Так звані «депутати Народної ради ЛНР» майже одноголосно - 42 голосами з 43 – ухвалили рішення про проголошення російської мови єдиною «державною мовою» окупованої території. До цього «державних мов» офіційно було дві - російська і українська, хоча сфера застосування української мови, зрозуміло ж, була значно обмеженою.
Це рішення - реальна демонстрація того, яку долю окупант насправді готує для України, української мови, українського народу в разі, якщо територія нашої країни буде окупована Росією або до влади тут прийде проросійський уряд запеклих колабораціоністів.
Воно доводить, що всі ці розмови про «дві державні мови» в Україні, регіональні мови, «захист російськомовного населення» і таке інше - усього лише пропагандистська мішура, перехідний етап. Росії та її прихильникам в Україні не є потрібною рівноправність російської та української мов.
Їм потрібно тільки одне - щоб української мови не було. А була російська мова. І щоб українського народу не було. А українці вважалися росіянами. І щоб України не було. А Україна вважалася Росією. Просто регіоном Росії і крапка.
Коли я намагався пояснити цю просту істину років 5-6 тому, мене звинувачували у «націоналізмі» і «неповазі» до тих українців, хто не бажає повернутися до рідної мови, кому «какая разніца» - аби країна була успішною і багатою.
Але Путін все довів за мене. І луганські «депутати» - колабораціоністи разом зі своїми «колегами» у Донецьку все доводять за мене. Вони просто виганяють з окупованих територій все українське. Людей - вбивають. Мову - маргіналізують. Саму територію хочуть приєднати до Росії.
Які ще докази вам потрібні? Що ще має статися, щоб довести навіть найбільш нетямущим з вас просту істину: той, хто агітує за російськомовну Україну, насправді агітує за Росію від Ужгорода до Владивостоку?

Визит представительной украинской делегации в Берлин – в ее состав вошли глава президентского офиса, вице-премьер, министры иностранных дел и обороны – завершился без каких-либо очевидных результатов. Разве что  на совместной пресс-конференции министров иностранных дел Хайко Мааса и Дмитрия Кулебы глава украинского внешнеполитического ведомства анонсировал возможность проведения в скором времени встречи министров иностранных дел в «нормандском формате». Однако дата такой встречи пока что не определена и – что самое главное – нет реакции на заявление Кулебы его российского коллеги Сергея Лаврова. А ведь проведение встреч в «нормандском формате», как правило, зависит вовсе не от того, договариваются ли о их проведении в Берлине, Киеве и Париже. А от того, готовы ли к таким встречам в Москве.
Но, как это ни парадоксально, успех поездки украинских представителей в Берлин состоит вовсе не в конкретных результатах – чего вообще сейчас можно добиться в урегулировании российско-украинского конфликта? Успех – в том, что этот визит вообще состоялся вскоре после того, как Берлин посетил заместитель главы администрации президента России и  «куратор» украинского направления в Кремле Дмитрий Козак.
Визит этот, судя по противоречивым комментариям после обнародования самого факта переговоров в Берлине, стал неожиданностью для украинского руководства. О результатах этого визита информации тоже практически нет. Но самое главное – так это то, что Козак старается разъяснить европейским союзникам Украины аргументированность российской позиции и пытается добиться выработки общей позиции России и  Запада, при которой Украина станет уже не субъектом, а объектом договоренностей. И это – действительно серьезный вызов для Киева с учетом эффективности Дмитрия Козака на молдавском направлении. Ведь, собственно, когда речь шла о стабилизации ситуации в Республике Молдова именно это ему и удалось. И результат – по крайней мере, на сегодняшний день – налицо: и в непризнанной Приднестровской Молдавской Республике, и в самой Молдове у власти пророссийские силы.
Поэтому в Берлин, конечно же, стоило ехать. Однако успех украинского руководства, опять-таки, будет зависеть не от самих поездок, а от того, проявят ли в Киеве реализм и последовательность, поймут ли цели Владимира Путина по отношению к Донбассу, Крыму и Украине в целом. Накануне визита глава офиса президента Украины Андрей Ермак в интервью газете Frankfurter Allgemeine Zeitung говорил о неэффективности Минских переговоров и повторил тезис о возможности проведения местных выборов на Донбассе только после вывода с оккупированных территорий российских войск и их наемников и возвращения контроля над границей – то есть, с кремлевской точки зрения , никогда. Визит украинской делегации в Берлин и ожидающаяся поездка в Париж свидетельствуют о желании Киева получить поддержку от Германии и Франции в давлении на Россию. Но, с другой стороны, вице-премьер Алексей Резников в колонке для Atlantic Council настаивает на возвращении к консультациям в формате Будапештского меморандума – а под этим документом подписей руководителей Германии и Франции нет, в этом случае нужно рассчитывать не на них, а на Соединенные Штаты и Великобританию. В то же время сам президент Владимир Зеленский, судя по его высказываниям на последней пресс-конференции, продолжает рассчитывать на возможность договориться с Владимиром Путиным – даже и в двустороннем формате.
И эта политический сумбур вместо музыки оставляет для Кремля широкое пространство для маневра и «обольщения» Запада и превращает украинских переговорщиков в «пожарную команду», которой придется посещать столицы западных стран в надежде догнать или опередить Дмитрия Козака. Vot-tak.tv

Після повернення української делегації з Німеччини віце-прем'єр-міністр і міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Олексій Резніков запропонував «забути» про створення консультативної ради, у якій на паритетних засадах мали засідати представники України та окупованих територій, а представники Росії, Німеччини, Франції та ОБСЄ були б присутні у якості спостерігачів.
Ця заява дозволяє припустити, що у Берліні Андрій Єрмак та інші представники українського керівництва отримали настільки жорстку відсіч з німецької сторони з питання про створення консультативної ради, що вирішили більше ніколи до цієї теми не повертатися.
Але цікавим є інше: а от якби німці з французами погодилися б? Означало б це, що представники легітимної української влади зустрічалися б на засіданнях консультативної ради із представниками маріонеткового керівництва «народних республік», а Росія «виконувала роль посередника», доводила, що у нас не окупація, а «внутрішній конфлікт»? Як виходить, що серйозні стратегічні помилки роблять українські керівники, а рятувати честь нашої країни повинні німецькі та французькі дипломати і небайдужі до майбутнього своєї країни українці? Як про це можна забути?
Як можна забути про те, що Андрій Єрмак як глава офісу президента України поставив підпис під рішенням про створення консультативної ради разом з чиновниками окупаційної влади «народних республік» - таким чином, фактично визнав їх як представників населення окупованих територій?
Як можна забути про те, що глава офісу президента не поніс ніякої відповідальності за свої дії, а Володимир Зеленський продовжує публічно захищати свого соратника від незручних запитань?
Як можна забути про те, що після імітації зі створенням консультативної ради українське керівництво зайнялося нової імітацією, не менше ризикованою - розширенням складу делегації у Мінську за рахунок діючих чиновників і депутатів нашої країни. І це при тому, що Росія свою делегацію розширювати не збирається, однак вже давно привозить на переговори «міністрів» і «депутатів» «народних республік». І виходить, що наші міністри і депутати стануть за фактом співрозмовниками цих «міністрів і депутатів»?
Як можна забути про те, що з моменту обрання Володимира Зеленського президентом України будь-які дії нашої країни на переговорах з Москвою ніби випадково створюють можливість для доказу головної кремлівської тези - що у нас тут «внутрішній конфлікт»?
Як можна забути, що під час своєї передвиборної кампанії Володимир Зеленський брехав українцям, коли запевняв їх, що це Порошенко не хоче припинення війни, а насправді все дуже просто - «потрібно просто перестати стріляти»? І що можна домовитися з Путіним, який теж хоче припинення війни?
Як можна забути про те, що навіть зараз, коли ця жахлива брехня стала очевидною для кожного, Зеленський не хоче вибачитися за неї перед українцями? Що він продовжує наполягати на двосторонніх зустрічах з Путіним?
Як можна забути про те, що мільйони українців продовжують бажати жити в цьому морі брехні і імітації, відбираючи тим самим навіть саму надію на краще майбутнє у себе самих, своїх дітей і онуків?

То, что пропагандистская кампания, цель которой - убедить россиян проголосовать за путинское обнуление, началась с гомофобного ролика, пугающего граждан "неприличным" усыновлением, стало лучшей демонстрацией неуверенности самого "великого кормчего" и его окружения в популярности бесконечного президента.
Уж казалось бы, чего проще? Если веришь, что россияне нуждаются в Путине, сними ролик о том, как Владимир Владимирович будет царствовать до 2036 - как минимум - года, и результаты референдума у тебя в кармане! Путин - навсегда! Проголосуй, товарищ! Путин и Крым - близнецы-братья! Путин - наше знамя боевое! Все ведь уже придумано на этот случай!
Или, если руководствоваться рецептом гомофобного ролика, устрой путешествие в будущее, покажи, как к народу в 2030 году обращается какой-нибудь президент Навальный, по Красной площади маршируют американские солдаты, в ГУМе продают просроченный пармезан со скидкой, за бензин на заправках доплачивают покупателю, в мавзолее не Ленин, а Бандера лежит, Крым украинский, а в Севастополе флот НАТО угрожает мирной Абхазии. И все! Никаких роликов больше снимать не надо! Наш дурдом голосует за Путина!
Очевидно, нет уверенности, что поверят. И еще меньше уверенности, что поверят, что такое развитие событий - это плохо, а путинская бесконечность - это хорошо.
Поэтому не стали рисковать и рисовать россиянам перспективы России без Путина. России без Путина не может быть - ни в фантастическом романе, ни в пропагандистском ролике. Есть Путин - есть Россия. Нет Путина - нет России, как завещал нам товарищ Володин. И чего тут обсуждать?
В той России, которую показывают авторы гомофобного ролика, президент - все равно Путин, чтобы вы не сомневались. Просто разрешено усыновление детей богомерзкими парочками. Россиянам предлагается прийти проголосовать не для того, чтобы продолжить путинское правление - оно и так продолжится, а для того, чтобы помочь Владимиру Владимировичу сохранить "скрепы" в достойном состоянии. Хотите ли вы жить в ужасной развратной стране, где президент Путин, а геи усыновляют детей? Или вы все-таки хотите жить в процветающей прекрасной стране, где президент Путин, а геи не усыновляют детей?
Вот, собственно, и весь российский выбор. Graniru.org

Министр иностранных дел Украины Дмитрий Кулеба заявил на совместной пресс-конференции с главой немецкого внешнеполитического ведомства Хайко Маасом о стремлении обсудить с международными партнерами Украины, «как должна выглядеть международная платформа по Крыму». Министр и на этой пресс-конференции, и в интервью немецкому изданию DW подчеркивал, что вопрос о Крыме остается для Украины приоритетным вплоть до деоккупации региона.
Это заявление, конечно же, позволяет утверждать, что призывы украинской общественности услышаны и теперь тема Крыма звучит во время международных поездок представителей новой власти в одном ряду с проблемой Донбасса. Если только, конечно, акцентирование на крымской теме не является попыткой «надавить» на Кремль в стремлении добиться смягчения российской позиции по вопросам донбасского урегулирования.
В таком случае нас ожидает очередное разочарование. То, что Кремль оккупировал Донбасс с целью обменять его возвращение на международное – и украинское в том числе – признание легитимности присоединения Крыма – это выдумали сами украинцы. Ничего подобного в кремлевских планах не было и нет. Главная цель Кремля – это возвращение себе контроля над всей Украиной в том или ином виде. Либо как над страной-сателлитом, либо как над частью нового союзного государства, либо путем прямого присоединения к России «областями». Когда Кремль затевал диверсии на востоке Украины, ставилась цель оккупации всей «Новороссии» с последующим распространением влияния России на оставшиеся области Украины. Крым был присоединен к России просто потому, что, с точки зрения и самого Владимира Путина, и миллионов его соотечественников полуостров – «безусловно» российская земля и должен оставаться в составе России даже в случае, если не удастся установить полный контроль над остальной украинской территорией. И даже в случае, если в Киеве удастся привести к власти пророссийское правительство. Крым такому правительству тоже никто не отдаст – вот оно-то  и должно будет признать легитимность «возвращения в родную гавань».
Тогда есть ли смысл в «крымской платформе»? Конечно, есть! Первый тезис такой платформы очень прост – необходимо признать, что любые переговоры с Кремлем и по Крыму, и по Донбассу обречены на провал, а политики, которые утверждают обратное – безответственные имитаторы. Тезис второй – следует понять, что восстановление территориальной целостности Украины это забег на длинную дистанцию. Что такое восстановление произойдет только после смены власти в России и тогда, когда ее новое руководство либо пересмотрит свои политические приоритеты, либо столкнется с ошеломляющим экономическим и политическим кризисом. Но Путин Украине ни Крыма, ни Донбасса не отдаст, более того – будет планировать поглощение новых регионов Украины. И тезис третий – во время этого забега на длинную дистанцию все зависит не от россиян, не от Запада, а от самих украинцев. Украинскому избирателю необходимо научиться голосовать ответственно за государственников, а не за соглашателей, коллаборационистов и популистов. Не поддаваться на олигархическую пропаганду. Не верить, что у конфликта с Россией есть простые решения. А украинская власть – стремиться не к призрачным договоренностям к Путиным, а к повышению обороноспособности страны, ее интеграции в НАТО и Евросоюз. Но в НАТО – прежде всего.
Если эти три условия будут выполнены, Украина в обозримом будущем станет процветающей страной, а Крым и Донбасс вернутся в ее состав. Если эти три простых условия соблюдены не будут, Украина сама присоединится либо к Крыму, либо к Донбассу, станет либо федеральным округом России, либо оккупированной территорией.
Вот, собственно, и вся «крымская платформа». Ru.krymr.org

На фоне оппозиционных протестов и задержаний активистов президент Беларуси Александр Лукашенко отправил в отставку правительство и назначил нового премьер-министра.
На первый взгляд, особого значения эти перестановки не имеют. Беларусь – не просто президентская республика. Это страна, в которой вся полнота власти вот уже 26 лет принадлежит одному человеку. Какая разница, кто будет премьер-министром Беларуси?
Но, тем не менее, решение Лукашенко – свидетельство того, что он не уверен в собственных позициях. Не уверен в том, что в период экономического кризиса, проблем с эпидемией коронавируса (Беларусь так и не объявила карантин, зато Лукашенко провел 9 мая парад) и оппозиционных протестов выборы пройдут просто. Не случайно он пугает белорусов нестабильностью, напоминает им о волнениях в Украине, территориальных потерях Грузии и Молдовы и даже кровавом подавлении протестов в узбекском Андижане. Беларусь – «единственная постсоветская страна, которая не видела горя» - утверждает Лукашенко. А в такой стране президент должен «прислушиваться» к народу и постоянно менять нерадивых чиновников. Что Лукашенко и делает.
Кроме того, отправленный в отставку Сергей Румас, известный в стране финансист, оказался премьером с собственным лицом, что не могло понравиться Лукашенко. И в этом смысле отставку Румаса можно сравнить с недавней отставкой украинского премьера Алексея Гончарука который попытался претендовать на роль реформатора при «живом Зеленском»  - не случайно же новый украинский президент пытается подражать Лукашенко! А вот новый белорусский премьер, Роман Головченко, менеджер военно-промышленного комплекса, индивидуальностью не отличается – и в этом смысле его, опять-таки, можно сравнить с новым украинским премьером Денисом Шмыгалем. Но именно такой премьер-министр и нужен Лукашенко – и любому президенту «лукашенковского типа». Чтобы ни у кого не было сомнений: руководить страной может только один человек. А все остальные – лишь исполнять его решения. Потому что Лукашенко – навсегда. А премьер и другие члены правительства – на время. На время, которое будет определено лично президентом.
Впрочем, у меня есть большие сомнения, что на этот раз белорусскому правителю поможет его излюбленный прием со сменой правительства. Беларусь на пороге серьезных экономических испытаний. В этом она, конечно же, ничем не отличается от других стран Европы. Но Лукашенко десятилетиями убеждал белорусов, что они должны рассчитывать на государство, даже и не на государство, а на него лично, а не на себя самих – и в этом серьезное отличие белорусов от поляков или украинцев. Может ли сегодня что-то сделать государство – даже если Лукашенко будет менять премьеров каждый месяц – это очень большой вопрос. Захочет ли помогать Лукашенко Путин, обозленный интеграционной «несговорчивостью» Лукашенко, тоже непонятно. Но понятно одно – все, что может предложить Лукашенко белорусам – это пушки вместо масла, репрессии против оппозиции вместо экономического роста и благосостояния. Radiosvoboda.org

Президент Молдови Ігор Додон звинуватив колишнього «головного олігарха» країни Володимира Плахотнюка та його союзника Ілана Шора у прагненні захопити владу в країні. Це звинувачення знову повертає нас до часів, коли опозиція називала Молдову «захопленою державою». Захопленою, зрозуміло ж, олігархом Плахотнюком.
Додон зробив цю заяву у першу річницю «повалення олігархічного режиму» і підкреслив, що це повалення стало можливим завдяки «парламентським партіям, громадянам, які їх морально підтримали, і зовнішнім партнерам, які твердо заявили, що не будуть більше терпіти зловживання олігархічної влади».
Це дуже точна характеристика подій. Дійсно, 8 червня 2019 року було сформовано - фактично у останній момент перед можливим розпуском парламенту країни - коаліція проросійських соціалістів і прозахідного блоку. Однак створення цієї коаліції було б неможливим без фактичної домовленості Сполучених Штатів, Росії та Європейського Союзу. Майбутні партнери не хотіли домовлятися, а Плахотнюк не хотів поступатися. Перед створенням коаліції, коли стало ясно, що на Додона не діють аргументи російського віце-прем'єра Дмитра Козака, молдавського президента викликали «на килим» до Володимира Путіна. Європейські дипломати працювали з майбутнім прем'єром Молдови Майєю Санду. А американський посол у Кишиневі Дерек Хоган відвідав штаб-квартиру Плахотнюка - після чого олігарх негайно відправився в еміграцію.
Через кілька днів після початку цих захоплюючих змін я попередив у інтерв’ю румунській службі Радіо Вільна Європа, що «із захопленої держави Республіка Молдова цілком може за кілька місяців стати вже демонтованих державою» і нагадав, що «Дмитро Козак і тісно пов'язаний з ним і, очевидно, залежний від нього Ігор Додон не приховують своїх намірів щодо подальшої долі держави Республіки Молдова. Ці наміри можна схарактеризувати одним дуже простим словом: демонтаж державності Республіки Молдова ». Тоді ці прогнози сприймалися в Кишиневі із явним здивуванням - як і обережна позиція Києва і Бухареста. Будь-яке нагадування про те, що перемога над олігархом була б неможливою без підтримки з Кремля сприймалося мало не як підтримка олігархії.
За рік не потрібно пояснювати, хто був тоді правий. Ігор Додон фактично узурпував владу у країні - при цьому без будь-якої коаліції, вона йому виявилася просто не потрібна. Прозахідні сили витіснені в опозицію. Російський вплив посилюється. Криза триває. При цьому - і тут Додон має рацію - для відсторонення від влади у Молдові проросійських сил, які представляють меншість її населення, не обійтися без підтримки політиків, які пов'язані з олігархами.
Україна може очікувати та ж незавидна доля. Молдова - це тільки репетиція нашого майбутнього. Наша країна прискореними темпами наближається до приголомшуючої політичної і економічної кризи. І вихід з цієї кризи вимагатиме деолігархізації України - принаймні, коли ми говоримо про олігархів, які мають зараз вирішальний вплив на рішення Володимира Зеленського.
Питання тільки в тому, у союзі з ким буде здійснювати цю деолігархізацію президент, коли його позиції будуть слабкими. І якщо вже зовсім просто - кому він віддасть реальну владу в Україні, Петру Порошенку або Віктору Медведчуку. Ніякого іншого політичного вибору в України немає – якими б не були ілюзії моїх шановних читачів.
При цьому потрібно розуміти, що від цього вибору Зеленського буде залежати не тільки його майбутнє, але і майбутнє України. Наша країна або продовжить свій шлях до цивілізованого світу, або стане черговою «демонтованою державою» під російським впливом, аж до поглинання Росією. Це і є можливі сценарії нашого найближчого майбутнього. Espreso.tv

Президент Молдовы Игорь Додон обвинил бывшего «главного олигарха» страны Владимира Плахотнюка и его союзника Илана Шора в стремлении захватить власть в стране. Это обвинение вновь возвращает нас к временам, когда оппозиция называла Молдову «захваченным государством». Захваченным, разумеется, олигархом Плахотнюком.
Додон сделал это заявление в первую годовщину «свержения олигархического режима» и подчеркнул, что это свержение стало возможным благодаря «парламентским партиям, гражданам, которые их морально поддержали, и внешним партнерам, которые твердо заявили, что не будут больше терпеть злоупотребления олигархической власти».
Это очень точная характеристика событий. Действительно, 8 июня 2019 года была сформирована – фактически  в самый последний момент перед возможным роспуском парламента страны – коалиция пророссийских социалистов и прозападного блока. Однако создание этой коалиции было бы невозможно без фактической договоренности Соединенных Штатов, России и Европейского Союза. Будущие партнеры не хотели договариваться, а Плахотнюк не хотел уступать. Перед созданием коалиции, когда стало ясно, что на Додона не действуют аргументы российского вице-премьера Дмитрия Козака, молдавского президента вызывали «на ковер» к Владимиру Путину. Европейские дипломаты работали с будущим премьером Молдовы Майей Санду. А американский посол в Кишиневе Дерек Хоган посетил штаб-квартиру Плахотнюка – после чего олигарх немедленно отправился в эмиграцию.
Спустя несколько дней после начала этих захватывающих перемен я предупредил l в интервью молдавской службе Радио Свободная Европа, что «из захваченного государства Республика Молдова вполне может через несколько месяцев стать уже демонтированным государством» и  напомнил, что «Дмитрий Козак, и тесно связанный с ним и, очевидно, зависимый от него Игорь Додон не скрывают своих намерений относительно дальнейшей судьбы государства Республики Молдова. Эти намерения можно охарактеризовать одним очень простым словом: демонтаж государственности Республики Молдова». Тогда эти прогнозы воспринимались в Кишиневе с явным недоумением – как и осторожная позиция Киева и Бухареста. Любое напоминание о том, что победа над олигархом была бы невозможной без поддержки из Кремля воспринималось чуть ли не как поддержка олигархии.
Спустя год не нужно объяснять, кто был тогда прав. Игорь Додон фактически узурпировал власть в стране – при этом без всякой коалиции, она ему оказалась просто не нужна. Прозападные силы вытеснены в оппозицию. Российское влияние усиливается. Кризис продолжается. При этом – и тут Додон прав – для отстранения от власти в Молдове пророссийских сил, которые представляют меньшинство ее населения, не обойтись без поддержки политиков, которые связаны с олигархами.
Украину может ожидать та же незавидная судьба. Молдова – это только репетиция нашего будущего. Наша страна ускоренными темпами приближается к ошеломляющему политическому и экономическому кризису. И выход из этого кризиса потребует деолигархизации Украины – по крайней мере, когда мы говорим об олигархах, которые оказывают сейчас решающее влияние на решения Владимира Зеленского.
Вопрос только в том, в союзе с кем будет осуществлять эту деолигархизацию слабеющий президент. И если уж совсем просто – кому он отдаст реальную власть в Украине, Петру Порошенко или Виктору Медведчуку. Никакого другого политического выбора у Украины нет – какими бы ни были иллюзии моих уважаемых читателей.
При этом нужно понимать, что от этого выбора Зеленского будет зависеть не только его будущее, но и будущее Украины. Наша страна либо продолжит свой путь в цивилизованный мир, либо станет очередным «демонтированным государством» под российским влиянием, вплоть до поглощения Россией. Это и есть возможные сценарии нашего ближайшего будущего.

Мої колеги Денис Казанський і Сергій Гармаш повідомили про те, що тепер будуть брати участь у засіданнях Тристоронньої контактної групи по Донбасу. Це означає, що у ТКГ будуть і представники переселенців. Про необхідність їхньої присутності у процесі перемовин неодноразово говорив і президент Володимир Зеленський. І це абсолютно логічний підхід - якщо ми проводимо переговори про майбутнє Донбасу, так учасниками цього процесу повинні бути люди, які вимушено залишили місце проживання через російську агресію.
Але це тільки в тому випадку, якщо мета переговорів для обох сторін - досягти миру і відновлення територіальної цілісності України. Для українського керівництва це дійсно головна мета Мінського процесу. Але для Кремля Мінський процес - частина зусиль по поглинанню України. Якщо Зеленський бажає відновити територіальну цілісність України, так Путін - територіальну цілісність «справжньої» Росії, від Ужгорода до Владивостока. І у цьому сенсі ніякого реального значення Мінський процес не має.
Тоді навіщо ж цей процес взагалі триває? На це питання теж є дуже прості відповіді, які я даю вже шостий рік поспіль. Для України Мінський процес має значення тільки тому, що він дозволяє продовжувати європейські санкції проти Росії. При цьому сама  санкційна політика не зупиняє війну, але нагадує про нелигітимність дій Росії, завдає шкоди економіці ворога і змушує Кремль утриматися від ескалації ситуації.
Для Росії Мінськ має значення тільки тому, що у Кремлі його розглядають як один з інструментів примусу Києва до прямих перемовин із маріонетковими адміністраціями Донецька і Луганська. Росія просто хоче довести, що її напад на Україну це «внутрішній конфлікт» і домогтися від Заходу зняття санкцій. Саме тому Москва так вхопилася за формулу «консультативної ради», на засіданнях якої Росія була б посередником поряд з Німеччиною, Францією та ОБСЄ. Вважатися посередником, а не агресором і при цьому контролювати Донбас і домогтися зняття санкцій - ось чого на даному етапі хоче Кремль.
Що буде далі? Якщо українське керівництво і надалі не буде погоджуватися на прямі перемовини з маріонетками, ситуація буде розвиватися за грузинським сценарієм. Рано чи пізно в Кремлі почнуть «операцію з примусу України до миру», спробують захопити ще частину Донбасу, а потім визнають «незалежність» «народних республік» за прикладом Абхазії та Південної Осетії. Якщо ж в Києві підуть на прямі переговори, незалежності «ДНР» та «ЛНР» не визнають, але Україна і «народні республіки» будуть співіснувати за молдавським сценарієм - як три самостійних суб'єкта, легітимний і самопроголошені. І з можливістю голосування мешканців окупованих територій за проросійських кандидатів на виборах в Україні - їх спеціально будуть привозити автобусами кудись до Краматорську, як зараз на молдавських виборах підвозять виборців Придністров'я. На час виборів, до речі, будуть просто переставати стріляти.
Яке ж у цьому випадку має значення інкорпорація переселенців до переговорного процесу? Для прихильників підходів Володимира Зеленського в Україні це доказ того, що президент «намагається» і мир скоро буде. У Москві можуть зобразити цю інкорпорацію як «початок діалогу» представників різних груп населення Донбасу, тобто знову будуть робити наголос на «внутрішньому конфлікті». Але самої суті імітації переговорного процесу це не змінить.
Нічого поганого в такій імітації немає. Альтернатива відмови від Мінська - зняття санкцій з Росії. Для нас важливо, щоб переговорний процес тривав аж до зміни суспільно-політичної ситуації у країні-агресорі і появи у керівництва Росії готовності комплексно вирішити проблеми окупованих на пострадянському просторі територій інших країн, від Придністров'я, Абхазії і Південної Осетії до Донбасу і Криму.
Протягом найближчих десяти-двадцяти років така можливість може з'явитися. Важливо тільки, щоб Україна на той час ще існувала і не програвала нових війн. Espreso.tv

Мои коллеги Денис Казанский и  Сергей Гармаш сообщили о том, что теперь будут участвовать в заседаниях Трехсторонней контактной группы по Донбассу. Это означает, что в ТКГ будут и представители переселенцев. О необходимости их присутствия в переговорном процессе неоднократно говорил и президент Владимир Зеленский. И это совершенно логичный подход – если мы проводим переговоры о будущем Донбасса, то участниками этого процесса должны быть и люди, которые вынужденно покинули место проживания из-за российской агрессии.
Но это только в том случае, если цель переговоров для обеих сторон – достичь мира и восстановления территориальной целостности Украины. Для украинского руководства это действительно главная цель Минского процесса. Но для Кремля Минский процесс – часть усилий по поглощению Украины и превращению ее в российскую колонию или даже часть территории России. И в этом смысле цели Зеленского и Путина являються диамерально противоположными.
Тогда зачем же этот процесс вообще продолжается? На этот вопрос тоже есть очень простые ответы, которые я даю уже шестой год подряд. Для Украины Минский процесс имеет значение только потому, что он позволяет продолжать европейские санкции против России. При этом сама санкционная политика не останавливает войну, но напоминает о нелитимности действий России, наносит ущерб экономике врага и заставляет Кремль воздержаться от эскалации ситуации.
Для России Минск имеет значение только потому, что в Кремле его рассматривают как один из инструментов принуждения Киева к прямым переговорам с марионеточными администрациями Донецка и Луганска. Россия просто хочет доказать, что ее нападение на Украину это «внутренний конфликт» и добиться от Запада снятия санкций. Именно поэтому Москва так ухватилась за формулу «консультативного совета», на заседаниях которого Россия была бы посредником наряду с Германией, Францией и ОБСЕ. Считаться посредником, а не агрессором и при этом контролировать Донбасс и добиться снятия санкций – вот чего на данном этапе хочет Кремль.
Что будет дальше? Ничего непредсказуемого не будет. Если украинское руководство и далее не будет соглашаться на прямые переговоры с марионетками, ситуация будет развиваться по грузинскому сценарию. Рано или поздно в Кремле начнут «операцию по принуждению Украины к миру», попытаются захватить еще часть Донбасса, а потом признают «независимость» «народных республик» по примеру Абхазии и Южной Осетии. Если же в Киеве пойдут на прямые переговоры, независимости не признают, но Украина и «народные республики» будут сосуществовать по молдавскому сценарию – как три самостоятельных субъекта, легитимный и самопровозглашенные. С возможностью генерирования новых конфликтов, разумеется. И с возможностью голосования жителей оккупированных территорий за пророссийских кандидатов на выборах в Украине – их специально будут привозить автобусами куда-нибудь в Краматорск, как сейчас на молдавских выборах подвозят избирателей Приднестровья. На время выборов, кстати, будут просто переставать стрелять.
Какое же в этом случае имеет значение инкорпорация переселенцев в переговорный процесс? Для сторонников подходов Владимира Зеленского в Украине это доказательство того, что президент «старается» и мир уже близок. В Москве могут изобразить эту инкорпорацию как «начало диалога» представителей разных групп населения Донбасса, то есть опять будут упирать на «внутренний конфликт». Но самой сути имитации переговорного процесса это не изменит. Ничего плохого в такой имитации нет. Альтернатива отказа от Минска – снятие санкций с России. Для нас важно, чтобы переговорный процесс продолжался вплоть до изменения общественно-политической ситуации в стране-агрессоре и появления у руководства России готовности комплексно решить проблемы оккупированных на постсовестком пространстве территорий других стран, от Приднестровья, Абхазии и Южной Осетии до Донбасса и Крыма.
На протяжении ближайших десяти-двадцати лет такая возможность может появиться. Важно только, чтобы Украина к тому времени еще существовала и не проигрывала новых войн.

Президент Владимир Зеленский в интервью одному из онлайн-изданий утверждает, что россиянам будет стыдно за аннексию Крыма и без возвращения полуострова не будет возможности нормально, откровенно и дружно общаться будущим поколениям.
Это заявление Владимира Зеленского показывает, насколько далеко разошлись пути Украины и России – не только руководителей двух стран, но и, образно говоря, среднестатистического украинца и среднестатистического россиянина. Ведь то, что говорит Зеленский, выглядит именно отражением украинского  массового сознания: россиянам должно быть стыдно за то, что они натворили, стыдно за то, что они украли Крым и если они хотят, чтобы все было, как раньше, то должны все вернуть на место, еще и извиниться.
А среднестатистический россиянин вовсе не хочет, чтобы все было, как раньше. Чтобы в состав Украины, которая по непонятным ему причинам отделилась от России (чего им с нами плохо было), а теперь еще и хочет быть вместе с американцами и прочими «западниками» (предатели) входил русский Крым (подарок Хрущева). Тема Крыма в российском политическом сознании возникла вовсе не в 2014 году, а 24 августа 1991 года, буквально сразу же после провозглашения независимости Украины – тогда пресс-секретарь президента России Павел Вощанов выступил с заявлением, в котором не поздравлял, а угрожал. И напоминал о Крыме. И неизвестно еще, как бы сложилась судьба полуострова тогда, если бы большинство его жителей не проголосовало бы на референдуме 1 декабря 1991 года за независимость Украины.
А потом – пошло-поехало. Черноморский флот, Севастополь – город русских моряков, московское время и московское правительство в автономии, попытки отделения, спонсирование Москвой пророссийских партий и движений, провокационные заявления и действия московского мэра Юрия Лужкова,  события на Тузле… Среднестатистический россиянин мог смириться с украинским статусом Крыма только тогда, когда считал, что государственность Украинской ССР – это пустая формальность, а на самом деле весь Советский Союз – это Россия и есть и не имеет никакого значения, что как называется. Но когда появилось настоящее Украинское государство, он стал воспринимать украинцев как обманщиков, укравших Крым. Мы-то его «подарили» в честь «воссоединения Украины с Россией», мы-то за него кровь проливали, а вы – ушли с подарком. И не стыдно?
Для большей части украинцев такая постановка вопроса просто не существует, им и невдомек – хотя подобные «соображения» их соседи всегда высказывали вслух. Украинцы не понимают, почему интеграция России и Беларуси никогда не вызывала у жителей России особого интереса, а вот «интеграция» Крыма подбросила путинский рейтинг до небес. Им даже в голову не приходит, что с российской точки зрения стыдиться должны они, а не россияне. Что Россия ничего не украла, а просто вернула украденное. И если вчерашний вор не хочет дружить, пока ему не вернут возвращенную собственность – то это проблемы вора, а не того, кто восстановил справедливость. Именно поэтому у России к Украине совсем другое требование: признать законность «возвращения» Крыма. У российского либерала может быть другая трактовка: да, международное право было нарушено. Поэтому давайте проведем новый референдум и спросим крымчан. Крым – не бутерброд. Но при этом уважаемый либерал не сомневается в исходе референдума.
Есть ли выход из этого тупика – не только правового, но и цивилизационного? Да, он существует в случае, если у России возникнет такая насущная необходимость интеграции в цивилизованный мир, что отказ от территориальных «приобретений» и поддержки сепаратизма в бывших советских республиках будет восприниматься как меньшее из зол. Но и в этом случае возвращение Крыма в Украину будет восприниматься как историческое поражение государства и никто не будет стыдиться 2014 года и стремиться к дружбе с «предателями», которые воспользовались русской слабостью и отобрали себе то, что им не принадлежит.
Россия начнет готовиться к возвращению себе Крыма на следующий день после того, как вернет его Украине. Ru.Krymr.com

Ми прекрасно розуміємо, навіщо Зеленський хоче тягати Порошенка по судах - скільки б сам президент не заперечував відсутності у нього таких намірів.
Це, по-перше, прагнення домогтися підняття свого рейтингу, зупинити його постійне падіння.
По-друге - задовольнити особисту антипатію, яку він і не приховує.
По-третє, задовольнити особисту антипатію і спрагу помсти Ігоря Коломойського. Відносини з ним після прийняття «банківського закону» у Зеленського погіршилися і він цілком може розраховувати, що олігарх оцінить його завзяття.
По-четверте, задовольнити особисту антипатію Володимира Путіна. Зеленський може сподіватися, що розправа над Порошенком зворушить кремлівського правителя і той піде на поступки - ну, хоча б зволить ще раз зустрітися.
Можливо, є ще якісь, більш дрібні причини. Я їх не хочу навіть перераховувати. Адже ясно головне - що боротьба з Порошенком не має нічого спільного ні з правосуддям, ні - а про це говорить зміст звинувачень - з боротьбою з корупцією.
Найголовніше - не вірним є сам розрахунок. Те, що зараз відбувається - чергова дурість.
Рейтинг так не піднімеш. Більш того - цей рейтинг нічим вже не можна підняти. Дуже скоро холодильник здобуде остаточну перемогу над телевізором. Дуже скоро вчорашні прихильники Зеленського його зненавидять. Ось до цього потрібно готуватися - до того, як вижити в атмосфері загальної ненависті.
Порошенку від всієї цієї безглуздої комедії гірше не буде. Своїми переслідуваннями команда Зеленського тільки зміцнює його авторитет як лідера опозиції і національно-демократичного табору. Зміцнює навіть у тих, хто може не любити Порошенка. Своїми переслідуваннями Порошенка Зеленський «вбиває» Тимошенко і Вакарчука, як колись Янукович своїми переслідуваннями Тимошенко перетворив всіх інших проукраїнських політиків просто на її попутників. Тому задовольнити свою антипатію теж не вийде.
І не вийде задовольнити Коломойського. Інтереси Коломойського і інтереси України зараз є діаметрально протилежними. І якщо ти президент України, тобі з ним не домовитися. Саме тому стався конфлікт Порошенка і Коломойського. Саме тому почалося охолодження із Зеленським.
І не вийде задовольнити Путіна. Путін, як і раніше, має намір воювати. Йому не Порошенко потрібен, йому Україна потрібна. Причому вся.
Нічого не вийде. У цій ситуації президента очікує, по-перше, крах. По-друге, крах. По-третє - крах. І по-четверте - крах. Але ж Зеленський - український президент і ніхто не бажає йому краху. Ніхто не бажає краху Україні.
Саме тому все залежить від самого Зеленського. Він повинен просто спробувати оцінити ситуацію, у якій опинився. І зрозуміти, що без міцного союзу з українськими патріотами і державниками нічого не буде. Якщо ти не знаєш що робити з владою, поділися з професіоналами. І не з олігархами, не з пройдисвітами. Із професіоналами і патріотами.
Януковичу це теж говорили. Він почав думати тільки тоді, коли мільйони вийшли на вулиці - та й тоді нічого не зрозумів. Чим це завершилося для нього і для країни, ми знаємо.
Не варто перетворюватися на Януковича у блазенському ковпаку.

Накануне референдума об изменении – или, если быть точным, «обнулении» российской Конституции секретарь Совбеза Николай Патрушев дал пространное интервью газете «Аргументы и факты» под чудесным, будто в газете «Правда» советских времен позаимствованным заголовком «Кукловодство к действию».
Интервью, можно сказать, с легко предсказуемым содержанием. Оказалось, что в самый разгар эпидемии коронавируса в России, на фоне серьезнейших экономических и социальных проблем страны секретаря Совбеза интересуют исключительно «цветные революции» в соседних странах, зловредные госдепартамент и фонд Сороса и, разумеется, НКО, которые на западные деньги готовят «цветной переворот» уже в самой России.
Со стороны может показаться, что эти люди уверены в незыблемости своей власти, несменяемости Путина, бесконечности воровства, превращенного ими в государственную идеологию. А они живут в страхе.
Если почитать Патрушева, становится ясно, почему в Кремле так нервно реагировали на «революцию роз» в Тбилиси и Майданы в Киеве и с таким ужасом – на «арабскую весну». Народ на улицах – это худшее, что они могут себе представить. Люди, изучавшие в школах – и даже в своих Высших школах – историю русских революций – так и остались невежественными конспирологами, которые искренне верят, что у самих людей вообще не может быть никаких своих желаний, что это все Сорос и «печеньки» госдепа. «Взрывной процесс» для Патрушева – это не тогда, когда стремительно ухудшается ситуация в стране, не тогда, когда страна становится добычей криминальных кланов, не тогда, когда у людей просто не остается надежды на лучшее. А тогда, когда «активизируются» американские посольства, фонд Сороса и НПО. Это и есть то, с чем следует бороться. Не с нищетой, не с отсутствием демократии, не с коррупцией – отец российского министра сельского хозяйства вообще не упоминает это слова. А с фондом Сороса. С «кукловодами». Которые, разумеется, будут угрожать путинской бесконечности. Уже угрожают. «Ожидается активизация работы с помощью некоммерческих неправительственных организаций, где они намерены провоцировать националистические и сепаратистские настроения…Планируются шаги по интенсификации информационного давления на Россию в целях размывания российских духовно-нравственных и культурно-исторических ценностей, формирующих фундамент государственности»…
Что ж, интервью Патрушева и есть самое настоящее «кукловодство к действию». Так и рушатся любые авторитарные режимы, так и начинается какая-нибудь очередная весна. Пока российские чекисты будут бороться с американскими дипломатами и Соросом, недовольство жизнью будет все сильнее накапливаться у обычных людей, которые не интересуются деятельностью неправительственных организаций и мало что знают о Соросе. Зато просто хотят жить в эпоху отсутствия нефтедолларов и присутствия самоизоляции. И оказывается, что в эту эпоху нормально жить могут позволить себе только надежно самоизолировавшийся Путин и рыщущий в поисках активистов на американской службе Патрушев. И еще их дети. И еще их друзья. И еще те, кто с ними и приватизированным ими государством делится. А на всех остальных денег уже не хватает. И скоро не хватит совсем.
Но я уверен, что когда генерал Патрушев увидит под окнами своего дома взбеленившуюся толпу, он все равно будет считать, что это все госдепартамент, НКО и Сорос. В цельности личности Николая Платоновича я совершенно не сомневаюсь. Graniru.org

31 січня 1990 року я працював над репортажем до «Молоді України», присвяченим відкриттю першого «МакДональдс» на території Радянського Союзу. Змушений зізнатися, що я не відстоював багатокілометрової черги до фаст-фудного ресторану, бо за рік жо того у значно кращих погодних умовах відвідав перший «МакДональдс» на сході Європи, у Белграді і знав, як там все облаштовано.
Тим більш, що головною принадою московського ресторану «МакДональдс» був зовсім не гамбургер. Головною принадою московського ресторану була очередь.
Багатокілометрова, багатогодинна, розбурхана, ця столична черга у найбільш пихатому місті Радянського Союзу точно й однозначно демонструвала, яка цивілізація перемогла навіть у такій фігні, як приготування якоїсь нещасної котлети з булкою. Навіть у такій!
І тепер, коли останні «совки» колишньої московської провінції ображаються на майстра з котлет за те, що його автомати не спілкуються з ними єдино правильною мовою і навіть по-дитячому погрожують бойкотом, для мене це ще один доказ остаточної перемоги вільного світу над ідіотизмом радянського минулого. Перемоги навіть у замовленні якихось нещасних котлет.
Sorry, babushka!

Суд відправляє під домашній арешт активіста Сергія Стерненка - і це викликає закономірні протести патріотичних сил, які вбачають у ставленні до Стерненка продовження повзучого реваншу антимайдану.
Того ж дня російське зовнішньополітичне відомство висловлює Україні протест з приводу дій СБУ - того самого СБУ, яке висунуло проти Стерненка підозру у вбивстві. СБУ вирішило розмістити поруч з російськими дипломатичними представництвами патріотичні білборди. Привітати, таким чином, росіян з головним протокольним святом їхньої країни - Днем Росії.
СБУ, як відомо, очолює друг президента Володимира Зеленського Іван Баканов. Очевидно, що дії відомства у принципових питаннях не можуть не узгоджуватися з ним. А сам керівник СБУ розуміє, якою буде реакція глави держави по чутливим питанням.
Але справа, звичайно ж, не у СБУ. І не в Баканові. Проблема - в Зеленському. Я розумів би, якби український президент намагався сподобатися проукраїнській частині свого електорату і «тролив» б Росію прямо у її дипломатичних відомств, викликаючи сказ у Путіна і Лаврова. Я розумів би, якби президент хотів би сподобатися проросійській частині свого електорату - а заодно і Кремлю - і демонстрував би переслідування проукраїнських активістів і політиків. Але робити те й інше одночасно? Навіщо?
За часів Леоніда Кучми це божевілля на державному рівні називалося «багатовекторністю». Кучма, втім, вважав, що знає що робить і ретельно розраховував кожен свій крок у той або інший бік. І все одно вся ця продумана «багатовекторність» завершилася «Кольчугами», Тузлою, Єдиним економічним простором з Росією, повною дестабілізацією країни і першим Майданом.
А зараз це вже навіть не «багатовекторність». Це - хаос. Зеленський нагадує мені хлопчика, який намагається лоскотати підпаленої палицею то одного, то іншого тигра - і щоразу заливисто регоче, коли тигр починає загрозливо гарчати і бити лапою.
Але якщо ти вирішив, що ти тепер великий приборкувач - так приборкай спочатку хоч одного! Домовся хоч з кимось! Не перетворюй себе на об'єкт загального роздратування! Не провокуй одночасно конфлікт суспільства і влади і зовнішню агресію! Ти чого?
А нічого. По приколу.

Глава офісу президента України Андрій Єрмак запевняє, що «червоні лінії», які країна не повинна переступати у переговорах з окупантом, у нього - і, зрозуміло, у президента Володимира Зеленського - на підкірці. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба називає ці лінії: неможливість прямого діалогу з маріонетками, встановлення контролю України над кордоном, неможливість проведення виборів у присутності російських військ або їх найманців, реінтеграція окупованих територій на українських умовах, щоб ці райони не мали ніякого «права вето» на рішення загальнонаціонального характеру.
Чудові «червоні лінії» - особливо коли вони на підкірці! Підтримую обома руками! Але тоді потрібно сказати правду: Україна веде переговори сама з собою, а не з Росією.
Тому що те, чого хоче Путін - так це того, щоб Україна перетнула «червоні лінії». Щоб почалися прямі переговори Києва з маріонетками із Донецька та Луганська. Щоб контроль над кордоном був повернутий тільки після виборів, а самі вибори пройшли під дулом автоматів російських окупантів і їхніх посібників. І щоб «окремі райони», над якими Кремль збереже контроль, мали право вето на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. А для чого, власне, Путін захоплював Донбас? Щоб подарувати його Зеленському, Єрмаку і Кулебі? Ні вже, дзуськи!
Найголовніше, що «червоні лінії», про яких кажуть соратники Зеленського - це ті самі «червоні лінії», які не збирався перетинати колишній президент Петро Порошенко. Чим «червоні лінії» Зеленського відрізняються від «червоних ліній» Порошенка? І виходить, що Зеленський брехав своїм співвітчизникам, коли говорив, що припинити війну дуже просто, потрібно «просто перестати стріляти» і домовитися з Путіним. Виходить, що Зеленський і зараз помиляється, коли продовжує прагнути до нових контактів з Путіним? Або як?
Тому єдина реальна гарантія неперетинання «червоних ліній» - це зовсім не обіцянки Зеленського, Єрмака або Кулеби. Якщо претендент Зеленський обманював нас вчора, так президент Зеленський обдурить нас завтра.
Єдина гарантія неперетинання «червоних ліній» - це повернення до влади патріотичних сил. Поки при владі популісти - Україна в небезпеці.

Не потрібно себе обманювати і вмовляти себе, що репресії режиму Володимира Зеленського проти його попередника Петра Порошенка чимось відрізняються від репресій режиму Володимира Путіна проти Михайла Ходорковського або репресій режиму Віктора Януковича проти Юлії Тимошенко.
Ні, у цих репресій одна і та ж природа. Так молодий авторитаризм намагається затвердити себе, щоб посіяти страх у країні і отримати повний контроль над самим її існуванням і над її фінансовими потоками. Приводи для репресій у авторитарних режимів теж ніколи не відрізняються: і Ходорковського, і Тимошенко, і Порошенка звинувачують в корупції, але не знаходять ніяких реальних можливостей для такого звинувачення і фактично намагаються влаштувати судилище у зв'язку з діями, пов'язаними з виконанням службових обов'язків. І «групи підтримки» у таких дій завжди одні й ті ж - олігархи. У Путіна це був Роман Абрамович, який хотів позбутися конкурента й помститися йому за невдале об’єднання компаній. У Януковича - Дмитро Фірташ, який хотів помститися Тимошенко за те, що «РосУкрЕнерго» відтягли від газового пирога. У Зеленського - Ігор Коломойський, який мститься за націоналізацію «Привату». Все сходиться.
Не сходиться тільки електорат. У Путіна це було знаменита агресивно-слухняна більшість, яка раділа розправі над багатіями відомої національності, бачило в цьому ознаку вставання Росії з колін і була готовою брати участь у путінських війнах і авантюрах для того, щоб вставання було більш успішним. І у Путіна були нафтодолари для цієї більшості, він покращив її життя. І зараз може триматися хоча б за рахунок спогадів про це поліпшення і надій, що правитель зможе його повторити.
Електорат Януковича - це пасивно-слухняна більшість, у першу чергу працівники олігархічних підприємств сходу і півдня країни, які вважали, що їх герой може робити все, що йому заманеться - аби їм краще жилося. І, дійсно, з початком правління Януковича, як і з початком правління Путіна, був пов'язаний об'єктивний вихід з економічної кризи.
А електорат Зеленського - це аморально-байдужа більшість. Тому що тільки відсутністю моральних установок і байдужістю до майбутнього країни, свого майбутнього і майбутнього своїх дітей можна пояснити голосування за випадкову людину, яка ніколи не займалася політичною діяльністю і управлінням. Голосування, продиктоване олігархічними телеканалами, власним невіглаством, інфальтільной вірою в диво.
Але цю більшість важко назвати слухняною. Вона є різною, однак схильною до непокори. І для того, щоб нею управляти, для того, щоб отримати від неї патент на довгострокове розграбування України, її потрібно нагодувати. І на гребені поліпшення життя людей займатися політичними розправами.
А правління Зеленського почалося з падіння темпів зростання української економіки і наближається до епохи тотальної бідності. Ми зараз доживаємо в буквальному сенсі слова останні тижні навіть не благополуччя, а ілюзорних надій на те, що не буде гірше. Буде. Ще як буде.
І займатися саме у цей, такий небезпечний для країни момент, не пошуком шляхів для її спасіння, не домовленостями про національну єдність, а політичними репресіями - це суще безумство. Це власне політичне самогубство, це знищення держави, це скочування воюючої країни до анархії і дестабілізації.
Навіть Путін і Янукович у аналогічній ситуації не дозволили б собі такого. Espreso.tv

Російський президент Володимир Путін у своїй статті для американського журналу The National Interest знову закликає до проведення зустрічі лідерів п'яти країн - постійних членів Ради Безпеки ООН. Він фактично прирівнює цей саміт до Ялтинської конференції, на якій лідери країн-союзниць у Другій Світовій війні поділили Європу і сфери впливу у світі.
Про значення Ялтинської конференції написані вже тисячі монографій і я не буду повторюватися. Зауважу лише, що ситуація у момент перемоги союзників над нацизмом і сучасна ситуація в світі значно відрізняються. Рішення Ялтинської конференції багато в чому були вимушеними, вони були обумовлені тим, що для перемоги над Гітлером західним демократіям довелося вступити у союз зі Сталіним. В результаті велика частина Європи на десятиліття виявилася за «залізною завісою», були зламані мільйони доль, завдано величезних економічних збитків країнам, окупованим Радянським Союзом. Путінська Росія досі втручається у долі сусідніх країн, провокує конфлікти, вбиває і руйнує - а сама при цьому залишається прикладом деградованої держави і суспільства, карикатурою на «імперію зла».
Незрозуміло при цьому тільки одне - чому західні демократії повинні знову ділити світ з господарем Кремля?
Але Путіну - хочеться. І ще йому дуже хочеться розділити Україну. Уважний читач його статті помітить, що російський президент, коли буде розповідати про участь Радянського Союзу у спільному з Гітлером знищенні Польщі, більше не буде повторювати фрази радянської пропаганди про возз'єднання українського і білоруського народів. Окуповані СРСР території він називає «східні креси» - так, як це прийнято у польській історіографії. І лише мимохідь зауважує, що це частини території Білорусі, України та Литви.
На думку Путіна, якби не радянська окупація, «мільйони людей різних національностей, у тому числі євреї, які жили під Брестом і Гродно, Перемишлем, Львовом і Вільно, були б кинуті на знищення нацистам і їхнім місцевим поплічникам - антисемітам і радикал-націоналістам» .
Тобто тепер уже мова йде не про возз'єднання українського і білоруського народів, а про допомогу євреям! І це у той час, коли СРСР практично закрив в'їзд на свою територію євреям з окупованих нацистами регіонів Польщі. Та й у тих, кому вдавалося перейти через новий кордон, була непроста доля - ГУЛАГ і навіть розстріл. Найвідоміші єврейські політики Польщі, Віктор Альтер і Хенріх Ерліх загинули у радянській в'язниці в Самарі вже 1943 року, коли війна з Гітлером була в самому розпалі, коли був Голокост! Так що не про євреїв Сталін дбав. І не про євреїв печеться Путін.
Йому потрібна Україна. І його стаття чітко показує, як він хотів би розділити непокірну країну. Собі забрати ту частину, яка була до 1917 року у складі Російської імперії. А з Заходом «поділитися» територією Галичини. Дуже простий план. І божевільний. Але ось тільки Путін в нього вірить. Espreso.tv