися. Я просто попереджаю їх про наслідки їх власної короткозорості. Не тільки про наслідки для держави, а й про наслідки для них самих, для їхніх сімей, для їхніх батьків і дітей. Буде практично те ж саме, що в Криму і на Донбасі. Тільки гірше.
І якщо вас не дуже цікавить доля України, дорогі друзі, так подумайте хоча б про себе. Зрозумійте, що ви захищаєте нашу країну для вашого ж власного блага, для вашої безпеки. Для вашої можливості вижити і жити. Україна - це не абстрактне поняття. Україна - це не Гордон, не Зеленський, навіть не виборці Зеленського і не глядачі Гордона.
Україна - це кожен з нас. Espreso.tv

На протяжении 1988-1994 годов на британском телевидении и радио существовал запрет на трансляцию выступлений представителей экстремистских группировок Северной Ирландии – как католиков, так и протестантов. Премьер-министр Маргарет Тэтчер и ее преемник Джон Мейджор считали, что нельзя поощрять террор. Запрет был снят только после начала мирного процесса в Ольстере.
Понятно, что этот запрет и тогда, и сейчас воспринимался, мягко говоря, неоднозначно. И не только журналистами, которые считали, что власть покушается на свободу слова, на их право разговаривать с теми, с кем они посчитают нужным. Но и многими сторонниками экстремистов – как католиками, так и протестантами. Сторонники республиканцев считали, что они имеют право на насилие, раз уж не удается восстановить территориальную целостность Ирландии мирным путем. Сторонники лоялистов были убеждены, что нужно защищать целостность Соединенного Королевства – раз уж сама власть действует не так жестко, как им хотелось бы. То, что в результате гибли мирные люди, мало кого интересовало. Для радикалов жизни их соотечественников – тем более когда это представители противоположного лагеря – это всего лишь политический инструмент. Не более того. И именно с этим не могла согласиться «железная леди». Она была категорически против того, чтобы отдавать экстремистам право на насилие, но и легитимировать это их право в медиа.
Но – если так призадуматься – а чем рисковала тогда Тэтчер? Минимум – всплеском террора в Ольстере. Максимум – и это тогда было из области фантастики – потерей Северной Ирландии. Но в целом Великобритании как государству ничего не угрожало и не могло угрожать. Я вам больше скажу: Англия останется Англией даже если вдруг потеряет и Северную Ирландию, и Шотландию, и даже Уэльс.
С Украиной совершенно другая ситуация. Когда мы легитимизируем оккупацию, когда мы улыбаемся всяческим Поклонским – мы ставим под вопрос само будущее существование нашего государства как такового. Тем более, что в нашей стране не так уж мало сторонников «русского мира». И уж тем более немало тех, кому все равно. Поэтому я думаю не об этих людях. Если Украина превратится в Украинский федеральный округ Российской Федерации, они этого даже не заметят.
Гордон будет все также брать интервью. Только станет намного осторожнее. «95 квартал» придумает новых «Сватов». В маршрутках все также будет работать «Русское радио».а пассажиры – обсуждать повышение пенсий и проклятых американцев. На уроках истории станут рассказывать, как мазепинцы, петлюровцы, бандеровцы и «порохоботы» пытались помешать вековой дружбе русского и украинского народов – но ничего у них не получилось.
Проблемы возникнут только у украинских патриотов. Одних убьют. Других посадят. Третьих выгонят. Тех, кто останется, превратят в нищих маргиналов. Канал «Интер» об этом не расскажет. У него будут другие новости.
Я не пытаюсь в чем-то переубедить этих патриотов, среди которых есть и мои коллеги, которые считают, что можно брать интервью у Поклонской. И есть сторонники власти, которые верят, что с Россией можно о чем-то договориться. Я просто предупреждаю их о последствиях их собственной близорукости. Не только о последствиях для государства, но и о последствиях для них самих, для их семей, для их родителей и детей. Будет практически то же самое, что в Крыму и на Донбассе. Только хуже.
И если вас не очень интересует судьба Украины, дорогие друзья, то подумайте хотя бы о себе. Поймите, что вы защищаете нашу страну для вашего же собственного блага, для вашей безопасности. Для вашей возможности выжить и жить. Украина – это не абстрактное понятие. Украина – это не Гордон, не Зеленский, даже не избиратели Зеленского и не зрители Гордона.
Украина – это каждый из нас.

Сьогодні український парламент має проголосувати у другому читанні за закон, який унеможливить повернення раніше націоналізованих банків їхним колишнім власникам. Тобто - унеможливить, щоб «Приват», який був фактично розорений його господарями і врятований грошима мільйонів українських платників податків, було повернуто Ігорю Коломойському.
Коломойський багато поставив на повернення цього банку. Це для нього не тільки питання фінансового виживання - адже завдяки перемозі Володимира Зеленського на президентських виборах Коломойський отримав такі можливості для збагачення, які і не снилися йому у минулому. Це ще й питання принципу. Це бажання довести: не українському народу вирішувати, що буде з фінансовою системою країни, а Коломойському вирішувати, що буде з українським народом.
І ось вся ця спеціальна операція, заради якої Коломойський брав участь у президентській кампанії, домовлявся з іншими олігархами і забезпечив перемогу Зеленського, провалюється, провалюється на наших очах!
Український народ не спромігся захистити ані свої інтереси, ані інтереси держави. Але на захист України встав цивілізований світ. Саме так! Адже це МВФ виставив жорстку і зрозумілу умову: або допомога, або Коломойський. І це в умовах, коли без фінансової допомоги на Україну очікує вже не криза, а крах. І це в умовах, коли не доводиться розраховувати навіть на умовну допомогу російського режиму, який і сам йде на дно! Дякую, дуже дякую!
Але тепер все залежить навіть не від позиції президента - йому в буквальному сенсі слова немає куди діватися, він змушений підтримувати вимоги МВФ, а від позиції депутатів пропрезидентської фракції. Багато хто з них вже під час голосування у першому читанні продемонстрував, що інтереси олігархів є набагато більш важливими, ніж інтереси країни. І ми не знаємо, скільки цих «обранців народу» за час між голосуваннями в першому і другому читанні перейшло з табору України до табору олігарха. Ось сьогодні і побачимо.
Але будемо пам'ятати, що часу у нас майже не залишилося. За час між першим і другим читаннями рівень недовіри до української влади тільки посилився, довгострокова програма перетворилася на короткострокову, сума запозичень скоротилася з 8 до 5 мільярдів доларів, при цьому рішення по кожному траншу буде узгоджуватися окремо. Це - дуже жорсткий інструмент, саме залучення якого означає: МВФ хоче контролювати українську владу, він хоче стежити за її руками, він більше не довіряє українському президенту і уряду. І це теж дуже непогано - якщо вже ми самі не здатні контролювати тих, за кого голосуємо.
Але навіть для того, щоб ми отримали ці гроші недовіри, Верховна Рада повинна сьогодні визначитися, з ким вона в боротьбі за порятунок України. Espreso.tv

Шановні друзі! Радий повідомити, що кошти з передплати Patreon за квітень перераховані на рахунок фонду Пацієнти України і спрямовані на допомогу медикам Сторожинецької районної та Волинської обласної лікарень. Передплата на Patreon продовжується, з цього місяця на моїй сторінці з’являтиметься оригінальний контент тільки для передплатників. Ну і звичайно, під час карантину будемо й надалі допомагати нашим медикам. https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true

Украинский парламент после нескольких недель изнурительной борьбы принял так называемый «банковский» закон, который делает невозможным возвращение ранее национализированных банков их бывшим владельцам. А если уж быть конкретным – делает невозможным возвращение «Приват-банка», системообразующего банка страны, украинскому олигарху Игорю Коломойскому, одному из творцов победы Владимира Зеленского на выборах президента страны.
Закон, по своей сути, результат не украинской законодательной инициативы, а настоятельного требования Международного валютного фонда, представители которого не скрывали: без его принятия страна не получит необходимой помощи и не сможет рассчитаться  с долгами. Закон обсуждали уже после того, как обещанная Украине сумма была предусмотрена в ее бюджете на текущий год. Без ее поступления стране и до эпидемии коронавируса и карантина грозил бы дефолт и экономический крах, а уж после карантина – и подавно. Но, тем не менее, президенту Владимиру Зеленскому не удалось обеспечить большинства голосов собственной фракции в парламенте для принятия закона в первом чтении, на выручку главе государства пришли оппозиционеры из «Европейской солидарности» его предшественника Петра Порошенко и «Голоса» Святослава Вакарчука. Уже после того, как «банковский» закон стали готовить ко второму чтению, лоббисты интересов Коломойского развернули бешеную активность, чтобы не допустить его принятия, подготовили 16 000 поправок. Парламенту пришлось в спешном порядке принимать изменения в регламенте, которые помогли избавиться от «поправочного спама», потом преодолевать сопротивление противников этих изменений и, наконец, проголосовать окончательный вариант законопроекта. На все это ушло несколько недель – и это во время карантина, время катастрофической нехватки ресурсов! За эти недели лопнуло терпение и у МВФ. Теперь фонд отказался продолжать переговоры о долгосрочном кредите и согласился предоставить лишь краткосрочный кредит, разбитый на несколько отдельных траншей.
Однако теперь, когда условия МВФ исполнены и финансовая помощь, пускай и кратковременная, Украине обеспечена, Владимиру Зеленскому рано облегченно вздыхать. Принятие закона может значительно ухудшить отношения Зеленского с человеком, которому он во многом обязан своей актерской и политической карьерой.
Коломойский ввязался в украинскую предвыборную кампанию 2019 года прежде всего потому, что был глубоко оскорблен именно национализацией «Привата». Причем и Порошенко, политическим союзником которого Коломойский был на выборах 2014 года, пошел на эту приватизацию не от хорошей жизни, а по требованию все тех же международных институций, считавших, что лишившийся реальных денег банк может, в случае свого неминуемого краха, обрушить всю финансовую систему страны. Однако Коломойский явно не из тех людей, кто считает, что нужно думать о каких-то требованиях МВФ и какой-то украинской стабильности тогда, когда речь идет о его интересах и договоренностях с ним. Он был буквально одержим идеей «наказания» Порошенко – и именно эта идея, а вовсе не успех Зеленского, была основным мотивом, который побудил его стать участником и победителем президентской кампании 2019 года. Коломойский при этом публично ратовал за поражение Порошенко и за дефолт одновременно – то есть прекрасно понимал, к каким катастрофическим последствиям должно было бы привести возвращение ему «Привата». Но его эти последствия не пугали. Новый президент Украины просто должен был вернуть ему банк. Просто должен был отомстить за его поруганную честь, за испорченную репутацию, за слезы ненависти, которыми он щедро орошал подушки своей израильской резиденции.
Не вернул и не отомстил. И теперь нам предстоит узнать, смирится ли с этим Коломойский в надежде компенсировать неожиданное поражение доходами в других отраслях украинской экономики или же отношениям бывшего комика с эсцентричным олигархом суждено повторить уже завершенный сценарий отношений бывшего чекиста с другим эксцентричным олигархом нашего недавнего прошлого – Борисом Березовским.

Молдавский президент Игорь Додон – один из главных союзников Кремля на постсоветском пространстве – неожиданно для себя и для своих российских покровителей оказался на пороге потери той огромной власти, которую он, вопреки конституционным нормам, получил после краха режима олигарха Влада Плахотнюка и в особенности после выхода промосковской партии социалистов из коалиции с проевропейскими политическими силами. Правительство, которое Додон создал в союзе с бывшими соратниками Плахотнюка, на грани отставки. Не сможет Молдова и получить экономическую помощь от Москвы, которая должна была стать главным козырем Додона на предстоящих президентских выборах. Правомерность получение этой помощи была поставлена под сомнение молдавским Конституционным судом. Собственно, именно решение Конституционного суда в свое время помогло Додону стать президентом – когда суд возвратил общенародные выборы главы государства. И тот же суд пытался заблокировать создание коалиции пророссийских и проевропейских сил. После краха режима Плахотнюка новые коалиционные партнеры добились отставки старого состава судей и создали новый, независимый Конституционный суд. И вот теперь оказалось, что судьи восприняли свою независимость в буквальном смысле слова. Что они и в самом деле независимы от Додона. И от Путина заодно.
Но дело, конечно же, не только в самом суде. В Кремле никак не могут понять, что на постсоветском пространстве давно уже прочерчены «красные линии», переход через которые означает потерю суверенитета. Одна из таких линий – российские сребреники. Все прекрасно понимают: Путин дает деньги, не для того, чтобы помочь, а для того, чтобы подчинить. Российский рубль – такое же оружие Кремля, как российский газ или российский танк. Танк уже стоит неподалеку от Кишинева, в приднестровских Бендерах или Тирасполе. Газ давно уже используется для усиления российского влияния в небольшой стране, от которой Москва к тому же отхватила часть территории. Остался рубль. И тут уже молдавским элитам пришлось объединяться против своего слишком ретивого президента, вознамерившегося стать российским губернатором. Рубль – это была последняя капля.
Если на мгновение отвлечься от Додона, стоит вспомнить, что такой же оглушительный эффект получение российского кредита имело для предшественника молдавского президента в нелегком деле обслуживания кремлевских интересов – четвертого президента Украины Виктора Януковича. Именно после того как Янукович, уже отказавшись от подписания соглашения об ассоциации с ЕС, договорился с Путиным о помощи, он утратил ту поддержку, которую еще имел в политических и предпринимательских кругах и заставил олигархов примириться с неизбежностью победы Майдана. Потому что губернатор не нужен никому – ни сторонникам цивилизованного пути развития своих стран, ни тем, кто уверен, что «Техас должны грабить техасцы», ни даже тем, кто хочет хороших отношений с Россией, но не превращения своей страны в российский бантустан.
Губернатор нужен только Путину.

Когда Наталья Поклонская только появилась на том, что можно назвать политической сценой аннексированного Крыма, ее карьеру связывали исключительно с высоким покровительством, связью с крымским «главой республики» Сергеем Аксеновым. И можно было предположить, что о новом крымском «прокуроре» через несколько месяцев благополучно забудут, как и о других представителях аксеновского окружения. В конце концов, какое имеет значение, кого оккупационный режим наименовал «прокурором Крыма».
Но Наталье Поклонской удалось изменить мнение о себе именно потому, что она оказалась политиком нового типа. Такой человек нашел бы себе место отнюдь не только в современной России. Поклонская была бы интересна в любой стране, где население готово голосовать за проходимцев и популистов. В этом смысле можно сказать, что Россия даже ограничивает возможности Поклонской, оставляет ее в маргинальных рамках. А в стране с более развитой демократией Поклонская давно уже была бы министром или даже главой президентской администрации.
И дело вовсе не в ее мнимой привлекательности. Поклонская – ходячий скандал, ходячий эпатаж. Она поняла, что можно браться за самые отвратительные поручения власти. Что можно не бояться быть смешной. Что можно не бояться нарваться на оскорбления, не бояться быть разоблаченной во лжи. Главное – быть в центре внимания.
Именно поэтому о большинстве депутатов Государственной Думы России вспоминают, когда они отправляются на какую-нибудь сессию ПАСЕ, арестовываются за коррупцию или заболевают. А о Поклонской говорят постоянно. Запрет Меджлиса крымскотатарского народа? Поклонская! Защита чести и достоинства государя императора? Поклонская! Борьба с Матильдой Кшесинской? Поклонская! Расследование «преступлений Майдана»? Поклонская! Теперь вот интервью Гордону, пустое и бессмысленное, как она сама – но все о ней опять говорят. И сколько бы я не разоблачал эту технологию скандала, а ведь и сам я являюсь ее заложником – за эти годы я точно написал о Поклонской больше, чем о любом другом из ее коллег по нижней палате российского парламента. Хотя и понимаю, что от спикера Госдумы Вячеслава Володина зависит больше, чем от сотни Поклонских. Но Володин крайне редко дает повод для комментирования своих публичных действий. А Поклонская создает такие поводы постоянно.
И понятно, что это не ее личные изобретения – ну не сама же она додумалась до запрета Меджлиса. Да и беседа с Гордоном вряд ли была ее личной инициативой. Все дело в том, что это не скандал – технология Поклонской.
Сама Поклонская – это технология. И именно поэтому она политик нового типа. Когда для безликих, никому не известных людей создается целый алгоритм действий, который позволяет им с помощью нехитрых, но ярких поступков оставаться на виду и содействовать деградации общественного мнения, приучать людей к тому, что ложь, истерика, безграмотность – это теперь политическая норма. И, конечно, к таким проектам есть свои требования, которые успешно применяются создателями алгоритма из российских спецслужб. «Новое лицо» - Поклонская не была в политике, она была лишь рядовым сотрудником прокуратуры, ее карьера непосредственно связана с захватом Крыма. И поэтому она не просто «новое лицо», но и «человек из народа». Ну и тут уже конечно должна проявляться принципиальность такого народного героя, который не будет мириться с несправедливостью – будь то несправедливость «бесов» на украинском Майдане или «бесов», которые пытаются очернить светлы й образ последнего российского монарха. И, конечно, внешняя привлекательность – куда ж без нее! Бывает даже, что для исполнения роли «нового лица» вообще нанимают профессиональных актеров – чтобы не рисковать.
Но и Поклонская пока что неплохо справляется, раз мы о ней так часто говорим. Krymr.com