Очевидно, що українські учасники переговорів уже зрозуміли - залишилося тільки переконати у цьому Володимира Зеленського - що на припинення конфлікту на Донбасі і реінтеграцію окупованої території розраховувати не доводиться. І основну ставку потрібно зробити на заморожування конфлікту, коли «просто перестануть стріляти». Якщо ж після цього Кремль визнає незалежність «народних республік» або вирішить включити їх територію до складу Росії, так ніякої відповідальності на Зеленському за це не буде. Головне - що не гинутимуть люди, що Україна буде жити мирним життям. А окуповані території? Ну не воювати ж за них із Росією насправді? Чекатимемо, коли подіють санкції або зміниться влада у сусідній країні.
Це абсолютно прозора політична програма. Виникає тільки одне питання - а Путіну це все навіщо? Щоб взяти на себе відповідальність за жителів Донбасу і остаточно втратити Україну? Заради цього він затівав війну?
Вимоги Кремля є також цілком зрозумілими. Путіну і Козаку потрібно, щоб Зеленський спробував протягнути через парламент «особливий статус» окупованих районів, а перед цим почав обговорювати конституційні зміни із керівниками маріонеткових адміністрацій «народних республік». Навіщо? Зовсім не для того, щоб віддати Донбас. А для того, щоб сприяти дестабілізації в Україні - і було б чудово, щоб конфлікт навколо статусу окупованих районів збігся з економічною і соціальною кризою у нашій країні. Це відкриє шлях до нових територіальних захоплень, нових «народних республік» або хоча б до «відновлення територіальної цілісності» вже існуючих, за рахунок окупації всієї території Донецької та Луганської областей.
Зеленський, втім, не збирається погоджуватися із виконанням цих вимог. А питання статусу окупованих територій збирається обговорювати зовсім не з найманцями, а з представниками переселенців у Мінській групі. Але так український президент може задовольнити тільки себе самого. Путіна він не задовольнить.
А значить, і ніяких компромісів щодо припинення вогню і інших точкових домовленостей теж не буде. Будуть продовжувати стріляти.
І це - навіть не глухий кут. Це - зачароване коло. Якщо ви починаєте виконувати кремлівські вимоги, так починається дестабілізація в країні. А якщо ви їх не виконуєте - так триває військовий конфлікт, який може навіть посилитися.
Вийти з цього кола не дуже складно: потрібно усього лише визнати помилковість підходів Володимира Зеленського, його оточення і його прихильників до вирішення конфлікту з Росією. Потрібно визнати брехливість ставлення Володимира Зеленського, його оточення і його прихильників по відношенню до політики попередньої влади у конфлікті з Росією. Потрібно усвідомити, що політика Володимира Зеленського та його оточення призведе до нової катастрофи у відносинах з Росією, а серед жертв цієї катастрофи - жертв дестабілізації і нової війни - виявляться прихильники Володимира Зеленського. І багато хто з них не зможе вже проголосувати ані за Зеленського, ані за іншого кандидата на пост президента просто тому, що на цвинтарях не голосують.
А тому потрібно перестати розраховувати задовольняти ілюзії людей, які взагалі не розуміють, що навколо них відбувається і тим самим підштовхують себе і інших до могили. Потрібно перестати сподіватися «задобрити» Путіна - людину, що стурбована відновленням «історичної Росії», «задобрити» не можна до того часу, поки цю «історичну Росію" не буде відновлено у кордонах від Ужгорода до Владивостока.
Потрібно зрозуміти, що війна триватиме, солдати - гинутимуть, люди на лінії розмежування - страждатимуть. І так ще дуже багато років. Наша головна мета - щоб ця війна не переросла у більший конфлікт, щоб лінія розмежування не пересунулася до Києва або Кам'янець-Подільського, щоб Україна навчилася жити і розвиватися в умовах перманентного конфлікту з ворогом. Так, війна може закінчитися в голові Володимира Зеленського, війна може закінчитися в голові кожного з його виборців, але ось тільки Росія і Україна знаходяться не у голові Зеленського. І ми з вами теж не в його голові живемо - хоча, можливо, там набагато затишніше, я це допускаю.

Очевидно, что украинские участники переговоров уже поняли – осталось только убедить в этом Владимира Зеленского – что на прекращение конфликта на Донбассе и реинтеграцию оккупированной территории рассчитывать не приходится. И основную ставку нужно сделать на замораживание конфликта, когда «просто перестануть стрелять». Если же после этого Кремль признает независимость «народных республик» или решит включить их территорию в состав России, то никакой ответственности на Зеленском за это не будет. Главное – что не будут гибнуть люди, что Украина будет жить мирной жизнью. А оккупированные территории? Ну не воевать же из-за них с Россией в самом деле? Будем ожидать, когда подействуют санкции или изменится власть в соседней стране.
Это совершенно прозрачная политическая программа. Возникает только один вопрос – а Путину это все зачем? Чтобы взять на себя ответственность за жителей Донбасса и окончательно потерять Украину? Ради этого он затевал войну?
Требования Кремля вполне понятны. Путину и Козаку нужно, чтобы Зеленский попытался протащить через парламент «особый статус» оккупированных районов, а перед этим начал обсуждать конституционные изменения с руководителями марионеточных администраций «народных республик». Зачем? Вовсе не для того, чтобы отдать Донбасс. А для того, чтобы содействовать дестабилизации в Украине – и было бы замечательно, чтобы конфликт вокруг статуса оккупированных районов совпал с экономическим и социальным кризисом в нашей стране. Это откроет путь к новым территориальным захватам, новым «народным республикам» или хотя бы к «восстановлению территориальной целостности» уже существующих, за счет оккупации всей территории Донецкой и Луганской областей.
Зеленский, впрочем, не собирается соглашаться с выполнением этих требований. А вопрос статуса оккупированных территорий собирается обсуждать вовсе не с наемниками, а с представителями переселенцев в Минской группе. Но так украинский президент может удовлетворить только себя самого. Путина он не удовлетворит.
А значит, и никаких компромиссов по прекращению огня и прочим точечным договренностям тоже не будет. Будут продолжать стрелять.
И это – даже не тупик. Это – заколдованный круг. Если вы начинаете исполнять кремлевские требования, то начинается дестабилизация в стране. А если вы их не исполняете – то продолжается военный конфликт, который может даже усилиться.
Выйти из этого круга не очень сложно: нужно всего лишь признать ошибочность подходов Владимира Зеленского, его окружения и его сторонников к решению конфликта с Россией. Нужно признать лживость отношения Владимира Зеленского, его окружения и его сторонников по отношению к политике предыдущей власти в конфликте с Россией. Нужно осознать, что политика Владимира Зеленского и его окружения приведет к новой катастрофе в отношениях с Россией, а среди жертв этой катастрофы – жертв дестабилизации и новой войны – окажутся сторонники Владимира Зеленского. И многие из них не смогут проголосовать ни за Зеленского, ни за другого кандидата на пост  президента просто потому, что на кладбищах не голосуют.
А поэтому нужно перестать рассчитывать удовлетворять иллюзии людей, которые вообще не понимают, что вокруг них происходит и тем самым подталкивают себя и других к могиле. Нужно перестать надеяться «задобрить» Путина – человека, который озабочен восстановлением «исторической России», «задобрить» нельзя до тех пор, пока эта «историческая Россия» не будет восстановлена в границах от Ужгорода до Владивостока.
Нужно понять, что война будет продолжаться, солдаты – гибнуть, люди на линии разграничения – страдать. И так еще очень много лет. Наша главная цель – чтобы эта война не переросла в больший конфликт, чтобы линия разграничения не передвинулась к Киеву или Каменец-Подольскому, чтобы Украина научилась жить и развиваться в условиях перманентного конфликта с врагом. Да, война может окончиться в голове Владимира Зеленского, война может окончиться в голове каждого из его избирателей, но вот только Россия и Украина находятся не в голове Зеленского.

Якщо український парламент ухвалить запропонований депутатами з правлячої партії закон, необхідність якого пояснюється благородною метою вивести з тіні виробництво сільськогосподарської продукції, вітчизняному фермеру буде кінець - а саме село остаточно перетвориться на зону агрохолдингів.
З кожного оброблюваного гектара українських фермерів будуть змушувати платити до місцевих бюджетів півтори тисячі гривень - що, за оцінками фахівців, складе шість тисяч гривень для більшості власників дрібних господарств. Зрозуміло, що рентабельність роботи на землі при цьому податку значно зменшиться. Але на порозі фермерських господарств вже чекатимуть покупці землі - агрохолдинги і спекулянти.
У цивілізованому світі все відбувається інакше. У багатьох європейських країнах ще й доплачують дрібним фермерам, щоб тільки вони продовжували роботу і не продавали землю - наприклад, у Німеччині за кожен гектар землі фермеру виплачують європейську субсидію у 280 євро. Чому? А тому що у епоху великих сільськогосподарських виробників дуже важливо зберегти традиційне сільське господарство. І це у країнах, де ніколи не було радгоспів і колгоспів, а не у нас, де фермерство тільки відроджується після десятиліть комуністичних репресій.
Якщо фермерство і село зникнуть, вся Україна перетвориться на суцільну індустріальну зону - і це при тому, що Україна зовсім не Німеччина і не Польща. В Україні село завжди відігравало специфічну роль хранителя не тільки традиційних рецептів і продуктів, а й національного духу - у той час як великі міста використовувалися імперіями як форпости боротьби з усім українським. Ми нерідко згадуємо про те, що наші російськомовні «мільйонники» оточені «українським морем». Але ж це «море» і є - село. А там, де йому на зміну прийшла суцільна міська агломерація - як наприклад, на Донбасі - зараз окупована Росією територія. І не потрібно думати, що це сталося випадково. Саме тому і відбулося.
Поки великі українські міста не стануть українськими не тільки за географічною приналежністю, але і за мовою, і за самовідчуттям, питання української незалежності не можна буде вважати вирішеним. Але українізації цих міст як раз і сприяло «українське море» навколо них. Якщо це «українське море» перетвориться на індустріальну агломерацію, тоді все відбудеться навпаки - «мільйонники» почнуть русифікувати цю агломерацію, позбавлену традицій і мови.
І у результаті ми можемо втратити не просто село, не просто традиційні продукти і ремесла, не просто конкуренцію маленьких господарств. Ми можемо втратити саму Україну.

За округлими словами з інтерв'ю заступника глави адміністрації президента Росії Дмитра Козака агентству ТАСС - все та ж вимога капітуляції, до якої Кремль протягом багатьох років після окупації Криму і Донбасу закликає Україну. Так, при цьому можна стверджувати, що немає ніяких ультиматумів, що Росія прагне до завершення конфлікту у своїх західних кордонів, що заморожений конфлікт їй не потрібен, а триває конфлікт через «неконструктивність» української сторони.
Тільки це все - велика брехня Дмитра Козака та його начальника, Володимира Путіна. Тому що конфлікт на Донбасі триває рівно з однієї причині - через присутність окупаційних військ та їхніх найманців на українській території. Не буде ніяких військ - не буде ніякого конфлікту. Росія у цьому конфлікті - ніякий не посередник, вона - окупант. Маріонеткова влада не виражає ніякої думки «народу Донбасу», вона висловлює виключно думку своїх «кураторів» з ФСБ і СВР. Якщо вигнати російські війська - як вони були вигнані зі Слов'янська або Краматорська - так конфлікт завершиться через 24 години без всякого «особливого статусу». При тому що жителі звільнених територій можуть голосувати на виборах за ОПЗЖ або Оппоблок, що з того? Україна - демократична держава, це вам не путінська Росія.
Все, що насправді робить Козак - намагається легітимізувати російську окупацію Донбасу і домогтися розширення російського впливу на всю територію України. Саме тому переговорний процес у глухому куті. І він залишиться у глухому куті, поки Путін і його соратники залишаються в Кремлі.

Шановні друзі! Радий повідомити, що з коштів з передплати Patreon за червень мною перераховано на рахунок ГО Солідарна справа громад для допомоги постраждалим від повені мешканцям сіл Чорний Потік у Надвірнянському районі та Хорозово у Верховинському районі на Івано-Франківщині. Передплата на Patreon продовжується, тепер тут з’являється оригінальний контент тільки для передплатників - особистий щоденник. https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true&fbclid=IwAR32X7egFMK6Yieq2YS1cQQXOZGZnQY9naZY_7dLfFgsypUEz_P2WXk48T4

Украинский вице-премьер и и министр по вопросам реинтеграции временно оккупированных территорий Алексей Резников признал, что местные выборы на территории оккупированных Россией районов Донецкой и Луганской областей не состоятся в одно время с местными выборами на остальной территории Украины.
«Выборы на оккупированных территориях должны проводиться после их освобождения, после деоккупации, демилитаризации, разоружения и вывода иностранных войск и взятия Украиной контроля над границей с Россией на основании отдельного закона об особенностях выборов на временно оккупированных территориях» - подчеркнул Резников. И хотя его комментарий касался в первую очередь решения профильного комитета Верховной Рады Украины о дате проведения местных выборов, можно констатировать, что команда Владимира Зеленского окончательно отказалась даже от теоретической возможности проведения местных выборов на Донбассе в одно время с местными выборами на остальной территории Украины.
О такой возможности президент Владимир Зеленский говорил буквально с первых дней после своего прихода к власти – и она была, в свою очередь, связана с призрачной надеждой на то, что ему удастся договориться с российским президентом Владимиром Путиным. Хотя Зеленский до сих пор не отказался от своей идеи, что с Путиным можно договориться, теперь это скорее фигура речи, чем реальное намерение. Даже недавняя встреча советников лидеров стран «нормандского формата» в Берлине продемонстрировала, что платформы для какого-либо взаимопонимания между Москвой и Киевом просто не существует – как не существовало ее и тогда, когда президентом Украины был Петр Порошенко. Кремль по-прежнему трактует Минские соглашения как основу для прямых переговоров украинского руководства с лидерами так называемых «народных республик Донбасса» и утверждает, что Россия – вовсе не участник конфликта, а такой же посредник, как Германия и Франция. В Киеве по-прежнему продолжают напоминать, что любое урегулирование на Донбассе возможно только после того, как с территории региона уйдут российские войска – которых, по мнению Москвы, там и вовсе нет. И тогда о чем договариваться, какие выборы можно проводить?
Сразу же после встречи советников в Берлине заместитель главы администрации президента России Дмитрий Козак дал необычно жесткое интервью агентству ТАСС, назвав переговоры с Украиной «театром абсурда». В этом интервью Козак ни разу не упомянул своего визави, главу президентского офиса Андрея Ермака, вместе с которым он еще недавно пытался «оживить» буксующий переговорный процесс в Трехсторонней контактной группе. Зато отметил, что «демонстрировать успех, выдавая желаемое за действительное» - закон украинской политики.
Очевидно, что к категории «желаемого» относится и возможность проведения нового саммита «нормандской четверки» в Берлине, на который Владимир Путин явно не собирается. Кремль выставляет Владимиру Зеленскому условия, выполнение которых может привести разве что к его отставке, а вовсе не к саммиту. А поскольку и у самого Зеленского теперь есть условия для Путина, то может оказаться, что встреча в Париже в декабре 2019 года так и останется первым и последним свиданием российского и украинского президентов. Vot-tak.tv

Можна уявити собі, яким був би гамір цього тижня, якби 2014 року Віктор Янукович всидів би на троні, а не опинився у Ростові.
А у нашому реальному житті про 70-річчя Януковича практично не згадували. Хіба що деякі медіа задалися питанням: а де він взагалі?
Біда цієї людини - і ця біда стала трагедією для його земляків і усіх співвітчизників - у тому, що він так і не зрозумів, що мистецтво політика полягає у взаємодії із власним суспільством, а не у опорі на зовнішні сили. Я добре запам'ятав діалог з ним на одній з телевізійних передач, коли Янукович вже проводив свою другу передвиборчу кампанію і намагався не відлякати тих, хто сприймав його виключно як кремлівську маріонетку. Він вийшов до мікрофона, прочитав українською мовою завчену промову про необхідність і важливість європейської інтеграції, а потім опустився в крісло поруч зі мною, підняв очі і вже російською запитав «ну ти ж розумна людина? Розумієш, що наше майбутнє - тільки разом з Росією!».
Я зрозумів одне: він вірить у Кремль, вірить у Путіна, переконаний, що тільки підтримка Москви гарантує стабільність його майбутньої влади. І ця віра визначала його дії як політика весь час, поки він перебував у центрі великих подій.
Сьогодні вже мало хто пам'ятає, що з сірого чиновника, наступника Кучми на політика Віктор Янукович перетворився саме тоді, коли на одній з прес-конференцій прочитав заготовлені російськими політтехнологами тези, спрямовані на розкол України. Зачитування цих тез було неодмінною умовою кремлівської підтримки. Російські політики цього і не приховували, не розуміли, чому повинні підтримувати Януковича «просто так». Але саме після того, як Янукович капітулював, передвиборна кампанія 2004 року придбала несподівану гостроту. Стало ясно, що Ющенко - політик «звідси», а Янукович - «звідти», що це не вибір між двома українськими політиками, а вибір між Києвом і Москвою.
І потім він завжди обирав саме цю модель поведінки - капітуляцію. Намагався якось відстояти навіть не національні, а свої власні інтереси, але варто було тільки Путіну або навіть Медведєву - подумати тільки, Медведєву! - тупнути ніжкою - як відразу ж здавався. Сміливим він був тільки проти власного народу - і те до часу, поки його резиденцію захищали силовики.
Саме тому стало можливим підписання Харківських угод, які сприяли перетворенню Чорноморського флоту на окупаційний контингент. Саме тому з'явився горезвісний закон Колесніченка-Ківалова, який повинен був зацементувати мовний, ментальний і політичний розкол України. Саме тому Янукович відмовився від угоди про асоціацію з Європейським Союзом - хоча його адміністрація так довго і напружено працювала над цим документом. Саме тому він виявився нездатним до діалогу з повсталим суспільством. Саме тому опинився у Ростові.
А у Ростові виявилося, що він більше не потрібен тим, на кого так розраховував! Його навіть до Москви не запросили. Отримали від нього подання на призначення Аксьонова головою уряду Криму, прохання про введення військ в Україну, випустили на прес-конференцію - і забули, вже не сприймали всерйоз. Навіть тезу про його «легітимність» за кілька місяців перестали повторювати. З нього не вийшло ані президента у вигнанні, ані «патріарха» проросійського табору. Адольф Гітлер придумав для позбавленого влади у Римі Беніто Муссоліні цілу фашистську республіку на берегах озера Гарда. Володимир Путін пошкодував для Віктора Януковича навіть посаду керівника «народної республіки» на його рідному Донбасі, вирішив, що краще -«нові обличчя». І на 70-річчя Януковича про «легітимного» колишнього президента України ніхто не згадав навіть у російських медіа: а навіщо?
І цей урок - він для кожного українського лідера. Кремлю цікавий тільки той, кого можна використовувати для досягнення власних цілей. Але для того, щоб домогтися успіху в Україні, Кремль - ненадійна опора.
Без підтримки українського народу тут не обійтися. radiosvoboda.org

Те, що частина депутатів від правлячої партії «Слуга народу» не погодилася із провокаційним законопроектом свого колеги по фракції Максима Бужанського і стала збирати підписи під документом, який закликає до відмови за голосування за цей антидержавний закон - подія безпрецедентна. Звичайно, «бунти» у середовищі «Слуг народу» траплялися і раніше, але ми бачили їх результати на табло для голосувань, а не перед ними. І не стикалися з окресленою політичною платформою - та ще й платформою патріотичного характеру. Не кажучи вже про те, що всі ми прекрасно розуміємо: законопроект Бужанського явно підтримують і у офісі президента Володимира Зеленського, і у кабінеті спікера парламенту Дмитра Разумкова. Без сприяння оточення глави держави і голови Верховної Ради законопроект, автори якого у черговий раз намагаються зіграти на неіснуючих «мовних протиріччях» у нашій країні, ніколи не потрапив би до сесійної зали. Так що виступ частини «слуг» - це в прямому сенсі слова бунт проти влади.
Цей бунт не міг не відбутися рано чи пізно. Уже не раз доводилося відзначати, що і оточення Зеленського, і сама фракція «Слуг» - це зріз всього українського суспільства. Зріз, позбавлений загальних цінностей і цілей, об'єднаний вірою в те, що можна добитися дива за допомогою телевізійного коміка на рівні виборців і - коли мова йде про депутатів і чиновників - використати популярність Зеленського у якості можливостей для власного збагачення і «соціального ліфта». У цьому сенсі для себе самого, для депутатів- «слуг», для чиновників з офісу Зеленський дійсно творить диво. Просте українське чудо перерозподілу фінансових потоків і доступу до тіл олігархів, справжніх правителів деградуючої країни.
Але, тим не менш, це не скасовує того факту, що серед депутатів-«слуг» є дуже різні люди. Є патріоти своєї країни, яким по дорозі з «Європейською солідарністю» або «Голосом». Є патріоти іншої країни, яким по дорозі з ОПЗЖ. Ну і є ті, кому все одно, кому по дорозі виключно із Зеленським.
Так ось перші дві групи не можуть не замислюватися про своє майбутнє. Про те, що буде, коли Зеленський остаточно втратить популярність, перестане бути «соціальним ліфтом», не забезпечить їм умов для подальшого кар'єрного зростання. У цій ситуації залишаться лише дві можливості збереження в політиці - патріотична і антиукраїнська.
Тому вже зараз одні намагаються протягти антидержавні закони і посилити напруженість у суспільстві, а інші намагаються чинити опір і запобігати провокаціям своїх колег. І цей розкол у середовищі «Слуг народу» буде тільки посилюватися і поглиблюватися відповідно до неминучого падіння популярності і краху популістської влади.

Активисты армянской оппозиционной партии «Дашнакцутюн» облили борщом здание украинского посольства в Ереване в знак протеста против заявления украинского МИД по поводу армяно-азербайджанского пограничного конфликта.
Однако я советовал бы активистам готовить не борщ, а щи. И обливать щами не украинское, а российское посольство в Армении.
Можно, конечно, не соглашаться с позицией украинского внешнеполитического ведомства. Однако мы давно уже не в Советском Союзе. Украина – не союзник Армении. Какие-либо серьезные отношения между двумя странами отсутствуют. Зато Армения – союзник России, страны, которая оккупирует украинскую территорию. Армения поддерживает российскую позицию на международном уровне. Армения входит в ОДКБ – военный блок под руководством России. Армения отказалась от подписания расширенного соглашения об ассоциации с Европейским Союзом и вошла в Евразийский экономический союз. На территории Армении находятся российские военные базы. И как, интересно, Россия отреагировала на пограничный конфликт – конфликт, который произошел, напомню, не в районе спорного Нагорного Карабаха, а в районе международно признанного участке азербайджанско-армянской границы?
Выразила глубокую озабоченность. Армения пыталась инициировать обсуждение на уровне ОДКБ – но только эту озабоченность и получила. Ну хорошо, ОДКБ. Члены этой организации Казахстан и Беларусь – явно не союзники Армении и Россия вынуждена с этим считаться. Но и на национальном уровне Москва выражает ту же глубокую озабоченность и призывает стороны воздержаться от дальнейшей эскалации. Президент Владимир Путин вообще ничего не говорит – и это в ситуации, когда президент Турции Реджеп Тайип Эрдоган выражает Баку свою однозначную поддержку.
Могут сказать, что это Путин так мстит армянам за то, что они свергли его ставленника Сержа Саргсяна и преследуют давнего друга Путина, бывшего президента Роберта Кочаряна. Конечно, в Ереване могут себя так успокаивать, хотя это странное успокоение – получается, что в Москве поддерживают армян только до тех пор, пока они «правильно» голосуют. Но и это не соответствует действительности: Россия не спешила с поддержкой Армении даже тогда, когда у власти там были откровенно прокремлевские правители. Россия вообще не хочет поддерживать Армению. Она хочет сталкивать Армению и Азербайджан и оставаться хозяйкой в регионе. Поэтому с удовлетворением выражает глубокую озабоченность.
И это поведение Кремля – очередной ответ тем, кто сожалеет о «дружбе» с Путиным и хочет, чтобы Украина стала союзником России. Украина, конечно, может стать союзником России. Только вот Россия никогда не будет союзником Украины – даже если к власти в нашей стране придет Медведчук. Россия и тогда останется страной-агрессором, врагом Украины, государством, которое будет работать для нашего исчезновения. Никаких других целей у России нет. И никакой пророссийской Украины быть не может – такую Украину Россия в трудный момент тоже предаст. Как сейчас предает Армению.
Так что я посоветовал бы Виктору Медведчуку и его соратникам научиться варить щи. Квашеная капуста, говядина, картофель, морковь…На всякий случай.

Текст, опубликованный в телеграмм-канале главы Чечни Рамзана Кадырова, вызвал предсказуемо эмоциональную реакцию в украинских социальных сетях. Почему Кадыров вдруг вспомнил о позабытом уже эпизоде своего появления в одной из программ «95 квартала» и извинений, которые принес после этого появления руководитель  коллектива Владимир Зеленский (напомню, что юмористы показали плачущего Кадырова, а потом оказалось, что это запись с похорон отца будущего руководителя одной из российских республик). Почему в своем посте Кадыров вспоминает не только об этом извинении, но и о необходимости «позвонить Владимиру Владимировичу Путину и объявить, что заканчиваете с этой гражданской войной на востоке Украины»? Что это вообще было?
Между тем, если выстроить в один ряд, события, которые стали происходить после берлинской встречи советников руководителей стран «нормандской четверки», то никакой сложности в понимании происходящего нет. Судя по всему, для Кремля эта встреча, на которой были и заместитель главы администрации президента России Дмитрий Козак, и глава офиса президента Украины Андрей Ермак, стала своеобразным рубиконом – проверкой «договороспособности» Владимира Зеленского в российском понимании этой самой договороспособности.
Сразу же после переговоров Дмитрий Козак дал пространное, достаточно откровенное и необычайно жесткое интервью ТАСС, в котором назвал поведение украинской делегации «театром абсурда». После этого Владимир Путин собрал совещание  с постоянными членами российского Совбеза, на котором обсуждалась ситуация на Донбассе и российско-украинские отношения. Одновременно с жестким заявлением против политики Зеленского выступило руководство пророссийской партии «Оппозиционная платформа – За жизнь», возглавляемой главным лоббистом путинских интересов в стране Виктором Медведчуком. Произошло серьезное обострение на линии разграничения между украинскими и российскими силами на Донбассе – вплоть до расстрела группы, которая должна была забрать тела убитых украинских солдат. Путин использовал разговор с канцлером Ангелой Меркель, общавшейся с ним по поводу событий в Ливии и Сирии, для выдвижения новых претензий к Зеленскому и попытки оформить эти претензии как совместную позицию Москвы и Берлина ( было заявлено только в сообщении Кремля, но не подтверждено пресс-службой федерального канцлера).
На этом общем фоне пост Кадырова – всего лишь небольшая часть общей пропагандисткой кампании по дискредитации Владимира Зеленского в глазах как самих россиян, так и пророссийской части украинского электората. Сам Зеленский еще пытается сохранять осторожность – в частности, даже в реакции на расстрел украинских военных и на годовщину уничтожения россиянами малайзийского пассажирского самолета он практически не упомянул о самой России как о виновнице этих преступлений. Но это – напрасные старания. После встречи советников в Берлине можно констатировать что для Кремля Владимир Зеленский стал бывшим президентом Украины. Примерно также, как стал для Путина бывшим президентом Украины после берлинского саммита «нормандской четверки» в октябре 2016 года Петр Порошенко.
Именно с этого времени, после двухлетних попыток склонить Порошенко к соглашениям на российских условиях Путин стал работать не над договоренностями с ним, а над его заменой – что, собственно, и воплотилось в усиление напряженности на фронте, консультации Кремля с украинскими олигархами, совместную работу Кремля и олигархов по дискредитации Порошенко и триумфальную победу Владимира Зеленского.
А теперь Зеленскому предстоит пройти ровно тот же путь – только, возможно, быстрее. В Кремле решили ставить на скорый приход к власти уже «настоящих» пророссийских сил – того же Медведчука и его соратников. И хотя финал плана может и не удастся, на отношение к самому Зеленскому это не повлияет – его будут всячески дискредитировать, унижать, компрометировать, словом – «валить».
И пост Рамзана Кадырова – просто небольшая заметка на полях путинского плана. Таких событий будет еще очень много. Vot-tak.tv

На все життя запам’ятав телефонну розмову російського прем’єра Віктора Чорномирдіна із Шамілем Басаєвим, загін якого захопив заручників у пологовому будинку Будьоновська. Тоді вимоги терористів було виконано, а вони самі були відпущені до Чечні.
Але це не був кінець. Це був тільки початок. У наступні роки Росію накриє хвиля терору - як справжнього, так і інспірованого власними силовиками і олігархами. Варто пам’ятати, що успіх Путіна був насамперед пов’язаний із бажанням простих людей засинати без думки, що їхній будинок десь у спальному районі Москви не буде підірвано вночі. А посилення путінського режиму - це вже теракти після його перемоги, насамперед Норд-Ост і Беслан.
Українці з сьогоднішнього дня теж живуть у світі торжества терору. І цим торжеством будуть користуватися і справжні терористи, і російські спецслужби, і українські силовики. Тепер питання тільки в тому, хто стане українським Путіним на хвилі цього бажання безпеки, чи буде цей ймовірний диктатор притримуватися проросійської чи проукраїнської орієнтації.

Коментатори телефонної розмови президентів України і Росії зупиняються насамперед на розбіжностях, які пов'язані із домовленостями про припинення вогню на Донбасі. Але намагатися зрозуміти, що про це припинення вогню насправді думають Зеленський і Путін немає сенсу з однієї простої причини: ніякого довготривалого припинення вогню просто не буде.
Припинення вогню не вигідно Путіну з тієї простої причини, що позбавляє його важливого важеля впливу на Україну. Воно є можливим тільки у тому випадку, якщо у Кремлі підготують план широкомасштабної дестабілізації ситуації по всій Україні - з вибухами, терористичними актами та замахами на політиків і громадських діячів. Або якщо у Москві вирішать вторгнутися в Україну на інших ділянках російсько-українського кордону. Але тоді нам буде точно не до припинення вогню.
Для Зеленського припинення вогню - чергова можливість продемонструвати своєму електорату, що він намагається припинити війну, робить для цього все, що є можливим. Ну а якщо припинення вогню не протримається довго - що ж, винен буде Путін. Так що для Банкової історія з припиненням - просто чергова спроба вплинути на негативні рейтинги глави держави та його віртуальної партії.
Тому думати треба не про наслідки припинення вогню. А про те, що Путін продовжує наполягати на нелегітимності місцевих виборів в Україні і на тому, що їхнє проведення - вихід України з Мінських угод. Кілька днів тому з такою заявою виступили у російському дипломатичному відомстві. Тепер те ж саме під час розмови із Зеленським повторив і сам Путін. Навіщо? Адже російський президент прекрасно знає, що проведення місцевих виборів в Україні не має ніякого відношення до виборів на окупованих територіях. І що проведення виборів на окупованих територіях пов'язано із виконанням Мінських угод. Навіть якщо дивитися на ситуацію з точки зору Кремля, ясно, що спочатку повинні бути зроблені конкретні кроки, внесені зміни у законодавство, навіть - як кажуть в Москві - до Конституції. І вже потім - вибори на Донбасі.
До виборів на всій решті української території все це ніякого відношення не має. Взагалі. Але Путін із очевидною регулярністю наполягає на цій тезі. Чому?
А тому, що «відповіддю народних республік» на місцеві вибори в Україні можуть стати свої «вибори» до місцевих органів влади. Швидше за все, саме про це думають в Кремлі - щоб на окупованій території з'явилася своя «легітимна» місцева влада. А як вона може з'явитися, якщо цього не допускають Мінські угоди? А в разі, якщо Україна вийшла з Мінська!
Ось і вся російська логіка. Ось навіщо Кремлю розмови про український «вихід» - це можливість провести свої вибори! І ось навіщо Кремлю погоджуватися з припиненням вогню - «порушення» цієї угоди українською стороною стане прекрасним пропагандистським тлом і для призначення цих незаконних виборів, і для їхнього проведення.

Задержание в Беларуси бойцов частной военной компании «Вагнер», прибывших в страну то ли с целью поучаствовать в дестабилизации ситуации, то ли транзитом для дестабилизации ситуации где-нибудь еще, показало, как далеко зашла ситуация в адской игре, которую ведут между собой Александр Лукашенко и Владимир Путин. И ставка в этой «белорусской рулетке» даже не власть. Ставка в этой рулетке – сама Беларусь.
Лукашенко хочется быть в сильной позиции и не иметь никаких проблем с продлением собственных полномочий – только это позволит ему продолжать лавировать между Россией и Западом и не соглашаться с поглощением Беларуси. Именно поэтому он вытеснил из белорусской политической жизни всех, кто еще воспринимал Беларусь как самодостаточное государство, как страну под бело-красно-белым стягом, а не под той пародией на советский флаг, которую Лукашенко стал использовать после победы на выборах президента в 1994 году. Его главная соперница – супруга отправленного в тюрьму оппозиционного блогера, которой помогают штабы отправленного туда же бывшего руководителя газпромовского банка и бывшего дипломата, вообще уехавшего в Москву и рассказывающего оттуда о честных российских выборах в прозрачных урнах и нечестных белорусских в непрозрачных. Почему Лукашенко нужны именно такие соперники? А потому, что он уверен – даже если они победят на выборах, никто не выйдет защищать их победу. Ведь раньше выходили – за Беларусь. А теперь за что – за Тихановскую? За Бабарико? Смешно даже.
То, что люди могут выйти просто против него, Лукашенко до последнего времени даже и в голову не приходило – чего удивляться, диктаторы живут в своем собственном мире. Зато это явно приходило в голову Путину – вот зачем «вагнеровцы» в Минске.
Путин хочет повязать Лукашенко кровью – как хотел в 2014 году повязать кровью Януковича, ведь Киев тогда тоже кишмя-кишел российскими агентами и советчиками. И вовсе не для того, чтобы свергнуть белорусского диктатора, нет.
А чтобы Лукашенко в буквальном смысле слова некуда было больше бежать, кроме как в Ростов. Чтобы прекратились любые его контакты с Западом и любые устремления по сохранению белорусской государственности. Чтобы Лукашенко понимал: теперь только Россия сможет сохранить ему власть и жизнь. Запад его не защитит, белорусы, если что – посадят. А Владимир Владимирович обеспечит почетную пенсию.
Повязав кровью Януковича, Путин получил Крым и кусок Донбасса – хотя, конечно, рассчитывал на большее. От Лукашенко Путину нужна вся Беларусь. И диктатор должен оказаться в безвыходной ситуации, должен сам понять, что без капитуляции на российских условиях ему некуда. Зато сама капитуляция – это спокойная старость на Рублевке и приглашения на приемы на День России. А можно даже и пожизненными сенатором стать – теперь есть и такая опция.
Нужно только присоединиться к России областями. Ну или в нужный момент отдать власть тому, кто будет готов к аншлюсу. Вот, собственно, и весь смысл путинской игры. И вот почему Лукашенко приходится раз за разом переходить «красные линии» в отношениях с главным союзником и спонсором.
Он очень не хочет повторить судьбу Януковича. Graniru.org

Ще кілька днів тому близькі до влади коментатори намагалися довести, що головна причина відставки колишнього президента України Леоніда Кучми з посади керівника нашої делегації у ТКГ - похилий вік ветерана української політики і олігархії. Не знаю, як вони будуть пояснювати, що наступником 81-річного Кучми став 86-річний Кравчук. Але, втім, ці пояснення не мають ніякого значення. Як не має ніякого значення сама зміна керівника української делегації у ТКГ. Тому що Мінськ - це імітація перемовин, а не перемовини.
Москві ці переговори потрібні виключно для того, щоб тягнути час, дестабілізувати ситуацію у нашій країні і чекати того президента, який піде на умови Кремля і капітулює. А до цієї капітуляції Путін не збирається ані виводити війська з Донбасу, ані припиняти війну.
Києву ці переговори потрібні перш за все для того, щоб зберігати режим санкцій, демонструвати Заходу, що Росія не збирається виконувати Мінські угоди і не можна послаблювати тиск на неї. Для Києва теж важливо тягнути час - до послаблення позицій Росії або краху путінського режиму, коли б цей крах не настав.
У Володимира Зеленського на цих переговорах свій інтерес - він імітує зусилля, які повинні привести до закінчення війни. Імітує так, щоб, з одного боку, задовольнити запити своїх прихильників, в цілому байдужих до майбутнього Української держави, а з іншого - щоб не допустити кроків, які приведуть до масових виступів патріотичних сил. І, зрозуміло, що при цьому ніякого реального результату Зеленський досягти не може. Якщо він не капітулює - війна триватиме. Якщо він капітулює - він втратить владу, стикнеться із нищівним народним протестом.
Тоді виникає питання: а що ж тоді на чолі делегації буде робити Кравчук? А нічого особливого. Мотив Кравчука є дуже схожим до мотива, яким керувався Зеленський, коли вирішив йти у президенти. Некомпетентний телевізійний комік щиро вірив, що війна триває, тому що її продовження хоче Порошенко, а він, Зеленський, швидко домовиться з Путіним ну або обдурить його. Це вже як вийде.
Кравчук теж може про себе думати, що він є більш хитрим, ніж Кучма. І зможе «продати» росіянам хитрість Зеленського, який, наприклад, намагається замість закону про особливий статус окупованих територій впарити Путіну українську реформу децентралізації. Але все це добре тільки в тому випадку, якщо вірити, що Путін справді прагне завершити війну і йому треба «зберегти обличчя». А якщо не прагне і вважає, що з обличчям у нього все гаразд? Тоді як його обдуриш? Яка різниця - Кучма чи Кравчук?
Різниця тільки в тому, що якщо Кучма у своєму житті завжди керується тільки одним - посиленням впливу свого клану, то у Кравчука у житті зовсім інший інтерес - хвалебна стаття у енциклопедії і пам'ятник першому президенту десь у центрі Києва. Нічого іншого його не цікавить останні років так 30.
І Кравчук втече з Мінської групи як тільки щось загрожуватиме хвалебному тону цієї статті і місцю встановлення цього пам'ятника.

Глава офиса президента Украины Андрей Ермак утверждает, что письмо заместителя главы администрации президента России Дмитрия Козака, в котором кремлевский чиновник заявляет о своём отказе от участия в формате переговоров советников глав государств - участников «нормандского формата» - это такая «тонкая дипломатия».
Но на самом деле никакой «тонкой дипломатии» в этом письме нет. Напротив, это такой толстый сигнал, которым Кремль - и не Козак вовсе, а сам Владимир Путин - демонстрирует своё нежелание договариваться даже не с Ермаком, а с самим Владимиром Зеленским.
Письмо Козака - это всего лишь продолжение российской линии, которая была обозначена после встречи советников глав государств - участников «нормандской четверки» в Берлине. После этой встречи заместитель главы администрации президента России дал большое и жесткое интервью ТАСС, в котором назвал поведение украинских переговорщиков «театром абсурда». После этого были совещание Владимира Путина с постоянными членами Совета безопасности, пропагандистские атаки на Зеленского и вот теперь - фактическая ликвидация формата встреч советников глав государств. А это, в свою очередь, ставит под сомнение саму возможность проведения саммитов глав государств «нормандского формата», так как решение о таких встречах президенты и канцлер принимают именно по итогам консультаций своих советников.
Мне могут возразить, что в то же время в ТКГ договорились о беспрецедентном прекращении огня по всей линии разграничения между свободной и оккупированной частями Украины. Но заметим, что Россия вовсе не считает себя частью этого процесса. Уже после достижения соглашения пресс-секретарь президента России Дмитрий Песков заявил, что его страна не может гарантировать соблюдение договоренностей, так как не является стороной конфликта. А Владимир Путин во время телефонного разговора с Владимиром Зеленским, состоявшимся, как и следовало было ожидать, по инициативе украинского, а не российского президентов, в очередной раз возмущался украинским законодательством о местных выборах. В России вообще по неведомым причинам считают проведение этих выборов выходом Украины из Минского процесса. А соглашение о прекращении огня в Кремле воспринимают как договоренность Украины с «народными республиками», после которой должен начаться полноценный переговорный процесс. Переговорный процесс не с Россией, а с «ДНР» и «ЛНР».
 
Итак, что же мы имеем на сегодняшний день? Андрей Ермак, который до вчерашнего дня был ключевой фигурой в консультациях между Москвой и Киевом с украинской стороны, больше не воспринимается Кремлем как переговорщик, с которым можно иметь дело. Сразу же после появления письма Козака ушёл из ТКГ Леонид Кучма - человек, который известен своими связями в российских политических кругах и считается близким другом все еще влиятельного семейства Бориса Ельцина. Зеленский заменил Кучму Леонидом Кравчуком - человеком, который никогда никаких связей в Москве ни с кем не имел, зато воспринимается в российском политическом истеблишменте как самый настоящий «предатель», разваливший самое дорогое для Путина - Советский Союз. Это в Киеве можно долго рассказывать о близости Кравчука к Виктору Медведчуку. Между прочим, сам Медведчук был участником переговорного процесса в эпоху Порошенко - и что это изменило? Зато для таких людей, как Путин, Козак или Грызлов назначение Кравчука - это самое настоящее издевательство. Тем более, что реальным руководителем делегации в Минске будет не Кравчук, а вице-премьер Алексей Резников, с которым в Москве не хотят иметь никакого дела вообще.
Что это означает? А то, что в Кремле сведут возможности Зеленского имитировать переговорный процесс и хоть какие-то результаты к минимуму. Прекращение огня продержится ровно до того момента, до которого Москва все еще будет рассчитывать на возможность прямых переговоров украинского руководства и «народных республик». А потом конфликт может либо вернуться к стадии неинтенсивных боевых действий, либо даже обостриться - в зависимости от решений, которые будут приняты в Кремле.