Глава офісу президента України Андрій Єрмак запевняє, що «червоні лінії», які країна не повинна переступати у переговорах з окупантом, у нього - і, зрозуміло, у президента Володимира Зеленського - на підкірці. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба називає ці лінії: неможливість прямого діалогу з маріонетками, встановлення контролю України над кордоном, неможливість проведення виборів у присутності російських військ або їх найманців, реінтеграція окупованих територій на українських умовах, щоб ці райони не мали ніякого «права вето» на рішення загальнонаціонального характеру.
Чудові «червоні лінії» - особливо коли вони на підкірці! Підтримую обома руками! Але тоді потрібно сказати правду: Україна веде переговори сама з собою, а не з Росією.
Тому що те, чого хоче Путін - так це того, щоб Україна перетнула «червоні лінії». Щоб почалися прямі переговори Києва з маріонетками із Донецька та Луганська. Щоб контроль над кордоном був повернутий тільки після виборів, а самі вибори пройшли під дулом автоматів російських окупантів і їхніх посібників. І щоб «окремі райони», над якими Кремль збереже контроль, мали право вето на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. А для чого, власне, Путін захоплював Донбас? Щоб подарувати його Зеленському, Єрмаку і Кулебі? Ні вже, дзуськи!
Найголовніше, що «червоні лінії», про яких кажуть соратники Зеленського - це ті самі «червоні лінії», які не збирався перетинати колишній президент Петро Порошенко. Чим «червоні лінії» Зеленського відрізняються від «червоних ліній» Порошенка? І виходить, що Зеленський брехав своїм співвітчизникам, коли говорив, що припинити війну дуже просто, потрібно «просто перестати стріляти» і домовитися з Путіним. Виходить, що Зеленський і зараз помиляється, коли продовжує прагнути до нових контактів з Путіним? Або як?
Тому єдина реальна гарантія неперетинання «червоних ліній» - це зовсім не обіцянки Зеленського, Єрмака або Кулеби. Якщо претендент Зеленський обманював нас вчора, так президент Зеленський обдурить нас завтра.
Єдина гарантія неперетинання «червоних ліній» - це повернення до влади патріотичних сил. Поки при владі популісти - Україна в небезпеці.

Не потрібно себе обманювати і вмовляти себе, що репресії режиму Володимира Зеленського проти його попередника Петра Порошенка чимось відрізняються від репресій режиму Володимира Путіна проти Михайла Ходорковського або репресій режиму Віктора Януковича проти Юлії Тимошенко.
Ні, у цих репресій одна і та ж природа. Так молодий авторитаризм намагається затвердити себе, щоб посіяти страх у країні і отримати повний контроль над самим її існуванням і над її фінансовими потоками. Приводи для репресій у авторитарних режимів теж ніколи не відрізняються: і Ходорковського, і Тимошенко, і Порошенка звинувачують в корупції, але не знаходять ніяких реальних можливостей для такого звинувачення і фактично намагаються влаштувати судилище у зв'язку з діями, пов'язаними з виконанням службових обов'язків. І «групи підтримки» у таких дій завжди одні й ті ж - олігархи. У Путіна це був Роман Абрамович, який хотів позбутися конкурента й помститися йому за невдале об’єднання компаній. У Януковича - Дмитро Фірташ, який хотів помститися Тимошенко за те, що «РосУкрЕнерго» відтягли від газового пирога. У Зеленського - Ігор Коломойський, який мститься за націоналізацію «Привату». Все сходиться.
Не сходиться тільки електорат. У Путіна це було знаменита агресивно-слухняна більшість, яка раділа розправі над багатіями відомої національності, бачило в цьому ознаку вставання Росії з колін і була готовою брати участь у путінських війнах і авантюрах для того, щоб вставання було більш успішним. І у Путіна були нафтодолари для цієї більшості, він покращив її життя. І зараз може триматися хоча б за рахунок спогадів про це поліпшення і надій, що правитель зможе його повторити.
Електорат Януковича - це пасивно-слухняна більшість, у першу чергу працівники олігархічних підприємств сходу і півдня країни, які вважали, що їх герой може робити все, що йому заманеться - аби їм краще жилося. І, дійсно, з початком правління Януковича, як і з початком правління Путіна, був пов'язаний об'єктивний вихід з економічної кризи.
А електорат Зеленського - це аморально-байдужа більшість. Тому що тільки відсутністю моральних установок і байдужістю до майбутнього країни, свого майбутнього і майбутнього своїх дітей можна пояснити голосування за випадкову людину, яка ніколи не займалася політичною діяльністю і управлінням. Голосування, продиктоване олігархічними телеканалами, власним невіглаством, інфальтільной вірою в диво.
Але цю більшість важко назвати слухняною. Вона є різною, однак схильною до непокори. І для того, щоб нею управляти, для того, щоб отримати від неї патент на довгострокове розграбування України, її потрібно нагодувати. І на гребені поліпшення життя людей займатися політичними розправами.
А правління Зеленського почалося з падіння темпів зростання української економіки і наближається до епохи тотальної бідності. Ми зараз доживаємо в буквальному сенсі слова останні тижні навіть не благополуччя, а ілюзорних надій на те, що не буде гірше. Буде. Ще як буде.
І займатися саме у цей, такий небезпечний для країни момент, не пошуком шляхів для її спасіння, не домовленостями про національну єдність, а політичними репресіями - це суще безумство. Це власне політичне самогубство, це знищення держави, це скочування воюючої країни до анархії і дестабілізації.
Навіть Путін і Янукович у аналогічній ситуації не дозволили б собі такого. Espreso.tv

Російський президент Володимир Путін у своїй статті для американського журналу The National Interest знову закликає до проведення зустрічі лідерів п'яти країн - постійних членів Ради Безпеки ООН. Він фактично прирівнює цей саміт до Ялтинської конференції, на якій лідери країн-союзниць у Другій Світовій війні поділили Європу і сфери впливу у світі.
Про значення Ялтинської конференції написані вже тисячі монографій і я не буду повторюватися. Зауважу лише, що ситуація у момент перемоги союзників над нацизмом і сучасна ситуація в світі значно відрізняються. Рішення Ялтинської конференції багато в чому були вимушеними, вони були обумовлені тим, що для перемоги над Гітлером західним демократіям довелося вступити у союз зі Сталіним. В результаті велика частина Європи на десятиліття виявилася за «залізною завісою», були зламані мільйони доль, завдано величезних економічних збитків країнам, окупованим Радянським Союзом. Путінська Росія досі втручається у долі сусідніх країн, провокує конфлікти, вбиває і руйнує - а сама при цьому залишається прикладом деградованої держави і суспільства, карикатурою на «імперію зла».
Незрозуміло при цьому тільки одне - чому західні демократії повинні знову ділити світ з господарем Кремля?
Але Путіну - хочеться. І ще йому дуже хочеться розділити Україну. Уважний читач його статті помітить, що російський президент, коли буде розповідати про участь Радянського Союзу у спільному з Гітлером знищенні Польщі, більше не буде повторювати фрази радянської пропаганди про возз'єднання українського і білоруського народів. Окуповані СРСР території він називає «східні креси» - так, як це прийнято у польській історіографії. І лише мимохідь зауважує, що це частини території Білорусі, України та Литви.
На думку Путіна, якби не радянська окупація, «мільйони людей різних національностей, у тому числі євреї, які жили під Брестом і Гродно, Перемишлем, Львовом і Вільно, були б кинуті на знищення нацистам і їхнім місцевим поплічникам - антисемітам і радикал-націоналістам» .
Тобто тепер уже мова йде не про возз'єднання українського і білоруського народів, а про допомогу євреям! І це у той час, коли СРСР практично закрив в'їзд на свою територію євреям з окупованих нацистами регіонів Польщі. Та й у тих, кому вдавалося перейти через новий кордон, була непроста доля - ГУЛАГ і навіть розстріл. Найвідоміші єврейські політики Польщі, Віктор Альтер і Хенріх Ерліх загинули у радянській в'язниці в Самарі вже 1943 року, коли війна з Гітлером була в самому розпалі, коли був Голокост! Так що не про євреїв Сталін дбав. І не про євреїв печеться Путін.
Йому потрібна Україна. І його стаття чітко показує, як він хотів би розділити непокірну країну. Собі забрати ту частину, яка була до 1917 року у складі Російської імперії. А з Заходом «поділитися» територією Галичини. Дуже простий план. І божевільний. Але ось тільки Путін в нього вірить. Espreso.tv

В 1978 году на советские телеэкраны вышел документальный сериал знаменитого режиссера Романа Кармена «Великая Отечественная» - беспрецедентная по тем временам советско-американская копродукция, с участием великого американского актера Берта Ланкастера. С точки зрения советской идеологии фильм помог западному зрителю узнать правду о войне на Восточном фронте. Но на самом деле никакие факты и войне на Восточном фронте от американцев или британцев никогда не скрывались. А вот то, что узнал советский зритель, действительно было важно – фильм наглядно демонстрировал, что без участия стран-союзниц, без их помощи Советскому Союзу победа во Второй Мировой войне была бы невозможной.
Оставил ли этот фильм отпечаток в сознании жителей Советского Союза? К моему удивлению – а я смотрел его ребенком – практически никакого. Жители Советского Союза предпочитали – да и как могли иначе? – жить в мире пропагандистских штампом, утверждавших, что союзники не то чтобы не помогали, а даже мешали Советскому Союзу победить. С годами – уже в путинской России – эта лживая трактовка истории только усилится, президент России будет утверждать, что победу можно было одержать и без украинцев. А теперь, в новой статье Путина, от вклада украинцев в победу осталась разве что фамилия Степана Бандеры, узника гитлеровского концлагеря, которую Путин уверенно ставит в один ряд с именами настоящих коллаборационистов – Квислинга, Петэна, Власова.
Статья Путина в журнале National Interest в очередной раз подтвердила, что российский президент продолжает придерживаться сталинской трактовки истории Второй Мировой войны. Главное, что хочет доказать Путин – так это то, что в войне виноваты все, а не только агрессоры. Путин практически уравнивает попытки умиротворения агрессора, которые предпринимались Великобританией и Францией и привели к позорному разделу Чехословакии – и соучастие в агрессии, после которого Гитлером и Сталиным была разделена Польша. Он уравнивает готовность Великобритании и Франции выполнить свои обязательства по отношению к Польши и готовность Советского Союза ударить в тыл польской армии. В том, что после этого удара Польское государство перестало существовать, он обвиняет руководителей этого государства, а не агрессора. Путин привычно оправдывает оккупацию Латвии, Литвы и Эстонии  и доказывает, что «их вступление в СССР было реализовано на договорной основе, при согласии избранных властей. Это соответствовало нормам международного права и государственного права того времени».
Нужно понять, что Путина интересует отнюдь не только история. История для него – лишь основа для оправдания собственных завоеваний и дальнейшей экспансии. В СССР о роли стран-союзниц во Второй Мировой войне старались не вспоминать именно потому, что нужно было объяснить смысл «холодной войны» и «железного занавеса». Путин своим пассажем о странах Балтии оправдывает оккупацию Крыма, Абхазии, Южной Осетии, Донбасса, Приднестровья. Ведь и сейчас, с путинской точки зрения все происходит «на договорной основе, при согласии избранных властей» и «соответствует» международному праву.
Путину очень хочется вернуться в 1945 год, во времена раздела мира между великими державами. Вот почему он с такой ностальгией вспоминает о Ялтинской конференции и с такой надеждой призывает к саммиту руководителей стран – постоянных членов Совета Безопасности ООН. То, что с тех пор времена безвозвратно изменились, похоже, Путина не очень интересует – как и то, что сейчас нужно думать не о новом разделе мира, а об объединении усилий перед коронавирусом и экономическим крахом.
Путин живет в прошлом и пытается навязать это прошлое другим. Кому – с помощью статей. А кому – как в случае с Украиной – с помощью танков. Radiosvoboda.org

Вышедшая аккурат перед проведением второго – после Минска – коронавирусного парада статья российского президента Владимира Путина в американском журнале National Interest воспринимается как очередная внешнеполитическая сенсация от российского президента. Так много о ней сказано и в самой России  и на Западе, так много заявлений, опровергающих ее исторические постулаты.
Но, если призадуматься, никакой сенсации в этом тексте нет. Эта статья, скорее – отражение путинской последовательности, которую можно наблюдать еще со времен его действительно знаменитой Мюнхенской речи, обозначивший крутой поворот российской внешней политики от имитации взаимопонимания с Западом к открытой конфронтации с ним.
Ведь главное в статье Путина – вовсе не попытки в очередной раз обелить Сталина или доказать недоказуемую «законность» оккупации балтийских стран. Главное – это ностальгические воспоминания о конференциях лидеров стран-союзниц в годы Второй Мировой войны и напоминание о инициативе провести саммит государств – постоянных членов Совета Безопасности ООН.
Проще говоря, это жажда Ялты. И если посмотреть на ситуацию глазами Владимира Путина, то можно легко понять, чем эта жажда обусловлена. У современной России нет никакой другой возможности утвердиться в современном мире, кроме как его разделить. По экономическим, политическим, социальным параметрам Россия безнадежно проигрывает Соединенным Штатам и Европейскому Союзу. По экономическим параметрам – а скоро и по социальным – Китаю. Как убедить остальной мир, что она – ровня великим державам, состоявшимся экономикам, успешным цивилизациям?
Только одним путем – если они сами выделят ей кусок этого мира и сами скажут обитателям этого куска, что им нужно считаться с Россией, что они теперь – «русский мир».
Проблема только в том, что когда Рузвельт и Черчилль делили Европу со Сталиным, было ясно, что Красная Армия дойдет до Берлина – а, может быть, и дальше. Президент Соединенных Штатов и премьер-министр Соединенного Королевства были озабочены как раз этим продвижением Сталина, им было важно зафиксировать, где он остановится – и именно поэтому они бросили  в пасть зверя будущие страны «народной демократии». Им было важно, чтобы «народной демократией» не оказалась  почти вся Европа, чтобы после победы над Гитлером не пришлось вступать в прямой конфликт со Сталиным. По большому счету, они цинично выбирали меньшее зло.
Путинские войска контролируют окровавленные куски Сирии, обезлюдевшие Приднестровье, Донбасс, Абхазию и Южную Осетию, деградирующий Крым. Это отнюдь не первый Белорусский и второй Украинский фронты. Экономически Россия зависит от покупающего ее сырье Запада больше, чем Запад от нее. Почему нужно делить мир с Путиным? При чем тут Ялта?
Путин и сам это прекрасно понимает. Он ведь не только пишет. Он дестабилизирует все, к чему только не прикоснется. Ближний Восток, постсоветское пространство, Африка, какие-то нелепые отравители, вмешательство в американские выборы – да чего там перечислять. В своей публицистической ипостаси Путин – серьезный политик, думающий о будущем мира. В своих реальных действиях он стареющий подросток с ядерной бомбой, которого можно угомонить, только дав ему то, чего ему хочется. Чего ему хочется? Украину? Сирию? Беларусь? Бывший Советский Союз? Может, еще Ливию? Или вообще половину Ближнего Востока? Ему в самом деле нужна Центральноафриканская республика или он так забавляется, щекочет нервы французам?
А вот проведете Ялту-2 и узнаете. Своим хулиганством он, по сути, принуждает западных партнеров к такой Ялте, а своими статьями объясняет, как от него лучше откупиться. То, что современный мир уже давно не функционирует так, как этого хотелось бы российскому президенту Путина, похоже, абсолютно не интересует.
Из его ново-огаревской самоизоляции мир выглядит именно так. Detaly.co.il

Новий подкаст
https://www.podbean.com/ei/pb-hqh6p-e09e8b

Висловлювання російського президента Володимира Путіна про те, що союзні республіки не мали виходити з СРСР із «подарунками від російського народу» вже викликало серед спостерігачів куди більший резонанс, ніж обіцянка диктатора «подумати» про можливість бути знову обраним на пост глави своєї деградуючої держави. І не дивно! Те, що Путін змінює Конституцію заради того, щоб залишитися при владі, було ясно після рішення про «обнулення» президентських термінів. А ось можливість нової великої війни на пострадянському просторі завжди лякає.
Ми не знаємо, звичайно, що мав на увазі Путін, коли говорив про «подарунки». Чи хотів він знову виправдати окупацію Криму або ж готується до нових захоплень? І де ці захоплення відбуватимуться? Звичайно, 1922 року УРСР приєднувалася до Радянського Союзу без Криму, однак - з Таганрозьким краєм, в якому тоді жило понад 70 відсотків українців. А до складу РРФСР входила практично вся територія сучасної Центральної Азії, за винятком невеликих народних республік (так-так) Бухари і Хорезму. Чи хоче Путін повернути до складу Росії Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан? Це - «подарунки російського народу»? І що у такому випадку робити з Тувою? На момент створення СРСР її територія до складу РРФСР не входила, міжнародне співтовариство вважало Туву невід'ємною частиною Китаю, а сама Росія - незалежною Народною Республікою (так-так).
Але найголовніше навіть не в цьому. А в тому, що Путін забув, що він - не президент Радянського Союзу. Він - президент Російської Федерації. Однієї з союзних республік, яка заявила про свій вихід з СРСР без будь-якої процедури і цим нічим не відрізняється від інших. Однак все ж таки відрізняється. Тому що Україна, наприклад, провела референдум на підтвердження Акта про незалежність, схваленого українським парламентом. У Росії про цей український референдум ніколи, ні за яких умов не згадують. А чому? А тому, що ніяких референдумів у самій Росії про її вихід з СРСР не проводилося. Останній референдум, який стосувався питань державності та в якому брали участь росіяни - це референдум про збереження оновленого Союзу. І 1991 року керівники союзних республік, які бажали цей оновлений Союз побудувати - перш за все лідери тих самих країн Центральної Азії, яка 1922 року ще входила до складу РРФСР, прямо говорили про це російським керівникам. Але хто їх тоді слухав? Російське суспільство було буквально одержимим ідеєю суверенітету. І першу Декларацію про суверенітет ухвалив 30 років тому саме російський, а не український парламент. Так хто ж лікар російському народу з його подарунками?
Тому це не Україна - держава, яка залишила СРСР без будь-якої процедури і з «подарунками російського народу». Україна - країна, яка проголосила незалежність і отримала всенародне схвалення цієї ідеї на всій своїй території. Включно з Кримом і Севастополем. І ніяких інших легітимних референдумів щодо статусу країни і її територіальної цілісності з 1991 року більше не було.
А Росія, так - незаконне утворення, створене групою змовників, які навіть і не подумали звернутися до народу. Така велика «ДНР» від Калініграда до Владивостока.
І з цієї точки зору перше, що має зробити Путін - так це віддати Україні вкрадений 1924 року Таганрог.
Нема чого незаконно виходити з Радянського Союзу з подарунками українського народу! Espreso.tv

Высказывание российского президента Владимира Путина о том, что союзные республики не должны были выходить из СССР с «подарками от русского народа» уже вызвало среди наблюдателей куда больший резонанс, чем обещание диктатора «подумать» о возможности быть вновь избранным на пост главы своего деградирующего государства. И не мудрено! То, что Путин меняет Конституцию ради того, чтобы остаться у власти, было ясно после решения об «обнулении» президентских сроков. А вот возможность новой большой войны на постсоветском пространстве всегда пугает.
Мы не знаем, конечно, что имел ввиду Путин, когда говорил о «подарках». Хотел ли он в очередной раз оправдать оккупацию Крыма или же готовится к новым захватам? И где эти захваты будут происходить? Конечно, в 1922 году УССР присоединялась к Советскому Союзу без Крыма, зато – с Таганрогским краем, в котором тогда жило более 70 процентов украинцев. А в состав РСФСР входила практически вся территория современной Центральной Азии, за исключением небольших народных республик (да-да) Бухары и Хорезма. Хочет ли Путин возвратить в состав России Казахстан, Узбекистан, Кыргызстан, Туркменистан, Таджикистан? Это – «подарки русского народа»? И что в таком случае делать с Тувой? На момент создания СССР ее территория в состав РСФСР не входила, международное сообщество считало Туву неотъемлемой частью Китая, а  сама Россия – независимой народной республикой. (да-да).
Но самое главное даже не в этом. А в том, что Путин забыл, что он – не президент Советского Союза. Он – президент Российской Федерации. Одной из союзных республик, которая заявила о своем выходе из СССР без всякой процедуры и этим ничем не отличается от остальных. Вернее, все-таки отличается. Потому что Украина, например, провела референдум в подтверждение Акта о независимости, одобренного украинским парламентом. В России об этом украинском референдуме никогда, ни при каких условиях не вспоминают. А почему? А потому, что никаких референдумов в самой России о ее выходе из СССР не проводилось. Последний референдум, который касался вопросов государственности и в котором участвовали россияне – это референдум о сохранении обновленного Союза. И в 1991 году руководители союзных республик, которые хотели этот обновленный Союз построить – прежде всего лидеры тех самых стран Центральной Азии, которая в 1922 году входила в состав РСФСР, прямо говорили об этом российским руководителям. Но кто их тогда слушал? Российское общество было буквально одержимо идеей суверенитета. И первую Декларацию о суверенитете принял 30 лет назад именно российский, а не украинский парламент. Так кто доктор русскому народу с его подарками?
Поэтому это не Украина – государство, которое покинуло СССР без всякой процедуры и с «подарками русского народа». Украина – страна, которая провозгласила независимость и получила всенародное одобрение этой идеи на всей своей территории. Включая Крым и Севастополь. И никаких других легитимных референдумов относительно статуса страны и ее территориальной целостности с 1991 года больше не было.
А Россия, да – незаконное образование, созданное группой заговорщиков, которые даже и не подумали обратиться к народу. Такая большая «ДНР» от Калининграда до Владивостока.
И с этой точки зрения первое, что должен сделать Путин – так это отдать Украине украденный в 1924 году Таганрог.
Нечего незаконно выходить из Советского Союза с подарками украинского народа!

Коли спостерігачі аналізують результати соціологічних опитувань, які присвячені жалю про долю Радянського Союзу, вони, як правило, говорять про ностальгію. Про те, що люди згадують своє минуле, свою молодість, що вони впевнені, що тоді було краще, ніж зараз ...
Але цей висновок - всього тільки результат нашої фантазії. Ностальгія за Радянським Союзом - це зовсім не ностальгія за минулим. Це - ностальгія за майбутнім. Це - ностальгія по Росії. Тому що кожна людина - і той, хто жив у СРСР, і той, хто про нього читав і чув - добре знає, що Радянський Союз це просто псевдонім Росії.
Тому той, хто ностальгує, він не ностальгує насправді. Він розраховує, що Росія повернеться. Саме вона. І якщо ми подивимося на всі цифри опитування КМІС, ми в цьому впевнено переконаємося. У західних областях країни «ностальгують» 15,3 відсотка. А на сході - 49,3. Серед етнічних українців ностальгують 30,5 відсотка. А ось серед етнічних росіян - 66,9 відсотка, приблизно стільки ж - 55,7 відсотка серед тих, хто вважає себе «українцем і росіянином одночасно». Серед тих, хто спілкується українською мовою, ностальгують - 25,8 відсотка, а ось серед російськомовного населення - 44,2 відсотка (серед білінгвів відсоток менше, 38,7).
Природним чином, це відношення до імперії повністю корелюється із політичним вибором. На сьогоднішній день єдиний електорат, який дійсно хоче будувати країну - це електорат «Європейської солідарності», електорат Порошенка. Подобається це комусь чи ні, а серед прихильників цієї партії всього 2 відсотка тих, хто хоче союзу з Росією - на противагу електорату ОПЗЖ, там таких 83,2. Але, принаймні, виборці Медведчука теж точно знають, чого вони хочуть - щоб Україна знову перетворилася на УРСР, щоб їхнім президентом став Путін.
А ось як з електоратом інших партій? А ніяк. Серед прихильників «Слуг» - 28,4 відсотка висловлюють жаль з приводу СРСР і 53,6 - ні. Серед прихильників «Батьківщини» - 33,4 проти 42,0. Серед прихильників Радикальної партії - 40,0 проти 38,1. І навіть серед прихильників «Голосу» - вже здавалося б - 17,2 проти 78,8.
А тепер поставте себе на місце Зеленського, Тимошенко, Ляшка. Яким політиком ви можете бути, якщо вам потрібно враховувати настрої тих, хто хоче незалежної суверенної держави і тих, хто практично не проти її ліквідації. Що робити, щоб зберегти весь свій електорат? І відповідь є дуже простою: нічого не робити. Нічого не будувати. Бути опозиціонером навіть тоді, коли перебуваєш при владі. Якби у Тимошенко і навіть у Зеленського був інший електорат, вони вели б себе зовсім інакше. Але як тобі вижити, якщо за тебе голосує електорат з діаметрально протилежними цілями?
Інша справа, що державу так побудувати просто неможливо. Ні! Не можна розраховувати на успіх, коли 33,5 відсотка українців - і це без окупованих територій! - все ще хочуть до Росії ця цифра тільки збільшується з заходу на схід. Ось просто не можна. І справа, звичайно, не в Зеленському, не в Тимошенко і навіть не у Медведчуку. Справа в нас самих. Україна так і буде борсатися в цьому багні, поки українці остаточно не визначаться.
Але при цьому є і хороші новини. Серед учнів і студентів тих, хто «ностальгує» за СРСР всього 4,6 відсотка, не шкодують за Союзом 63,7. Це означає, що майбутнє за Україною, а не за Росією. Але до цього майбутнього потрібно ще дожити.
А для того, щоб дожити і не втратити країну проукраїнський електорат, якого все-таки більше - підкреслю, поки істотно більше, до відновлення територіальної цілісності країни - повинен об'єднатися навколо однієї політичної сили і перестати голосувати за популістів.
Якщо такого об'єднання не відбудеться, якщо політична шизофренія буде торжествувати, це теж не так страшно. Просто мої сучасники, як і їхні діти, так і помруть в цьому болоті марних очікувань і постійного обману. Тому що якщо ти голосуєш за тих, хто повинен тебе обманювати – так що ти хочеш отримати взамін?
Але нехай навіть на смертному одрі кожного з таких виборців втішає думка, що у справжній Україні будуть жити його онуки і правнуки. Це я обіцяю. Espreso.tv

Шановні друзі! Радий повідомити, що кошти з передплати Patreon за травень перераховані на рахунок фонду Пацієнти України і будуть спрямовані на допомогу медикам Івано-Франківської міської клінічної лікарні №1 - якраз вчасно, враховуючи ще й повені на Франківщині. Передплата на Patreon продовжується, тепер тут з’являється оригінальний контент тільки для передплатників - особистий щоденник, можу дозволити собі емоції 🙂. Ну і звичайно, під час карантину будемо й надалі допомагати нашим медикам. https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true

Коли Володимир Путін - не дивлячись на важку епідеміологічну ситуацію у Росії - ухвалив рішення принести підданих в жертву молохові «побєдобєсія» і провести парад на Червоній площі - він все ще продовжував розраховувати, що залишається впливовим світовим лідером, запрошення якого просто не можна буде проігнорувати. І якщо у охоплену епідемією Москву все ж побояться приїхати західні лідери, так, принаймні, для керівників країн пострадянського простору Путін залишиться «альфа-самцем», якого не можна не послухатися. Саме тому у Кремлі вважали, що самі вирішують, кого удостоїти честі бути запрошеним, а кого ні - і демонстративно відмовили в такому запрошенні Володимиру Зеленському, який «неправильно» висловлюється щодо справжніх причин початку Другої Світової.
Але злочинний парад тільки підкреслив міжнародну ізоляцію «Дєда Побєда», як іронічно називають постарілого Путіна самі росіяни. До Путіна приїхали тільки ті, хто не приїхати просто не міг. У підсумку парад Путін дивився у оточенні семи президентів. Якщо не брати до уваги, звичайно, очільника окупованої Абхазії Аслана Бжанію - але і йому в Кремлі не радіють: позбавив влади путінського ставленика.
Приїхали ті, хто не міг не приїхати. Єдиний гість з «зовнішнього» світу - тобто не з СНД - президент Сербії Александр Вучич, який успішно поєднує європейську інтеграцію своєї країни з імітацією перед своїм довірливим електоратом «дружби» з Росією і відразу ж після Москви вирушить до Вашингтона, для участі вже у реальній політиці - зустрічі з прем'єром Косово Абдуллою Хоті. І посередником на цій зустрічі буде Дональд Трамп, а не Володимир Путін. З Путіним - солдатики, з Трампом - майбутнє Сербії. Однак у Москві Вучича тепер називають «головним іноземним гостем року», як же - він ж все-таки «справжній» президент, а не якийсь там пострадянський правитель. А ось сусід Вучича, президент Хорватії Зоран Миланович, який також збирався на парад, до Москви не долетів - у нього «зламався літак».
З країн пострадянського простору приїхало усього шість президентів з дев’яти. Президент Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов злякався карантину після повернення з Москви - а це завадило б йому відзначити власний день народження. Прем'єр-міністр Вірменії Нікола Пашинян і президент Азербайджану Ільхам Алієв - вони планували власну зустріч у Москві - пояснили свою відмову складною епідеміологічною ситуацією у своїх країнах. Путін залишився навіть без найближчих союзників, приїхали ті, хто просто не зміг відмовитися. Білоруський президент Олександр Лукашенко, який готується до чергових псевдовиборів і не хоче, щоб Москва перешкодила йому зберегти владу. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, який розраховує на підтримку Москви у своїх спробах стати «справжнім» президентом, а не тінню реального правителя Казахстану. Президент Киргизстану Сооронбай Жеенбеков, який тільки що посадив свого попередника на 11 років і потребує схвалення. Президент Молдови Ігор Додон, який готується до виборів і для якого підтримка Путіна - головний політичний (і не тільки) капітал. Президент Таджикистану Емомалі Рахмон, який вже почав операцію з передачі влади синові і потребує розуміння своїх монархічних починань. Ну і президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв, який постійно демонструє, що на відміну від свого попередника, вміє дружити з усіма - і з Заходом, і з Росією, і з сусідами. Ось і всі гості.
Міжнародний авторитет Володимира Путіна звузився до щілини. Espreso.tv

У заяві прес-секретаря російського президента Дмитра Пєскова про те, що Росія не втручається у білоруські вибори найбільш переконливою є теза щодо того, що Кремль взагалі ніколи не втручався й не втручатиметься у будь-які вибори. Еге ж. Ані в українські. Ані в американські. В жодні. І розслідування з приводу можливого втручання також проводити не будуть. Вони ж не Америка.
Еге ж, не Америка, факт. Їх тут нєт.

Журналист Денис Казанский, который теперь участвует во встречах Трехсторонней контактной группы как представитель переселенцев, констатирует, что переговорный процесс находится в тупике, что даже добиться исполнения первого пункта Минских соглашений о разведении войск и прекращении огня нельзя просто потому, что российская сторона отказывается обозначить границы оккупированных территорий согласно уже достигнутым договоренностям. Но никакого большого открытия журналист не совершил, просто убедился в том, что понимал и ранее, когда не был непосредственным участником переговоров. И в том, что никаких переговоров нет, никакого прогресса нет и ни о каком окончании войны в ближайшей перспективе говорить не приходится, сможет убедиться любой вменяемый человек, который окажется участником переговорного процесса. Утверждать обратное можно только в том случае, если ты чиновник, которому нужно имитировать деятельность и сохранять опасные иллюзии в голове некомпетентного президента Владимира Зеленского. И если эта имитация имеет простую цель – сохранение власти, участие в распределении финансовых потоков между новыми игроками, обогащение, коррупция и лоббирование олигархических интересов – то, ради чего хищные кланы привели к власти Зеленского и «сделали» всех украинцев вместе.
Но к окончанию войны все это никакого отношения не имеет. А имеет то, что мы вчера наблюдали на оккупированных территориях, когда в один день с Москвой коронавирусный «парад смерти» состоялся и на Донбассе. И это – очередное доказательство ползучей аннексии Донбасса. Важный шаг к такой аннексии был сделан тогда, когда марионеточные администрации закрыли линию разграничения, а российское правительство открыло границу оккупированных территорий с Россией – таким образом, их жители оказались единственными иностранцами, которых пускают на территорию России во время эпидемии. И вот теперь – синхронное проведение парада. Что дальше?
А дальше люди, которые умеют делать выводы, сосредоточились бы на предотвращении  возможного захвата новых территорий Украины, а не на попытках увидеть в глазах Путина стремление прекратить войну. Но такой вывод точно не будет сделан Зеленским, а окружение президента будет только поощрять его заблуждения. И все это закончится российскими флагами в новых захваченных городах нашей страны.

Статистика новых выявленных случаев заболевания коронавирусной инфекцией в Украине на этой неделе бьет все рекорды. В пятницу статистика зафиксировала символический прирост в 1109 заболевших, что стало настоящим «рекордом коронавируса» в Украине. Однако и в предыдущие дни, и сегодня цифра выявленных случаев подбирается к тысяче, что, конечно же, ставит массу неудобных вопросов и перед обществом, и перед властью.
Оптимисты утверждают, что таких больших цифр пугаться не следует просто потому, что в начале эпидемии Украина проводила столь незначительное количество тестов на коронавирус, что ее тогдашняя статистика просто не могла продемонстрировать подлинные масштабы заболевания. А вот сейчас тестов намного больше – поэтому и масштабы намного больше: украинцы просто не имели возможности оценить, что происходит в реальности. Однако министр здравоохранения Максим Степанов не согласен с таким подходом. Он признает, что тестов стало намного больше: «если сравнить начало апреля, это было 200-300 тестирований за сутки. А сегодня это около 12-14 тысяч». Но, вместе с тем, министр указывает, что увеличивается количество обращений граждан с симптомами заболевания, увеличение количества заболевания, то есть пациентом с тяжелым течением болезни. И в результате – увеличение количества пневмоний, одного из главных симптомов коронавирусной инфекции.
Это означает, что в случае, если болезнь будет развиваться такими же темпами, может наступить день, когда больничный фонд Украины не сможет справляться с количеством пациентов. И тогда наступит тот самый коллапс, ради предотвращения которого Украина вводила жесткий карантин и который мы уже наблюдали на юге Европы. Причем речь идет не о каком-то необозримом будущем, а о месяцах, если не о неделях.
Вопрос в том – что собирается в этом случае предпринимать власть, которая оказалась перед несколькими вызовами одновременно. Это и коронавирус, и приближающийся крах экономики, и наводнения в западных областях страны – и все требует денег, которых нет и разумных действий, которые не просматриваются. Сейчас в Украине действует так называемый адаптивный карантин, который подразумевает, что решения о дальнейшем ужесточении или ослаблении ограничений должны принимать местные власти. Но мэры городов уже находятся в состоянии предвыборной кампании, памятуя о том, что им вскоре придется защищать свой мандат. Ссориться с уставшими от долгого карантина людьми не хочет никто. Поэтому рост числа заболеваний приводит не к ужесточению, а к ослаблению ограничений – как, например, в украинской столице, где на фоне этого роста разрешили пускать посетителей вовнутрь ресторанов и открыли бассейны в спортивных центрах. Расчет мэров прост: пусть на фоне нового эпидемиологического кризиса решение о новом жестком карантине принимает правительство, а они лишь смиренно подчинятся этим мерам и продемонстрируют горожанам  заботу о их экономических интересах. Но и правительство не хочет «сжигать» себя, потому что работает на падающий рейтинг президента Владимира Зеленского и его партии «Слуга народа». Во власти все понимают, что провал этой, по сути виртуальной партии президентских поклонников на местных выборах станет началом конца Владимира Зеленского. А поэтому хотят переложить ответственность на возможную эпидемиологическую катастрофу на местные власти – и свой рейтинг сохранят, и, возможно, своих людей в мэры и депутаты местных советов заведут.
Вопрос, кто в этой ситуации думает о самих украинцах, их здоровье и выживании остается риторическим – возможно, отвечать на него придется уже после смены власти в стране. По идее, в сложившейся непростой ситуации с эпидемией и экономикой подумать о себе могли бы сами граждане. Но многие из них привычно оглядываются на власть, представители которой не раз демонстрировали свое равнодушие к смертельной опасности. То депутаты из «Слуги народа» окажутся застигнутыми за обедом в «закрытом» ресторане президентского соратника.

То сам президент в компании ближайших соратников будет пить кофе в «закрытом» кафе и потом платить за это штраф, как будто дело в деньгах, а не в опасности для здоровья. То президент будет утверждать, что хотел заразиться коронавирусом, чтобы продемонстрировать, что это возможно для каждого и не так страшно – будто не был свидетелем того, как боролся за жизнь британский премьер Борис Джонсон. И эта невежественность и насмешливость первых лиц передается людям и создает отнюдь не самый благоприятный фон для борьбы с эпидемией. vot-tak.tv

Заява голови Національного банку України Якова Смолія про свою відставку і політичний тиск на нього - потужний сигнал не тільки закордонним партнерам України, а й громадянам країни.
Це сигнал про те, що час, коли ми могли говорити хоча б про відносну стабільність національної валюти приходить до свого завершення. Що вже незабаром гривня може перетворитися просто на різаний папір, на веселі картинки, а не на гроші. Що одне з останніх досягнень влади 2014-2019 років, ще не знищене після катастрофічних для України президентських і парламентських виборів 2019 року, буде знищено.
У чинної влади просто немає іншого виходу, крім як запустити друкарський верстат. Гроші закінчуються. Якщо не почати їх друкувати, скоро навіть найвідданіші прихильники Володимира Зеленського помітять, що король - голий. Помітять по «голому» холодильнику, по відсутності пенсій і зарплат - по всьому тому, що неминуче повинно було трапитися після голосування за Зеленського і тільки посилилося через епідемію і карантин. Крім того, у запуску друкарського верстата зацікавлені олігархи та їхні лобісти у оточенні Зеленського. Тому що вони точно розуміють - з'явиться можливість чергового раз пограбувати українців. Скупити все задешево. А хіба не заради цього вони об'єднувалися на підтримку Зеленського у 2019 році? Хіба вони не «зробили нас разом»?
Але якщо друкувати гроші - це не буде виходом ні для кого. Хоч скільки не видавай папір замість зарплат і пенсій - грошима він не стане. Запущений верстат - це інфляція, підвищення цін, пропажа товарів. І все це в умовах, коли українці і так бідніють із кожним днем, коли накопичені гривні - єдина надія дожити до нової зарплати або нової роботи. І раптом все це перетворюється на потерть! Якій владі вдасться втриматися після такого? Яка нестабільність після цього настане? Який агресор втримається від спокуси захопити ще шматок української території? Якщо влада почне друкувати гроші, вона може знищити не тільки себе саму, а й державу.
Західні партнери України це прекрасно усвідомлюють. «Незалежність НБУ знаходиться у центрі програми, яку підтримує МВФ, і ця незалежність має бути забезпечена і наступником голови» Нацбанку - заявив представник МВФ Джеррі Райс. Посли групи семи відзначили, що втрата незалежності НБУ поставить під загрозу надійність реформ в Україні та їхню підтримку. У перекладі з дипломатичної мови це означає, що справжніх грошей не буде. Взагалі. І грошей МВФ зокрема.
А буде ще й дефолт. Який тільки додасться до інфляції, підвищення цін, зникнення товарів. Тільки в ще більшому ступені зменшить купівельну спроможність українців. Тільки в ще більшому ступені доб'є українську економіку.
Ще кілька днів тому я був упевнений, що весь цей кошмар трапиться восени.
Але, здається, він може відбутися вже влітку. Espreso.tv

Очевидно, що українські учасники переговорів уже зрозуміли - залишилося тільки переконати у цьому Володимира Зеленського - що на припинення конфлікту на Донбасі і реінтеграцію окупованої території розраховувати не доводиться. І основну ставку потрібно зробити на заморожування конфлікту, коли «просто перестануть стріляти». Якщо ж після цього Кремль визнає незалежність «народних республік» або вирішить включити їх територію до складу Росії, так ніякої відповідальності на Зеленському за це не буде. Головне - що не гинутимуть люди, що Україна буде жити мирним життям. А окуповані території? Ну не воювати ж за них із Росією насправді? Чекатимемо, коли подіють санкції або зміниться влада у сусідній країні.
Це абсолютно прозора політична програма. Виникає тільки одне питання - а Путіну це все навіщо? Щоб взяти на себе відповідальність за жителів Донбасу і остаточно втратити Україну? Заради цього він затівав війну?
Вимоги Кремля є також цілком зрозумілими. Путіну і Козаку потрібно, щоб Зеленський спробував протягнути через парламент «особливий статус» окупованих районів, а перед цим почав обговорювати конституційні зміни із керівниками маріонеткових адміністрацій «народних республік». Навіщо? Зовсім не для того, щоб віддати Донбас. А для того, щоб сприяти дестабілізації в Україні - і було б чудово, щоб конфлікт навколо статусу окупованих районів збігся з економічною і соціальною кризою у нашій країні. Це відкриє шлях до нових територіальних захоплень, нових «народних республік» або хоча б до «відновлення територіальної цілісності» вже існуючих, за рахунок окупації всієї території Донецької та Луганської областей.
Зеленський, втім, не збирається погоджуватися із виконанням цих вимог. А питання статусу окупованих територій збирається обговорювати зовсім не з найманцями, а з представниками переселенців у Мінській групі. Але так український президент може задовольнити тільки себе самого. Путіна він не задовольнить.
А значить, і ніяких компромісів щодо припинення вогню і інших точкових домовленостей теж не буде. Будуть продовжувати стріляти.
І це - навіть не глухий кут. Це - зачароване коло. Якщо ви починаєте виконувати кремлівські вимоги, так починається дестабілізація в країні. А якщо ви їх не виконуєте - так триває військовий конфлікт, який може навіть посилитися.
Вийти з цього кола не дуже складно: потрібно усього лише визнати помилковість підходів Володимира Зеленського, його оточення і його прихильників до вирішення конфлікту з Росією. Потрібно визнати брехливість ставлення Володимира Зеленського, його оточення і його прихильників по відношенню до політики попередньої влади у конфлікті з Росією. Потрібно усвідомити, що політика Володимира Зеленського та його оточення призведе до нової катастрофи у відносинах з Росією, а серед жертв цієї катастрофи - жертв дестабілізації і нової війни - виявляться прихильники Володимира Зеленського. І багато хто з них не зможе вже проголосувати ані за Зеленського, ані за іншого кандидата на пост президента просто тому, що на цвинтарях не голосують.
А тому потрібно перестати розраховувати задовольняти ілюзії людей, які взагалі не розуміють, що навколо них відбувається і тим самим підштовхують себе і інших до могили. Потрібно перестати сподіватися «задобрити» Путіна - людину, що стурбована відновленням «історичної Росії», «задобрити» не можна до того часу, поки цю «історичну Росію" не буде відновлено у кордонах від Ужгорода до Владивостока.
Потрібно зрозуміти, що війна триватиме, солдати - гинутимуть, люди на лінії розмежування - страждатимуть. І так ще дуже багато років. Наша головна мета - щоб ця війна не переросла у більший конфлікт, щоб лінія розмежування не пересунулася до Києва або Кам'янець-Подільського, щоб Україна навчилася жити і розвиватися в умовах перманентного конфлікту з ворогом. Так, війна може закінчитися в голові Володимира Зеленського, війна може закінчитися в голові кожного з його виборців, але ось тільки Росія і Україна знаходяться не у голові Зеленського. І ми з вами теж не в його голові живемо - хоча, можливо, там набагато затишніше, я це допускаю.

Очевидно, что украинские участники переговоров уже поняли – осталось только убедить в этом Владимира Зеленского – что на прекращение конфликта на Донбассе и реинтеграцию оккупированной территории рассчитывать не приходится. И основную ставку нужно сделать на замораживание конфликта, когда «просто перестануть стрелять». Если же после этого Кремль признает независимость «народных республик» или решит включить их территорию в состав России, то никакой ответственности на Зеленском за это не будет. Главное – что не будут гибнуть люди, что Украина будет жить мирной жизнью. А оккупированные территории? Ну не воевать же из-за них с Россией в самом деле? Будем ожидать, когда подействуют санкции или изменится власть в соседней стране.
Это совершенно прозрачная политическая программа. Возникает только один вопрос – а Путину это все зачем? Чтобы взять на себя ответственность за жителей Донбасса и окончательно потерять Украину? Ради этого он затевал войну?
Требования Кремля вполне понятны. Путину и Козаку нужно, чтобы Зеленский попытался протащить через парламент «особый статус» оккупированных районов, а перед этим начал обсуждать конституционные изменения с руководителями марионеточных администраций «народных республик». Зачем? Вовсе не для того, чтобы отдать Донбасс. А для того, чтобы содействовать дестабилизации в Украине – и было бы замечательно, чтобы конфликт вокруг статуса оккупированных районов совпал с экономическим и социальным кризисом в нашей стране. Это откроет путь к новым территориальным захватам, новым «народным республикам» или хотя бы к «восстановлению территориальной целостности» уже существующих, за счет оккупации всей территории Донецкой и Луганской областей.
Зеленский, впрочем, не собирается соглашаться с выполнением этих требований. А вопрос статуса оккупированных территорий собирается обсуждать вовсе не с наемниками, а с представителями переселенцев в Минской группе. Но так украинский президент может удовлетворить только себя самого. Путина он не удовлетворит.
А значит, и никаких компромиссов по прекращению огня и прочим точечным договренностям тоже не будет. Будут продолжать стрелять.
И это – даже не тупик. Это – заколдованный круг. Если вы начинаете исполнять кремлевские требования, то начинается дестабилизация в стране. А если вы их не исполняете – то продолжается военный конфликт, который может даже усилиться.
Выйти из этого круга не очень сложно: нужно всего лишь признать ошибочность подходов Владимира Зеленского, его окружения и его сторонников к решению конфликта с Россией. Нужно признать лживость отношения Владимира Зеленского, его окружения и его сторонников по отношению к политике предыдущей власти в конфликте с Россией. Нужно осознать, что политика Владимира Зеленского и его окружения приведет к новой катастрофе в отношениях с Россией, а среди жертв этой катастрофы – жертв дестабилизации и новой войны – окажутся сторонники Владимира Зеленского. И многие из них не смогут проголосовать ни за Зеленского, ни за другого кандидата на пост  президента просто потому, что на кладбищах не голосуют.
А поэтому нужно перестать рассчитывать удовлетворять иллюзии людей, которые вообще не понимают, что вокруг них происходит и тем самым подталкивают себя и других к могиле. Нужно перестать надеяться «задобрить» Путина – человека, который озабочен восстановлением «исторической России», «задобрить» нельзя до тех пор, пока эта «историческая Россия» не будет восстановлена в границах от Ужгорода до Владивостока.
Нужно понять, что война будет продолжаться, солдаты – гибнуть, люди на линии разграничения – страдать. И так еще очень много лет. Наша главная цель – чтобы эта война не переросла в больший конфликт, чтобы линия разграничения не передвинулась к Киеву или Каменец-Подольскому, чтобы Украина научилась жить и развиваться в условиях перманентного конфликта с врагом. Да, война может окончиться в голове Владимира Зеленского, война может окончиться в голове каждого из его избирателей, но вот только Россия и Украина находятся не в голове Зеленского.