Очільник офісу президента України Андрій Єрмак запропонував надати «імпульс» переговорам у Мінську і для цього підвищити рівень представництва у контактній групі. Заступником голови Мінської групи стане віце-прем'єр Олексій Резніков, до кожної підгрупи увійдуть представники України на рівні не нижче заступників міністра, можливою є участь «керівників кількох профільних комітетів» українського парламенту. При цьому Єрмак поки що не знає, чи готова до такого розширення представництва у Мінську російська сторона. Але сподівається на це і вважає, що у такому випадку «переговори стануть ефективними».
Але чому? Уявімо собі навіть, що російській стороні сподобаються пропозиції Андрія Єрмака, заступником Бориса Гризлова у контактній групі стане якийсь російський міністр або навіть віце-прем'єр, у підгрупах з'являться заступники міністрів і депутати Державної Думи. Яке все це має значення, якщо в Москві всі питання, що пов'язані з війною з Україною вирішує особисто Володимир Путін. Путін, який не збирається закінчувати війну на Донбасі і використовує її як важіль тиску на Зеленського і українське суспільство. Путін, який постійно вимагає від Києва одного - прямих переговорів із представниками маріонеткових адміністрацій. Путін, який продовжує розраховувати на підкорення України - особливо зараз, коли наша країна опинилася на краю економічної прірви. Яке в такому випадку має значення персональний підбір членів делегацій у Мінську, якщо їхні зустрічі все одно не можуть призвести до врегулювання конфлікту? Якщо у Кремлі для цього немає ані політичної волі, ані бажання?
Для Андрія Єрмака значення є - адже свої ініціативи він пропонує не тільки міжнародної громадськості, але і президенту Володимиру Зеленському. Єрмаку важливо демонструвати Зеленському свою ефективність, показувати, що «ось-ось» і питання врегулювання ситуації на Донбасі буде зрушено з мертвої точки. Від цього залежать обсяги влади і впливу Єрмака в Україні. За великим рахунком, імітація врегулювання на Донбасі - його дорога до влади.
І для Володимира Зеленського значення є. Главі держави необхідно доводити своїм прихильникам, що він не бреше їм, коли обіцяє припинити війну. Що війну дійсно можна зупинити, якщо знайти «правильний підхід» до Путіна. Що переговори мають якийсь сенс. Що в часи попереднього президента «розмовляли не так» і «не переставали стріляти». Можливо, і сам Зеленський в це щиро вірить. А може, просто займається імітацією. Адже імітація - це і є його дорога до влади. І виходить, що імітація Єрмака просто допомагає Зеленському демонструвати власний театр ілюзій. При цьому війна триватиме, люди - гинути, Україна - розкладатися і деградувати. Щоб стати легкою здобиччю для Путіна.
Ну і на довершення - просто для інформування пана Єрмака, який тільки недавно зайнявся політикою - зауважу, що російським представником в Мінській групі з часу її створення був діючий політик, а не відставник, як з української. Спочатку - посол Росії в Україні Михайло Зурабов, який до того ж був спеціальним представником президента Росії з розвитку торгово-економічних відносин з Україною. А потім - член Ради безпеки Росії Борис Гризлов. Більш впливової інстанції, ніж Рада безпеки, в Росії просто не існує. Вище тільки сам Путін.
І саме Путін через півроку після відрядження Гризлова до контактної групу вивів його зі складу членів Радбезу. Вивів саме тому, що йому не потрібен ані впливовий чиновник в Мінську, ані мінське врегулювання, ані припинення війни. Espreso.tv

Белорусское внешнеполитическое ведомство лишило аккредитации съемочную группу российского Первого канала за репортажи о распространении в стране эпидемии смертельного коронавируса. Журналисты Первого канала – а его программы могут смотреть не только подданные Владимира Путина, но и подданные Александра Лукашенко – рассказали зрителям о последствиях отсутствия ограничений во время пасхальных праздников и «республиканского субботника», вспышке болезни в небольшом городке Столбцы под Минском и прочих печальных реалиях жизни в стране, жители которой стали заложниками дурости и равнодушия стареющего «совкового» диктатора. И предупредили, что это может быть только началом кошмара: если не будет ограничительных мер, белорусская система здравоохранения просто не выдержит.
У журналистов Первого канала, по большому счету, просто нет выбора. Они вынуждены говорить правду о том, что происходит с коронавирусом просто потому, что если начать хвалить Лукашенко и скрывать факты, это поставит под сомнение меры, которые предпринимаются в России. Более того, можно предположить что Александр Лукашенко избрал такую стратегию (не)борьбы с коронавирусом именно для того, чтобы поставить эти меры под сомнение. Чтобы показать: в то время, когда «великий и ужасный» Владимир Путин самоизолировался в ново-огаревском бункере он, Лукашенко, бесстрашно ездит по своей стране, утверждает, что никакой опасности нет и даже готовится к параду – несмотря на отмену мероприятия в российской столице.
Таким образом, именно Лукашенко оказывается прямым наследником советских бонз – тех самых, что забрасывали немецкие танки телами советских солдат или проводили первомайские демонстрации после Чернобыля. В Советском Союзе ценность человеческой жизни стремилась к нулю и, конечно, никакой генеральный секретарь ЦК никогда не отменил бы парад или демонстрацию из-за какого-то там невидимого коронавируса, даже если бы знал, что в результате вымрут города. Торжественное заседание, парад, демонстрация – во всем этом ритуале, дотошно копировавшем церковные обряды, был смысл существования коммунистической бессмыслицы. И эта бессмыслица всегда гордилась именно тем, что никогда не пасовала перед ритуалом. Заседание – в метро, с парада – на фронт, а есть ли у участников парада оружие, чтобы обороняться от врага, к делу отношения не имеет. Главное – промаршировали перед вождем.
И в этом смысле Лукашенко действительно получает почетный приз в виде парада, получает патент на дальнейшее умерщвление белорусов. Но, конечно, интереснее всего ответить на вопрос – почему он, а не Путин?
Как это ни парадоксально прозвучит, но дело не в самих диктаторах. Дело в 90-х – тех самых «проклятых 90-х», которые вызывают такое раздражение у Путина и «запутинцев». Тех самых 90-х, которые были в России и которых фактически не было в Беларуси.
Эти 90-е установили новые «красные линии» именно с точки зрения понимания ценности человеческой жизни, начали процесс излечения общества от сталинизма, прерванный появлением Путина. Именно поэтому сформировалось четкое понимание того, что первомайская демонстрация во время Чернобыля это преступление, а не доблесть. Именно поэтому еще в начале своего правления Путин так опростоволосился с «Курском». Именно поэтому российское общество так реагировало на Буденновск, Дубровку, Беслан. Именно поэтому российские власти прячут могилы погибших в Украине и Сирии и не позволяют своим пропагандистам рассказывать правду о жертвах новых кремлевских войн. Путин может позволить себе многое – но не демонстративное пренебрежение к жизням россиян.
И именно поэтому Лукашенко оказался сегодня лучшим учеником  людоеда, приветствовавшего участников первого победного парада и никогда не задумывавшегося о цене своих побед. И преуспевшего в этом настолько, что даже спустя десятилетия его осиротевшие подданные романтически распевали «мы за ценой не постоим».
Вот это – «мы за ценой не постоим» - и было советской нормой. И осталось трагической нормой доживающего свое постсовка. Graniru.org

Напередодні 75-ї річниці перемоги у Другій Світовій війні президенти Латвії, Естонії та Литви нагадали світу, що окупація їхніх країн продовжилася і після краху гітлеризму.
Тільки це була вже не нацистська, а радянська окупація.
Нагадування балтійських президентів змушує подивитися на підсумки Другої Світової війни куди більш реалістично, ніж так, як це роблять в Москві і з чим готовий погодитися багато хто на Заході і у пострадянських країнах. По-перше, доводиться згадати, що до 22 червня 1941 року радянський режим був союзником нацизму і у згоді з Гітлером окупував і анексував як частини окремих країн Європи, так і цілі держави. І це при тому, що у анексії країн Балтії не було ніякої стратегічної необхідності, адже на момент окупації на їхній території вже перебували радянські війська і військові бази. До того ж сам вступ СРСР у війну на боці демократичного світу був вимушеним і стався через «віроломний», як любила підкреслювати радянська пропаганда, напад Гітлера на СРСР. Тобто Гітлер підірвав віру Сталіна у свою миролюбність! Який ідіот цей кривавий генералісимус!
По-друге, доводиться визнати, що і після перемоги велика частина Європи свободи не отримала, а балтійські країни так и просто залишилися частиною країни-окупанта. При цьому окупація Сталіна мало в чому відрізнялася від окупації Гітлера - від репресій проти корінного населення і політичних опонентів і до масового переселення «колоністів», які повинні були змінити демографічний баланс в окупованих країнах. До речі, сьогодні ті ж методи в Криму застосовує гідний спадкоємець нацизму і більшовизму - клептократичний режим Путіна.
По-третє, доводиться згадати, що сам факт окупації і анексії був офіційно визнаний не тільки у самих балтійських країнах, але і вищим керівництвом Радянського Союзу. Саме Державна Рада СРСР визнала відновлення незалежності Латвії, Литви та Естонії. При цьому постанову цього органу було схвалено як президентом СРСР, так і президентом Російської Федерації - республіки, яка підтримала відновлення незалежності балтійських країн ще до рішення керівництва Радянського Союзу.
Таким чином, Путін і його оточення не просто намагаються нахабно переписати історію Другої Світової, а й відмовляються від політичних рішень власної держави. Що, знову-таки, відбувається аж ніяк не вперше. Але це не означає, що Путіну і його співвітчизникам не потрібно нагадувати про правду, про те, що відбувалося насправді.
І тим більше варто це робити у день річниці перемоги у Другій Світовій війні. Президенти балтійських країн обрали правильну дату.

9 травня 1981 роки я, тоді ще 14-річний школяр, прийшов на відкриття нової будівлі Українського державного музею Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років на Печерських пагорбах. Рух було перекрито: від комплексу щойно від'їхав кортеж Леоніда Брежнєва. Брежнєв - йому залишалося жити всього півтора року - був головною фігурою на церемонії і учасники відкриття музею вшановували його, скромного офіцера воєнних часів, як одного з полководців Другої Світової. Але це вже було настільки звичним атрибутом останніх років правління Брежнєва, що я просто не помітив ритуальних улесливих промов.
Шок чекав мене вже під час екскурсії по музею, у залі бойової слави. Там, у цоколі монумента Батьківщини-матері, золотими літерами по білому мармуру, були вибиті прізвища героїв Радянського Союзу - учасників війни. І що ж я побачив нагорі?
Зображення чотирьох зірок героя і напис:
Брежнєв Леонід Ілліч
Жуков Георгій Костянтинович.
Брежнєв дійсно тоді вже був тричі героєм Радянського Союзу і героєм соціалістичної праці (через півроку він отримає ще одну зірку героя і «вознесеться» над маршалом Жуковим, який був «усього лише» чотири рази героєм Радянського Союзу). Але ось тільки маршал Жуков, три з чотирьох своїх зірок отримав за участь у бойових діях і дві - під час Другої Світової війни (четверту - за придушення антикомуністичного та антиімперського повстання у Будапешті). А Брежнєв вперше став героєм Радянського Союзу вже тоді, коли був генеральним секретарем ЦК. Пізніше присвоїв собі звання маршала і навіть нагородив себе самого орденом «Перемога» - у порушення статуту самої нагороди (після смерті Брежнєва його родичам довелося повернути орден). І ось - кульмінація.
Так я отримав дуже хороший - і наочний - урок фальсифікації історії Другої Світової війни. І якщо задуматися, всі ці 75 років були - і залишаються - битвою правди і фальсифікації. Це теж фронт і теж спадщина цієї страшної війни.
Кажуть, що історію війни завжди пишуть переможці. Але переможці - аж ніяк не завжди фальсифікатори. А у Радянському Союзі - і у путінській Росії –  це саме так.
З історії війни викреслювали цілі розділи. З вулиць радянських міст виганяли інвалідів, які пожертвували своїм здоров'ям, своїми руками і ногами заради перемоги. Засипали Бабин яр – щоб забули про незручний Голокост. Намагалися перетворити війну на перемогу російського народу – так, ніби громадяни інших національностей не воювали й не гинули. І тоді, коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати - і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія».
А насправді перемога у будь-якій війні - це не «свято зі сльозами на очах», як співається у радянській пісні. Це усього лише можливість плачу в тиші, без страху завтра загинути самому й втратити близьких. Без бомбардувань, боїв і концентраційних таборів. Але із розумінням, що все це було вчора. Це можливість плачу серед руїн, на які перетворилася вся Європа - і Україна також. Це можливість плачу серед «похоронок», які були у кожній родині. Це зараз здається, що перемога - це святкові салюти. А тоді люди, які пережили обстріли і бомбардування, божеволіли від кожного салюту - як зараз бояться салютів наші співвітчизники, що пережили російські обстріли.
Але все ж найголовніше у перемозі - це правда про війну і про всю її нелюдяність. Тому що якщо цю правду приховувати і не вистраждати, потім обов'язково з'являється бажання воювати і вбивати.
Радянське керівництво і його російські спадкоємці зробили все можливе, щоб приховати цю правду і підмінити її пропагандистською тріскотнею. Ось чому українці відзначають 75-ту річницю перемоги у країні, яка продовжує воювати. Територію якої окуповують і обстрілюють, громадян - вбивають і позбавляють завтрашнього дня. У країні, яка стала жертвою агресії у нібито мирний час.
У країні, яка стала жертвою десятиліть брехні про війну. Radiosvoboda.org

9 мая 1981 года я, тогда еще 14-летний школьник, пришел на открытие нового здания Украинского государственного музея Великой Отечественной войны 1941-1945 годов на Печерских холмах. Движение было перекрыто: от комплекса только что отъехал кортеж генерального секретаря ЦК КПСС, председателя президиума Верховного Совета СССР Леонида Брежнева. Брежнев – ему оставалось жить всего полтора года – и был главной фигурой на церемонии и участники открытия музея чествовали его, скромного офицера военных времен, как одного из полководцев Второй Мировой. Но это уже было настолько привычным атрибутом последних лет правления Брежнева, что я просто не заметил ритуальных подобострастных речей.
Шок поджидал меня уже во время экскурсии по музею, в зале боевой славы. Там, в цоколе монумента Родины-матери, золотыми буквами по белому мрамору, были выбиты фамилии героев Советского Союза – участников войны. И что же я увидел на самом верху?
Изображение четырех звезд героя и надпись:
Брежнев Леонид Ильич
Жуков Георгий Константинович.
Брежнев действительно тогда уже был трижды героем Советского Союза и героем социалистического труда (еще через полгода он получит еще одну звезду героя и «вознесется» над маршалом Жуковым, который был «всего лишь» четырежды героем Советского Союза). Но вот только маршал Жуков, по крайней мере, три из четырех своих звезд получил за участие в военных действиях и две – во время Второй Мировой войны (четвертую – за подавление антикоммунистического и антиимперского восстания в Будапеште). А Брежнев в первый раз стал героем Советского Союза уже когда был генеральным секретарем ЦК. Позже присвоил себе звание маршала и даже наградил себя самого орденом «Победа» - в нарушение устава самой награды (после смерти Брежнева его родственникам пришлось вернуть орден). И вот – кульминация. В зале боевой славы музея этот человек, который был политработником и получил генеральские погоны только в самом конце войны, был на первом месте – перед всеми маршалами, генералами, перед знаменитыми летчиками, танкистами, артиллеристами.
Так я получил очень хороший – и очень наглядный урок фальсификации истории Второй Мировой войны. И если призадуматься, то все эти 75 лет были – и остаются – сражением правды и фальсификации. Это тоже фронт и тоже наследие этой страшной войны.
Говорят, что историю войны всегда пишут победители. Но победители – отнюдь не всегда фальсификаторы. А в Советском Союзе – и в путинской России – дело обстоит именно так.
Из истории войны вымарывали целые главы. С улиц советских городов изгоняли инвалидов, которые пожертвовали своим здоровьем, своими руками и ногами ради победы. И тогда, когда реальные события подзабылись и инвалиды исчезли, стали праздновать – и допраздновались до путинского «победобесия».
А на самом деле победа в любой войне – это не «праздник со слезами на глазах», как поется в советской песне. Это всего лишь возможность плача в тишине, без страха завтра погибнуть самому и потерять близких. Без бомбежек, сражений и концентрационных лагерей. Но с пониманием, что все это было вчера. Это возможность плача среди руин, в которые превратилась вся Европа – и Украина в том числе. Это возможность плача среди «похоронок», которые были в каждой семье. Это сейчас кажется, что победа – это праздничные салюты. А тогда люди, которые пережили обстрелы и бомбардировки, сходили с ума от каждого салюта – как сейчас боятся салютов наши соотечественники, пережившие российские обстрелы.
Но все же самое главное в победе – это правда о войне и обо всей ее бесчеловечности. Потому что если эту правду скрывать и не выстрадать, потом обязательно появляется желание воевать и убивать.
Советское руководство и его российские наследники сделали все возможное, чтобы скрыть эту правду и подменить ее пропагандистской трескотней. Вот почему мы отмечаем 75-ю годовщину победы в стране, которая продолжает воевать. Территорию которой оккупируют и обстреливают, граждан – убивают и лишают завтрашнего дня. В стране, которая стала жертвой агрессии в как будто бы мирное время.
В стране, которая стала жертвой десятилетий лжи о войне.  

Протягом 1988-1994 років на британському телебаченні і радіо існувала заборона на трансляцію виступів представників екстремістських угруповань Північної Ірландії - як католиків, так і протестантів. Прем'єр-міністр Маргарет Тетчер і її наступник Джон Мейджор вважали, що не можна заохочувати терор. Заборону було знято тільки після початку мирного процесу в Ольстері.
Зрозуміло, що ця заборона і тоді, і зараз сприймалася, м'яко кажучи, неоднозначно. І не тільки журналістами, які вважали, що влада зазіхає на свободу слова, на їхнє право розмовляти з тими, з ким вони вважатимуть за потрібне. Але і багатьма прихильниками екстремістів - як католиками, так і протестантами. Прихильники республіканців вважали, що вони мають право на насильство, якщо вже не вдається відновити територіальну цілісність Ірландії мирним шляхом. Прихильники лоялістів були переконані, що потрібно захищати цілісність Сполученого Королівства - якщо вже сама влада діє не так жорстко, як їм хотілося б. Те, що в результаті гинули мирні люди, мало кого цікавило. Для радикалів життя їхніх співвітчизників - тим більше коли це представники протилежного табору - це усього лише політичний інструмент. Не більше того. І саме з цим не могла погодитися «залізна леді». Вона була категорично проти того, щоб віддавати екстремістам право на насильство, та ще й легітимізувати їхні дії у медіа.
Але - якщо так задуматися - а чим ризикувала тоді Тетчер? Мінімум - сплеском терору в Ольстері. Максимум - і це тоді було фантастикою - втратою Північної Ірландії. Але в цілому Великій Британії як державі нічого не загрожувало і не могло загрожувати. Я вам більше скажу: Англія залишиться Англією навіть якщо раптом втратить і Північну Ірландію, і Шотландію, і навіть Уельс.
З Україною зовсім інша ситуація. Коли ми легітимізуємо окупацію, коли ми посміхаємося різним там Поклонським - ми ставимо під сумнів саме майбутнє існування нашої держави як такої. Тим більш, що у нашій країні не так вже й мало прихильників «русского мира». І вже тим більше чимало тих, кому все одно. Тому я думаю не про цих людей. Якщо Україна перетвориться на Український федеральний округ Російської Федерації, вони цього навіть не помітять.
Гордон буде все так само брати інтерв'ю. Тільки стане набагато обережнішим. «95 квартал» придумає нових «Сватів». У маршрутках, як і зараз, буде працювати «Русское радио», а пасажири - обговорюватимуть підвищення пенсій і проклятих американців. На уроках історії стануть розповідати, як мазепинці, петлюрівці, бандерівці і «порохоботи» намагалися перешкодити віковій дружбі російського і українського народів - але нічого у них не вийшло.
Проблеми виникнуть тільки у українських патріотів. Одних знищать . Інших посадять. Третіх виженуть. Тих, хто залишиться, перетворять на жебраків-маргіналів. Канал «Інтер» про це не розповість. У нього будуть інші новини.
Я не намагаюся в чомусь переконати цих патріотів, серед яких є і мої колеги, що вважають - можна брати інтерв'ю у Поклонської, адже це свобода слова. І є прихильники влади, які вірять, що з Росією можна про щось домовитися. Я просто попереджаю їх про наслідки їх власної короткозорості. Не тільки про наслідки для держави, а й про наслідки для них самих, для їхніх сімей, для їхніх батьків і дітей. Буде практично те ж саме, що в Криму і на Донбасі. Тільки гірше.
І якщо вас не дуже цікавить доля України, дорогі друзі, так подумайте хоча б про себе. Зрозумійте, що ви захищаєте нашу країну для вашого ж власного блага, для вашої безпеки. Для вашої можливості вижити і жити. Україна - це не абстрактне поняття. Україна - це не Гордон, не Зеленський, навіть не виборці Зеленського і не глядачі Гордона.
Україна - це кожен з нас. Espreso.tv

На протяжении 1988-1994 годов на британском телевидении и радио существовал запрет на трансляцию выступлений представителей экстремистских группировок Северной Ирландии – как католиков, так и протестантов. Премьер-министр Маргарет Тэтчер и ее преемник Джон Мейджор считали, что нельзя поощрять террор. Запрет был снят только после начала мирного процесса в Ольстере.
Понятно, что этот запрет и тогда, и сейчас воспринимался, мягко говоря, неоднозначно. И не только журналистами, которые считали, что власть покушается на свободу слова, на их право разговаривать с теми, с кем они посчитают нужным. Но и многими сторонниками экстремистов – как католиками, так и протестантами. Сторонники республиканцев считали, что они имеют право на насилие, раз уж не удается восстановить территориальную целостность Ирландии мирным путем. Сторонники лоялистов были убеждены, что нужно защищать целостность Соединенного Королевства – раз уж сама власть действует не так жестко, как им хотелось бы. То, что в результате гибли мирные люди, мало кого интересовало. Для радикалов жизни их соотечественников – тем более когда это представители противоположного лагеря – это всего лишь политический инструмент. Не более того. И именно с этим не могла согласиться «железная леди». Она была категорически против того, чтобы отдавать экстремистам право на насилие, но и легитимировать это их право в медиа.
Но – если так призадуматься – а чем рисковала тогда Тэтчер? Минимум – всплеском террора в Ольстере. Максимум – и это тогда было из области фантастики – потерей Северной Ирландии. Но в целом Великобритании как государству ничего не угрожало и не могло угрожать. Я вам больше скажу: Англия останется Англией даже если вдруг потеряет и Северную Ирландию, и Шотландию, и даже Уэльс.
С Украиной совершенно другая ситуация. Когда мы легитимизируем оккупацию, когда мы улыбаемся всяческим Поклонским – мы ставим под вопрос само будущее существование нашего государства как такового. Тем более, что в нашей стране не так уж мало сторонников «русского мира». И уж тем более немало тех, кому все равно. Поэтому я думаю не об этих людях. Если Украина превратится в Украинский федеральный округ Российской Федерации, они этого даже не заметят.
Гордон будет все также брать интервью. Только станет намного осторожнее. «95 квартал» придумает новых «Сватов». В маршрутках все также будет работать «Русское радио».а пассажиры – обсуждать повышение пенсий и проклятых американцев. На уроках истории станут рассказывать, как мазепинцы, петлюровцы, бандеровцы и «порохоботы» пытались помешать вековой дружбе русского и украинского народов – но ничего у них не получилось.
Проблемы возникнут только у украинских патриотов. Одних убьют. Других посадят. Третьих выгонят. Тех, кто останется, превратят в нищих маргиналов. Канал «Интер» об этом не расскажет. У него будут другие новости.
Я не пытаюсь в чем-то переубедить этих патриотов, среди которых есть и мои коллеги, которые считают, что можно брать интервью у Поклонской. И есть сторонники власти, которые верят, что с Россией можно о чем-то договориться. Я просто предупреждаю их о последствиях их собственной близорукости. Не только о последствиях для государства, но и о последствиях для них самих, для их семей, для их родителей и детей. Будет практически то же самое, что в Крыму и на Донбассе. Только хуже.
И если вас не очень интересует судьба Украины, дорогие друзья, то подумайте хотя бы о себе. Поймите, что вы защищаете нашу страну для вашего же собственного блага, для вашей безопасности. Для вашей возможности выжить и жить. Украина – это не абстрактное понятие. Украина – это не Гордон, не Зеленский, даже не избиратели Зеленского и не зрители Гордона.
Украина – это каждый из нас.

Сьогодні український парламент має проголосувати у другому читанні за закон, який унеможливить повернення раніше націоналізованих банків їхним колишнім власникам. Тобто - унеможливить, щоб «Приват», який був фактично розорений його господарями і врятований грошима мільйонів українських платників податків, було повернуто Ігорю Коломойському.
Коломойський багато поставив на повернення цього банку. Це для нього не тільки питання фінансового виживання - адже завдяки перемозі Володимира Зеленського на президентських виборах Коломойський отримав такі можливості для збагачення, які і не снилися йому у минулому. Це ще й питання принципу. Це бажання довести: не українському народу вирішувати, що буде з фінансовою системою країни, а Коломойському вирішувати, що буде з українським народом.
І ось вся ця спеціальна операція, заради якої Коломойський брав участь у президентській кампанії, домовлявся з іншими олігархами і забезпечив перемогу Зеленського, провалюється, провалюється на наших очах!
Український народ не спромігся захистити ані свої інтереси, ані інтереси держави. Але на захист України встав цивілізований світ. Саме так! Адже це МВФ виставив жорстку і зрозумілу умову: або допомога, або Коломойський. І це в умовах, коли без фінансової допомоги на Україну очікує вже не криза, а крах. І це в умовах, коли не доводиться розраховувати навіть на умовну допомогу російського режиму, який і сам йде на дно! Дякую, дуже дякую!
Але тепер все залежить навіть не від позиції президента - йому в буквальному сенсі слова немає куди діватися, він змушений підтримувати вимоги МВФ, а від позиції депутатів пропрезидентської фракції. Багато хто з них вже під час голосування у першому читанні продемонстрував, що інтереси олігархів є набагато більш важливими, ніж інтереси країни. І ми не знаємо, скільки цих «обранців народу» за час між голосуваннями в першому і другому читанні перейшло з табору України до табору олігарха. Ось сьогодні і побачимо.
Але будемо пам'ятати, що часу у нас майже не залишилося. За час між першим і другим читаннями рівень недовіри до української влади тільки посилився, довгострокова програма перетворилася на короткострокову, сума запозичень скоротилася з 8 до 5 мільярдів доларів, при цьому рішення по кожному траншу буде узгоджуватися окремо. Це - дуже жорсткий інструмент, саме залучення якого означає: МВФ хоче контролювати українську владу, він хоче стежити за її руками, він більше не довіряє українському президенту і уряду. І це теж дуже непогано - якщо вже ми самі не здатні контролювати тих, за кого голосуємо.
Але навіть для того, щоб ми отримали ці гроші недовіри, Верховна Рада повинна сьогодні визначитися, з ким вона в боротьбі за порятунок України. Espreso.tv

Шановні друзі! Радий повідомити, що кошти з передплати Patreon за квітень перераховані на рахунок фонду Пацієнти України і спрямовані на допомогу медикам Сторожинецької районної та Волинської обласної лікарень. Передплата на Patreon продовжується, з цього місяця на моїй сторінці з’являтиметься оригінальний контент тільки для передплатників. Ну і звичайно, під час карантину будемо й надалі допомагати нашим медикам. https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true

Украинский парламент после нескольких недель изнурительной борьбы принял так называемый «банковский» закон, который делает невозможным возвращение ранее национализированных банков их бывшим владельцам. А если уж быть конкретным – делает невозможным возвращение «Приват-банка», системообразующего банка страны, украинскому олигарху Игорю Коломойскому, одному из творцов победы Владимира Зеленского на выборах президента страны.
Закон, по своей сути, результат не украинской законодательной инициативы, а настоятельного требования Международного валютного фонда, представители которого не скрывали: без его принятия страна не получит необходимой помощи и не сможет рассчитаться  с долгами. Закон обсуждали уже после того, как обещанная Украине сумма была предусмотрена в ее бюджете на текущий год. Без ее поступления стране и до эпидемии коронавируса и карантина грозил бы дефолт и экономический крах, а уж после карантина – и подавно. Но, тем не менее, президенту Владимиру Зеленскому не удалось обеспечить большинства голосов собственной фракции в парламенте для принятия закона в первом чтении, на выручку главе государства пришли оппозиционеры из «Европейской солидарности» его предшественника Петра Порошенко и «Голоса» Святослава Вакарчука. Уже после того, как «банковский» закон стали готовить ко второму чтению, лоббисты интересов Коломойского развернули бешеную активность, чтобы не допустить его принятия, подготовили 16 000 поправок. Парламенту пришлось в спешном порядке принимать изменения в регламенте, которые помогли избавиться от «поправочного спама», потом преодолевать сопротивление противников этих изменений и, наконец, проголосовать окончательный вариант законопроекта. На все это ушло несколько недель – и это во время карантина, время катастрофической нехватки ресурсов! За эти недели лопнуло терпение и у МВФ. Теперь фонд отказался продолжать переговоры о долгосрочном кредите и согласился предоставить лишь краткосрочный кредит, разбитый на несколько отдельных траншей.
Однако теперь, когда условия МВФ исполнены и финансовая помощь, пускай и кратковременная, Украине обеспечена, Владимиру Зеленскому рано облегченно вздыхать. Принятие закона может значительно ухудшить отношения Зеленского с человеком, которому он во многом обязан своей актерской и политической карьерой.
Коломойский ввязался в украинскую предвыборную кампанию 2019 года прежде всего потому, что был глубоко оскорблен именно национализацией «Привата». Причем и Порошенко, политическим союзником которого Коломойский был на выборах 2014 года, пошел на эту приватизацию не от хорошей жизни, а по требованию все тех же международных институций, считавших, что лишившийся реальных денег банк может, в случае свого неминуемого краха, обрушить всю финансовую систему страны. Однако Коломойский явно не из тех людей, кто считает, что нужно думать о каких-то требованиях МВФ и какой-то украинской стабильности тогда, когда речь идет о его интересах и договоренностях с ним. Он был буквально одержим идеей «наказания» Порошенко – и именно эта идея, а вовсе не успех Зеленского, была основным мотивом, который побудил его стать участником и победителем президентской кампании 2019 года. Коломойский при этом публично ратовал за поражение Порошенко и за дефолт одновременно – то есть прекрасно понимал, к каким катастрофическим последствиям должно было бы привести возвращение ему «Привата». Но его эти последствия не пугали. Новый президент Украины просто должен был вернуть ему банк. Просто должен был отомстить за его поруганную честь, за испорченную репутацию, за слезы ненависти, которыми он щедро орошал подушки своей израильской резиденции.
Не вернул и не отомстил. И теперь нам предстоит узнать, смирится ли с этим Коломойский в надежде компенсировать неожиданное поражение доходами в других отраслях украинской экономики или же отношениям бывшего комика с эсцентричным олигархом суждено повторить уже завершенный сценарий отношений бывшего чекиста с другим эксцентричным олигархом нашего недавнего прошлого – Борисом Березовским.

Молдавский президент Игорь Додон – один из главных союзников Кремля на постсоветском пространстве – неожиданно для себя и для своих российских покровителей оказался на пороге потери той огромной власти, которую он, вопреки конституционным нормам, получил после краха режима олигарха Влада Плахотнюка и в особенности после выхода промосковской партии социалистов из коалиции с проевропейскими политическими силами. Правительство, которое Додон создал в союзе с бывшими соратниками Плахотнюка, на грани отставки. Не сможет Молдова и получить экономическую помощь от Москвы, которая должна была стать главным козырем Додона на предстоящих президентских выборах. Правомерность получение этой помощи была поставлена под сомнение молдавским Конституционным судом. Собственно, именно решение Конституционного суда в свое время помогло Додону стать президентом – когда суд возвратил общенародные выборы главы государства. И тот же суд пытался заблокировать создание коалиции пророссийских и проевропейских сил. После краха режима Плахотнюка новые коалиционные партнеры добились отставки старого состава судей и создали новый, независимый Конституционный суд. И вот теперь оказалось, что судьи восприняли свою независимость в буквальном смысле слова. Что они и в самом деле независимы от Додона. И от Путина заодно.
Но дело, конечно же, не только в самом суде. В Кремле никак не могут понять, что на постсоветском пространстве давно уже прочерчены «красные линии», переход через которые означает потерю суверенитета. Одна из таких линий – российские сребреники. Все прекрасно понимают: Путин дает деньги, не для того, чтобы помочь, а для того, чтобы подчинить. Российский рубль – такое же оружие Кремля, как российский газ или российский танк. Танк уже стоит неподалеку от Кишинева, в приднестровских Бендерах или Тирасполе. Газ давно уже используется для усиления российского влияния в небольшой стране, от которой Москва к тому же отхватила часть территории. Остался рубль. И тут уже молдавским элитам пришлось объединяться против своего слишком ретивого президента, вознамерившегося стать российским губернатором. Рубль – это была последняя капля.
Если на мгновение отвлечься от Додона, стоит вспомнить, что такой же оглушительный эффект получение российского кредита имело для предшественника молдавского президента в нелегком деле обслуживания кремлевских интересов – четвертого президента Украины Виктора Януковича. Именно после того как Янукович, уже отказавшись от подписания соглашения об ассоциации с ЕС, договорился с Путиным о помощи, он утратил ту поддержку, которую еще имел в политических и предпринимательских кругах и заставил олигархов примириться с неизбежностью победы Майдана. Потому что губернатор не нужен никому – ни сторонникам цивилизованного пути развития своих стран, ни тем, кто уверен, что «Техас должны грабить техасцы», ни даже тем, кто хочет хороших отношений с Россией, но не превращения своей страны в российский бантустан.
Губернатор нужен только Путину.

Когда Наталья Поклонская только появилась на том, что можно назвать политической сценой аннексированного Крыма, ее карьеру связывали исключительно с высоким покровительством, связью с крымским «главой республики» Сергеем Аксеновым. И можно было предположить, что о новом крымском «прокуроре» через несколько месяцев благополучно забудут, как и о других представителях аксеновского окружения. В конце концов, какое имеет значение, кого оккупационный режим наименовал «прокурором Крыма».
Но Наталье Поклонской удалось изменить мнение о себе именно потому, что она оказалась политиком нового типа. Такой человек нашел бы себе место отнюдь не только в современной России. Поклонская была бы интересна в любой стране, где население готово голосовать за проходимцев и популистов. В этом смысле можно сказать, что Россия даже ограничивает возможности Поклонской, оставляет ее в маргинальных рамках. А в стране с более развитой демократией Поклонская давно уже была бы министром или даже главой президентской администрации.
И дело вовсе не в ее мнимой привлекательности. Поклонская – ходячий скандал, ходячий эпатаж. Она поняла, что можно браться за самые отвратительные поручения власти. Что можно не бояться быть смешной. Что можно не бояться нарваться на оскорбления, не бояться быть разоблаченной во лжи. Главное – быть в центре внимания.
Именно поэтому о большинстве депутатов Государственной Думы России вспоминают, когда они отправляются на какую-нибудь сессию ПАСЕ, арестовываются за коррупцию или заболевают. А о Поклонской говорят постоянно. Запрет Меджлиса крымскотатарского народа? Поклонская! Защита чести и достоинства государя императора? Поклонская! Борьба с Матильдой Кшесинской? Поклонская! Расследование «преступлений Майдана»? Поклонская! Теперь вот интервью Гордону, пустое и бессмысленное, как она сама – но все о ней опять говорят. И сколько бы я не разоблачал эту технологию скандала, а ведь и сам я являюсь ее заложником – за эти годы я точно написал о Поклонской больше, чем о любом другом из ее коллег по нижней палате российского парламента. Хотя и понимаю, что от спикера Госдумы Вячеслава Володина зависит больше, чем от сотни Поклонских. Но Володин крайне редко дает повод для комментирования своих публичных действий. А Поклонская создает такие поводы постоянно.
И понятно, что это не ее личные изобретения – ну не сама же она додумалась до запрета Меджлиса. Да и беседа с Гордоном вряд ли была ее личной инициативой. Все дело в том, что это не скандал – технология Поклонской.
Сама Поклонская – это технология. И именно поэтому она политик нового типа. Когда для безликих, никому не известных людей создается целый алгоритм действий, который позволяет им с помощью нехитрых, но ярких поступков оставаться на виду и содействовать деградации общественного мнения, приучать людей к тому, что ложь, истерика, безграмотность – это теперь политическая норма. И, конечно, к таким проектам есть свои требования, которые успешно применяются создателями алгоритма из российских спецслужб. «Новое лицо» - Поклонская не была в политике, она была лишь рядовым сотрудником прокуратуры, ее карьера непосредственно связана с захватом Крыма. И поэтому она не просто «новое лицо», но и «человек из народа». Ну и тут уже конечно должна проявляться принципиальность такого народного героя, который не будет мириться с несправедливостью – будь то несправедливость «бесов» на украинском Майдане или «бесов», которые пытаются очернить светлы й образ последнего российского монарха. И, конечно, внешняя привлекательность – куда ж без нее! Бывает даже, что для исполнения роли «нового лица» вообще нанимают профессиональных актеров – чтобы не рисковать.
Но и Поклонская пока что неплохо справляется, раз мы о ней так часто говорим. Krymr.com

Можно ли выехать с Украины в период карантина? Еще несколько недель назад был актуален совершенно другой вопрос – можно ли въехать? Тысячи украинцев, которые остались без работы в европейских странах, стремительно погружающихся в карантин, стремились вернуться на Родину и украинскому правительству, уже заявившему о прекращении авиационного сообщения, пришлось даже организовывать специальные рейсы для возвращения гастарбайтеров. Кстати, и всплеск эпидемии коронавируса в стране, особенно в западных ее областях, был во многом связан с тем, что одновременно приехали тысячи людей из Италии, Польши и других государств – и многие уже были инфицированы.
Но спустя всего несколько недель возник другой вопрос, прямо противоположный: а можно ли выехать? У европейских государств возникла необходимость в сезонных работниках, начались чартерные рейсы для их доставки в страны, которые предоставили им соответствующие контракты. Но уже второй такой рейс – в Лондон – был неожиданно заблокирован Госпогранслужбой Украины, как утверждалось, по распоряжению МИДа (МИД эту информацию опровергал). После скандала рейс все же вылетел с девятичасовой задержкой, зато возник вопрос – а готова ли Украина разрешать своим гражданам уезжать?
Президент Владимир Зеленский заявил, что «рабства в Украине нет». Но при этом Киев требует от работодателей контракт как минимум на три месяца, гарантии обеспечения отъезжающих жильем и страховкой. Только в этом случае, как подчеркнул президент Зеленский Украина «отпустит граждан на работу».
Ключевым тут, конечно же, является слово «отпустит», напоминающее о знаменитых советских «выездных визах».
Цинизм ситуации в том, что формально украинские власти ничего никому запретить не могут. Но они закрыли целый ряд пограничных пунктов, в том числе и во всех аэропортах. А через наземную границу украинский гражданин просто так не проедет из-за закрытого пространства стран Шенгена. Поэтому если вы хотите вылететь из закрытого аэропорта на чартере для работников – вы действительно не можете этого сделать без согласия украинского бюрократа.
Может возникнуть вопрос – а зачем это украинской власти? Ведь карантин и экономический кризис, который в Украине начался еще до эпидемии,  лишает средств к существованию не только сезонных работников, но и многих украинцев, которые не собирались никуда уезжать. Казалось бы, нужно радоваться каждому человеку, который поедет работать за границу и пришлет деньги семье – тем более, что в сложившихся условиях многие страны не так уж и нуждаются в услугах иностранцев. Но не тут-то было!
Одним из главных предвыборных обещаний Владимира Зеленского было возвращение работающих за границей украинцев домой. Как – и самое главное – зачем это сделать – будущий президент не знал. Но прочувственно произносил слова, написанные сценаристами его предвыборной кампании.Но прошел год со времени его избрания – а украинцы даже и не думали возвращаться. И тут…
И тут случилась эпидемия. И они поехали – не все, конечно, но многие. И каждый отъезд в обратном направлении президент может считать своим личным поражением. А власть, разумеется, работает на его представления о жизни, зачастую далекие от реальности. Потому что никто во власти не знает, что с этими людьми вообще делать.
Ведь уехали они не от хорошей жизни, а из-за отсутствия рабочих мест и достойных зарплат. А сейчас будут исчезать и те рабочие места, которые были, когда они уезжали и уменьшаться зарплаты, которые их и до отъезда не устраивали. И вернувшиеся гастарбайтеры будут конкурировать за оставшиеся рабочие  с другими безработными. Тогда, может быть, лучше помочь им уехать и заработать на жизнь?
Но в этом случае и президенту Зеленскому, и его сотрудникам пришлось бы вернуться из телевизионного сериала в скучную и неприветливую реальность своей беднеющей на глазах страны с ее новыми экономическими и эпидемиологическими проблемами. И если этому возвращению не содействовали ни продолжающаяся война с Россией, ни пандемия, то, наверное, встреча с реальностью уже не состоится.
По крайней мере, до открытия украинских аэропортов. Detaly.co.il

Заступник глави адміністрації президента Росії Дмитро Козак здійснює таємничий візит до Берліна для консультацій з чиновниками, які є відповідальними за український напрямок. Представник Росії у Тристоронній контактній групі Борис Гризлов звинувачує українських учасників переговорів у тому, що вони встають на "небезпечний шлях своїх попередників" і називає «слугами війни».
Це - зовсім не збіг. Це підготовка до рішучої атаки на Україну і її керівництво напередодні економічної та соціальної кризи в країні.
Дмитро Козак діє по добре знайомому для себе сценарію. З одного боку, він демонструє конструктивність на переговорах з українською стороною - і навіть його партнери по перемовинах кажуть, що він є куди більш ефективним, ніж його попередник Владислав Сурков. Але, з іншого боку, ця конструктивність не допомагає саме тому, що українські учасники переговорів прагнуть йти «шляхом попередників». І не хочуть спілкуватися з представниками маріонеткових адміністрацій. Значить - «слуги війни».
Ми прекрасно знаємо, у чому насправді причина цього тупика. Вона у тому, що Путін і не збирається завершувати війну і домовлятися про будь-що із Зеленським. У тому, що Путіну потрібен не Донбас, а вся Україна.
Але у Козака - своя система доказів. Він буде запевняти, що проблема - у неефективності української держави, у засиллі олігархів, у впливі «екстремістів». Ймовірно, це саме те, про що він говорив у Берліні.
Не потрібно думати, що до нього не прислухаються. У Молдові ця система доказів спрацювала. Саме тому Козаку вдалося привести до влади проросійські сили на чолі з президентом Ігорем Додоном не просто за згодою, а за участю Сполучених Штатів і Європейського Союзу. Причому представники західних країн щиро не розуміли, що демократичні сили будуть вигнані з коаліційного уряду буквально за кілька тижнів.
Остаточне підпорядкування Молдови - шляхом виділення Додону російського кредиту, який підозріло нагадує «кредит Януковича» - поки що не відбулося саме тому, що вчасно схаменулися і на Заході, і у Кишиневі. Що цього підпорядкування не хочуть допустити і молдавські прихильники європейської інтеграції, і представники олігархічного табору, і західні дипломати. Але хто сказав, що Україні так пощастить?
Те, що зараз роблять Козак і Гризлов, є очевидним - вони демонструють неконструктивність української сторони. А навіщо? А щоб довести: завершити війну і домогтися стабільності в країні можна тільки шляхом встановлення над Україною спільного протекторату Кремля і Заходу. Умовної коаліції Зеленський-Медведчук, яка «знешкодить» як найбільш завзятих олігархів, так і «націоналістів». І дозволить відновити територіальну цілісність і мир.
У Кремлі можуть думати, що така коаліція здатна виявитися куди більш дешевим виходом, ніж велика війна, на яку сьогодні просто немає грошей. Але для України союз популістів і проросійських сил означатиме тотальну дестабілізацію і громадянську війну. Що теж на руку Путіну.
Втім, західні політики вже навчені гірким досвідом Молдови і можуть не клюнути на стару наживку Козака. Але він буде дуже старатися виловити рибу і у берлінському, і у паризькому і - що найголовніше - у вашингтонському ставках. Espreso.tv

Прочитав біографію Турдакуна Усубалієва, колишнього першого секретаря ЦК компартії Киргизстану у часи від Брежнєва до Горбачова - видали її, до речі, у відомій серії «Жизнь замечательных людей».
Усубалієв як Усубалієв, нічого особливого, звичайний радянський номенклатурник, який послідовно позбавлявся конкурентів і керував республікою як справжній феодал. Але несподівано цікавим виявився образ патріарха киргизької літератури... ні, не Чингіза Айтматова, а Тугельбая Сидигбекова.
Цей колись «зовсім радянський» письменник у поважному віці став палким захисником киргизської мови, виступав проти русифікації, цікавився, чому не можна відправити у космос киргиза чи узбека, якщо можна собаку. Все це - у листах до ЦК КПРС і публічних виступах. І все це - на початку 70-х років, коли у Києві за такі промови можна було потрапити до таборів - я вже не кажу залишитись у Спілці письменників. А тут - нічого, хіба що до ювілею не дали орден, а нагородили почесною грамотою президії республіканської Верховної ради( не взяв).
З цього зробив прості висновки. Перший - на дальніх околицях імперії можна було дозволити собі більше, ніж тут. Другий - своєю блискучою кар’єрою Айтматов, якого палко підтримував Усубалієв, зобов’язаний Сидигбекову. Айтматов, поза сумнівом - видатний письменник. Але партійне начальство цінувало не його хист, а те, що він писав російською мовою і обстоював двомовність. Це і був тип радянського письменника, якого вони бажали клонувати - киргизський письменник, що пише російською, білоруський письменник, що пише російською (таких вже чимало), казахський письменник, що пише російською....
А там язык и до Киева доведёт.

Віце-прем'єр України Олексій Резніков заявив, що до роботи у Тристоронній контактній групі планується залучити представників Донецької та Луганської областей «від української сторони» - але при цьому вони повинні мати «як юридичну, так і суспільну легітимність серед жителів непідконтрольних і підконтрольних територій». При цьому віце-прем'єр упевнений, що таку легітимність легко «заміряти».
Легко заміряти з української сторони, в цьому я не сумніваюся - тим більше, якщо до переговорів будуть залучені обрані десять років тому мери окупованих міст, які проживають на контрольованій території.
Однак те, що відбувається в Мінську - це не перемовини України з Україною. Це переговори України з Росією. Це перемовини агресора з жертвою за посередництвом ОБСЄ.
Як ці переговори виглядали до вчорашнього дня? Дуже просто. Представники президента України, які не мали офіційного державного статусу, вели переговори з представниками президента Росії, які не мали офіційного державного статусу. При цьому фактично у складі російської делегації перебували представники маріонеткових адміністрацій. І не тому, що вони мають суспільну легітимність. А тому, що вони здійснюють реальну владу на окупованих територіях.
Саме для того, щоб не виникло навіть і думки про можливе визнання Україною «народних республік», з нашого боку на переговорах не були присутніми офіційні чиновники. Але все стало змінюватися після рішення глави офісу президента Андрія Єрмака підписати разом із заступником голови адміністрації президента Росії Дмитром Козаком пропозицію про формування горезвісної консультативної ради разом - увага! - з представниками «окремих районів Донецької та Луганської областей», тобто представниками маріонеткової влади.
І, незважаючи на те, що цю авантюру не вдалося здійснити завдяки опору українського суспільства, Німеччини і Франції, ситуація продовжила розвиватися в заданому напрямку. Тепер мова йде вже про розширення української делегації - віце-прем'єр, міністри, депутати, представники переселенців ... Виникає тільки питання - а навіщо? Заради імітації діяльності? Заради того, щоб Андрій Єрмак продемонстрував Володимиру Зеленському свою ефективність парламентера? Заради створення для президента Володимира Зеленського можливості розповісти, як він прагне миру на Донбасі? Для продовження цього огидного обману? Єрмак - обманює Зеленського. Зеленський - обманює українців. А в Кремлі аж тримаються за живіт зі сміху.
Тому що насправді українська сторона повинна наполягати не на збільшенні своєї делегації у Мінську до неймовірних розмірів. Вона повинна наполягати на ... зменшенні російської делегації. На тому, щоб за столом переговорів були б представники окупантів, а не найманці окупантів. Адже в «нормандському форматі» найманців немає. Що ж, у такому разі вони роблять у Мінську?
Але якщо найманці залишаються, а з українського боку до складу делегацій вводяться представники переселенців, для Кремля це прекрасна можливість сказати - ми ж і раніше стверджували, що це внутрішній конфлікт. Ось нехай представники однієї частини «народу Донбасу» поговорять з представниками іншої частини, з «емігрантами». А ми подивимося.
Єдине, що нас може вберегти від цієї дурості - так це російське чванство. У Кремлі можуть вирішити, що негоже самому Гризлову і «міністрам народних республік» сидіти за одним столом зі «зрадниками народу Донбасу». І перемовини просто не відбудуться. І відновляться через кілька тижнів або місяців у звичному форматі.
Але від імітації, якою займаються президент Зеленський і його оточення замість керівництва країною, українців не вбереже ніхто. Espreso.tv

Перша річниця вступу Володимира Зеленського на посаду президента України стала приводом для численних коментарів з передбачуваним змістом. Прихильники президента, як і слід було очікувати, говорять про його досягнення, популярність, «перезавантаження» (практично перманентне) влади, нові закони і звільнення полонених. Противники - про невміння керувати країною, падіння економіки, засилля олігархів, корупцію і кумівство, плазування перед Путіним.
Все це не має ніякого значення з однієї простої причини: важливо не те, що вже відбулося. Важливим є наступний рік перебування Володимира Зеленського на посаді президента України. Він і продемонструє, які перспективи Володимира Зеленського та України як такої.
Потрібно розуміти, що це буде рік перманентних катастроф і випробувань. Економіка буде падати - у нас і у всьому світі. Світ буде важко приходити до тями після епідемії та карантину - і готуватися до можливості нового, куди більш жорсткого карантину за кілька місяців (при цьому ніхто не знає, чи буде необхідність, але очікування стане додатковим стресом для економіки). Порожній український холодильник остаточно переможе підлий олігархічний телевізор. Президент зі «свого хлопця» перетвориться на героя анекдотів і роздратованих коментарів. Але що з того?
Потрібно розуміти, що справа взагалі не у Зеленському. Ми знаходимося всередині жахливого експерименту, коли главою держави обраний телевізійний персонаж, випадкова і далека від державних завдань людина. При цьому більшість виборців і через рік готова це повторити. І з цього не можна не зробити висновків.
Майдан 2013-2014 років і опір російській агресії зафіксували появу у країні політичної нації, яка прагне до побудови цивілізованої європейської і - що є найважливішим - Української держави.
Виборами 2019 року зафіксовано, що ця нація не складає більшості населення у власній країні, що більшість населення не тільки не зацікавлена у побудові будь-якої держави, але перебуває в стані політичної незрілості і суспільної деградації.
Ці дві тенденції прямо протилежні одна одній. Однак й це не було б таким небезпечним, якщо б інтерес до території України не проявлявся б у сусідній Росії, правителі якої сприймають цю територію в якості своїх споконвічних земель. При цьому наростання кризових тенденцій у самій Росії, як це вже неодноразово бувало в історії, може форсувати спроби приєднання цих земель і створення нової імперії на територіях Росії, України і Білорусі. І ясно, що успіх буде на боці тих, хто знає, чого хоче. А Путін і його співвітчизники знають, чого вони хочуть - «повернення України». Точно так, як і українські патріоти знають, чого вони хочуть - збереження і розвитку України.
До чого прагне Володимир Зеленський, чого хочуть його прихильники, не знає сьогодні ніхто.
Саме тому наступний рік стане якщо не відповіддю, так підготовкою до відповіді на найголовніше питання нашого з вами буття - чи втримається Українська державa на території колишньої УРСР або їй доведеться зосередитися на куди меншій території, а решта України або стане територією Росії, або перетвориться на протекторат Кремля.
Це і буде реальний підсумок неймовірного експерименту, що почався 2019 року. Espreso.tv