Глава делегации России в Трехсторонней контактной группе  Борис Грызлов делает жесткое заявление, в котором обвиняет украинскую делегацию в срыве переговоров и отказе принимать дополнительные меры по прекращению огня на Донбассе. Грызлов предупреждает, что любые попытки Киева изменить Минские договоренности, в том числе и в очередности исполнения мер, могут привест к непоправимым последствиям.
Вскоре оказывается, что господина Грызлова вообще не было на заседании, итоги которого он комментировал. Что это была всего лишь виртуальная истерика бывшего спикера российской Госдумы.
Участвующий в работе ТКГ представитель марионеточных властей Луганска Владислав Дейнего требует от Киева подписать дополнительные документы, которые обязывают обе стороны не стрелять и – что самое главное – устанавливают прямую связь между сторонами конфликта. Только в этом случае «народные республики» смогут отказаться от недавно введенного ими режима полной боевой готовности.
Может возникнуть вопрос: в чем причина такой жесткой риторики? Ведь тема пересмотра Минских соглашений – это отнюдь не новость для российских участников переговоров. О необходимости внести коррективы в эти документы президент Владимир Зеленский говорит практически с первого дня после прихода к власти. Он поднимал эту тему и во время саммита нормандской четверки в Париже. И не получил от президента России Владимира Путина предупреждений о «непоправимых последствиях». Что касается очередности выполнения пунктов Минских соглашений, то каждый, кто этого захочет, может убедиться: первый пункт этих договоренностей предусматривает полное прекращение огня,  а второй – отведение тяжелого вооружения. И о необходимости выполнения этих пунктов украинская сторона напоминает российской уже пять лет.
Однако жесткая риторика Грызлова вполне объяснима. Она – той же природы, что и решение президента Владимира Путина о проведении парада в 24 июня.
Когда принималось решение об аннексии Крыма и оккупации Донбасса, цены на нефть еще находились на «космическом» уровне, благосостояние россиян росло. Сейчас российскому руководству просто нечего больше предложить населению, кроме парада и «защиты русскоязычного населения» - и это в условиях продолжения эпидемии коронавируса, из которой Россия выходит с очень большим трудом.
Когда у авторитарных режимов не получается с хлебом, они вспоминают о зрелищах. Парад – зрелище. И такое же зрелище – маленькая победоносная война над теми, кто посягает на «русский мир».
Сама война сегодня вряд ли нужна Владимиру Путину. Однако призрак войны – это тоже часть представления. Представления, которое разыгрывается и для россиян, и для украинского руководства.
Россияне должны убедиться в том, что их президент не сдает своих позиций, а его представители в Минске не дают спуска украинской делегации и разоблачают все ее авантюры.
Украинский президент Владимир Зеленский должен отказаться от любых своих инициатив относительно урегулирования ситуации на Донбассе  и согласиться с «планом Путина». Первый пункт этого плана – прямые контакты украинского руководства с марионетками из Донецка и Луганска.
А если таких контактов не будет – что ж, тогда опять будет война. Ведь «войска народных республик» уже приведены в состояние повышенной боевой готовности.
Можно считать, что это всего лишь пропагандистская атака, на которую не стоит обращать внимание. Однако история конфликтов и войн изобилует примерами того, как сама подготовка к войне – даже без желания ее начать – приводила к активным военным действиям.
Поэтому опасность, которая кроется в истеричных заявлениях российских представителей, не стоит недооценивать.  Radiosvoboda.org

Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп заявив про те, що відкладає проведення саміту «великої сімки», раніше запланованого ним на кінець червня. Трамп пропонує провести зустріч восени. При цьому на осінній саміт Трамп хоче запросити очільників Росії, Австралії, Південної Кореї та Індії.
Саму «велику сімку» Трамп схарактеризував як «дуже застарілу групу країн». Але така характеристика, швидше за все, відображає емоції і роздратування американського президента. Для Трампа саміт «великої сімки» у американській столиці мав би стати симуляцією нормальності в обстановці продовження пандемії коронавірусу і масових протестів у США. Але після того, як федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель і прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо відмовилися прибути до Вашингтону на очний саміт, стало ясно, що ніякої симуляції не відбудеться. І тоді Трамп вирішив не просто відкласти саміт, але і спробувати «торпедувати» «сімку» за допомогою країн, з якими йому буде легше домовлятися.
Керівники інших країн і раніше запрошувалися як гості на саміти групи, питання тільки - у якому форматі, постійних учасників або гостей. Навряд чи Трампу вдасться розширити сам склад «сімки», для цього потрібна згода всіх учасників групи. Але якщо мова йде про гостьове запрошення, тут проблеми можуть виникнути вже у самого Путіна. Адже на відміну від керівників Південної Кореї, Австралії та Індії, він уже був повноправним учасником засідань групи - тоді, коли її називали «вісімкою», а не «сімкою». І брати участь у новій зустрічі у якості бідного родича, а не завсідника - це явний удар по путінському самолюбству.
Ще одна проблема, яка не дозволить Путіну брати участь в саміті - це прагнення Трампа до формування антикитайського фронту. Можливо, така пропозиція зацікавить прем'єр-міністра Індії Нарендру Моді, але тільки не Путіна, для якого участь у антикитайському союзі - справжнісінька політична і економічна катастрофа. У цьому випадку Путін краще відправиться до Пекіну, а не до Вашингтону. Якщо взагалі кудись відправиться - жорстка самоізоляція, у якій продовжує перебувати російський президент, ставить під сумнів саму можливість його поїздок найближчими місяцями.
Але, врешті-решт, справа не у Путіні. Справа у Трампі, який вкотре намагається контрабандою протягнути Путіна на зустрічі «великої сімки» - і тільки опозиція інших учасників самітів заважає йому досягти цієї непривабливої мети. Це прагнення ще раз доводить, що для Дональда Трампа миттєва вигода і незрозуміла (або, гірше того, добре зрозуміла) симпатія до російського правителя є куди більш важливими, ніж американські цінності і цінності цивілізованого світу загалом - цінності, захисником яких, за логікою своєї посади, мав би виступати президент США. Espreso.tv

Президент Соединенных Штатов Дональд Трамп заявил о том, что откладывает проведение саммита «большой семерки», ранее запланированного им на конец июня и предлагает провести встречу осенью. При этом на осенний саммит Трамп хочет пригласить лидеров России, Австралии, Южной Кореи и Индии.
Саму «большую семерку» Трамп охарактеризовал как «очень устаревшую группу стран». Но такая характеристика, скорее всего, отражает эмоции и раздражение американского президента. Для Трампа саммит «большой семерки» в американской столице должен был бы стать симуляцией нормальности в обстановке продолжения пандемии коронавируса и массовых протестов в США. Но после того, как федеральный канцлер Германии Ангела Меркель и премьер-министр Канады Джастин Трюдо отказались прибыть в Вашингтон на очный саммит, стало ясно, что никакой симуляции не произойдет. И тогда Трамп решил не просто отложить саммит, но и попытаться «торпедировать» группу семи с помощью стран, с которыми ему будет легче договариваться.
Руководители других стран и ранее приглашались как гости на саммиты группы, вопрос только – в каком формате, постоянных участников или гостей. Вряд ли Трампу удастся расширить сам состав «семерки», для этого требуется согласие всех участников группы. Но если речь идет о гостевом приглашении, тут проблемы могут возникнуть уже у самого Путина. Ведь, в отличие от руководителей Южной Кореи, Австралии и Индии, он уже был полноправным участником заседаний группы – тогда, когда ее  именовали «восьмеркой», а не «семеркой». И участвовать в новой встрече в качестве бедного родственника, а не завсегдатая – это явный удар по путинскому самолюбию.
Еще одна проблема, которая не позволит Путину участвовать в саммите – это стремление Трампа к формированию антикитайского фронта. Возможно, полобное предложение заинтересует премьер-министра Индии Нарендру Моди, но только не Путина, для которого участие в антикитайском союзе – самая настоящая политическая и экономическая катастрофа. В этом случае Путин лучше отправится в Пекин, а не в Вашингтон. Если вообще куда-то отправится – жесткая самоизоляция, в которой продолжает пребывать российский президент, ставит под вопрос саму возможность его поездок в ближайшие месяцы.
Но, в конце концов, дело-то не в Путине. Дело в Трампе, который уже не в первый раз пытается контрабандой протащить Путина на встречи «большой семерки» - и только оппозиция других участников саммитов мешает ему достичь этой неприглядной цели. Это стремление еще раз доказывает, что для Дональда Трампа сиюминутная выгода и необъяснимая (или, хуже того, хорошо объяснимая) симпатия к российскому правителю куда важнее, чем те американские ценности и ценности цивилизованного мира – ценности, защитником которых, по логике своей должности, должен был бы выступать президент США.

Слова Володимира Зеленського про те, що у скандалі з «плівками Деркача» його цікавить виключно те, як можна було підслухати офіс президента України - крок у бік повернення глави держави до цивілізованої політики, до розуміння національних інтересів України. Цей підхід Зеленського значно відрізняється від його ж слів на недавній прес-конференції - коли здавалося, що президента України цікавить не те, як записували його офіс, а зміст самих записів і те, яким чином вдасться використати цей зміст у боротьбі, яку Зеленський і його соратники продовжують вести проти Петра Порошенка. Після цієї прес-конференції багато хто з спостерігачів у всьому світі говорив про те, що у своєму бажанні знищити Порошенка і допомогти Трампу Зеленський може завдати непоправної шкоди українсько-американським відносинам і, як наслідок, своїй власній країні і її можливостям чинити опір російській агресії.
Очевидно, за цей час знайшлися аргументи, які переконали якщо не самого Зеленського, як і раніше далекого від політики, так представників його найближчого оточення, здатних впливати на президента і писати тексти його інтерв'ю або тези до них. Немає сумніву, що це були дуже сильні і жорсткі аргументи. Ми з вами бачили лише верхівку айсберга - коли, наприклад, із закликом не допустити погіршення українсько-американських відносин до Зеленського звернулися сім з дев'яти колишніх послів Сполучених Штатів в Києві. Цей сигнал демонстрував загальну стурбованість американського істеблішменту і офіс Зеленського, очевидно, не міг не врахувати цієї стурбованості.
Тому тепер ми маємо право очікувати справжнього розслідування. Не «розслідування Печерського суду» проти Джозефа Байдена і не розслідування офісу Генерального прокурора проти Петра Порошенка. А розслідування, яке відповість нам і нашим союзникам на дуже просте питання - хто зробив записи у офісі президента? І чи були взагалі зроблені ці записи нелегально або ж, як стверджує, наприклад, російський експерт Андрій Піонтковський, відбулася передача документів з президентського архіву самим головою офісу президента Андрієм Єрмаком. І якщо це дійсно так - чи знав про таку передачу і санкціонував її сам Володимир Зеленський і якою була мета цієї передачі - компрометація Петра Порошенка, компрометація Джозефа Байдена, компрометація обох політиків?
У будь-якому випадку - при всій удаваній фантастичності подібних звинувачень - якщо вони будуть звучати у США, це створить нові проблеми для двосторонніх відносин. Тому і Зеленський, і Єрмак повинні бути не тільки свідками розслідування. Вони повинні відповісти на питання слідства щодо своєї можливої причетності до оприлюднення скандальних записів - хоча б для того, щоб зняти з себе всі ймовірні підозри.

Глава «Роскосмоса» Дмитрий Рогозин в связи с первым пилотируемым полетом американского корабля Crew Dragon неожиданно оказался одним из главных героев информационного, а не космического пространства. И я бы даже сказал – комического, а не космического пространства. А все дело в старом твите Рогозина, в котором он предупреждал американцев, что если они будут зловредничать против России, то им придется запускать своих астронавтов к Международной космической станции на батуте. Об этом злосчастном батуте вспомнили не только журналисты и пользователи социальных сетей, но даже сам Илон Маск, сказавший после запуска, что «батут работает».
Рогозин в свойственной ему манере анекдотического оправдания своих глупостей утверждает, что в 2014 году, когда он сочинял твит, он таким образом спасал космическую отрасль от американских санкций, угрожал батутом – и угроза сработала. Но эти оправдания, разумеется, не выдерживают никакой критики. Рогозин тогда реагировал на санкционную политику как таковую. При этом в США не собирались отказываться от оговореннх контрактом полетов американских астронавтах на российских «Союзах», а «Роскосмос» не мог прекратить эти полеты в одностороннем порядке без значительного ущерба для собственного бюджета. Но выяснять, что было бы, если бы полеты прекратились, сейчас совершенно бессмысленно просто потому, что в 2014 года темы отказа от совместной работе на МКС просто не существовало и твит Рогозина тогда был просто частью общего тренда глумления над западными санкциями, начавшегося после нападения России на Украину.
Того, что история с «батутом» вспомнится спустя несколько лет, на первый взгляд, предвидеть не мог никто. Но на самом деле проблема вовсе не в том, что российские руководители не отвечают за свои слова. Самое главное – что они совершенно не понимают современности, строят у себя дома карикатуру на Советский Союз и решительно отказываются понимать, почему весь остальной мир не развивается в матрице этой карикатуры.
В свое время в схожей с Рогозиным ситуации без всяких твитов оказался председатель правления «Газпрома» Алексей Миллер, решительно отказывавшийся понимать перспективы сланцевого газа и – таким образом – самого «Газпрома». В схожей ситуации, только со сланцевой нефтью, был председатель правления «Роснефти» Игорь Сечин. Следующая история, когда Сечин, этот ближайший соратник Путина, оказался на батуте – недавняя ценовая война России с Саудовской Аравией. В Москве почему-то решили, что в ОПЕК пойдут на российские условия и сами уменьшат добычу нефти, позволив России продавать большее количество сырья. Размеры российских потерь хорошо известны, причем все равно пришлось договариваться на куда менее выгодных условиях. А сейчас дело дошло и до космоса.
Американцы прекратили свои пилотируемые полеты из-за дороговизны программы – тогда и было решено, что доставлять астронавтов на российских кораблях дешевле. Но сама американская система конкурентного рынка должна была рано или поздно сработать – и сработала. Ведь Илон Маск – не единственный, кто готов послать в космос пилотируемую ракету, уже в ближайшие годы такие запуски могут осуществить еще несколько фирм. Таким образом, в США возникнет реальная конкуренция частных концернов, которые будут работать с государственными заказами и думать о своих собственных интересах. А в России? А в России будет государственный «Роскосмос», руководимый человеком, никакого отношения к космической отрасли не имеющим – зато умеющим писать твиты о батуте, которые наверняка нравятся президенту Путину. Так что это не история о конкуренции в освоении космоса.
Это история об отсуствии конкуренции как таковой в любой отрасли, история о непрофессионализме и архаичном мышлении. А батут – просто очень хорошая метафора. Detaly.co.il

Один з моїх найбільш важливих спогадів з 90-х років - як під час ефіру тоді дуже популярної програми Прес-клуб Кіри Прошутинської ми дивилися репортаж про проблеми людей, яким довелося жити у епоху змін. І от репортер підійшов до старенької інтелігентної жінки, що поділилася своєю головною проблемою - з радіоефіру зникли програми класичної музики, а грошей, щоб придбати програвач, у неї немає...
Після цього репортажу в студії почалася справжня битва між відомими і популярними людьми за те, хто ж придбає програвач для старенької, а мені стало дуже сумно. Я бачив одиноку людину, яка сама для себе була цивілізацією, яку підтримували в житті Бах чи Рахманінов і навіть цього її позбавила логіка цивілізаційних руїн.
Я згадав про це після смерті Скорика. Великого композитора, який помер у європейській країні, у якій немає радіостанції класичної музики - ані суспільної, ані приватної. І, якщо згадати зусилля моїх подвижників-колег з Радіо Культура, невідомо ще, чи є аудиторія для цієї радіостанції. Про те, чи знає світ про українську музику, я вже й не кажу.
Кожного дня, якщо я слухаю будь-яку європейську чи американську класичну радіохвилю, я знаю, що почую знайомі звуки музики не тільки Бетховена, Баха чи Генделя, але й обов’язково Чайковського, Римського-Корсакова або Рахманінова чи Шнітке. Дворжака чи Пендерецького. Я точно знаю, кого я не почую - Лятошинського, Леонтовича (за винятком Щедрика у Різдво), Ревуцького, Скорика, Сільвестрова тощо. Українська композиторська школа не стала надбанням світової цивілізації не тому, що у нас другорядні композитори. Українську оперу ви не почуєте у світі не тому, що Лисенко, Гулак-Артемовський чи Скорик не такі цікаві як Дворжак чи Монюшко. А тому, що нас самих це не цікавить. І не цікавить нас зацікавленість світу. А потім ми будемо говорити про якісь інформаційні війні. Друзі мої, поки асоціацією цивілізованого світу з Росією буде Шостакович, а з Україною - біла пляма, ми нічого ні у кого не виграємо. І насамперед - програємо себе самих. Бо ми залишаємося мешканцями країни з непересічною європейською культурою, більшість населення якої і знати про цю культуру не хоче і державні інституції якої окуповані невігласами й заробітчанами.
Але у слушний момент всі ми знаходимо гіркі слова. Не шукайте. Просто уявіть, як таким людям, як Мирослав Скорик, має бути гірко жити серед нас.

Так звані «депутати Народної ради ЛНР» майже одноголосно - 42 голосами з 43 – ухвалили рішення про проголошення російської мови єдиною «державною мовою» окупованої території. До цього «державних мов» офіційно було дві - російська і українська, хоча сфера застосування української мови, зрозуміло ж, була значно обмеженою.
Це рішення - реальна демонстрація того, яку долю окупант насправді готує для України, української мови, українського народу в разі, якщо територія нашої країни буде окупована Росією або до влади тут прийде проросійський уряд запеклих колабораціоністів.
Воно доводить, що всі ці розмови про «дві державні мови» в Україні, регіональні мови, «захист російськомовного населення» і таке інше - усього лише пропагандистська мішура, перехідний етап. Росії та її прихильникам в Україні не є потрібною рівноправність російської та української мов.
Їм потрібно тільки одне - щоб української мови не було. А була російська мова. І щоб українського народу не було. А українці вважалися росіянами. І щоб України не було. А Україна вважалася Росією. Просто регіоном Росії і крапка.
Коли я намагався пояснити цю просту істину років 5-6 тому, мене звинувачували у «націоналізмі» і «неповазі» до тих українців, хто не бажає повернутися до рідної мови, кому «какая разніца» - аби країна була успішною і багатою.
Але Путін все довів за мене. І луганські «депутати» - колабораціоністи разом зі своїми «колегами» у Донецьку все доводять за мене. Вони просто виганяють з окупованих територій все українське. Людей - вбивають. Мову - маргіналізують. Саму територію хочуть приєднати до Росії.
Які ще докази вам потрібні? Що ще має статися, щоб довести навіть найбільш нетямущим з вас просту істину: той, хто агітує за російськомовну Україну, насправді агітує за Росію від Ужгорода до Владивостоку?

Визит представительной украинской делегации в Берлин – в ее состав вошли глава президентского офиса, вице-премьер, министры иностранных дел и обороны – завершился без каких-либо очевидных результатов. Разве что  на совместной пресс-конференции министров иностранных дел Хайко Мааса и Дмитрия Кулебы глава украинского внешнеполитического ведомства анонсировал возможность проведения в скором времени встречи министров иностранных дел в «нормандском формате». Однако дата такой встречи пока что не определена и – что самое главное – нет реакции на заявление Кулебы его российского коллеги Сергея Лаврова. А ведь проведение встреч в «нормандском формате», как правило, зависит вовсе не от того, договариваются ли о их проведении в Берлине, Киеве и Париже. А от того, готовы ли к таким встречам в Москве.
Но, как это ни парадоксально, успех поездки украинских представителей в Берлин состоит вовсе не в конкретных результатах – чего вообще сейчас можно добиться в урегулировании российско-украинского конфликта? Успех – в том, что этот визит вообще состоялся вскоре после того, как Берлин посетил заместитель главы администрации президента России и  «куратор» украинского направления в Кремле Дмитрий Козак.
Визит этот, судя по противоречивым комментариям после обнародования самого факта переговоров в Берлине, стал неожиданностью для украинского руководства. О результатах этого визита информации тоже практически нет. Но самое главное – так это то, что Козак старается разъяснить европейским союзникам Украины аргументированность российской позиции и пытается добиться выработки общей позиции России и  Запада, при которой Украина станет уже не субъектом, а объектом договоренностей. И это – действительно серьезный вызов для Киева с учетом эффективности Дмитрия Козака на молдавском направлении. Ведь, собственно, когда речь шла о стабилизации ситуации в Республике Молдова именно это ему и удалось. И результат – по крайней мере, на сегодняшний день – налицо: и в непризнанной Приднестровской Молдавской Республике, и в самой Молдове у власти пророссийские силы.
Поэтому в Берлин, конечно же, стоило ехать. Однако успех украинского руководства, опять-таки, будет зависеть не от самих поездок, а от того, проявят ли в Киеве реализм и последовательность, поймут ли цели Владимира Путина по отношению к Донбассу, Крыму и Украине в целом. Накануне визита глава офиса президента Украины Андрей Ермак в интервью газете Frankfurter Allgemeine Zeitung говорил о неэффективности Минских переговоров и повторил тезис о возможности проведения местных выборов на Донбассе только после вывода с оккупированных территорий российских войск и их наемников и возвращения контроля над границей – то есть, с кремлевской точки зрения , никогда. Визит украинской делегации в Берлин и ожидающаяся поездка в Париж свидетельствуют о желании Киева получить поддержку от Германии и Франции в давлении на Россию. Но, с другой стороны, вице-премьер Алексей Резников в колонке для Atlantic Council настаивает на возвращении к консультациям в формате Будапештского меморандума – а под этим документом подписей руководителей Германии и Франции нет, в этом случае нужно рассчитывать не на них, а на Соединенные Штаты и Великобританию. В то же время сам президент Владимир Зеленский, судя по его высказываниям на последней пресс-конференции, продолжает рассчитывать на возможность договориться с Владимиром Путиным – даже и в двустороннем формате.
И эта политический сумбур вместо музыки оставляет для Кремля широкое пространство для маневра и «обольщения» Запада и превращает украинских переговорщиков в «пожарную команду», которой придется посещать столицы западных стран в надежде догнать или опередить Дмитрия Козака. Vot-tak.tv

Після повернення української делегації з Німеччини віце-прем'єр-міністр і міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Олексій Резніков запропонував «забути» про створення консультативної ради, у якій на паритетних засадах мали засідати представники України та окупованих територій, а представники Росії, Німеччини, Франції та ОБСЄ були б присутні у якості спостерігачів.
Ця заява дозволяє припустити, що у Берліні Андрій Єрмак та інші представники українського керівництва отримали настільки жорстку відсіч з німецької сторони з питання про створення консультативної ради, що вирішили більше ніколи до цієї теми не повертатися.
Але цікавим є інше: а от якби німці з французами погодилися б? Означало б це, що представники легітимної української влади зустрічалися б на засіданнях консультативної ради із представниками маріонеткового керівництва «народних республік», а Росія «виконувала роль посередника», доводила, що у нас не окупація, а «внутрішній конфлікт»? Як виходить, що серйозні стратегічні помилки роблять українські керівники, а рятувати честь нашої країни повинні німецькі та французькі дипломати і небайдужі до майбутнього своєї країни українці? Як про це можна забути?
Як можна забути про те, що Андрій Єрмак як глава офісу президента України поставив підпис під рішенням про створення консультативної ради разом з чиновниками окупаційної влади «народних республік» - таким чином, фактично визнав їх як представників населення окупованих територій?
Як можна забути про те, що глава офісу президента не поніс ніякої відповідальності за свої дії, а Володимир Зеленський продовжує публічно захищати свого соратника від незручних запитань?
Як можна забути про те, що після імітації зі створенням консультативної ради українське керівництво зайнялося нової імітацією, не менше ризикованою - розширенням складу делегації у Мінську за рахунок діючих чиновників і депутатів нашої країни. І це при тому, що Росія свою делегацію розширювати не збирається, однак вже давно привозить на переговори «міністрів» і «депутатів» «народних республік». І виходить, що наші міністри і депутати стануть за фактом співрозмовниками цих «міністрів і депутатів»?
Як можна забути про те, що з моменту обрання Володимира Зеленського президентом України будь-які дії нашої країни на переговорах з Москвою ніби випадково створюють можливість для доказу головної кремлівської тези - що у нас тут «внутрішній конфлікт»?
Як можна забути, що під час своєї передвиборної кампанії Володимир Зеленський брехав українцям, коли запевняв їх, що це Порошенко не хоче припинення війни, а насправді все дуже просто - «потрібно просто перестати стріляти»? І що можна домовитися з Путіним, який теж хоче припинення війни?
Як можна забути про те, що навіть зараз, коли ця жахлива брехня стала очевидною для кожного, Зеленський не хоче вибачитися за неї перед українцями? Що він продовжує наполягати на двосторонніх зустрічах з Путіним?
Як можна забути про те, що мільйони українців продовжують бажати жити в цьому морі брехні і імітації, відбираючи тим самим навіть саму надію на краще майбутнє у себе самих, своїх дітей і онуків?

То, что пропагандистская кампания, цель которой - убедить россиян проголосовать за путинское обнуление, началась с гомофобного ролика, пугающего граждан "неприличным" усыновлением, стало лучшей демонстрацией неуверенности самого "великого кормчего" и его окружения в популярности бесконечного президента.
Уж казалось бы, чего проще? Если веришь, что россияне нуждаются в Путине, сними ролик о том, как Владимир Владимирович будет царствовать до 2036 - как минимум - года, и результаты референдума у тебя в кармане! Путин - навсегда! Проголосуй, товарищ! Путин и Крым - близнецы-братья! Путин - наше знамя боевое! Все ведь уже придумано на этот случай!
Или, если руководствоваться рецептом гомофобного ролика, устрой путешествие в будущее, покажи, как к народу в 2030 году обращается какой-нибудь президент Навальный, по Красной площади маршируют американские солдаты, в ГУМе продают просроченный пармезан со скидкой, за бензин на заправках доплачивают покупателю, в мавзолее не Ленин, а Бандера лежит, Крым украинский, а в Севастополе флот НАТО угрожает мирной Абхазии. И все! Никаких роликов больше снимать не надо! Наш дурдом голосует за Путина!
Очевидно, нет уверенности, что поверят. И еще меньше уверенности, что поверят, что такое развитие событий - это плохо, а путинская бесконечность - это хорошо.
Поэтому не стали рисковать и рисовать россиянам перспективы России без Путина. России без Путина не может быть - ни в фантастическом романе, ни в пропагандистском ролике. Есть Путин - есть Россия. Нет Путина - нет России, как завещал нам товарищ Володин. И чего тут обсуждать?
В той России, которую показывают авторы гомофобного ролика, президент - все равно Путин, чтобы вы не сомневались. Просто разрешено усыновление детей богомерзкими парочками. Россиянам предлагается прийти проголосовать не для того, чтобы продолжить путинское правление - оно и так продолжится, а для того, чтобы помочь Владимиру Владимировичу сохранить "скрепы" в достойном состоянии. Хотите ли вы жить в ужасной развратной стране, где президент Путин, а геи усыновляют детей? Или вы все-таки хотите жить в процветающей прекрасной стране, где президент Путин, а геи не усыновляют детей?
Вот, собственно, и весь российский выбор. Graniru.org

Министр иностранных дел Украины Дмитрий Кулеба заявил на совместной пресс-конференции с главой немецкого внешнеполитического ведомства Хайко Маасом о стремлении обсудить с международными партнерами Украины, «как должна выглядеть международная платформа по Крыму». Министр и на этой пресс-конференции, и в интервью немецкому изданию DW подчеркивал, что вопрос о Крыме остается для Украины приоритетным вплоть до деоккупации региона.
Это заявление, конечно же, позволяет утверждать, что призывы украинской общественности услышаны и теперь тема Крыма звучит во время международных поездок представителей новой власти в одном ряду с проблемой Донбасса. Если только, конечно, акцентирование на крымской теме не является попыткой «надавить» на Кремль в стремлении добиться смягчения российской позиции по вопросам донбасского урегулирования.
В таком случае нас ожидает очередное разочарование. То, что Кремль оккупировал Донбасс с целью обменять его возвращение на международное – и украинское в том числе – признание легитимности присоединения Крыма – это выдумали сами украинцы. Ничего подобного в кремлевских планах не было и нет. Главная цель Кремля – это возвращение себе контроля над всей Украиной в том или ином виде. Либо как над страной-сателлитом, либо как над частью нового союзного государства, либо путем прямого присоединения к России «областями». Когда Кремль затевал диверсии на востоке Украины, ставилась цель оккупации всей «Новороссии» с последующим распространением влияния России на оставшиеся области Украины. Крым был присоединен к России просто потому, что, с точки зрения и самого Владимира Путина, и миллионов его соотечественников полуостров – «безусловно» российская земля и должен оставаться в составе России даже в случае, если не удастся установить полный контроль над остальной украинской территорией. И даже в случае, если в Киеве удастся привести к власти пророссийское правительство. Крым такому правительству тоже никто не отдаст – вот оно-то  и должно будет признать легитимность «возвращения в родную гавань».
Тогда есть ли смысл в «крымской платформе»? Конечно, есть! Первый тезис такой платформы очень прост – необходимо признать, что любые переговоры с Кремлем и по Крыму, и по Донбассу обречены на провал, а политики, которые утверждают обратное – безответственные имитаторы. Тезис второй – следует понять, что восстановление территориальной целостности Украины это забег на длинную дистанцию. Что такое восстановление произойдет только после смены власти в России и тогда, когда ее новое руководство либо пересмотрит свои политические приоритеты, либо столкнется с ошеломляющим экономическим и политическим кризисом. Но Путин Украине ни Крыма, ни Донбасса не отдаст, более того – будет планировать поглощение новых регионов Украины. И тезис третий – во время этого забега на длинную дистанцию все зависит не от россиян, не от Запада, а от самих украинцев. Украинскому избирателю необходимо научиться голосовать ответственно за государственников, а не за соглашателей, коллаборационистов и популистов. Не поддаваться на олигархическую пропаганду. Не верить, что у конфликта с Россией есть простые решения. А украинская власть – стремиться не к призрачным договоренностям к Путиным, а к повышению обороноспособности страны, ее интеграции в НАТО и Евросоюз. Но в НАТО – прежде всего.
Если эти три условия будут выполнены, Украина в обозримом будущем станет процветающей страной, а Крым и Донбасс вернутся в ее состав. Если эти три простых условия соблюдены не будут, Украина сама присоединится либо к Крыму, либо к Донбассу, станет либо федеральным округом России, либо оккупированной территорией.
Вот, собственно, и вся «крымская платформа». Ru.krymr.org

На фоне оппозиционных протестов и задержаний активистов президент Беларуси Александр Лукашенко отправил в отставку правительство и назначил нового премьер-министра.
На первый взгляд, особого значения эти перестановки не имеют. Беларусь – не просто президентская республика. Это страна, в которой вся полнота власти вот уже 26 лет принадлежит одному человеку. Какая разница, кто будет премьер-министром Беларуси?
Но, тем не менее, решение Лукашенко – свидетельство того, что он не уверен в собственных позициях. Не уверен в том, что в период экономического кризиса, проблем с эпидемией коронавируса (Беларусь так и не объявила карантин, зато Лукашенко провел 9 мая парад) и оппозиционных протестов выборы пройдут просто. Не случайно он пугает белорусов нестабильностью, напоминает им о волнениях в Украине, территориальных потерях Грузии и Молдовы и даже кровавом подавлении протестов в узбекском Андижане. Беларусь – «единственная постсоветская страна, которая не видела горя» - утверждает Лукашенко. А в такой стране президент должен «прислушиваться» к народу и постоянно менять нерадивых чиновников. Что Лукашенко и делает.
Кроме того, отправленный в отставку Сергей Румас, известный в стране финансист, оказался премьером с собственным лицом, что не могло понравиться Лукашенко. И в этом смысле отставку Румаса можно сравнить с недавней отставкой украинского премьера Алексея Гончарука который попытался претендовать на роль реформатора при «живом Зеленском»  - не случайно же новый украинский президент пытается подражать Лукашенко! А вот новый белорусский премьер, Роман Головченко, менеджер военно-промышленного комплекса, индивидуальностью не отличается – и в этом смысле его, опять-таки, можно сравнить с новым украинским премьером Денисом Шмыгалем. Но именно такой премьер-министр и нужен Лукашенко – и любому президенту «лукашенковского типа». Чтобы ни у кого не было сомнений: руководить страной может только один человек. А все остальные – лишь исполнять его решения. Потому что Лукашенко – навсегда. А премьер и другие члены правительства – на время. На время, которое будет определено лично президентом.
Впрочем, у меня есть большие сомнения, что на этот раз белорусскому правителю поможет его излюбленный прием со сменой правительства. Беларусь на пороге серьезных экономических испытаний. В этом она, конечно же, ничем не отличается от других стран Европы. Но Лукашенко десятилетиями убеждал белорусов, что они должны рассчитывать на государство, даже и не на государство, а на него лично, а не на себя самих – и в этом серьезное отличие белорусов от поляков или украинцев. Может ли сегодня что-то сделать государство – даже если Лукашенко будет менять премьеров каждый месяц – это очень большой вопрос. Захочет ли помогать Лукашенко Путин, обозленный интеграционной «несговорчивостью» Лукашенко, тоже непонятно. Но понятно одно – все, что может предложить Лукашенко белорусам – это пушки вместо масла, репрессии против оппозиции вместо экономического роста и благосостояния. Radiosvoboda.org

Президент Молдови Ігор Додон звинуватив колишнього «головного олігарха» країни Володимира Плахотнюка та його союзника Ілана Шора у прагненні захопити владу в країні. Це звинувачення знову повертає нас до часів, коли опозиція називала Молдову «захопленою державою». Захопленою, зрозуміло ж, олігархом Плахотнюком.
Додон зробив цю заяву у першу річницю «повалення олігархічного режиму» і підкреслив, що це повалення стало можливим завдяки «парламентським партіям, громадянам, які їх морально підтримали, і зовнішнім партнерам, які твердо заявили, що не будуть більше терпіти зловживання олігархічної влади».
Це дуже точна характеристика подій. Дійсно, 8 червня 2019 року було сформовано - фактично у останній момент перед можливим розпуском парламенту країни - коаліція проросійських соціалістів і прозахідного блоку. Однак створення цієї коаліції було б неможливим без фактичної домовленості Сполучених Штатів, Росії та Європейського Союзу. Майбутні партнери не хотіли домовлятися, а Плахотнюк не хотів поступатися. Перед створенням коаліції, коли стало ясно, що на Додона не діють аргументи російського віце-прем'єра Дмитра Козака, молдавського президента викликали «на килим» до Володимира Путіна. Європейські дипломати працювали з майбутнім прем'єром Молдови Майєю Санду. А американський посол у Кишиневі Дерек Хоган відвідав штаб-квартиру Плахотнюка - після чого олігарх негайно відправився в еміграцію.
Через кілька днів після початку цих захоплюючих змін я попередив у інтерв’ю румунській службі Радіо Вільна Європа, що «із захопленої держави Республіка Молдова цілком може за кілька місяців стати вже демонтованих державою» і нагадав, що «Дмитро Козак і тісно пов'язаний з ним і, очевидно, залежний від нього Ігор Додон не приховують своїх намірів щодо подальшої долі держави Республіки Молдова. Ці наміри можна схарактеризувати одним дуже простим словом: демонтаж державності Республіки Молдова ». Тоді ці прогнози сприймалися в Кишиневі із явним здивуванням - як і обережна позиція Києва і Бухареста. Будь-яке нагадування про те, що перемога над олігархом була б неможливою без підтримки з Кремля сприймалося мало не як підтримка олігархії.
За рік не потрібно пояснювати, хто був тоді правий. Ігор Додон фактично узурпував владу у країні - при цьому без будь-якої коаліції, вона йому виявилася просто не потрібна. Прозахідні сили витіснені в опозицію. Російський вплив посилюється. Криза триває. При цьому - і тут Додон має рацію - для відсторонення від влади у Молдові проросійських сил, які представляють меншість її населення, не обійтися без підтримки політиків, які пов'язані з олігархами.
Україна може очікувати та ж незавидна доля. Молдова - це тільки репетиція нашого майбутнього. Наша країна прискореними темпами наближається до приголомшуючої політичної і економічної кризи. І вихід з цієї кризи вимагатиме деолігархізації України - принаймні, коли ми говоримо про олігархів, які мають зараз вирішальний вплив на рішення Володимира Зеленського.
Питання тільки в тому, у союзі з ким буде здійснювати цю деолігархізацію президент, коли його позиції будуть слабкими. І якщо вже зовсім просто - кому він віддасть реальну владу в Україні, Петру Порошенку або Віктору Медведчуку. Ніякого іншого політичного вибору в України немає – якими б не були ілюзії моїх шановних читачів.
При цьому потрібно розуміти, що від цього вибору Зеленського буде залежати не тільки його майбутнє, але і майбутнє України. Наша країна або продовжить свій шлях до цивілізованого світу, або стане черговою «демонтованою державою» під російським впливом, аж до поглинання Росією. Це і є можливі сценарії нашого найближчого майбутнього. Espreso.tv

Президент Молдовы Игорь Додон обвинил бывшего «главного олигарха» страны Владимира Плахотнюка и его союзника Илана Шора в стремлении захватить власть в стране. Это обвинение вновь возвращает нас к временам, когда оппозиция называла Молдову «захваченным государством». Захваченным, разумеется, олигархом Плахотнюком.
Додон сделал это заявление в первую годовщину «свержения олигархического режима» и подчеркнул, что это свержение стало возможным благодаря «парламентским партиям, гражданам, которые их морально поддержали, и внешним партнерам, которые твердо заявили, что не будут больше терпеть злоупотребления олигархической власти».
Это очень точная характеристика событий. Действительно, 8 июня 2019 года была сформирована – фактически  в самый последний момент перед возможным роспуском парламента страны – коалиция пророссийских социалистов и прозападного блока. Однако создание этой коалиции было бы невозможно без фактической договоренности Соединенных Штатов, России и Европейского Союза. Будущие партнеры не хотели договариваться, а Плахотнюк не хотел уступать. Перед созданием коалиции, когда стало ясно, что на Додона не действуют аргументы российского вице-премьера Дмитрия Козака, молдавского президента вызывали «на ковер» к Владимиру Путину. Европейские дипломаты работали с будущим премьером Молдовы Майей Санду. А американский посол в Кишиневе Дерек Хоган посетил штаб-квартиру Плахотнюка – после чего олигарх немедленно отправился в эмиграцию.
Спустя несколько дней после начала этих захватывающих перемен я предупредил l в интервью молдавской службе Радио Свободная Европа, что «из захваченного государства Республика Молдова вполне может через несколько месяцев стать уже демонтированным государством» и  напомнил, что «Дмитрий Козак, и тесно связанный с ним и, очевидно, зависимый от него Игорь Додон не скрывают своих намерений относительно дальнейшей судьбы государства Республики Молдова. Эти намерения можно охарактеризовать одним очень простым словом: демонтаж государственности Республики Молдова». Тогда эти прогнозы воспринимались в Кишиневе с явным недоумением – как и осторожная позиция Киева и Бухареста. Любое напоминание о том, что победа над олигархом была бы невозможной без поддержки из Кремля воспринималось чуть ли не как поддержка олигархии.
Спустя год не нужно объяснять, кто был тогда прав. Игорь Додон фактически узурпировал власть в стране – при этом без всякой коалиции, она ему оказалась просто не нужна. Прозападные силы вытеснены в оппозицию. Российское влияние усиливается. Кризис продолжается. При этом – и тут Додон прав – для отстранения от власти в Молдове пророссийских сил, которые представляют меньшинство ее населения, не обойтись без поддержки политиков, которые связаны с олигархами.
Украину может ожидать та же незавидная судьба. Молдова – это только репетиция нашего будущего. Наша страна ускоренными темпами приближается к ошеломляющему политическому и экономическому кризису. И выход из этого кризиса потребует деолигархизации Украины – по крайней мере, когда мы говорим об олигархах, которые оказывают сейчас решающее влияние на решения Владимира Зеленского.
Вопрос только в том, в союзе с кем будет осуществлять эту деолигархизацию слабеющий президент. И если уж совсем просто – кому он отдаст реальную власть в Украине, Петру Порошенко или Виктору Медведчуку. Никакого другого политического выбора у Украины нет – какими бы ни были иллюзии моих уважаемых читателей.
При этом нужно понимать, что от этого выбора Зеленского будет зависеть не только его будущее, но и будущее Украины. Наша страна либо продолжит свой путь в цивилизованный мир, либо станет очередным «демонтированным государством» под российским влиянием, вплоть до поглощения Россией. Это и есть возможные сценарии нашего ближайшего будущего.

Мої колеги Денис Казанський і Сергій Гармаш повідомили про те, що тепер будуть брати участь у засіданнях Тристоронньої контактної групи по Донбасу. Це означає, що у ТКГ будуть і представники переселенців. Про необхідність їхньої присутності у процесі перемовин неодноразово говорив і президент Володимир Зеленський. І це абсолютно логічний підхід - якщо ми проводимо переговори про майбутнє Донбасу, так учасниками цього процесу повинні бути люди, які вимушено залишили місце проживання через російську агресію.
Але це тільки в тому випадку, якщо мета переговорів для обох сторін - досягти миру і відновлення територіальної цілісності України. Для українського керівництва це дійсно головна мета Мінського процесу. Але для Кремля Мінський процес - частина зусиль по поглинанню України. Якщо Зеленський бажає відновити територіальну цілісність України, так Путін - територіальну цілісність «справжньої» Росії, від Ужгорода до Владивостока. І у цьому сенсі ніякого реального значення Мінський процес не має.
Тоді навіщо ж цей процес взагалі триває? На це питання теж є дуже прості відповіді, які я даю вже шостий рік поспіль. Для України Мінський процес має значення тільки тому, що він дозволяє продовжувати європейські санкції проти Росії. При цьому сама  санкційна політика не зупиняє війну, але нагадує про нелигітимність дій Росії, завдає шкоди економіці ворога і змушує Кремль утриматися від ескалації ситуації.
Для Росії Мінськ має значення тільки тому, що у Кремлі його розглядають як один з інструментів примусу Києва до прямих перемовин із маріонетковими адміністраціями Донецька і Луганська. Росія просто хоче довести, що її напад на Україну це «внутрішній конфлікт» і домогтися від Заходу зняття санкцій. Саме тому Москва так вхопилася за формулу «консультативної ради», на засіданнях якої Росія була б посередником поряд з Німеччиною, Францією та ОБСЄ. Вважатися посередником, а не агресором і при цьому контролювати Донбас і домогтися зняття санкцій - ось чого на даному етапі хоче Кремль.
Що буде далі? Якщо українське керівництво і надалі не буде погоджуватися на прямі перемовини з маріонетками, ситуація буде розвиватися за грузинським сценарієм. Рано чи пізно в Кремлі почнуть «операцію з примусу України до миру», спробують захопити ще частину Донбасу, а потім визнають «незалежність» «народних республік» за прикладом Абхазії та Південної Осетії. Якщо ж в Києві підуть на прямі переговори, незалежності «ДНР» та «ЛНР» не визнають, але Україна і «народні республіки» будуть співіснувати за молдавським сценарієм - як три самостійних суб'єкта, легітимний і самопроголошені. І з можливістю голосування мешканців окупованих територій за проросійських кандидатів на виборах в Україні - їх спеціально будуть привозити автобусами кудись до Краматорську, як зараз на молдавських виборах підвозять виборців Придністров'я. На час виборів, до речі, будуть просто переставати стріляти.
Яке ж у цьому випадку має значення інкорпорація переселенців до переговорного процесу? Для прихильників підходів Володимира Зеленського в Україні це доказ того, що президент «намагається» і мир скоро буде. У Москві можуть зобразити цю інкорпорацію як «початок діалогу» представників різних груп населення Донбасу, тобто знову будуть робити наголос на «внутрішньому конфлікті». Але самої суті імітації переговорного процесу це не змінить.
Нічого поганого в такій імітації немає. Альтернатива відмови від Мінська - зняття санкцій з Росії. Для нас важливо, щоб переговорний процес тривав аж до зміни суспільно-політичної ситуації у країні-агресорі і появи у керівництва Росії готовності комплексно вирішити проблеми окупованих на пострадянському просторі територій інших країн, від Придністров'я, Абхазії і Південної Осетії до Донбасу і Криму.
Протягом найближчих десяти-двадцяти років така можливість може з'явитися. Важливо тільки, щоб Україна на той час ще існувала і не програвала нових війн. Espreso.tv

Мои коллеги Денис Казанский и  Сергей Гармаш сообщили о том, что теперь будут участвовать в заседаниях Трехсторонней контактной группы по Донбассу. Это означает, что в ТКГ будут и представители переселенцев. О необходимости их присутствия в переговорном процессе неоднократно говорил и президент Владимир Зеленский. И это совершенно логичный подход – если мы проводим переговоры о будущем Донбасса, то участниками этого процесса должны быть и люди, которые вынужденно покинули место проживания из-за российской агрессии.
Но это только в том случае, если цель переговоров для обеих сторон – достичь мира и восстановления территориальной целостности Украины. Для украинского руководства это действительно главная цель Минского процесса. Но для Кремля Минский процесс – часть усилий по поглощению Украины и превращению ее в российскую колонию или даже часть территории России. И в этом смысле цели Зеленского и Путина являються диамерально противоположными.
Тогда зачем же этот процесс вообще продолжается? На этот вопрос тоже есть очень простые ответы, которые я даю уже шестой год подряд. Для Украины Минский процесс имеет значение только потому, что он позволяет продолжать европейские санкции против России. При этом сама санкционная политика не останавливает войну, но напоминает о нелитимности действий России, наносит ущерб экономике врага и заставляет Кремль воздержаться от эскалации ситуации.
Для России Минск имеет значение только потому, что в Кремле его рассматривают как один из инструментов принуждения Киева к прямым переговорам с марионеточными администрациями Донецка и Луганска. Россия просто хочет доказать, что ее нападение на Украину это «внутренний конфликт» и добиться от Запада снятия санкций. Именно поэтому Москва так ухватилась за формулу «консультативного совета», на заседаниях которого Россия была бы посредником наряду с Германией, Францией и ОБСЕ. Считаться посредником, а не агрессором и при этом контролировать Донбасс и добиться снятия санкций – вот чего на данном этапе хочет Кремль.
Что будет дальше? Ничего непредсказуемого не будет. Если украинское руководство и далее не будет соглашаться на прямые переговоры с марионетками, ситуация будет развиваться по грузинскому сценарию. Рано или поздно в Кремле начнут «операцию по принуждению Украины к миру», попытаются захватить еще часть Донбасса, а потом признают «независимость» «народных республик» по примеру Абхазии и Южной Осетии. Если же в Киеве пойдут на прямые переговоры, независимости не признают, но Украина и «народные республики» будут сосуществовать по молдавскому сценарию – как три самостоятельных субъекта, легитимный и самопровозглашенные. С возможностью генерирования новых конфликтов, разумеется. И с возможностью голосования жителей оккупированных территорий за пророссийских кандидатов на выборах в Украине – их специально будут привозить автобусами куда-нибудь в Краматорск, как сейчас на молдавских выборах подвозят избирателей Приднестровья. На время выборов, кстати, будут просто переставать стрелять.
Какое же в этом случае имеет значение инкорпорация переселенцев в переговорный процесс? Для сторонников подходов Владимира Зеленского в Украине это доказательство того, что президент «старается» и мир уже близок. В Москве могут изобразить эту инкорпорацию как «начало диалога» представителей разных групп населения Донбасса, то есть опять будут упирать на «внутренний конфликт». Но самой сути имитации переговорного процесса это не изменит. Ничего плохого в такой имитации нет. Альтернатива отказа от Минска – снятие санкций с России. Для нас важно, чтобы переговорный процесс продолжался вплоть до изменения общественно-политической ситуации в стране-агрессоре и появления у руководства России готовности комплексно решить проблемы оккупированных на постсовестком пространстве территорий других стран, от Приднестровья, Абхазии и Южной Осетии до Донбасса и Крыма.
На протяжении ближайших десяти-двадцати лет такая возможность может появиться. Важно только, чтобы Украина к тому времени еще существовала и не проигрывала новых войн.

Президент Владимир Зеленский в интервью одному из онлайн-изданий утверждает, что россиянам будет стыдно за аннексию Крыма и без возвращения полуострова не будет возможности нормально, откровенно и дружно общаться будущим поколениям.
Это заявление Владимира Зеленского показывает, насколько далеко разошлись пути Украины и России – не только руководителей двух стран, но и, образно говоря, среднестатистического украинца и среднестатистического россиянина. Ведь то, что говорит Зеленский, выглядит именно отражением украинского  массового сознания: россиянам должно быть стыдно за то, что они натворили, стыдно за то, что они украли Крым и если они хотят, чтобы все было, как раньше, то должны все вернуть на место, еще и извиниться.
А среднестатистический россиянин вовсе не хочет, чтобы все было, как раньше. Чтобы в состав Украины, которая по непонятным ему причинам отделилась от России (чего им с нами плохо было), а теперь еще и хочет быть вместе с американцами и прочими «западниками» (предатели) входил русский Крым (подарок Хрущева). Тема Крыма в российском политическом сознании возникла вовсе не в 2014 году, а 24 августа 1991 года, буквально сразу же после провозглашения независимости Украины – тогда пресс-секретарь президента России Павел Вощанов выступил с заявлением, в котором не поздравлял, а угрожал. И напоминал о Крыме. И неизвестно еще, как бы сложилась судьба полуострова тогда, если бы большинство его жителей не проголосовало бы на референдуме 1 декабря 1991 года за независимость Украины.
А потом – пошло-поехало. Черноморский флот, Севастополь – город русских моряков, московское время и московское правительство в автономии, попытки отделения, спонсирование Москвой пророссийских партий и движений, провокационные заявления и действия московского мэра Юрия Лужкова,  события на Тузле… Среднестатистический россиянин мог смириться с украинским статусом Крыма только тогда, когда считал, что государственность Украинской ССР – это пустая формальность, а на самом деле весь Советский Союз – это Россия и есть и не имеет никакого значения, что как называется. Но когда появилось настоящее Украинское государство, он стал воспринимать украинцев как обманщиков, укравших Крым. Мы-то его «подарили» в честь «воссоединения Украины с Россией», мы-то за него кровь проливали, а вы – ушли с подарком. И не стыдно?
Для большей части украинцев такая постановка вопроса просто не существует, им и невдомек – хотя подобные «соображения» их соседи всегда высказывали вслух. Украинцы не понимают, почему интеграция России и Беларуси никогда не вызывала у жителей России особого интереса, а вот «интеграция» Крыма подбросила путинский рейтинг до небес. Им даже в голову не приходит, что с российской точки зрения стыдиться должны они, а не россияне. Что Россия ничего не украла, а просто вернула украденное. И если вчерашний вор не хочет дружить, пока ему не вернут возвращенную собственность – то это проблемы вора, а не того, кто восстановил справедливость. Именно поэтому у России к Украине совсем другое требование: признать законность «возвращения» Крыма. У российского либерала может быть другая трактовка: да, международное право было нарушено. Поэтому давайте проведем новый референдум и спросим крымчан. Крым – не бутерброд. Но при этом уважаемый либерал не сомневается в исходе референдума.
Есть ли выход из этого тупика – не только правового, но и цивилизационного? Да, он существует в случае, если у России возникнет такая насущная необходимость интеграции в цивилизованный мир, что отказ от территориальных «приобретений» и поддержки сепаратизма в бывших советских республиках будет восприниматься как меньшее из зол. Но и в этом случае возвращение Крыма в Украину будет восприниматься как историческое поражение государства и никто не будет стыдиться 2014 года и стремиться к дружбе с «предателями», которые воспользовались русской слабостью и отобрали себе то, что им не принадлежит.
Россия начнет готовиться к возвращению себе Крыма на следующий день после того, как вернет его Украине. Ru.Krymr.com

Ми прекрасно розуміємо, навіщо Зеленський хоче тягати Порошенка по судах - скільки б сам президент не заперечував відсутності у нього таких намірів.
Це, по-перше, прагнення домогтися підняття свого рейтингу, зупинити його постійне падіння.
По-друге - задовольнити особисту антипатію, яку він і не приховує.
По-третє, задовольнити особисту антипатію і спрагу помсти Ігоря Коломойського. Відносини з ним після прийняття «банківського закону» у Зеленського погіршилися і він цілком може розраховувати, що олігарх оцінить його завзяття.
По-четверте, задовольнити особисту антипатію Володимира Путіна. Зеленський може сподіватися, що розправа над Порошенком зворушить кремлівського правителя і той піде на поступки - ну, хоча б зволить ще раз зустрітися.
Можливо, є ще якісь, більш дрібні причини. Я їх не хочу навіть перераховувати. Адже ясно головне - що боротьба з Порошенком не має нічого спільного ні з правосуддям, ні - а про це говорить зміст звинувачень - з боротьбою з корупцією.
Найголовніше - не вірним є сам розрахунок. Те, що зараз відбувається - чергова дурість.
Рейтинг так не піднімеш. Більш того - цей рейтинг нічим вже не можна підняти. Дуже скоро холодильник здобуде остаточну перемогу над телевізором. Дуже скоро вчорашні прихильники Зеленського його зненавидять. Ось до цього потрібно готуватися - до того, як вижити в атмосфері загальної ненависті.
Порошенку від всієї цієї безглуздої комедії гірше не буде. Своїми переслідуваннями команда Зеленського тільки зміцнює його авторитет як лідера опозиції і національно-демократичного табору. Зміцнює навіть у тих, хто може не любити Порошенка. Своїми переслідуваннями Порошенка Зеленський «вбиває» Тимошенко і Вакарчука, як колись Янукович своїми переслідуваннями Тимошенко перетворив всіх інших проукраїнських політиків просто на її попутників. Тому задовольнити свою антипатію теж не вийде.
І не вийде задовольнити Коломойського. Інтереси Коломойського і інтереси України зараз є діаметрально протилежними. І якщо ти президент України, тобі з ним не домовитися. Саме тому стався конфлікт Порошенка і Коломойського. Саме тому почалося охолодження із Зеленським.
І не вийде задовольнити Путіна. Путін, як і раніше, має намір воювати. Йому не Порошенко потрібен, йому Україна потрібна. Причому вся.
Нічого не вийде. У цій ситуації президента очікує, по-перше, крах. По-друге, крах. По-третє - крах. І по-четверте - крах. Але ж Зеленський - український президент і ніхто не бажає йому краху. Ніхто не бажає краху Україні.
Саме тому все залежить від самого Зеленського. Він повинен просто спробувати оцінити ситуацію, у якій опинився. І зрозуміти, що без міцного союзу з українськими патріотами і державниками нічого не буде. Якщо ти не знаєш що робити з владою, поділися з професіоналами. І не з олігархами, не з пройдисвітами. Із професіоналами і патріотами.
Януковичу це теж говорили. Він почав думати тільки тоді, коли мільйони вийшли на вулиці - та й тоді нічого не зрозумів. Чим це завершилося для нього і для країни, ми знаємо.
Не варто перетворюватися на Януковича у блазенському ковпаку.