Мої колеги Денис Казанський і Сергій Гармаш повідомили про те, що тепер будуть брати участь у засіданнях Тристоронньої контактної групи по Донбасу. Це означає, що у ТКГ будуть і представники переселенців. Про необхідність їхньої присутності у процесі перемовин неодноразово говорив і президент Володимир Зеленський. І це абсолютно логічний підхід - якщо ми проводимо переговори про майбутнє Донбасу, так учасниками цього процесу повинні бути люди, які вимушено залишили місце проживання через російську агресію.
Але це тільки в тому випадку, якщо мета переговорів для обох сторін - досягти миру і відновлення територіальної цілісності України. Для українського керівництва це дійсно головна мета Мінського процесу. Але для Кремля Мінський процес - частина зусиль по поглинанню України. Якщо Зеленський бажає відновити територіальну цілісність України, так Путін - територіальну цілісність «справжньої» Росії, від Ужгорода до Владивостока. І у цьому сенсі ніякого реального значення Мінський процес не має.
Тоді навіщо ж цей процес взагалі триває? На це питання теж є дуже прості відповіді, які я даю вже шостий рік поспіль. Для України Мінський процес має значення тільки тому, що він дозволяє продовжувати європейські санкції проти Росії. При цьому сама санкційна політика не зупиняє війну, але нагадує про нелигітимність дій Росії, завдає шкоди економіці ворога і змушує Кремль утриматися від ескалації ситуації.
Для Росії Мінськ має значення тільки тому, що у Кремлі його розглядають як один з інструментів примусу Києва до прямих перемовин із маріонетковими адміністраціями Донецька і Луганська. Росія просто хоче довести, що її напад на Україну це «внутрішній конфлікт» і домогтися від Заходу зняття санкцій. Саме тому Москва так вхопилася за формулу «консультативної ради», на засіданнях якої Росія була б посередником поряд з Німеччиною, Францією та ОБСЄ. Вважатися посередником, а не агресором і при цьому контролювати Донбас і домогтися зняття санкцій - ось чого на даному етапі хоче Кремль.
Що буде далі? Якщо українське керівництво і надалі не буде погоджуватися на прямі перемовини з маріонетками, ситуація буде розвиватися за грузинським сценарієм. Рано чи пізно в Кремлі почнуть «операцію з примусу України до миру», спробують захопити ще частину Донбасу, а потім визнають «незалежність» «народних республік» за прикладом Абхазії та Південної Осетії. Якщо ж в Києві підуть на прямі переговори, незалежності «ДНР» та «ЛНР» не визнають, але Україна і «народні республіки» будуть співіснувати за молдавським сценарієм - як три самостійних суб'єкта, легітимний і самопроголошені. І з можливістю голосування мешканців окупованих територій за проросійських кандидатів на виборах в Україні - їх спеціально будуть привозити автобусами кудись до Краматорську, як зараз на молдавських виборах підвозять виборців Придністров'я. На час виборів, до речі, будуть просто переставати стріляти.
Яке ж у цьому випадку має значення інкорпорація переселенців до переговорного процесу? Для прихильників підходів Володимира Зеленського в Україні це доказ того, що президент «намагається» і мир скоро буде. У Москві можуть зобразити цю інкорпорацію як «початок діалогу» представників різних груп населення Донбасу, тобто знову будуть робити наголос на «внутрішньому конфлікті». Але самої суті імітації переговорного процесу це не змінить.
Нічого поганого в такій імітації немає. Альтернатива відмови від Мінська - зняття санкцій з Росії. Для нас важливо, щоб переговорний процес тривав аж до зміни суспільно-політичної ситуації у країні-агресорі і появи у керівництва Росії готовності комплексно вирішити проблеми окупованих на пострадянському просторі територій інших країн, від Придністров'я, Абхазії і Південної Осетії до Донбасу і Криму.
Протягом найближчих десяти-двадцяти років така можливість може з'явитися. Важливо тільки, щоб Україна на той час ще існувала і не програвала нових війн. Espreso.tv
Але це тільки в тому випадку, якщо мета переговорів для обох сторін - досягти миру і відновлення територіальної цілісності України. Для українського керівництва це дійсно головна мета Мінського процесу. Але для Кремля Мінський процес - частина зусиль по поглинанню України. Якщо Зеленський бажає відновити територіальну цілісність України, так Путін - територіальну цілісність «справжньої» Росії, від Ужгорода до Владивостока. І у цьому сенсі ніякого реального значення Мінський процес не має.
Тоді навіщо ж цей процес взагалі триває? На це питання теж є дуже прості відповіді, які я даю вже шостий рік поспіль. Для України Мінський процес має значення тільки тому, що він дозволяє продовжувати європейські санкції проти Росії. При цьому сама санкційна політика не зупиняє війну, але нагадує про нелигітимність дій Росії, завдає шкоди економіці ворога і змушує Кремль утриматися від ескалації ситуації.
Для Росії Мінськ має значення тільки тому, що у Кремлі його розглядають як один з інструментів примусу Києва до прямих перемовин із маріонетковими адміністраціями Донецька і Луганська. Росія просто хоче довести, що її напад на Україну це «внутрішній конфлікт» і домогтися від Заходу зняття санкцій. Саме тому Москва так вхопилася за формулу «консультативної ради», на засіданнях якої Росія була б посередником поряд з Німеччиною, Францією та ОБСЄ. Вважатися посередником, а не агресором і при цьому контролювати Донбас і домогтися зняття санкцій - ось чого на даному етапі хоче Кремль.
Що буде далі? Якщо українське керівництво і надалі не буде погоджуватися на прямі перемовини з маріонетками, ситуація буде розвиватися за грузинським сценарієм. Рано чи пізно в Кремлі почнуть «операцію з примусу України до миру», спробують захопити ще частину Донбасу, а потім визнають «незалежність» «народних республік» за прикладом Абхазії та Південної Осетії. Якщо ж в Києві підуть на прямі переговори, незалежності «ДНР» та «ЛНР» не визнають, але Україна і «народні республіки» будуть співіснувати за молдавським сценарієм - як три самостійних суб'єкта, легітимний і самопроголошені. І з можливістю голосування мешканців окупованих територій за проросійських кандидатів на виборах в Україні - їх спеціально будуть привозити автобусами кудись до Краматорську, як зараз на молдавських виборах підвозять виборців Придністров'я. На час виборів, до речі, будуть просто переставати стріляти.
Яке ж у цьому випадку має значення інкорпорація переселенців до переговорного процесу? Для прихильників підходів Володимира Зеленського в Україні це доказ того, що президент «намагається» і мир скоро буде. У Москві можуть зобразити цю інкорпорацію як «початок діалогу» представників різних груп населення Донбасу, тобто знову будуть робити наголос на «внутрішньому конфлікті». Але самої суті імітації переговорного процесу це не змінить.
Нічого поганого в такій імітації немає. Альтернатива відмови від Мінська - зняття санкцій з Росії. Для нас важливо, щоб переговорний процес тривав аж до зміни суспільно-політичної ситуації у країні-агресорі і появи у керівництва Росії готовності комплексно вирішити проблеми окупованих на пострадянському просторі територій інших країн, від Придністров'я, Абхазії і Південної Осетії до Донбасу і Криму.
Протягом найближчих десяти-двадцяти років така можливість може з'явитися. Важливо тільки, щоб Україна на той час ще існувала і не програвала нових війн. Espreso.tv
Мои коллеги Денис Казанский и Сергей Гармаш сообщили о том, что теперь будут участвовать в заседаниях Трехсторонней контактной группы по Донбассу. Это означает, что в ТКГ будут и представители переселенцев. О необходимости их присутствия в переговорном процессе неоднократно говорил и президент Владимир Зеленский. И это совершенно логичный подход – если мы проводим переговоры о будущем Донбасса, то участниками этого процесса должны быть и люди, которые вынужденно покинули место проживания из-за российской агрессии.
Но это только в том случае, если цель переговоров для обеих сторон – достичь мира и восстановления территориальной целостности Украины. Для украинского руководства это действительно главная цель Минского процесса. Но для Кремля Минский процесс – часть усилий по поглощению Украины и превращению ее в российскую колонию или даже часть территории России. И в этом смысле цели Зеленского и Путина являються диамерально противоположными.
Тогда зачем же этот процесс вообще продолжается? На этот вопрос тоже есть очень простые ответы, которые я даю уже шестой год подряд. Для Украины Минский процесс имеет значение только потому, что он позволяет продолжать европейские санкции против России. При этом сама санкционная политика не останавливает войну, но напоминает о нелитимности действий России, наносит ущерб экономике врага и заставляет Кремль воздержаться от эскалации ситуации.
Для России Минск имеет значение только потому, что в Кремле его рассматривают как один из инструментов принуждения Киева к прямым переговорам с марионеточными администрациями Донецка и Луганска. Россия просто хочет доказать, что ее нападение на Украину это «внутренний конфликт» и добиться от Запада снятия санкций. Именно поэтому Москва так ухватилась за формулу «консультативного совета», на заседаниях которого Россия была бы посредником наряду с Германией, Францией и ОБСЕ. Считаться посредником, а не агрессором и при этом контролировать Донбасс и добиться снятия санкций – вот чего на данном этапе хочет Кремль.
Что будет дальше? Ничего непредсказуемого не будет. Если украинское руководство и далее не будет соглашаться на прямые переговоры с марионетками, ситуация будет развиваться по грузинскому сценарию. Рано или поздно в Кремле начнут «операцию по принуждению Украины к миру», попытаются захватить еще часть Донбасса, а потом признают «независимость» «народных республик» по примеру Абхазии и Южной Осетии. Если же в Киеве пойдут на прямые переговоры, независимости не признают, но Украина и «народные республики» будут сосуществовать по молдавскому сценарию – как три самостоятельных субъекта, легитимный и самопровозглашенные. С возможностью генерирования новых конфликтов, разумеется. И с возможностью голосования жителей оккупированных территорий за пророссийских кандидатов на выборах в Украине – их специально будут привозить автобусами куда-нибудь в Краматорск, как сейчас на молдавских выборах подвозят избирателей Приднестровья. На время выборов, кстати, будут просто переставать стрелять.
Какое же в этом случае имеет значение инкорпорация переселенцев в переговорный процесс? Для сторонников подходов Владимира Зеленского в Украине это доказательство того, что президент «старается» и мир уже близок. В Москве могут изобразить эту инкорпорацию как «начало диалога» представителей разных групп населения Донбасса, то есть опять будут упирать на «внутренний конфликт». Но самой сути имитации переговорного процесса это не изменит. Ничего плохого в такой имитации нет. Альтернатива отказа от Минска – снятие санкций с России. Для нас важно, чтобы переговорный процесс продолжался вплоть до изменения общественно-политической ситуации в стране-агрессоре и появления у руководства России готовности комплексно решить проблемы оккупированных на постсовестком пространстве территорий других стран, от Приднестровья, Абхазии и Южной Осетии до Донбасса и Крыма.
На протяжении ближайших десяти-двадцати лет такая возможность может появиться. Важно только, чтобы Украина к тому времени еще существовала и не проигрывала новых войн.
Но это только в том случае, если цель переговоров для обеих сторон – достичь мира и восстановления территориальной целостности Украины. Для украинского руководства это действительно главная цель Минского процесса. Но для Кремля Минский процесс – часть усилий по поглощению Украины и превращению ее в российскую колонию или даже часть территории России. И в этом смысле цели Зеленского и Путина являються диамерально противоположными.
Тогда зачем же этот процесс вообще продолжается? На этот вопрос тоже есть очень простые ответы, которые я даю уже шестой год подряд. Для Украины Минский процесс имеет значение только потому, что он позволяет продолжать европейские санкции против России. При этом сама санкционная политика не останавливает войну, но напоминает о нелитимности действий России, наносит ущерб экономике врага и заставляет Кремль воздержаться от эскалации ситуации.
Для России Минск имеет значение только потому, что в Кремле его рассматривают как один из инструментов принуждения Киева к прямым переговорам с марионеточными администрациями Донецка и Луганска. Россия просто хочет доказать, что ее нападение на Украину это «внутренний конфликт» и добиться от Запада снятия санкций. Именно поэтому Москва так ухватилась за формулу «консультативного совета», на заседаниях которого Россия была бы посредником наряду с Германией, Францией и ОБСЕ. Считаться посредником, а не агрессором и при этом контролировать Донбасс и добиться снятия санкций – вот чего на данном этапе хочет Кремль.
Что будет дальше? Ничего непредсказуемого не будет. Если украинское руководство и далее не будет соглашаться на прямые переговоры с марионетками, ситуация будет развиваться по грузинскому сценарию. Рано или поздно в Кремле начнут «операцию по принуждению Украины к миру», попытаются захватить еще часть Донбасса, а потом признают «независимость» «народных республик» по примеру Абхазии и Южной Осетии. Если же в Киеве пойдут на прямые переговоры, независимости не признают, но Украина и «народные республики» будут сосуществовать по молдавскому сценарию – как три самостоятельных субъекта, легитимный и самопровозглашенные. С возможностью генерирования новых конфликтов, разумеется. И с возможностью голосования жителей оккупированных территорий за пророссийских кандидатов на выборах в Украине – их специально будут привозить автобусами куда-нибудь в Краматорск, как сейчас на молдавских выборах подвозят избирателей Приднестровья. На время выборов, кстати, будут просто переставать стрелять.
Какое же в этом случае имеет значение инкорпорация переселенцев в переговорный процесс? Для сторонников подходов Владимира Зеленского в Украине это доказательство того, что президент «старается» и мир уже близок. В Москве могут изобразить эту инкорпорацию как «начало диалога» представителей разных групп населения Донбасса, то есть опять будут упирать на «внутренний конфликт». Но самой сути имитации переговорного процесса это не изменит. Ничего плохого в такой имитации нет. Альтернатива отказа от Минска – снятие санкций с России. Для нас важно, чтобы переговорный процесс продолжался вплоть до изменения общественно-политической ситуации в стране-агрессоре и появления у руководства России готовности комплексно решить проблемы оккупированных на постсовестком пространстве территорий других стран, от Приднестровья, Абхазии и Южной Осетии до Донбасса и Крыма.
На протяжении ближайших десяти-двадцати лет такая возможность может появиться. Важно только, чтобы Украина к тому времени еще существовала и не проигрывала новых войн.
Президент Владимир Зеленский в интервью одному из онлайн-изданий утверждает, что россиянам будет стыдно за аннексию Крыма и без возвращения полуострова не будет возможности нормально, откровенно и дружно общаться будущим поколениям.
Это заявление Владимира Зеленского показывает, насколько далеко разошлись пути Украины и России – не только руководителей двух стран, но и, образно говоря, среднестатистического украинца и среднестатистического россиянина. Ведь то, что говорит Зеленский, выглядит именно отражением украинского массового сознания: россиянам должно быть стыдно за то, что они натворили, стыдно за то, что они украли Крым и если они хотят, чтобы все было, как раньше, то должны все вернуть на место, еще и извиниться.
А среднестатистический россиянин вовсе не хочет, чтобы все было, как раньше. Чтобы в состав Украины, которая по непонятным ему причинам отделилась от России (чего им с нами плохо было), а теперь еще и хочет быть вместе с американцами и прочими «западниками» (предатели) входил русский Крым (подарок Хрущева). Тема Крыма в российском политическом сознании возникла вовсе не в 2014 году, а 24 августа 1991 года, буквально сразу же после провозглашения независимости Украины – тогда пресс-секретарь президента России Павел Вощанов выступил с заявлением, в котором не поздравлял, а угрожал. И напоминал о Крыме. И неизвестно еще, как бы сложилась судьба полуострова тогда, если бы большинство его жителей не проголосовало бы на референдуме 1 декабря 1991 года за независимость Украины.
А потом – пошло-поехало. Черноморский флот, Севастополь – город русских моряков, московское время и московское правительство в автономии, попытки отделения, спонсирование Москвой пророссийских партий и движений, провокационные заявления и действия московского мэра Юрия Лужкова, события на Тузле… Среднестатистический россиянин мог смириться с украинским статусом Крыма только тогда, когда считал, что государственность Украинской ССР – это пустая формальность, а на самом деле весь Советский Союз – это Россия и есть и не имеет никакого значения, что как называется. Но когда появилось настоящее Украинское государство, он стал воспринимать украинцев как обманщиков, укравших Крым. Мы-то его «подарили» в честь «воссоединения Украины с Россией», мы-то за него кровь проливали, а вы – ушли с подарком. И не стыдно?
Для большей части украинцев такая постановка вопроса просто не существует, им и невдомек – хотя подобные «соображения» их соседи всегда высказывали вслух. Украинцы не понимают, почему интеграция России и Беларуси никогда не вызывала у жителей России особого интереса, а вот «интеграция» Крыма подбросила путинский рейтинг до небес. Им даже в голову не приходит, что с российской точки зрения стыдиться должны они, а не россияне. Что Россия ничего не украла, а просто вернула украденное. И если вчерашний вор не хочет дружить, пока ему не вернут возвращенную собственность – то это проблемы вора, а не того, кто восстановил справедливость. Именно поэтому у России к Украине совсем другое требование: признать законность «возвращения» Крыма. У российского либерала может быть другая трактовка: да, международное право было нарушено. Поэтому давайте проведем новый референдум и спросим крымчан. Крым – не бутерброд. Но при этом уважаемый либерал не сомневается в исходе референдума.
Есть ли выход из этого тупика – не только правового, но и цивилизационного? Да, он существует в случае, если у России возникнет такая насущная необходимость интеграции в цивилизованный мир, что отказ от территориальных «приобретений» и поддержки сепаратизма в бывших советских республиках будет восприниматься как меньшее из зол. Но и в этом случае возвращение Крыма в Украину будет восприниматься как историческое поражение государства и никто не будет стыдиться 2014 года и стремиться к дружбе с «предателями», которые воспользовались русской слабостью и отобрали себе то, что им не принадлежит.
Россия начнет готовиться к возвращению себе Крыма на следующий день после того, как вернет его Украине. Ru.Krymr.com
Это заявление Владимира Зеленского показывает, насколько далеко разошлись пути Украины и России – не только руководителей двух стран, но и, образно говоря, среднестатистического украинца и среднестатистического россиянина. Ведь то, что говорит Зеленский, выглядит именно отражением украинского массового сознания: россиянам должно быть стыдно за то, что они натворили, стыдно за то, что они украли Крым и если они хотят, чтобы все было, как раньше, то должны все вернуть на место, еще и извиниться.
А среднестатистический россиянин вовсе не хочет, чтобы все было, как раньше. Чтобы в состав Украины, которая по непонятным ему причинам отделилась от России (чего им с нами плохо было), а теперь еще и хочет быть вместе с американцами и прочими «западниками» (предатели) входил русский Крым (подарок Хрущева). Тема Крыма в российском политическом сознании возникла вовсе не в 2014 году, а 24 августа 1991 года, буквально сразу же после провозглашения независимости Украины – тогда пресс-секретарь президента России Павел Вощанов выступил с заявлением, в котором не поздравлял, а угрожал. И напоминал о Крыме. И неизвестно еще, как бы сложилась судьба полуострова тогда, если бы большинство его жителей не проголосовало бы на референдуме 1 декабря 1991 года за независимость Украины.
А потом – пошло-поехало. Черноморский флот, Севастополь – город русских моряков, московское время и московское правительство в автономии, попытки отделения, спонсирование Москвой пророссийских партий и движений, провокационные заявления и действия московского мэра Юрия Лужкова, события на Тузле… Среднестатистический россиянин мог смириться с украинским статусом Крыма только тогда, когда считал, что государственность Украинской ССР – это пустая формальность, а на самом деле весь Советский Союз – это Россия и есть и не имеет никакого значения, что как называется. Но когда появилось настоящее Украинское государство, он стал воспринимать украинцев как обманщиков, укравших Крым. Мы-то его «подарили» в честь «воссоединения Украины с Россией», мы-то за него кровь проливали, а вы – ушли с подарком. И не стыдно?
Для большей части украинцев такая постановка вопроса просто не существует, им и невдомек – хотя подобные «соображения» их соседи всегда высказывали вслух. Украинцы не понимают, почему интеграция России и Беларуси никогда не вызывала у жителей России особого интереса, а вот «интеграция» Крыма подбросила путинский рейтинг до небес. Им даже в голову не приходит, что с российской точки зрения стыдиться должны они, а не россияне. Что Россия ничего не украла, а просто вернула украденное. И если вчерашний вор не хочет дружить, пока ему не вернут возвращенную собственность – то это проблемы вора, а не того, кто восстановил справедливость. Именно поэтому у России к Украине совсем другое требование: признать законность «возвращения» Крыма. У российского либерала может быть другая трактовка: да, международное право было нарушено. Поэтому давайте проведем новый референдум и спросим крымчан. Крым – не бутерброд. Но при этом уважаемый либерал не сомневается в исходе референдума.
Есть ли выход из этого тупика – не только правового, но и цивилизационного? Да, он существует в случае, если у России возникнет такая насущная необходимость интеграции в цивилизованный мир, что отказ от территориальных «приобретений» и поддержки сепаратизма в бывших советских республиках будет восприниматься как меньшее из зол. Но и в этом случае возвращение Крыма в Украину будет восприниматься как историческое поражение государства и никто не будет стыдиться 2014 года и стремиться к дружбе с «предателями», которые воспользовались русской слабостью и отобрали себе то, что им не принадлежит.
Россия начнет готовиться к возвращению себе Крыма на следующий день после того, как вернет его Украине. Ru.Krymr.com
Ми прекрасно розуміємо, навіщо Зеленський хоче тягати Порошенка по судах - скільки б сам президент не заперечував відсутності у нього таких намірів.
Це, по-перше, прагнення домогтися підняття свого рейтингу, зупинити його постійне падіння.
По-друге - задовольнити особисту антипатію, яку він і не приховує.
По-третє, задовольнити особисту антипатію і спрагу помсти Ігоря Коломойського. Відносини з ним після прийняття «банківського закону» у Зеленського погіршилися і він цілком може розраховувати, що олігарх оцінить його завзяття.
По-четверте, задовольнити особисту антипатію Володимира Путіна. Зеленський може сподіватися, що розправа над Порошенком зворушить кремлівського правителя і той піде на поступки - ну, хоча б зволить ще раз зустрітися.
Можливо, є ще якісь, більш дрібні причини. Я їх не хочу навіть перераховувати. Адже ясно головне - що боротьба з Порошенком не має нічого спільного ні з правосуддям, ні - а про це говорить зміст звинувачень - з боротьбою з корупцією.
Найголовніше - не вірним є сам розрахунок. Те, що зараз відбувається - чергова дурість.
Рейтинг так не піднімеш. Більш того - цей рейтинг нічим вже не можна підняти. Дуже скоро холодильник здобуде остаточну перемогу над телевізором. Дуже скоро вчорашні прихильники Зеленського його зненавидять. Ось до цього потрібно готуватися - до того, як вижити в атмосфері загальної ненависті.
Порошенку від всієї цієї безглуздої комедії гірше не буде. Своїми переслідуваннями команда Зеленського тільки зміцнює його авторитет як лідера опозиції і національно-демократичного табору. Зміцнює навіть у тих, хто може не любити Порошенка. Своїми переслідуваннями Порошенка Зеленський «вбиває» Тимошенко і Вакарчука, як колись Янукович своїми переслідуваннями Тимошенко перетворив всіх інших проукраїнських політиків просто на її попутників. Тому задовольнити свою антипатію теж не вийде.
І не вийде задовольнити Коломойського. Інтереси Коломойського і інтереси України зараз є діаметрально протилежними. І якщо ти президент України, тобі з ним не домовитися. Саме тому стався конфлікт Порошенка і Коломойського. Саме тому почалося охолодження із Зеленським.
І не вийде задовольнити Путіна. Путін, як і раніше, має намір воювати. Йому не Порошенко потрібен, йому Україна потрібна. Причому вся.
Нічого не вийде. У цій ситуації президента очікує, по-перше, крах. По-друге, крах. По-третє - крах. І по-четверте - крах. Але ж Зеленський - український президент і ніхто не бажає йому краху. Ніхто не бажає краху Україні.
Саме тому все залежить від самого Зеленського. Він повинен просто спробувати оцінити ситуацію, у якій опинився. І зрозуміти, що без міцного союзу з українськими патріотами і державниками нічого не буде. Якщо ти не знаєш що робити з владою, поділися з професіоналами. І не з олігархами, не з пройдисвітами. Із професіоналами і патріотами.
Януковичу це теж говорили. Він почав думати тільки тоді, коли мільйони вийшли на вулиці - та й тоді нічого не зрозумів. Чим це завершилося для нього і для країни, ми знаємо.
Не варто перетворюватися на Януковича у блазенському ковпаку.
Це, по-перше, прагнення домогтися підняття свого рейтингу, зупинити його постійне падіння.
По-друге - задовольнити особисту антипатію, яку він і не приховує.
По-третє, задовольнити особисту антипатію і спрагу помсти Ігоря Коломойського. Відносини з ним після прийняття «банківського закону» у Зеленського погіршилися і він цілком може розраховувати, що олігарх оцінить його завзяття.
По-четверте, задовольнити особисту антипатію Володимира Путіна. Зеленський може сподіватися, що розправа над Порошенком зворушить кремлівського правителя і той піде на поступки - ну, хоча б зволить ще раз зустрітися.
Можливо, є ще якісь, більш дрібні причини. Я їх не хочу навіть перераховувати. Адже ясно головне - що боротьба з Порошенком не має нічого спільного ні з правосуддям, ні - а про це говорить зміст звинувачень - з боротьбою з корупцією.
Найголовніше - не вірним є сам розрахунок. Те, що зараз відбувається - чергова дурість.
Рейтинг так не піднімеш. Більш того - цей рейтинг нічим вже не можна підняти. Дуже скоро холодильник здобуде остаточну перемогу над телевізором. Дуже скоро вчорашні прихильники Зеленського його зненавидять. Ось до цього потрібно готуватися - до того, як вижити в атмосфері загальної ненависті.
Порошенку від всієї цієї безглуздої комедії гірше не буде. Своїми переслідуваннями команда Зеленського тільки зміцнює його авторитет як лідера опозиції і національно-демократичного табору. Зміцнює навіть у тих, хто може не любити Порошенка. Своїми переслідуваннями Порошенка Зеленський «вбиває» Тимошенко і Вакарчука, як колись Янукович своїми переслідуваннями Тимошенко перетворив всіх інших проукраїнських політиків просто на її попутників. Тому задовольнити свою антипатію теж не вийде.
І не вийде задовольнити Коломойського. Інтереси Коломойського і інтереси України зараз є діаметрально протилежними. І якщо ти президент України, тобі з ним не домовитися. Саме тому стався конфлікт Порошенка і Коломойського. Саме тому почалося охолодження із Зеленським.
І не вийде задовольнити Путіна. Путін, як і раніше, має намір воювати. Йому не Порошенко потрібен, йому Україна потрібна. Причому вся.
Нічого не вийде. У цій ситуації президента очікує, по-перше, крах. По-друге, крах. По-третє - крах. І по-четверте - крах. Але ж Зеленський - український президент і ніхто не бажає йому краху. Ніхто не бажає краху Україні.
Саме тому все залежить від самого Зеленського. Він повинен просто спробувати оцінити ситуацію, у якій опинився. І зрозуміти, що без міцного союзу з українськими патріотами і державниками нічого не буде. Якщо ти не знаєш що робити з владою, поділися з професіоналами. І не з олігархами, не з пройдисвітами. Із професіоналами і патріотами.
Януковичу це теж говорили. Він почав думати тільки тоді, коли мільйони вийшли на вулиці - та й тоді нічого не зрозумів. Чим це завершилося для нього і для країни, ми знаємо.
Не варто перетворюватися на Януковича у блазенському ковпаку.
Накануне референдума об изменении – или, если быть точным, «обнулении» российской Конституции секретарь Совбеза Николай Патрушев дал пространное интервью газете «Аргументы и факты» под чудесным, будто в газете «Правда» советских времен позаимствованным заголовком «Кукловодство к действию».
Интервью, можно сказать, с легко предсказуемым содержанием. Оказалось, что в самый разгар эпидемии коронавируса в России, на фоне серьезнейших экономических и социальных проблем страны секретаря Совбеза интересуют исключительно «цветные революции» в соседних странах, зловредные госдепартамент и фонд Сороса и, разумеется, НКО, которые на западные деньги готовят «цветной переворот» уже в самой России.
Со стороны может показаться, что эти люди уверены в незыблемости своей власти, несменяемости Путина, бесконечности воровства, превращенного ими в государственную идеологию. А они живут в страхе.
Если почитать Патрушева, становится ясно, почему в Кремле так нервно реагировали на «революцию роз» в Тбилиси и Майданы в Киеве и с таким ужасом – на «арабскую весну». Народ на улицах – это худшее, что они могут себе представить. Люди, изучавшие в школах – и даже в своих Высших школах – историю русских революций – так и остались невежественными конспирологами, которые искренне верят, что у самих людей вообще не может быть никаких своих желаний, что это все Сорос и «печеньки» госдепа. «Взрывной процесс» для Патрушева – это не тогда, когда стремительно ухудшается ситуация в стране, не тогда, когда страна становится добычей криминальных кланов, не тогда, когда у людей просто не остается надежды на лучшее. А тогда, когда «активизируются» американские посольства, фонд Сороса и НПО. Это и есть то, с чем следует бороться. Не с нищетой, не с отсутствием демократии, не с коррупцией – отец российского министра сельского хозяйства вообще не упоминает это слова. А с фондом Сороса. С «кукловодами». Которые, разумеется, будут угрожать путинской бесконечности. Уже угрожают. «Ожидается активизация работы с помощью некоммерческих неправительственных организаций, где они намерены провоцировать националистические и сепаратистские настроения…Планируются шаги по интенсификации информационного давления на Россию в целях размывания российских духовно-нравственных и культурно-исторических ценностей, формирующих фундамент государственности»…
Что ж, интервью Патрушева и есть самое настоящее «кукловодство к действию». Так и рушатся любые авторитарные режимы, так и начинается какая-нибудь очередная весна. Пока российские чекисты будут бороться с американскими дипломатами и Соросом, недовольство жизнью будет все сильнее накапливаться у обычных людей, которые не интересуются деятельностью неправительственных организаций и мало что знают о Соросе. Зато просто хотят жить в эпоху отсутствия нефтедолларов и присутствия самоизоляции. И оказывается, что в эту эпоху нормально жить могут позволить себе только надежно самоизолировавшийся Путин и рыщущий в поисках активистов на американской службе Патрушев. И еще их дети. И еще их друзья. И еще те, кто с ними и приватизированным ими государством делится. А на всех остальных денег уже не хватает. И скоро не хватит совсем.
Но я уверен, что когда генерал Патрушев увидит под окнами своего дома взбеленившуюся толпу, он все равно будет считать, что это все госдепартамент, НКО и Сорос. В цельности личности Николая Платоновича я совершенно не сомневаюсь. Graniru.org
Интервью, можно сказать, с легко предсказуемым содержанием. Оказалось, что в самый разгар эпидемии коронавируса в России, на фоне серьезнейших экономических и социальных проблем страны секретаря Совбеза интересуют исключительно «цветные революции» в соседних странах, зловредные госдепартамент и фонд Сороса и, разумеется, НКО, которые на западные деньги готовят «цветной переворот» уже в самой России.
Со стороны может показаться, что эти люди уверены в незыблемости своей власти, несменяемости Путина, бесконечности воровства, превращенного ими в государственную идеологию. А они живут в страхе.
Если почитать Патрушева, становится ясно, почему в Кремле так нервно реагировали на «революцию роз» в Тбилиси и Майданы в Киеве и с таким ужасом – на «арабскую весну». Народ на улицах – это худшее, что они могут себе представить. Люди, изучавшие в школах – и даже в своих Высших школах – историю русских революций – так и остались невежественными конспирологами, которые искренне верят, что у самих людей вообще не может быть никаких своих желаний, что это все Сорос и «печеньки» госдепа. «Взрывной процесс» для Патрушева – это не тогда, когда стремительно ухудшается ситуация в стране, не тогда, когда страна становится добычей криминальных кланов, не тогда, когда у людей просто не остается надежды на лучшее. А тогда, когда «активизируются» американские посольства, фонд Сороса и НПО. Это и есть то, с чем следует бороться. Не с нищетой, не с отсутствием демократии, не с коррупцией – отец российского министра сельского хозяйства вообще не упоминает это слова. А с фондом Сороса. С «кукловодами». Которые, разумеется, будут угрожать путинской бесконечности. Уже угрожают. «Ожидается активизация работы с помощью некоммерческих неправительственных организаций, где они намерены провоцировать националистические и сепаратистские настроения…Планируются шаги по интенсификации информационного давления на Россию в целях размывания российских духовно-нравственных и культурно-исторических ценностей, формирующих фундамент государственности»…
Что ж, интервью Патрушева и есть самое настоящее «кукловодство к действию». Так и рушатся любые авторитарные режимы, так и начинается какая-нибудь очередная весна. Пока российские чекисты будут бороться с американскими дипломатами и Соросом, недовольство жизнью будет все сильнее накапливаться у обычных людей, которые не интересуются деятельностью неправительственных организаций и мало что знают о Соросе. Зато просто хотят жить в эпоху отсутствия нефтедолларов и присутствия самоизоляции. И оказывается, что в эту эпоху нормально жить могут позволить себе только надежно самоизолировавшийся Путин и рыщущий в поисках активистов на американской службе Патрушев. И еще их дети. И еще их друзья. И еще те, кто с ними и приватизированным ими государством делится. А на всех остальных денег уже не хватает. И скоро не хватит совсем.
Но я уверен, что когда генерал Патрушев увидит под окнами своего дома взбеленившуюся толпу, он все равно будет считать, что это все госдепартамент, НКО и Сорос. В цельности личности Николая Платоновича я совершенно не сомневаюсь. Graniru.org
31 січня 1990 року я працював над репортажем до «Молоді України», присвяченим відкриттю першого «МакДональдс» на території Радянського Союзу. Змушений зізнатися, що я не відстоював багатокілометрової черги до фаст-фудного ресторану, бо за рік жо того у значно кращих погодних умовах відвідав перший «МакДональдс» на сході Європи, у Белграді і знав, як там все облаштовано.
Тим більш, що головною принадою московського ресторану «МакДональдс» був зовсім не гамбургер. Головною принадою московського ресторану була очередь.
Багатокілометрова, багатогодинна, розбурхана, ця столична черга у найбільш пихатому місті Радянського Союзу точно й однозначно демонструвала, яка цивілізація перемогла навіть у такій фігні, як приготування якоїсь нещасної котлети з булкою. Навіть у такій!
І тепер, коли останні «совки» колишньої московської провінції ображаються на майстра з котлет за те, що його автомати не спілкуються з ними єдино правильною мовою і навіть по-дитячому погрожують бойкотом, для мене це ще один доказ остаточної перемоги вільного світу над ідіотизмом радянського минулого. Перемоги навіть у замовленні якихось нещасних котлет.
Sorry, babushka!
Тим більш, що головною принадою московського ресторану «МакДональдс» був зовсім не гамбургер. Головною принадою московського ресторану була очередь.
Багатокілометрова, багатогодинна, розбурхана, ця столична черга у найбільш пихатому місті Радянського Союзу точно й однозначно демонструвала, яка цивілізація перемогла навіть у такій фігні, як приготування якоїсь нещасної котлети з булкою. Навіть у такій!
І тепер, коли останні «совки» колишньої московської провінції ображаються на майстра з котлет за те, що його автомати не спілкуються з ними єдино правильною мовою і навіть по-дитячому погрожують бойкотом, для мене це ще один доказ остаточної перемоги вільного світу над ідіотизмом радянського минулого. Перемоги навіть у замовленні якихось нещасних котлет.
Sorry, babushka!
Суд відправляє під домашній арешт активіста Сергія Стерненка - і це викликає закономірні протести патріотичних сил, які вбачають у ставленні до Стерненка продовження повзучого реваншу антимайдану.
Того ж дня російське зовнішньополітичне відомство висловлює Україні протест з приводу дій СБУ - того самого СБУ, яке висунуло проти Стерненка підозру у вбивстві. СБУ вирішило розмістити поруч з російськими дипломатичними представництвами патріотичні білборди. Привітати, таким чином, росіян з головним протокольним святом їхньої країни - Днем Росії.
СБУ, як відомо, очолює друг президента Володимира Зеленського Іван Баканов. Очевидно, що дії відомства у принципових питаннях не можуть не узгоджуватися з ним. А сам керівник СБУ розуміє, якою буде реакція глави держави по чутливим питанням.
Але справа, звичайно ж, не у СБУ. І не в Баканові. Проблема - в Зеленському. Я розумів би, якби український президент намагався сподобатися проукраїнській частині свого електорату і «тролив» б Росію прямо у її дипломатичних відомств, викликаючи сказ у Путіна і Лаврова. Я розумів би, якби президент хотів би сподобатися проросійській частині свого електорату - а заодно і Кремлю - і демонстрував би переслідування проукраїнських активістів і політиків. Але робити те й інше одночасно? Навіщо?
За часів Леоніда Кучми це божевілля на державному рівні називалося «багатовекторністю». Кучма, втім, вважав, що знає що робить і ретельно розраховував кожен свій крок у той або інший бік. І все одно вся ця продумана «багатовекторність» завершилася «Кольчугами», Тузлою, Єдиним економічним простором з Росією, повною дестабілізацією країни і першим Майданом.
А зараз це вже навіть не «багатовекторність». Це - хаос. Зеленський нагадує мені хлопчика, який намагається лоскотати підпаленої палицею то одного, то іншого тигра - і щоразу заливисто регоче, коли тигр починає загрозливо гарчати і бити лапою.
Але якщо ти вирішив, що ти тепер великий приборкувач - так приборкай спочатку хоч одного! Домовся хоч з кимось! Не перетворюй себе на об'єкт загального роздратування! Не провокуй одночасно конфлікт суспільства і влади і зовнішню агресію! Ти чого?
А нічого. По приколу.
Того ж дня російське зовнішньополітичне відомство висловлює Україні протест з приводу дій СБУ - того самого СБУ, яке висунуло проти Стерненка підозру у вбивстві. СБУ вирішило розмістити поруч з російськими дипломатичними представництвами патріотичні білборди. Привітати, таким чином, росіян з головним протокольним святом їхньої країни - Днем Росії.
СБУ, як відомо, очолює друг президента Володимира Зеленського Іван Баканов. Очевидно, що дії відомства у принципових питаннях не можуть не узгоджуватися з ним. А сам керівник СБУ розуміє, якою буде реакція глави держави по чутливим питанням.
Але справа, звичайно ж, не у СБУ. І не в Баканові. Проблема - в Зеленському. Я розумів би, якби український президент намагався сподобатися проукраїнській частині свого електорату і «тролив» б Росію прямо у її дипломатичних відомств, викликаючи сказ у Путіна і Лаврова. Я розумів би, якби президент хотів би сподобатися проросійській частині свого електорату - а заодно і Кремлю - і демонстрував би переслідування проукраїнських активістів і політиків. Але робити те й інше одночасно? Навіщо?
За часів Леоніда Кучми це божевілля на державному рівні називалося «багатовекторністю». Кучма, втім, вважав, що знає що робить і ретельно розраховував кожен свій крок у той або інший бік. І все одно вся ця продумана «багатовекторність» завершилася «Кольчугами», Тузлою, Єдиним економічним простором з Росією, повною дестабілізацією країни і першим Майданом.
А зараз це вже навіть не «багатовекторність». Це - хаос. Зеленський нагадує мені хлопчика, який намагається лоскотати підпаленої палицею то одного, то іншого тигра - і щоразу заливисто регоче, коли тигр починає загрозливо гарчати і бити лапою.
Але якщо ти вирішив, що ти тепер великий приборкувач - так приборкай спочатку хоч одного! Домовся хоч з кимось! Не перетворюй себе на об'єкт загального роздратування! Не провокуй одночасно конфлікт суспільства і влади і зовнішню агресію! Ти чого?
А нічого. По приколу.
Глава офісу президента України Андрій Єрмак запевняє, що «червоні лінії», які країна не повинна переступати у переговорах з окупантом, у нього - і, зрозуміло, у президента Володимира Зеленського - на підкірці. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба називає ці лінії: неможливість прямого діалогу з маріонетками, встановлення контролю України над кордоном, неможливість проведення виборів у присутності російських військ або їх найманців, реінтеграція окупованих територій на українських умовах, щоб ці райони не мали ніякого «права вето» на рішення загальнонаціонального характеру.
Чудові «червоні лінії» - особливо коли вони на підкірці! Підтримую обома руками! Але тоді потрібно сказати правду: Україна веде переговори сама з собою, а не з Росією.
Тому що те, чого хоче Путін - так це того, щоб Україна перетнула «червоні лінії». Щоб почалися прямі переговори Києва з маріонетками із Донецька та Луганська. Щоб контроль над кордоном був повернутий тільки після виборів, а самі вибори пройшли під дулом автоматів російських окупантів і їхніх посібників. І щоб «окремі райони», над якими Кремль збереже контроль, мали право вето на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. А для чого, власне, Путін захоплював Донбас? Щоб подарувати його Зеленському, Єрмаку і Кулебі? Ні вже, дзуськи!
Найголовніше, що «червоні лінії», про яких кажуть соратники Зеленського - це ті самі «червоні лінії», які не збирався перетинати колишній президент Петро Порошенко. Чим «червоні лінії» Зеленського відрізняються від «червоних ліній» Порошенка? І виходить, що Зеленський брехав своїм співвітчизникам, коли говорив, що припинити війну дуже просто, потрібно «просто перестати стріляти» і домовитися з Путіним. Виходить, що Зеленський і зараз помиляється, коли продовжує прагнути до нових контактів з Путіним? Або як?
Тому єдина реальна гарантія неперетинання «червоних ліній» - це зовсім не обіцянки Зеленського, Єрмака або Кулеби. Якщо претендент Зеленський обманював нас вчора, так президент Зеленський обдурить нас завтра.
Єдина гарантія неперетинання «червоних ліній» - це повернення до влади патріотичних сил. Поки при владі популісти - Україна в небезпеці.
Чудові «червоні лінії» - особливо коли вони на підкірці! Підтримую обома руками! Але тоді потрібно сказати правду: Україна веде переговори сама з собою, а не з Росією.
Тому що те, чого хоче Путін - так це того, щоб Україна перетнула «червоні лінії». Щоб почалися прямі переговори Києва з маріонетками із Донецька та Луганська. Щоб контроль над кордоном був повернутий тільки після виборів, а самі вибори пройшли під дулом автоматів російських окупантів і їхніх посібників. І щоб «окремі райони», над якими Кремль збереже контроль, мали право вето на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. А для чого, власне, Путін захоплював Донбас? Щоб подарувати його Зеленському, Єрмаку і Кулебі? Ні вже, дзуськи!
Найголовніше, що «червоні лінії», про яких кажуть соратники Зеленського - це ті самі «червоні лінії», які не збирався перетинати колишній президент Петро Порошенко. Чим «червоні лінії» Зеленського відрізняються від «червоних ліній» Порошенка? І виходить, що Зеленський брехав своїм співвітчизникам, коли говорив, що припинити війну дуже просто, потрібно «просто перестати стріляти» і домовитися з Путіним. Виходить, що Зеленський і зараз помиляється, коли продовжує прагнути до нових контактів з Путіним? Або як?
Тому єдина реальна гарантія неперетинання «червоних ліній» - це зовсім не обіцянки Зеленського, Єрмака або Кулеби. Якщо претендент Зеленський обманював нас вчора, так президент Зеленський обдурить нас завтра.
Єдина гарантія неперетинання «червоних ліній» - це повернення до влади патріотичних сил. Поки при владі популісти - Україна в небезпеці.
Не потрібно себе обманювати і вмовляти себе, що репресії режиму Володимира Зеленського проти його попередника Петра Порошенка чимось відрізняються від репресій режиму Володимира Путіна проти Михайла Ходорковського або репресій режиму Віктора Януковича проти Юлії Тимошенко.
Ні, у цих репресій одна і та ж природа. Так молодий авторитаризм намагається затвердити себе, щоб посіяти страх у країні і отримати повний контроль над самим її існуванням і над її фінансовими потоками. Приводи для репресій у авторитарних режимів теж ніколи не відрізняються: і Ходорковського, і Тимошенко, і Порошенка звинувачують в корупції, але не знаходять ніяких реальних можливостей для такого звинувачення і фактично намагаються влаштувати судилище у зв'язку з діями, пов'язаними з виконанням службових обов'язків. І «групи підтримки» у таких дій завжди одні й ті ж - олігархи. У Путіна це був Роман Абрамович, який хотів позбутися конкурента й помститися йому за невдале об’єднання компаній. У Януковича - Дмитро Фірташ, який хотів помститися Тимошенко за те, що «РосУкрЕнерго» відтягли від газового пирога. У Зеленського - Ігор Коломойський, який мститься за націоналізацію «Привату». Все сходиться.
Не сходиться тільки електорат. У Путіна це було знаменита агресивно-слухняна більшість, яка раділа розправі над багатіями відомої національності, бачило в цьому ознаку вставання Росії з колін і була готовою брати участь у путінських війнах і авантюрах для того, щоб вставання було більш успішним. І у Путіна були нафтодолари для цієї більшості, він покращив її життя. І зараз може триматися хоча б за рахунок спогадів про це поліпшення і надій, що правитель зможе його повторити.
Електорат Януковича - це пасивно-слухняна більшість, у першу чергу працівники олігархічних підприємств сходу і півдня країни, які вважали, що їх герой може робити все, що йому заманеться - аби їм краще жилося. І, дійсно, з початком правління Януковича, як і з початком правління Путіна, був пов'язаний об'єктивний вихід з економічної кризи.
А електорат Зеленського - це аморально-байдужа більшість. Тому що тільки відсутністю моральних установок і байдужістю до майбутнього країни, свого майбутнього і майбутнього своїх дітей можна пояснити голосування за випадкову людину, яка ніколи не займалася політичною діяльністю і управлінням. Голосування, продиктоване олігархічними телеканалами, власним невіглаством, інфальтільной вірою в диво.
Але цю більшість важко назвати слухняною. Вона є різною, однак схильною до непокори. І для того, щоб нею управляти, для того, щоб отримати від неї патент на довгострокове розграбування України, її потрібно нагодувати. І на гребені поліпшення життя людей займатися політичними розправами.
А правління Зеленського почалося з падіння темпів зростання української економіки і наближається до епохи тотальної бідності. Ми зараз доживаємо в буквальному сенсі слова останні тижні навіть не благополуччя, а ілюзорних надій на те, що не буде гірше. Буде. Ще як буде.
І займатися саме у цей, такий небезпечний для країни момент, не пошуком шляхів для її спасіння, не домовленостями про національну єдність, а політичними репресіями - це суще безумство. Це власне політичне самогубство, це знищення держави, це скочування воюючої країни до анархії і дестабілізації.
Навіть Путін і Янукович у аналогічній ситуації не дозволили б собі такого. Espreso.tv
Ні, у цих репресій одна і та ж природа. Так молодий авторитаризм намагається затвердити себе, щоб посіяти страх у країні і отримати повний контроль над самим її існуванням і над її фінансовими потоками. Приводи для репресій у авторитарних режимів теж ніколи не відрізняються: і Ходорковського, і Тимошенко, і Порошенка звинувачують в корупції, але не знаходять ніяких реальних можливостей для такого звинувачення і фактично намагаються влаштувати судилище у зв'язку з діями, пов'язаними з виконанням службових обов'язків. І «групи підтримки» у таких дій завжди одні й ті ж - олігархи. У Путіна це був Роман Абрамович, який хотів позбутися конкурента й помститися йому за невдале об’єднання компаній. У Януковича - Дмитро Фірташ, який хотів помститися Тимошенко за те, що «РосУкрЕнерго» відтягли від газового пирога. У Зеленського - Ігор Коломойський, який мститься за націоналізацію «Привату». Все сходиться.
Не сходиться тільки електорат. У Путіна це було знаменита агресивно-слухняна більшість, яка раділа розправі над багатіями відомої національності, бачило в цьому ознаку вставання Росії з колін і була готовою брати участь у путінських війнах і авантюрах для того, щоб вставання було більш успішним. І у Путіна були нафтодолари для цієї більшості, він покращив її життя. І зараз може триматися хоча б за рахунок спогадів про це поліпшення і надій, що правитель зможе його повторити.
Електорат Януковича - це пасивно-слухняна більшість, у першу чергу працівники олігархічних підприємств сходу і півдня країни, які вважали, що їх герой може робити все, що йому заманеться - аби їм краще жилося. І, дійсно, з початком правління Януковича, як і з початком правління Путіна, був пов'язаний об'єктивний вихід з економічної кризи.
А електорат Зеленського - це аморально-байдужа більшість. Тому що тільки відсутністю моральних установок і байдужістю до майбутнього країни, свого майбутнього і майбутнього своїх дітей можна пояснити голосування за випадкову людину, яка ніколи не займалася політичною діяльністю і управлінням. Голосування, продиктоване олігархічними телеканалами, власним невіглаством, інфальтільной вірою в диво.
Але цю більшість важко назвати слухняною. Вона є різною, однак схильною до непокори. І для того, щоб нею управляти, для того, щоб отримати від неї патент на довгострокове розграбування України, її потрібно нагодувати. І на гребені поліпшення життя людей займатися політичними розправами.
А правління Зеленського почалося з падіння темпів зростання української економіки і наближається до епохи тотальної бідності. Ми зараз доживаємо в буквальному сенсі слова останні тижні навіть не благополуччя, а ілюзорних надій на те, що не буде гірше. Буде. Ще як буде.
І займатися саме у цей, такий небезпечний для країни момент, не пошуком шляхів для її спасіння, не домовленостями про національну єдність, а політичними репресіями - це суще безумство. Це власне політичне самогубство, це знищення держави, це скочування воюючої країни до анархії і дестабілізації.
Навіть Путін і Янукович у аналогічній ситуації не дозволили б собі такого. Espreso.tv
Російський президент Володимир Путін у своїй статті для американського журналу The National Interest знову закликає до проведення зустрічі лідерів п'яти країн - постійних членів Ради Безпеки ООН. Він фактично прирівнює цей саміт до Ялтинської конференції, на якій лідери країн-союзниць у Другій Світовій війні поділили Європу і сфери впливу у світі.
Про значення Ялтинської конференції написані вже тисячі монографій і я не буду повторюватися. Зауважу лише, що ситуація у момент перемоги союзників над нацизмом і сучасна ситуація в світі значно відрізняються. Рішення Ялтинської конференції багато в чому були вимушеними, вони були обумовлені тим, що для перемоги над Гітлером західним демократіям довелося вступити у союз зі Сталіним. В результаті велика частина Європи на десятиліття виявилася за «залізною завісою», були зламані мільйони доль, завдано величезних економічних збитків країнам, окупованим Радянським Союзом. Путінська Росія досі втручається у долі сусідніх країн, провокує конфлікти, вбиває і руйнує - а сама при цьому залишається прикладом деградованої держави і суспільства, карикатурою на «імперію зла».
Незрозуміло при цьому тільки одне - чому західні демократії повинні знову ділити світ з господарем Кремля?
Але Путіну - хочеться. І ще йому дуже хочеться розділити Україну. Уважний читач його статті помітить, що російський президент, коли буде розповідати про участь Радянського Союзу у спільному з Гітлером знищенні Польщі, більше не буде повторювати фрази радянської пропаганди про возз'єднання українського і білоруського народів. Окуповані СРСР території він називає «східні креси» - так, як це прийнято у польській історіографії. І лише мимохідь зауважує, що це частини території Білорусі, України та Литви.
На думку Путіна, якби не радянська окупація, «мільйони людей різних національностей, у тому числі євреї, які жили під Брестом і Гродно, Перемишлем, Львовом і Вільно, були б кинуті на знищення нацистам і їхнім місцевим поплічникам - антисемітам і радикал-націоналістам» .
Тобто тепер уже мова йде не про возз'єднання українського і білоруського народів, а про допомогу євреям! І це у той час, коли СРСР практично закрив в'їзд на свою територію євреям з окупованих нацистами регіонів Польщі. Та й у тих, кому вдавалося перейти через новий кордон, була непроста доля - ГУЛАГ і навіть розстріл. Найвідоміші єврейські політики Польщі, Віктор Альтер і Хенріх Ерліх загинули у радянській в'язниці в Самарі вже 1943 року, коли війна з Гітлером була в самому розпалі, коли був Голокост! Так що не про євреїв Сталін дбав. І не про євреїв печеться Путін.
Йому потрібна Україна. І його стаття чітко показує, як він хотів би розділити непокірну країну. Собі забрати ту частину, яка була до 1917 року у складі Російської імперії. А з Заходом «поділитися» територією Галичини. Дуже простий план. І божевільний. Але ось тільки Путін в нього вірить. Espreso.tv
Про значення Ялтинської конференції написані вже тисячі монографій і я не буду повторюватися. Зауважу лише, що ситуація у момент перемоги союзників над нацизмом і сучасна ситуація в світі значно відрізняються. Рішення Ялтинської конференції багато в чому були вимушеними, вони були обумовлені тим, що для перемоги над Гітлером західним демократіям довелося вступити у союз зі Сталіним. В результаті велика частина Європи на десятиліття виявилася за «залізною завісою», були зламані мільйони доль, завдано величезних економічних збитків країнам, окупованим Радянським Союзом. Путінська Росія досі втручається у долі сусідніх країн, провокує конфлікти, вбиває і руйнує - а сама при цьому залишається прикладом деградованої держави і суспільства, карикатурою на «імперію зла».
Незрозуміло при цьому тільки одне - чому західні демократії повинні знову ділити світ з господарем Кремля?
Але Путіну - хочеться. І ще йому дуже хочеться розділити Україну. Уважний читач його статті помітить, що російський президент, коли буде розповідати про участь Радянського Союзу у спільному з Гітлером знищенні Польщі, більше не буде повторювати фрази радянської пропаганди про возз'єднання українського і білоруського народів. Окуповані СРСР території він називає «східні креси» - так, як це прийнято у польській історіографії. І лише мимохідь зауважує, що це частини території Білорусі, України та Литви.
На думку Путіна, якби не радянська окупація, «мільйони людей різних національностей, у тому числі євреї, які жили під Брестом і Гродно, Перемишлем, Львовом і Вільно, були б кинуті на знищення нацистам і їхнім місцевим поплічникам - антисемітам і радикал-націоналістам» .
Тобто тепер уже мова йде не про возз'єднання українського і білоруського народів, а про допомогу євреям! І це у той час, коли СРСР практично закрив в'їзд на свою територію євреям з окупованих нацистами регіонів Польщі. Та й у тих, кому вдавалося перейти через новий кордон, була непроста доля - ГУЛАГ і навіть розстріл. Найвідоміші єврейські політики Польщі, Віктор Альтер і Хенріх Ерліх загинули у радянській в'язниці в Самарі вже 1943 року, коли війна з Гітлером була в самому розпалі, коли був Голокост! Так що не про євреїв Сталін дбав. І не про євреїв печеться Путін.
Йому потрібна Україна. І його стаття чітко показує, як він хотів би розділити непокірну країну. Собі забрати ту частину, яка була до 1917 року у складі Російської імперії. А з Заходом «поділитися» територією Галичини. Дуже простий план. І божевільний. Але ось тільки Путін в нього вірить. Espreso.tv
В 1978 году на советские телеэкраны вышел документальный сериал знаменитого режиссера Романа Кармена «Великая Отечественная» - беспрецедентная по тем временам советско-американская копродукция, с участием великого американского актера Берта Ланкастера. С точки зрения советской идеологии фильм помог западному зрителю узнать правду о войне на Восточном фронте. Но на самом деле никакие факты и войне на Восточном фронте от американцев или британцев никогда не скрывались. А вот то, что узнал советский зритель, действительно было важно – фильм наглядно демонстрировал, что без участия стран-союзниц, без их помощи Советскому Союзу победа во Второй Мировой войне была бы невозможной.
Оставил ли этот фильм отпечаток в сознании жителей Советского Союза? К моему удивлению – а я смотрел его ребенком – практически никакого. Жители Советского Союза предпочитали – да и как могли иначе? – жить в мире пропагандистских штампом, утверждавших, что союзники не то чтобы не помогали, а даже мешали Советскому Союзу победить. С годами – уже в путинской России – эта лживая трактовка истории только усилится, президент России будет утверждать, что победу можно было одержать и без украинцев. А теперь, в новой статье Путина, от вклада украинцев в победу осталась разве что фамилия Степана Бандеры, узника гитлеровского концлагеря, которую Путин уверенно ставит в один ряд с именами настоящих коллаборационистов – Квислинга, Петэна, Власова.
Статья Путина в журнале National Interest в очередной раз подтвердила, что российский президент продолжает придерживаться сталинской трактовки истории Второй Мировой войны. Главное, что хочет доказать Путин – так это то, что в войне виноваты все, а не только агрессоры. Путин практически уравнивает попытки умиротворения агрессора, которые предпринимались Великобританией и Францией и привели к позорному разделу Чехословакии – и соучастие в агрессии, после которого Гитлером и Сталиным была разделена Польша. Он уравнивает готовность Великобритании и Франции выполнить свои обязательства по отношению к Польши и готовность Советского Союза ударить в тыл польской армии. В том, что после этого удара Польское государство перестало существовать, он обвиняет руководителей этого государства, а не агрессора. Путин привычно оправдывает оккупацию Латвии, Литвы и Эстонии и доказывает, что «их вступление в СССР было реализовано на договорной основе, при согласии избранных властей. Это соответствовало нормам международного права и государственного права того времени».
Нужно понять, что Путина интересует отнюдь не только история. История для него – лишь основа для оправдания собственных завоеваний и дальнейшей экспансии. В СССР о роли стран-союзниц во Второй Мировой войне старались не вспоминать именно потому, что нужно было объяснить смысл «холодной войны» и «железного занавеса». Путин своим пассажем о странах Балтии оправдывает оккупацию Крыма, Абхазии, Южной Осетии, Донбасса, Приднестровья. Ведь и сейчас, с путинской точки зрения все происходит «на договорной основе, при согласии избранных властей» и «соответствует» международному праву.
Путину очень хочется вернуться в 1945 год, во времена раздела мира между великими державами. Вот почему он с такой ностальгией вспоминает о Ялтинской конференции и с такой надеждой призывает к саммиту руководителей стран – постоянных членов Совета Безопасности ООН. То, что с тех пор времена безвозвратно изменились, похоже, Путина не очень интересует – как и то, что сейчас нужно думать не о новом разделе мира, а об объединении усилий перед коронавирусом и экономическим крахом.
Путин живет в прошлом и пытается навязать это прошлое другим. Кому – с помощью статей. А кому – как в случае с Украиной – с помощью танков. Radiosvoboda.org
Оставил ли этот фильм отпечаток в сознании жителей Советского Союза? К моему удивлению – а я смотрел его ребенком – практически никакого. Жители Советского Союза предпочитали – да и как могли иначе? – жить в мире пропагандистских штампом, утверждавших, что союзники не то чтобы не помогали, а даже мешали Советскому Союзу победить. С годами – уже в путинской России – эта лживая трактовка истории только усилится, президент России будет утверждать, что победу можно было одержать и без украинцев. А теперь, в новой статье Путина, от вклада украинцев в победу осталась разве что фамилия Степана Бандеры, узника гитлеровского концлагеря, которую Путин уверенно ставит в один ряд с именами настоящих коллаборационистов – Квислинга, Петэна, Власова.
Статья Путина в журнале National Interest в очередной раз подтвердила, что российский президент продолжает придерживаться сталинской трактовки истории Второй Мировой войны. Главное, что хочет доказать Путин – так это то, что в войне виноваты все, а не только агрессоры. Путин практически уравнивает попытки умиротворения агрессора, которые предпринимались Великобританией и Францией и привели к позорному разделу Чехословакии – и соучастие в агрессии, после которого Гитлером и Сталиным была разделена Польша. Он уравнивает готовность Великобритании и Франции выполнить свои обязательства по отношению к Польши и готовность Советского Союза ударить в тыл польской армии. В том, что после этого удара Польское государство перестало существовать, он обвиняет руководителей этого государства, а не агрессора. Путин привычно оправдывает оккупацию Латвии, Литвы и Эстонии и доказывает, что «их вступление в СССР было реализовано на договорной основе, при согласии избранных властей. Это соответствовало нормам международного права и государственного права того времени».
Нужно понять, что Путина интересует отнюдь не только история. История для него – лишь основа для оправдания собственных завоеваний и дальнейшей экспансии. В СССР о роли стран-союзниц во Второй Мировой войне старались не вспоминать именно потому, что нужно было объяснить смысл «холодной войны» и «железного занавеса». Путин своим пассажем о странах Балтии оправдывает оккупацию Крыма, Абхазии, Южной Осетии, Донбасса, Приднестровья. Ведь и сейчас, с путинской точки зрения все происходит «на договорной основе, при согласии избранных властей» и «соответствует» международному праву.
Путину очень хочется вернуться в 1945 год, во времена раздела мира между великими державами. Вот почему он с такой ностальгией вспоминает о Ялтинской конференции и с такой надеждой призывает к саммиту руководителей стран – постоянных членов Совета Безопасности ООН. То, что с тех пор времена безвозвратно изменились, похоже, Путина не очень интересует – как и то, что сейчас нужно думать не о новом разделе мира, а об объединении усилий перед коронавирусом и экономическим крахом.
Путин живет в прошлом и пытается навязать это прошлое другим. Кому – с помощью статей. А кому – как в случае с Украиной – с помощью танков. Radiosvoboda.org
Вышедшая аккурат перед проведением второго – после Минска – коронавирусного парада статья российского президента Владимира Путина в американском журнале National Interest воспринимается как очередная внешнеполитическая сенсация от российского президента. Так много о ней сказано и в самой России и на Западе, так много заявлений, опровергающих ее исторические постулаты.
Но, если призадуматься, никакой сенсации в этом тексте нет. Эта статья, скорее – отражение путинской последовательности, которую можно наблюдать еще со времен его действительно знаменитой Мюнхенской речи, обозначивший крутой поворот российской внешней политики от имитации взаимопонимания с Западом к открытой конфронтации с ним.
Ведь главное в статье Путина – вовсе не попытки в очередной раз обелить Сталина или доказать недоказуемую «законность» оккупации балтийских стран. Главное – это ностальгические воспоминания о конференциях лидеров стран-союзниц в годы Второй Мировой войны и напоминание о инициативе провести саммит государств – постоянных членов Совета Безопасности ООН.
Проще говоря, это жажда Ялты. И если посмотреть на ситуацию глазами Владимира Путина, то можно легко понять, чем эта жажда обусловлена. У современной России нет никакой другой возможности утвердиться в современном мире, кроме как его разделить. По экономическим, политическим, социальным параметрам Россия безнадежно проигрывает Соединенным Штатам и Европейскому Союзу. По экономическим параметрам – а скоро и по социальным – Китаю. Как убедить остальной мир, что она – ровня великим державам, состоявшимся экономикам, успешным цивилизациям?
Только одним путем – если они сами выделят ей кусок этого мира и сами скажут обитателям этого куска, что им нужно считаться с Россией, что они теперь – «русский мир».
Проблема только в том, что когда Рузвельт и Черчилль делили Европу со Сталиным, было ясно, что Красная Армия дойдет до Берлина – а, может быть, и дальше. Президент Соединенных Штатов и премьер-министр Соединенного Королевства были озабочены как раз этим продвижением Сталина, им было важно зафиксировать, где он остановится – и именно поэтому они бросили в пасть зверя будущие страны «народной демократии». Им было важно, чтобы «народной демократией» не оказалась почти вся Европа, чтобы после победы над Гитлером не пришлось вступать в прямой конфликт со Сталиным. По большому счету, они цинично выбирали меньшее зло.
Путинские войска контролируют окровавленные куски Сирии, обезлюдевшие Приднестровье, Донбасс, Абхазию и Южную Осетию, деградирующий Крым. Это отнюдь не первый Белорусский и второй Украинский фронты. Экономически Россия зависит от покупающего ее сырье Запада больше, чем Запад от нее. Почему нужно делить мир с Путиным? При чем тут Ялта?
Путин и сам это прекрасно понимает. Он ведь не только пишет. Он дестабилизирует все, к чему только не прикоснется. Ближний Восток, постсоветское пространство, Африка, какие-то нелепые отравители, вмешательство в американские выборы – да чего там перечислять. В своей публицистической ипостаси Путин – серьезный политик, думающий о будущем мира. В своих реальных действиях он стареющий подросток с ядерной бомбой, которого можно угомонить, только дав ему то, чего ему хочется. Чего ему хочется? Украину? Сирию? Беларусь? Бывший Советский Союз? Может, еще Ливию? Или вообще половину Ближнего Востока? Ему в самом деле нужна Центральноафриканская республика или он так забавляется, щекочет нервы французам?
А вот проведете Ялту-2 и узнаете. Своим хулиганством он, по сути, принуждает западных партнеров к такой Ялте, а своими статьями объясняет, как от него лучше откупиться. То, что современный мир уже давно не функционирует так, как этого хотелось бы российскому президенту Путина, похоже, абсолютно не интересует.
Из его ново-огаревской самоизоляции мир выглядит именно так. Detaly.co.il
Но, если призадуматься, никакой сенсации в этом тексте нет. Эта статья, скорее – отражение путинской последовательности, которую можно наблюдать еще со времен его действительно знаменитой Мюнхенской речи, обозначивший крутой поворот российской внешней политики от имитации взаимопонимания с Западом к открытой конфронтации с ним.
Ведь главное в статье Путина – вовсе не попытки в очередной раз обелить Сталина или доказать недоказуемую «законность» оккупации балтийских стран. Главное – это ностальгические воспоминания о конференциях лидеров стран-союзниц в годы Второй Мировой войны и напоминание о инициативе провести саммит государств – постоянных членов Совета Безопасности ООН.
Проще говоря, это жажда Ялты. И если посмотреть на ситуацию глазами Владимира Путина, то можно легко понять, чем эта жажда обусловлена. У современной России нет никакой другой возможности утвердиться в современном мире, кроме как его разделить. По экономическим, политическим, социальным параметрам Россия безнадежно проигрывает Соединенным Штатам и Европейскому Союзу. По экономическим параметрам – а скоро и по социальным – Китаю. Как убедить остальной мир, что она – ровня великим державам, состоявшимся экономикам, успешным цивилизациям?
Только одним путем – если они сами выделят ей кусок этого мира и сами скажут обитателям этого куска, что им нужно считаться с Россией, что они теперь – «русский мир».
Проблема только в том, что когда Рузвельт и Черчилль делили Европу со Сталиным, было ясно, что Красная Армия дойдет до Берлина – а, может быть, и дальше. Президент Соединенных Штатов и премьер-министр Соединенного Королевства были озабочены как раз этим продвижением Сталина, им было важно зафиксировать, где он остановится – и именно поэтому они бросили в пасть зверя будущие страны «народной демократии». Им было важно, чтобы «народной демократией» не оказалась почти вся Европа, чтобы после победы над Гитлером не пришлось вступать в прямой конфликт со Сталиным. По большому счету, они цинично выбирали меньшее зло.
Путинские войска контролируют окровавленные куски Сирии, обезлюдевшие Приднестровье, Донбасс, Абхазию и Южную Осетию, деградирующий Крым. Это отнюдь не первый Белорусский и второй Украинский фронты. Экономически Россия зависит от покупающего ее сырье Запада больше, чем Запад от нее. Почему нужно делить мир с Путиным? При чем тут Ялта?
Путин и сам это прекрасно понимает. Он ведь не только пишет. Он дестабилизирует все, к чему только не прикоснется. Ближний Восток, постсоветское пространство, Африка, какие-то нелепые отравители, вмешательство в американские выборы – да чего там перечислять. В своей публицистической ипостаси Путин – серьезный политик, думающий о будущем мира. В своих реальных действиях он стареющий подросток с ядерной бомбой, которого можно угомонить, только дав ему то, чего ему хочется. Чего ему хочется? Украину? Сирию? Беларусь? Бывший Советский Союз? Может, еще Ливию? Или вообще половину Ближнего Востока? Ему в самом деле нужна Центральноафриканская республика или он так забавляется, щекочет нервы французам?
А вот проведете Ялту-2 и узнаете. Своим хулиганством он, по сути, принуждает западных партнеров к такой Ялте, а своими статьями объясняет, как от него лучше откупиться. То, что современный мир уже давно не функционирует так, как этого хотелось бы российскому президенту Путина, похоже, абсолютно не интересует.
Из его ново-огаревской самоизоляции мир выглядит именно так. Detaly.co.il
Висловлювання російського президента Володимира Путіна про те, що союзні республіки не мали виходити з СРСР із «подарунками від російського народу» вже викликало серед спостерігачів куди більший резонанс, ніж обіцянка диктатора «подумати» про можливість бути знову обраним на пост глави своєї деградуючої держави. І не дивно! Те, що Путін змінює Конституцію заради того, щоб залишитися при владі, було ясно після рішення про «обнулення» президентських термінів. А ось можливість нової великої війни на пострадянському просторі завжди лякає.
Ми не знаємо, звичайно, що мав на увазі Путін, коли говорив про «подарунки». Чи хотів він знову виправдати окупацію Криму або ж готується до нових захоплень? І де ці захоплення відбуватимуться? Звичайно, 1922 року УРСР приєднувалася до Радянського Союзу без Криму, однак - з Таганрозьким краєм, в якому тоді жило понад 70 відсотків українців. А до складу РРФСР входила практично вся територія сучасної Центральної Азії, за винятком невеликих народних республік (так-так) Бухари і Хорезму. Чи хоче Путін повернути до складу Росії Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан? Це - «подарунки російського народу»? І що у такому випадку робити з Тувою? На момент створення СРСР її територія до складу РРФСР не входила, міжнародне співтовариство вважало Туву невід'ємною частиною Китаю, а сама Росія - незалежною Народною Республікою (так-так).
Але найголовніше навіть не в цьому. А в тому, що Путін забув, що він - не президент Радянського Союзу. Він - президент Російської Федерації. Однієї з союзних республік, яка заявила про свій вихід з СРСР без будь-якої процедури і цим нічим не відрізняється від інших. Однак все ж таки відрізняється. Тому що Україна, наприклад, провела референдум на підтвердження Акта про незалежність, схваленого українським парламентом. У Росії про цей український референдум ніколи, ні за яких умов не згадують. А чому? А тому, що ніяких референдумів у самій Росії про її вихід з СРСР не проводилося. Останній референдум, який стосувався питань державності та в якому брали участь росіяни - це референдум про збереження оновленого Союзу. І 1991 року керівники союзних республік, які бажали цей оновлений Союз побудувати - перш за все лідери тих самих країн Центральної Азії, яка 1922 року ще входила до складу РРФСР, прямо говорили про це російським керівникам. Але хто їх тоді слухав? Російське суспільство було буквально одержимим ідеєю суверенітету. І першу Декларацію про суверенітет ухвалив 30 років тому саме російський, а не український парламент. Так хто ж лікар російському народу з його подарунками?
Тому це не Україна - держава, яка залишила СРСР без будь-якої процедури і з «подарунками російського народу». Україна - країна, яка проголосила незалежність і отримала всенародне схвалення цієї ідеї на всій своїй території. Включно з Кримом і Севастополем. І ніяких інших легітимних референдумів щодо статусу країни і її територіальної цілісності з 1991 року більше не було.
А Росія, так - незаконне утворення, створене групою змовників, які навіть і не подумали звернутися до народу. Така велика «ДНР» від Калініграда до Владивостока.
І з цієї точки зору перше, що має зробити Путін - так це віддати Україні вкрадений 1924 року Таганрог.
Нема чого незаконно виходити з Радянського Союзу з подарунками українського народу! Espreso.tv
Ми не знаємо, звичайно, що мав на увазі Путін, коли говорив про «подарунки». Чи хотів він знову виправдати окупацію Криму або ж готується до нових захоплень? І де ці захоплення відбуватимуться? Звичайно, 1922 року УРСР приєднувалася до Радянського Союзу без Криму, однак - з Таганрозьким краєм, в якому тоді жило понад 70 відсотків українців. А до складу РРФСР входила практично вся територія сучасної Центральної Азії, за винятком невеликих народних республік (так-так) Бухари і Хорезму. Чи хоче Путін повернути до складу Росії Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан? Це - «подарунки російського народу»? І що у такому випадку робити з Тувою? На момент створення СРСР її територія до складу РРФСР не входила, міжнародне співтовариство вважало Туву невід'ємною частиною Китаю, а сама Росія - незалежною Народною Республікою (так-так).
Але найголовніше навіть не в цьому. А в тому, що Путін забув, що він - не президент Радянського Союзу. Він - президент Російської Федерації. Однієї з союзних республік, яка заявила про свій вихід з СРСР без будь-якої процедури і цим нічим не відрізняється від інших. Однак все ж таки відрізняється. Тому що Україна, наприклад, провела референдум на підтвердження Акта про незалежність, схваленого українським парламентом. У Росії про цей український референдум ніколи, ні за яких умов не згадують. А чому? А тому, що ніяких референдумів у самій Росії про її вихід з СРСР не проводилося. Останній референдум, який стосувався питань державності та в якому брали участь росіяни - це референдум про збереження оновленого Союзу. І 1991 року керівники союзних республік, які бажали цей оновлений Союз побудувати - перш за все лідери тих самих країн Центральної Азії, яка 1922 року ще входила до складу РРФСР, прямо говорили про це російським керівникам. Але хто їх тоді слухав? Російське суспільство було буквально одержимим ідеєю суверенітету. І першу Декларацію про суверенітет ухвалив 30 років тому саме російський, а не український парламент. Так хто ж лікар російському народу з його подарунками?
Тому це не Україна - держава, яка залишила СРСР без будь-якої процедури і з «подарунками російського народу». Україна - країна, яка проголосила незалежність і отримала всенародне схвалення цієї ідеї на всій своїй території. Включно з Кримом і Севастополем. І ніяких інших легітимних референдумів щодо статусу країни і її територіальної цілісності з 1991 року більше не було.
А Росія, так - незаконне утворення, створене групою змовників, які навіть і не подумали звернутися до народу. Така велика «ДНР» від Калініграда до Владивостока.
І з цієї точки зору перше, що має зробити Путін - так це віддати Україні вкрадений 1924 року Таганрог.
Нема чого незаконно виходити з Радянського Союзу з подарунками українського народу! Espreso.tv
👍1
Высказывание российского президента Владимира Путина о том, что союзные республики не должны были выходить из СССР с «подарками от русского народа» уже вызвало среди наблюдателей куда больший резонанс, чем обещание диктатора «подумать» о возможности быть вновь избранным на пост главы своего деградирующего государства. И не мудрено! То, что Путин меняет Конституцию ради того, чтобы остаться у власти, было ясно после решения об «обнулении» президентских сроков. А вот возможность новой большой войны на постсоветском пространстве всегда пугает.
Мы не знаем, конечно, что имел ввиду Путин, когда говорил о «подарках». Хотел ли он в очередной раз оправдать оккупацию Крыма или же готовится к новым захватам? И где эти захваты будут происходить? Конечно, в 1922 году УССР присоединялась к Советскому Союзу без Крыма, зато – с Таганрогским краем, в котором тогда жило более 70 процентов украинцев. А в состав РСФСР входила практически вся территория современной Центральной Азии, за исключением небольших народных республик (да-да) Бухары и Хорезма. Хочет ли Путин возвратить в состав России Казахстан, Узбекистан, Кыргызстан, Туркменистан, Таджикистан? Это – «подарки русского народа»? И что в таком случае делать с Тувой? На момент создания СССР ее территория в состав РСФСР не входила, международное сообщество считало Туву неотъемлемой частью Китая, а сама Россия – независимой народной республикой. (да-да).
Но самое главное даже не в этом. А в том, что Путин забыл, что он – не президент Советского Союза. Он – президент Российской Федерации. Одной из союзных республик, которая заявила о своем выходе из СССР без всякой процедуры и этим ничем не отличается от остальных. Вернее, все-таки отличается. Потому что Украина, например, провела референдум в подтверждение Акта о независимости, одобренного украинским парламентом. В России об этом украинском референдуме никогда, ни при каких условиях не вспоминают. А почему? А потому, что никаких референдумов в самой России о ее выходе из СССР не проводилось. Последний референдум, который касался вопросов государственности и в котором участвовали россияне – это референдум о сохранении обновленного Союза. И в 1991 году руководители союзных республик, которые хотели этот обновленный Союз построить – прежде всего лидеры тех самых стран Центральной Азии, которая в 1922 году входила в состав РСФСР, прямо говорили об этом российским руководителям. Но кто их тогда слушал? Российское общество было буквально одержимо идеей суверенитета. И первую Декларацию о суверенитете принял 30 лет назад именно российский, а не украинский парламент. Так кто доктор русскому народу с его подарками?
Поэтому это не Украина – государство, которое покинуло СССР без всякой процедуры и с «подарками русского народа». Украина – страна, которая провозгласила независимость и получила всенародное одобрение этой идеи на всей своей территории. Включая Крым и Севастополь. И никаких других легитимных референдумов относительно статуса страны и ее территориальной целостности с 1991 года больше не было.
А Россия, да – незаконное образование, созданное группой заговорщиков, которые даже и не подумали обратиться к народу. Такая большая «ДНР» от Калининграда до Владивостока.
И с этой точки зрения первое, что должен сделать Путин – так это отдать Украине украденный в 1924 году Таганрог.
Нечего незаконно выходить из Советского Союза с подарками украинского народа!
Мы не знаем, конечно, что имел ввиду Путин, когда говорил о «подарках». Хотел ли он в очередной раз оправдать оккупацию Крыма или же готовится к новым захватам? И где эти захваты будут происходить? Конечно, в 1922 году УССР присоединялась к Советскому Союзу без Крыма, зато – с Таганрогским краем, в котором тогда жило более 70 процентов украинцев. А в состав РСФСР входила практически вся территория современной Центральной Азии, за исключением небольших народных республик (да-да) Бухары и Хорезма. Хочет ли Путин возвратить в состав России Казахстан, Узбекистан, Кыргызстан, Туркменистан, Таджикистан? Это – «подарки русского народа»? И что в таком случае делать с Тувой? На момент создания СССР ее территория в состав РСФСР не входила, международное сообщество считало Туву неотъемлемой частью Китая, а сама Россия – независимой народной республикой. (да-да).
Но самое главное даже не в этом. А в том, что Путин забыл, что он – не президент Советского Союза. Он – президент Российской Федерации. Одной из союзных республик, которая заявила о своем выходе из СССР без всякой процедуры и этим ничем не отличается от остальных. Вернее, все-таки отличается. Потому что Украина, например, провела референдум в подтверждение Акта о независимости, одобренного украинским парламентом. В России об этом украинском референдуме никогда, ни при каких условиях не вспоминают. А почему? А потому, что никаких референдумов в самой России о ее выходе из СССР не проводилось. Последний референдум, который касался вопросов государственности и в котором участвовали россияне – это референдум о сохранении обновленного Союза. И в 1991 году руководители союзных республик, которые хотели этот обновленный Союз построить – прежде всего лидеры тех самых стран Центральной Азии, которая в 1922 году входила в состав РСФСР, прямо говорили об этом российским руководителям. Но кто их тогда слушал? Российское общество было буквально одержимо идеей суверенитета. И первую Декларацию о суверенитете принял 30 лет назад именно российский, а не украинский парламент. Так кто доктор русскому народу с его подарками?
Поэтому это не Украина – государство, которое покинуло СССР без всякой процедуры и с «подарками русского народа». Украина – страна, которая провозгласила независимость и получила всенародное одобрение этой идеи на всей своей территории. Включая Крым и Севастополь. И никаких других легитимных референдумов относительно статуса страны и ее территориальной целостности с 1991 года больше не было.
А Россия, да – незаконное образование, созданное группой заговорщиков, которые даже и не подумали обратиться к народу. Такая большая «ДНР» от Калининграда до Владивостока.
И с этой точки зрения первое, что должен сделать Путин – так это отдать Украине украденный в 1924 году Таганрог.
Нечего незаконно выходить из Советского Союза с подарками украинского народа!
Коли спостерігачі аналізують результати соціологічних опитувань, які присвячені жалю про долю Радянського Союзу, вони, як правило, говорять про ностальгію. Про те, що люди згадують своє минуле, свою молодість, що вони впевнені, що тоді було краще, ніж зараз ...
Але цей висновок - всього тільки результат нашої фантазії. Ностальгія за Радянським Союзом - це зовсім не ностальгія за минулим. Це - ностальгія за майбутнім. Це - ностальгія по Росії. Тому що кожна людина - і той, хто жив у СРСР, і той, хто про нього читав і чув - добре знає, що Радянський Союз це просто псевдонім Росії.
Тому той, хто ностальгує, він не ностальгує насправді. Він розраховує, що Росія повернеться. Саме вона. І якщо ми подивимося на всі цифри опитування КМІС, ми в цьому впевнено переконаємося. У західних областях країни «ностальгують» 15,3 відсотка. А на сході - 49,3. Серед етнічних українців ностальгують 30,5 відсотка. А ось серед етнічних росіян - 66,9 відсотка, приблизно стільки ж - 55,7 відсотка серед тих, хто вважає себе «українцем і росіянином одночасно». Серед тих, хто спілкується українською мовою, ностальгують - 25,8 відсотка, а ось серед російськомовного населення - 44,2 відсотка (серед білінгвів відсоток менше, 38,7).
Природним чином, це відношення до імперії повністю корелюється із політичним вибором. На сьогоднішній день єдиний електорат, який дійсно хоче будувати країну - це електорат «Європейської солідарності», електорат Порошенка. Подобається це комусь чи ні, а серед прихильників цієї партії всього 2 відсотка тих, хто хоче союзу з Росією - на противагу електорату ОПЗЖ, там таких 83,2. Але, принаймні, виборці Медведчука теж точно знають, чого вони хочуть - щоб Україна знову перетворилася на УРСР, щоб їхнім президентом став Путін.
А ось як з електоратом інших партій? А ніяк. Серед прихильників «Слуг» - 28,4 відсотка висловлюють жаль з приводу СРСР і 53,6 - ні. Серед прихильників «Батьківщини» - 33,4 проти 42,0. Серед прихильників Радикальної партії - 40,0 проти 38,1. І навіть серед прихильників «Голосу» - вже здавалося б - 17,2 проти 78,8.
А тепер поставте себе на місце Зеленського, Тимошенко, Ляшка. Яким політиком ви можете бути, якщо вам потрібно враховувати настрої тих, хто хоче незалежної суверенної держави і тих, хто практично не проти її ліквідації. Що робити, щоб зберегти весь свій електорат? І відповідь є дуже простою: нічого не робити. Нічого не будувати. Бути опозиціонером навіть тоді, коли перебуваєш при владі. Якби у Тимошенко і навіть у Зеленського був інший електорат, вони вели б себе зовсім інакше. Але як тобі вижити, якщо за тебе голосує електорат з діаметрально протилежними цілями?
Інша справа, що державу так побудувати просто неможливо. Ні! Не можна розраховувати на успіх, коли 33,5 відсотка українців - і це без окупованих територій! - все ще хочуть до Росії ця цифра тільки збільшується з заходу на схід. Ось просто не можна. І справа, звичайно, не в Зеленському, не в Тимошенко і навіть не у Медведчуку. Справа в нас самих. Україна так і буде борсатися в цьому багні, поки українці остаточно не визначаться.
Але при цьому є і хороші новини. Серед учнів і студентів тих, хто «ностальгує» за СРСР всього 4,6 відсотка, не шкодують за Союзом 63,7. Це означає, що майбутнє за Україною, а не за Росією. Але до цього майбутнього потрібно ще дожити.
А для того, щоб дожити і не втратити країну проукраїнський електорат, якого все-таки більше - підкреслю, поки істотно більше, до відновлення територіальної цілісності країни - повинен об'єднатися навколо однієї політичної сили і перестати голосувати за популістів.
Якщо такого об'єднання не відбудеться, якщо політична шизофренія буде торжествувати, це теж не так страшно. Просто мої сучасники, як і їхні діти, так і помруть в цьому болоті марних очікувань і постійного обману. Тому що якщо ти голосуєш за тих, хто повинен тебе обманювати – так що ти хочеш отримати взамін?
Але нехай навіть на смертному одрі кожного з таких виборців втішає думка, що у справжній Україні будуть жити його онуки і правнуки. Це я обіцяю. Espreso.tv
Але цей висновок - всього тільки результат нашої фантазії. Ностальгія за Радянським Союзом - це зовсім не ностальгія за минулим. Це - ностальгія за майбутнім. Це - ностальгія по Росії. Тому що кожна людина - і той, хто жив у СРСР, і той, хто про нього читав і чув - добре знає, що Радянський Союз це просто псевдонім Росії.
Тому той, хто ностальгує, він не ностальгує насправді. Він розраховує, що Росія повернеться. Саме вона. І якщо ми подивимося на всі цифри опитування КМІС, ми в цьому впевнено переконаємося. У західних областях країни «ностальгують» 15,3 відсотка. А на сході - 49,3. Серед етнічних українців ностальгують 30,5 відсотка. А ось серед етнічних росіян - 66,9 відсотка, приблизно стільки ж - 55,7 відсотка серед тих, хто вважає себе «українцем і росіянином одночасно». Серед тих, хто спілкується українською мовою, ностальгують - 25,8 відсотка, а ось серед російськомовного населення - 44,2 відсотка (серед білінгвів відсоток менше, 38,7).
Природним чином, це відношення до імперії повністю корелюється із політичним вибором. На сьогоднішній день єдиний електорат, який дійсно хоче будувати країну - це електорат «Європейської солідарності», електорат Порошенка. Подобається це комусь чи ні, а серед прихильників цієї партії всього 2 відсотка тих, хто хоче союзу з Росією - на противагу електорату ОПЗЖ, там таких 83,2. Але, принаймні, виборці Медведчука теж точно знають, чого вони хочуть - щоб Україна знову перетворилася на УРСР, щоб їхнім президентом став Путін.
А ось як з електоратом інших партій? А ніяк. Серед прихильників «Слуг» - 28,4 відсотка висловлюють жаль з приводу СРСР і 53,6 - ні. Серед прихильників «Батьківщини» - 33,4 проти 42,0. Серед прихильників Радикальної партії - 40,0 проти 38,1. І навіть серед прихильників «Голосу» - вже здавалося б - 17,2 проти 78,8.
А тепер поставте себе на місце Зеленського, Тимошенко, Ляшка. Яким політиком ви можете бути, якщо вам потрібно враховувати настрої тих, хто хоче незалежної суверенної держави і тих, хто практично не проти її ліквідації. Що робити, щоб зберегти весь свій електорат? І відповідь є дуже простою: нічого не робити. Нічого не будувати. Бути опозиціонером навіть тоді, коли перебуваєш при владі. Якби у Тимошенко і навіть у Зеленського був інший електорат, вони вели б себе зовсім інакше. Але як тобі вижити, якщо за тебе голосує електорат з діаметрально протилежними цілями?
Інша справа, що державу так побудувати просто неможливо. Ні! Не можна розраховувати на успіх, коли 33,5 відсотка українців - і це без окупованих територій! - все ще хочуть до Росії ця цифра тільки збільшується з заходу на схід. Ось просто не можна. І справа, звичайно, не в Зеленському, не в Тимошенко і навіть не у Медведчуку. Справа в нас самих. Україна так і буде борсатися в цьому багні, поки українці остаточно не визначаться.
Але при цьому є і хороші новини. Серед учнів і студентів тих, хто «ностальгує» за СРСР всього 4,6 відсотка, не шкодують за Союзом 63,7. Це означає, що майбутнє за Україною, а не за Росією. Але до цього майбутнього потрібно ще дожити.
А для того, щоб дожити і не втратити країну проукраїнський електорат, якого все-таки більше - підкреслю, поки істотно більше, до відновлення територіальної цілісності країни - повинен об'єднатися навколо однієї політичної сили і перестати голосувати за популістів.
Якщо такого об'єднання не відбудеться, якщо політична шизофренія буде торжествувати, це теж не так страшно. Просто мої сучасники, як і їхні діти, так і помруть в цьому болоті марних очікувань і постійного обману. Тому що якщо ти голосуєш за тих, хто повинен тебе обманювати – так що ти хочеш отримати взамін?
Але нехай навіть на смертному одрі кожного з таких виборців втішає думка, що у справжній Україні будуть жити його онуки і правнуки. Це я обіцяю. Espreso.tv
Шановні друзі! Радий повідомити, що кошти з передплати Patreon за травень перераховані на рахунок фонду Пацієнти України і будуть спрямовані на допомогу медикам Івано-Франківської міської клінічної лікарні №1 - якраз вчасно, враховуючи ще й повені на Франківщині. Передплата на Patreon продовжується, тепер тут з’являється оригінальний контент тільки для передплатників - особистий щоденник, можу дозволити собі емоції 🙂. Ну і звичайно, під час карантину будемо й надалі допомагати нашим медикам. https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true
Patreon
Vitaly Portnikov — створює «Article, video, blogs»
Get more from Vitaly Portnikov on Patreon. створює «Article, video, blogs». Support Vitaly Portnikov and get exclusive access to their work.
Коли Володимир Путін - не дивлячись на важку епідеміологічну ситуацію у Росії - ухвалив рішення принести підданих в жертву молохові «побєдобєсія» і провести парад на Червоній площі - він все ще продовжував розраховувати, що залишається впливовим світовим лідером, запрошення якого просто не можна буде проігнорувати. І якщо у охоплену епідемією Москву все ж побояться приїхати західні лідери, так, принаймні, для керівників країн пострадянського простору Путін залишиться «альфа-самцем», якого не можна не послухатися. Саме тому у Кремлі вважали, що самі вирішують, кого удостоїти честі бути запрошеним, а кого ні - і демонстративно відмовили в такому запрошенні Володимиру Зеленському, який «неправильно» висловлюється щодо справжніх причин початку Другої Світової.
Але злочинний парад тільки підкреслив міжнародну ізоляцію «Дєда Побєда», як іронічно називають постарілого Путіна самі росіяни. До Путіна приїхали тільки ті, хто не приїхати просто не міг. У підсумку парад Путін дивився у оточенні семи президентів. Якщо не брати до уваги, звичайно, очільника окупованої Абхазії Аслана Бжанію - але і йому в Кремлі не радіють: позбавив влади путінського ставленика.
Приїхали ті, хто не міг не приїхати. Єдиний гість з «зовнішнього» світу - тобто не з СНД - президент Сербії Александр Вучич, який успішно поєднує європейську інтеграцію своєї країни з імітацією перед своїм довірливим електоратом «дружби» з Росією і відразу ж після Москви вирушить до Вашингтона, для участі вже у реальній політиці - зустрічі з прем'єром Косово Абдуллою Хоті. І посередником на цій зустрічі буде Дональд Трамп, а не Володимир Путін. З Путіним - солдатики, з Трампом - майбутнє Сербії. Однак у Москві Вучича тепер називають «головним іноземним гостем року», як же - він ж все-таки «справжній» президент, а не якийсь там пострадянський правитель. А ось сусід Вучича, президент Хорватії Зоран Миланович, який також збирався на парад, до Москви не долетів - у нього «зламався літак».
З країн пострадянського простору приїхало усього шість президентів з дев’яти. Президент Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов злякався карантину після повернення з Москви - а це завадило б йому відзначити власний день народження. Прем'єр-міністр Вірменії Нікола Пашинян і президент Азербайджану Ільхам Алієв - вони планували власну зустріч у Москві - пояснили свою відмову складною епідеміологічною ситуацією у своїх країнах. Путін залишився навіть без найближчих союзників, приїхали ті, хто просто не зміг відмовитися. Білоруський президент Олександр Лукашенко, який готується до чергових псевдовиборів і не хоче, щоб Москва перешкодила йому зберегти владу. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, який розраховує на підтримку Москви у своїх спробах стати «справжнім» президентом, а не тінню реального правителя Казахстану. Президент Киргизстану Сооронбай Жеенбеков, який тільки що посадив свого попередника на 11 років і потребує схвалення. Президент Молдови Ігор Додон, який готується до виборів і для якого підтримка Путіна - головний політичний (і не тільки) капітал. Президент Таджикистану Емомалі Рахмон, який вже почав операцію з передачі влади синові і потребує розуміння своїх монархічних починань. Ну і президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв, який постійно демонструє, що на відміну від свого попередника, вміє дружити з усіма - і з Заходом, і з Росією, і з сусідами. Ось і всі гості.
Міжнародний авторитет Володимира Путіна звузився до щілини. Espreso.tv
Але злочинний парад тільки підкреслив міжнародну ізоляцію «Дєда Побєда», як іронічно називають постарілого Путіна самі росіяни. До Путіна приїхали тільки ті, хто не приїхати просто не міг. У підсумку парад Путін дивився у оточенні семи президентів. Якщо не брати до уваги, звичайно, очільника окупованої Абхазії Аслана Бжанію - але і йому в Кремлі не радіють: позбавив влади путінського ставленика.
Приїхали ті, хто не міг не приїхати. Єдиний гість з «зовнішнього» світу - тобто не з СНД - президент Сербії Александр Вучич, який успішно поєднує європейську інтеграцію своєї країни з імітацією перед своїм довірливим електоратом «дружби» з Росією і відразу ж після Москви вирушить до Вашингтона, для участі вже у реальній політиці - зустрічі з прем'єром Косово Абдуллою Хоті. І посередником на цій зустрічі буде Дональд Трамп, а не Володимир Путін. З Путіним - солдатики, з Трампом - майбутнє Сербії. Однак у Москві Вучича тепер називають «головним іноземним гостем року», як же - він ж все-таки «справжній» президент, а не якийсь там пострадянський правитель. А ось сусід Вучича, президент Хорватії Зоран Миланович, який також збирався на парад, до Москви не долетів - у нього «зламався літак».
З країн пострадянського простору приїхало усього шість президентів з дев’яти. Президент Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов злякався карантину після повернення з Москви - а це завадило б йому відзначити власний день народження. Прем'єр-міністр Вірменії Нікола Пашинян і президент Азербайджану Ільхам Алієв - вони планували власну зустріч у Москві - пояснили свою відмову складною епідеміологічною ситуацією у своїх країнах. Путін залишився навіть без найближчих союзників, приїхали ті, хто просто не зміг відмовитися. Білоруський президент Олександр Лукашенко, який готується до чергових псевдовиборів і не хоче, щоб Москва перешкодила йому зберегти владу. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, який розраховує на підтримку Москви у своїх спробах стати «справжнім» президентом, а не тінню реального правителя Казахстану. Президент Киргизстану Сооронбай Жеенбеков, який тільки що посадив свого попередника на 11 років і потребує схвалення. Президент Молдови Ігор Додон, який готується до виборів і для якого підтримка Путіна - головний політичний (і не тільки) капітал. Президент Таджикистану Емомалі Рахмон, який вже почав операцію з передачі влади синові і потребує розуміння своїх монархічних починань. Ну і президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв, який постійно демонструє, що на відміну від свого попередника, вміє дружити з усіма - і з Заходом, і з Росією, і з сусідами. Ось і всі гості.
Міжнародний авторитет Володимира Путіна звузився до щілини. Espreso.tv
У заяві прес-секретаря російського президента Дмитра Пєскова про те, що Росія не втручається у білоруські вибори найбільш переконливою є теза щодо того, що Кремль взагалі ніколи не втручався й не втручатиметься у будь-які вибори. Еге ж. Ані в українські. Ані в американські. В жодні. І розслідування з приводу можливого втручання також проводити не будуть. Вони ж не Америка.
Еге ж, не Америка, факт. Їх тут нєт.
Еге ж, не Америка, факт. Їх тут нєт.