Задержание в Беларуси бойцов частной военной компании «Вагнер», прибывших в страну то ли с целью поучаствовать в дестабилизации ситуации, то ли транзитом для дестабилизации ситуации где-нибудь еще, показало, как далеко зашла ситуация в адской игре, которую ведут между собой Александр Лукашенко и Владимир Путин. И ставка в этой «белорусской рулетке» даже не власть. Ставка в этой рулетке – сама Беларусь.
Лукашенко хочется быть в сильной позиции и не иметь никаких проблем с продлением собственных полномочий – только это позволит ему продолжать лавировать между Россией и Западом и не соглашаться с поглощением Беларуси. Именно поэтому он вытеснил из белорусской политической жизни всех, кто еще воспринимал Беларусь как самодостаточное государство, как страну под бело-красно-белым стягом, а не под той пародией на советский флаг, которую Лукашенко стал использовать после победы на выборах президента в 1994 году. Его главная соперница – супруга отправленного в тюрьму оппозиционного блогера, которой помогают штабы отправленного туда же бывшего руководителя газпромовского банка и бывшего дипломата, вообще уехавшего в Москву и рассказывающего оттуда о честных российских выборах в прозрачных урнах и нечестных белорусских в непрозрачных. Почему Лукашенко нужны именно такие соперники? А потому, что он уверен – даже если они победят на выборах, никто не выйдет защищать их победу. Ведь раньше выходили – за Беларусь. А теперь за что – за Тихановскую? За Бабарико? Смешно даже.
То, что люди могут выйти просто против него, Лукашенко до последнего времени даже и в голову не приходило – чего удивляться, диктаторы живут в своем собственном мире. Зато это явно приходило в голову Путину – вот зачем «вагнеровцы» в Минске.
Путин хочет повязать Лукашенко кровью – как хотел в 2014 году повязать кровью Януковича, ведь Киев тогда тоже кишмя-кишел российскими агентами и советчиками. И вовсе не для того, чтобы свергнуть белорусского диктатора, нет.
А чтобы Лукашенко в буквальном смысле слова некуда было больше бежать, кроме как в Ростов. Чтобы прекратились любые его контакты с Западом и любые устремления по сохранению белорусской государственности. Чтобы Лукашенко понимал: теперь только Россия сможет сохранить ему власть и жизнь. Запад его не защитит, белорусы, если что – посадят. А Владимир Владимирович обеспечит почетную пенсию.
Повязав кровью Януковича, Путин получил Крым и кусок Донбасса – хотя, конечно, рассчитывал на большее. От Лукашенко Путину нужна вся Беларусь. И диктатор должен оказаться в безвыходной ситуации, должен сам понять, что без капитуляции на российских условиях ему некуда. Зато сама капитуляция – это спокойная старость на Рублевке и приглашения на приемы на День России. А можно даже и пожизненными сенатором стать – теперь есть и такая опция.
Нужно только присоединиться к России областями. Ну или в нужный момент отдать власть тому, кто будет готов к аншлюсу. Вот, собственно, и весь смысл путинской игры. И вот почему Лукашенко приходится раз за разом переходить «красные линии» в отношениях с главным союзником и спонсором.
Он очень не хочет повторить судьбу Януковича. Graniru.org
Лукашенко хочется быть в сильной позиции и не иметь никаких проблем с продлением собственных полномочий – только это позволит ему продолжать лавировать между Россией и Западом и не соглашаться с поглощением Беларуси. Именно поэтому он вытеснил из белорусской политической жизни всех, кто еще воспринимал Беларусь как самодостаточное государство, как страну под бело-красно-белым стягом, а не под той пародией на советский флаг, которую Лукашенко стал использовать после победы на выборах президента в 1994 году. Его главная соперница – супруга отправленного в тюрьму оппозиционного блогера, которой помогают штабы отправленного туда же бывшего руководителя газпромовского банка и бывшего дипломата, вообще уехавшего в Москву и рассказывающего оттуда о честных российских выборах в прозрачных урнах и нечестных белорусских в непрозрачных. Почему Лукашенко нужны именно такие соперники? А потому, что он уверен – даже если они победят на выборах, никто не выйдет защищать их победу. Ведь раньше выходили – за Беларусь. А теперь за что – за Тихановскую? За Бабарико? Смешно даже.
То, что люди могут выйти просто против него, Лукашенко до последнего времени даже и в голову не приходило – чего удивляться, диктаторы живут в своем собственном мире. Зато это явно приходило в голову Путину – вот зачем «вагнеровцы» в Минске.
Путин хочет повязать Лукашенко кровью – как хотел в 2014 году повязать кровью Януковича, ведь Киев тогда тоже кишмя-кишел российскими агентами и советчиками. И вовсе не для того, чтобы свергнуть белорусского диктатора, нет.
А чтобы Лукашенко в буквальном смысле слова некуда было больше бежать, кроме как в Ростов. Чтобы прекратились любые его контакты с Западом и любые устремления по сохранению белорусской государственности. Чтобы Лукашенко понимал: теперь только Россия сможет сохранить ему власть и жизнь. Запад его не защитит, белорусы, если что – посадят. А Владимир Владимирович обеспечит почетную пенсию.
Повязав кровью Януковича, Путин получил Крым и кусок Донбасса – хотя, конечно, рассчитывал на большее. От Лукашенко Путину нужна вся Беларусь. И диктатор должен оказаться в безвыходной ситуации, должен сам понять, что без капитуляции на российских условиях ему некуда. Зато сама капитуляция – это спокойная старость на Рублевке и приглашения на приемы на День России. А можно даже и пожизненными сенатором стать – теперь есть и такая опция.
Нужно только присоединиться к России областями. Ну или в нужный момент отдать власть тому, кто будет готов к аншлюсу. Вот, собственно, и весь смысл путинской игры. И вот почему Лукашенко приходится раз за разом переходить «красные линии» в отношениях с главным союзником и спонсором.
Он очень не хочет повторить судьбу Януковича. Graniru.org
Ще кілька днів тому близькі до влади коментатори намагалися довести, що головна причина відставки колишнього президента України Леоніда Кучми з посади керівника нашої делегації у ТКГ - похилий вік ветерана української політики і олігархії. Не знаю, як вони будуть пояснювати, що наступником 81-річного Кучми став 86-річний Кравчук. Але, втім, ці пояснення не мають ніякого значення. Як не має ніякого значення сама зміна керівника української делегації у ТКГ. Тому що Мінськ - це імітація перемовин, а не перемовини.
Москві ці переговори потрібні виключно для того, щоб тягнути час, дестабілізувати ситуацію у нашій країні і чекати того президента, який піде на умови Кремля і капітулює. А до цієї капітуляції Путін не збирається ані виводити війська з Донбасу, ані припиняти війну.
Києву ці переговори потрібні перш за все для того, щоб зберігати режим санкцій, демонструвати Заходу, що Росія не збирається виконувати Мінські угоди і не можна послаблювати тиск на неї. Для Києва теж важливо тягнути час - до послаблення позицій Росії або краху путінського режиму, коли б цей крах не настав.
У Володимира Зеленського на цих переговорах свій інтерес - він імітує зусилля, які повинні привести до закінчення війни. Імітує так, щоб, з одного боку, задовольнити запити своїх прихильників, в цілому байдужих до майбутнього Української держави, а з іншого - щоб не допустити кроків, які приведуть до масових виступів патріотичних сил. І, зрозуміло, що при цьому ніякого реального результату Зеленський досягти не може. Якщо він не капітулює - війна триватиме. Якщо він капітулює - він втратить владу, стикнеться із нищівним народним протестом.
Тоді виникає питання: а що ж тоді на чолі делегації буде робити Кравчук? А нічого особливого. Мотив Кравчука є дуже схожим до мотива, яким керувався Зеленський, коли вирішив йти у президенти. Некомпетентний телевізійний комік щиро вірив, що війна триває, тому що її продовження хоче Порошенко, а він, Зеленський, швидко домовиться з Путіним ну або обдурить його. Це вже як вийде.
Кравчук теж може про себе думати, що він є більш хитрим, ніж Кучма. І зможе «продати» росіянам хитрість Зеленського, який, наприклад, намагається замість закону про особливий статус окупованих територій впарити Путіну українську реформу децентралізації. Але все це добре тільки в тому випадку, якщо вірити, що Путін справді прагне завершити війну і йому треба «зберегти обличчя». А якщо не прагне і вважає, що з обличчям у нього все гаразд? Тоді як його обдуриш? Яка різниця - Кучма чи Кравчук?
Різниця тільки в тому, що якщо Кучма у своєму житті завжди керується тільки одним - посиленням впливу свого клану, то у Кравчука у житті зовсім інший інтерес - хвалебна стаття у енциклопедії і пам'ятник першому президенту десь у центрі Києва. Нічого іншого його не цікавить останні років так 30.
І Кравчук втече з Мінської групи як тільки щось загрожуватиме хвалебному тону цієї статті і місцю встановлення цього пам'ятника.
Москві ці переговори потрібні виключно для того, щоб тягнути час, дестабілізувати ситуацію у нашій країні і чекати того президента, який піде на умови Кремля і капітулює. А до цієї капітуляції Путін не збирається ані виводити війська з Донбасу, ані припиняти війну.
Києву ці переговори потрібні перш за все для того, щоб зберігати режим санкцій, демонструвати Заходу, що Росія не збирається виконувати Мінські угоди і не можна послаблювати тиск на неї. Для Києва теж важливо тягнути час - до послаблення позицій Росії або краху путінського режиму, коли б цей крах не настав.
У Володимира Зеленського на цих переговорах свій інтерес - він імітує зусилля, які повинні привести до закінчення війни. Імітує так, щоб, з одного боку, задовольнити запити своїх прихильників, в цілому байдужих до майбутнього Української держави, а з іншого - щоб не допустити кроків, які приведуть до масових виступів патріотичних сил. І, зрозуміло, що при цьому ніякого реального результату Зеленський досягти не може. Якщо він не капітулює - війна триватиме. Якщо він капітулює - він втратить владу, стикнеться із нищівним народним протестом.
Тоді виникає питання: а що ж тоді на чолі делегації буде робити Кравчук? А нічого особливого. Мотив Кравчука є дуже схожим до мотива, яким керувався Зеленський, коли вирішив йти у президенти. Некомпетентний телевізійний комік щиро вірив, що війна триває, тому що її продовження хоче Порошенко, а він, Зеленський, швидко домовиться з Путіним ну або обдурить його. Це вже як вийде.
Кравчук теж може про себе думати, що він є більш хитрим, ніж Кучма. І зможе «продати» росіянам хитрість Зеленського, який, наприклад, намагається замість закону про особливий статус окупованих територій впарити Путіну українську реформу децентралізації. Але все це добре тільки в тому випадку, якщо вірити, що Путін справді прагне завершити війну і йому треба «зберегти обличчя». А якщо не прагне і вважає, що з обличчям у нього все гаразд? Тоді як його обдуриш? Яка різниця - Кучма чи Кравчук?
Різниця тільки в тому, що якщо Кучма у своєму житті завжди керується тільки одним - посиленням впливу свого клану, то у Кравчука у житті зовсім інший інтерес - хвалебна стаття у енциклопедії і пам'ятник першому президенту десь у центрі Києва. Нічого іншого його не цікавить останні років так 30.
І Кравчук втече з Мінської групи як тільки щось загрожуватиме хвалебному тону цієї статті і місцю встановлення цього пам'ятника.
Глава офиса президента Украины Андрей Ермак утверждает, что письмо заместителя главы администрации президента России Дмитрия Козака, в котором кремлевский чиновник заявляет о своём отказе от участия в формате переговоров советников глав государств - участников «нормандского формата» - это такая «тонкая дипломатия».
Но на самом деле никакой «тонкой дипломатии» в этом письме нет. Напротив, это такой толстый сигнал, которым Кремль - и не Козак вовсе, а сам Владимир Путин - демонстрирует своё нежелание договариваться даже не с Ермаком, а с самим Владимиром Зеленским.
Письмо Козака - это всего лишь продолжение российской линии, которая была обозначена после встречи советников глав государств - участников «нормандской четверки» в Берлине. После этой встречи заместитель главы администрации президента России дал большое и жесткое интервью ТАСС, в котором назвал поведение украинских переговорщиков «театром абсурда». После этого были совещание Владимира Путина с постоянными членами Совета безопасности, пропагандистские атаки на Зеленского и вот теперь - фактическая ликвидация формата встреч советников глав государств. А это, в свою очередь, ставит под сомнение саму возможность проведения саммитов глав государств «нормандского формата», так как решение о таких встречах президенты и канцлер принимают именно по итогам консультаций своих советников.
Мне могут возразить, что в то же время в ТКГ договорились о беспрецедентном прекращении огня по всей линии разграничения между свободной и оккупированной частями Украины. Но заметим, что Россия вовсе не считает себя частью этого процесса. Уже после достижения соглашения пресс-секретарь президента России Дмитрий Песков заявил, что его страна не может гарантировать соблюдение договоренностей, так как не является стороной конфликта. А Владимир Путин во время телефонного разговора с Владимиром Зеленским, состоявшимся, как и следовало было ожидать, по инициативе украинского, а не российского президентов, в очередной раз возмущался украинским законодательством о местных выборах. В России вообще по неведомым причинам считают проведение этих выборов выходом Украины из Минского процесса. А соглашение о прекращении огня в Кремле воспринимают как договоренность Украины с «народными республиками», после которой должен начаться полноценный переговорный процесс. Переговорный процесс не с Россией, а с «ДНР» и «ЛНР».
Итак, что же мы имеем на сегодняшний день? Андрей Ермак, который до вчерашнего дня был ключевой фигурой в консультациях между Москвой и Киевом с украинской стороны, больше не воспринимается Кремлем как переговорщик, с которым можно иметь дело. Сразу же после появления письма Козака ушёл из ТКГ Леонид Кучма - человек, который известен своими связями в российских политических кругах и считается близким другом все еще влиятельного семейства Бориса Ельцина. Зеленский заменил Кучму Леонидом Кравчуком - человеком, который никогда никаких связей в Москве ни с кем не имел, зато воспринимается в российском политическом истеблишменте как самый настоящий «предатель», разваливший самое дорогое для Путина - Советский Союз. Это в Киеве можно долго рассказывать о близости Кравчука к Виктору Медведчуку. Между прочим, сам Медведчук был участником переговорного процесса в эпоху Порошенко - и что это изменило? Зато для таких людей, как Путин, Козак или Грызлов назначение Кравчука - это самое настоящее издевательство. Тем более, что реальным руководителем делегации в Минске будет не Кравчук, а вице-премьер Алексей Резников, с которым в Москве не хотят иметь никакого дела вообще.
Что это означает? А то, что в Кремле сведут возможности Зеленского имитировать переговорный процесс и хоть какие-то результаты к минимуму. Прекращение огня продержится ровно до того момента, до которого Москва все еще будет рассчитывать на возможность прямых переговоров украинского руководства и «народных республик». А потом конфликт может либо вернуться к стадии неинтенсивных боевых действий, либо даже обостриться - в зависимости от решений, которые будут приняты в Кремле.
Но на самом деле никакой «тонкой дипломатии» в этом письме нет. Напротив, это такой толстый сигнал, которым Кремль - и не Козак вовсе, а сам Владимир Путин - демонстрирует своё нежелание договариваться даже не с Ермаком, а с самим Владимиром Зеленским.
Письмо Козака - это всего лишь продолжение российской линии, которая была обозначена после встречи советников глав государств - участников «нормандской четверки» в Берлине. После этой встречи заместитель главы администрации президента России дал большое и жесткое интервью ТАСС, в котором назвал поведение украинских переговорщиков «театром абсурда». После этого были совещание Владимира Путина с постоянными членами Совета безопасности, пропагандистские атаки на Зеленского и вот теперь - фактическая ликвидация формата встреч советников глав государств. А это, в свою очередь, ставит под сомнение саму возможность проведения саммитов глав государств «нормандского формата», так как решение о таких встречах президенты и канцлер принимают именно по итогам консультаций своих советников.
Мне могут возразить, что в то же время в ТКГ договорились о беспрецедентном прекращении огня по всей линии разграничения между свободной и оккупированной частями Украины. Но заметим, что Россия вовсе не считает себя частью этого процесса. Уже после достижения соглашения пресс-секретарь президента России Дмитрий Песков заявил, что его страна не может гарантировать соблюдение договоренностей, так как не является стороной конфликта. А Владимир Путин во время телефонного разговора с Владимиром Зеленским, состоявшимся, как и следовало было ожидать, по инициативе украинского, а не российского президентов, в очередной раз возмущался украинским законодательством о местных выборах. В России вообще по неведомым причинам считают проведение этих выборов выходом Украины из Минского процесса. А соглашение о прекращении огня в Кремле воспринимают как договоренность Украины с «народными республиками», после которой должен начаться полноценный переговорный процесс. Переговорный процесс не с Россией, а с «ДНР» и «ЛНР».
Итак, что же мы имеем на сегодняшний день? Андрей Ермак, который до вчерашнего дня был ключевой фигурой в консультациях между Москвой и Киевом с украинской стороны, больше не воспринимается Кремлем как переговорщик, с которым можно иметь дело. Сразу же после появления письма Козака ушёл из ТКГ Леонид Кучма - человек, который известен своими связями в российских политических кругах и считается близким другом все еще влиятельного семейства Бориса Ельцина. Зеленский заменил Кучму Леонидом Кравчуком - человеком, который никогда никаких связей в Москве ни с кем не имел, зато воспринимается в российском политическом истеблишменте как самый настоящий «предатель», разваливший самое дорогое для Путина - Советский Союз. Это в Киеве можно долго рассказывать о близости Кравчука к Виктору Медведчуку. Между прочим, сам Медведчук был участником переговорного процесса в эпоху Порошенко - и что это изменило? Зато для таких людей, как Путин, Козак или Грызлов назначение Кравчука - это самое настоящее издевательство. Тем более, что реальным руководителем делегации в Минске будет не Кравчук, а вице-премьер Алексей Резников, с которым в Москве не хотят иметь никакого дела вообще.
Что это означает? А то, что в Кремле сведут возможности Зеленского имитировать переговорный процесс и хоть какие-то результаты к минимуму. Прекращение огня продержится ровно до того момента, до которого Москва все еще будет рассчитывать на возможность прямых переговоров украинского руководства и «народных республик». А потом конфликт может либо вернуться к стадии неинтенсивных боевых действий, либо даже обостриться - в зависимости от решений, которые будут приняты в Кремле.
Шановні друзі! Радий повідомити, що з коштів з передплати Patreon за липень фонд Пацієнти України допоможе медикам Городенківської ЦРЛ для закупівлі кисневого концентратора. Передплата на Patreon продовжується, як і особистий щоденник на Patreon! А що б ви хотіли ще побачити у ексклюзивному контексті? https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true
Patreon
Vitaly Portnikov — створює «Article, video, blogs»
Get more from Vitaly Portnikov on Patreon. створює «Article, video, blogs». Support Vitaly Portnikov and get exclusive access to their work.
Трон под Александром Лукашенко зашатался. Белорусский правитель явно не выглядит так уверенно, как во время предыдущих «избирательных кампаний». О необходимости смены власти заговорили даже те, кто до последнего времени не подозревал, что власть вообще меняется. И вопрос даже не в том, выиграет Лукашенко выборы или нет, мы то все прекрасно понимаем, что это - никакие не выборы, что в Беларуси не было никаких выборов с 1994 года. А в том, что произойдёт после его бесславной «победы».
Но , опять-таки - дело не только в том, пойдет ли белорусский правитель на разгон протестов и насколько массовыми будут протесты против возможной фальсификации выборов президента страны. Вопрос в том, что будут делать белорусы, если им удастся избавиться от опостылевшего диктатора.
Много лет назад один мой знакомый чешский журналист, сделавший неплохую карьеру во времена позднего социализма, но не вписавшийся в новые реалии, с горечью говорил мне, что его соотечественники превратились в «маленьких Клаусов», имея ввиду тогдашнего главу правительства своей страны. Я не стал спорить, кем на самом деле стали чехи - а среди них было немало как «маленьких Клаусов», так и «маленьких Гавелов», я лишь отметил, что они перестали быть «маленькими Гусаками». А это уже немало.
За почти три десятилетия правления бессменного президента миллионы белорусов стали «маленькими Лукашенко», даже не представляющими себе, что мир выглядит не так, как его представляет себе хозяин Беларуси. Более того, Лукашенко и стал президентом именно потому, что его представление о мире в 1994 году совпадало с представлениями большинства его соотечественников - и потом он подгонял реальность под эти инфантильные представления. В 1994 году в Беларуси произошло то, что потом станет модным трендом во многих странах мира - победа детства над ответственностью, желание изменить мир в угоду своему непониманию мира, а не развиваться, чтобы стать частью цивилизации, стремление остановить время. Произошло то, что после победы в Украине в 2019 году подражающего Лукашенко комика Владимира Зеленского окрестят точным словечком «клоунократия». Лукашенко - такой же комик, только постаревший и с кровью на руках.
Вопрос не в том, могут ли избавиться белорусы от Лукашенко. Вопрос в том, способны ли они повзрослеть. Достаточно ли среди них тех, кто не просто не хочет быть «маленьким Лукашенко», но и не хочет стать «маленьким Путиным».
Потому что только в этом случае у людей, три десятилетия остававшимися заложниками колхозного дракона, появится шанс самим стать хозяевами своего будущего. Graniru.org
Но , опять-таки - дело не только в том, пойдет ли белорусский правитель на разгон протестов и насколько массовыми будут протесты против возможной фальсификации выборов президента страны. Вопрос в том, что будут делать белорусы, если им удастся избавиться от опостылевшего диктатора.
Много лет назад один мой знакомый чешский журналист, сделавший неплохую карьеру во времена позднего социализма, но не вписавшийся в новые реалии, с горечью говорил мне, что его соотечественники превратились в «маленьких Клаусов», имея ввиду тогдашнего главу правительства своей страны. Я не стал спорить, кем на самом деле стали чехи - а среди них было немало как «маленьких Клаусов», так и «маленьких Гавелов», я лишь отметил, что они перестали быть «маленькими Гусаками». А это уже немало.
За почти три десятилетия правления бессменного президента миллионы белорусов стали «маленькими Лукашенко», даже не представляющими себе, что мир выглядит не так, как его представляет себе хозяин Беларуси. Более того, Лукашенко и стал президентом именно потому, что его представление о мире в 1994 году совпадало с представлениями большинства его соотечественников - и потом он подгонял реальность под эти инфантильные представления. В 1994 году в Беларуси произошло то, что потом станет модным трендом во многих странах мира - победа детства над ответственностью, желание изменить мир в угоду своему непониманию мира, а не развиваться, чтобы стать частью цивилизации, стремление остановить время. Произошло то, что после победы в Украине в 2019 году подражающего Лукашенко комика Владимира Зеленского окрестят точным словечком «клоунократия». Лукашенко - такой же комик, только постаревший и с кровью на руках.
Вопрос не в том, могут ли избавиться белорусы от Лукашенко. Вопрос в том, способны ли они повзрослеть. Достаточно ли среди них тех, кто не просто не хочет быть «маленьким Лукашенко», но и не хочет стать «маленьким Путиным».
Потому что только в этом случае у людей, три десятилетия остававшимися заложниками колхозного дракона, появится шанс самим стать хозяевами своего будущего. Graniru.org
Спостерігачі в Україні вважають позов, поданий Міністерством юстиції США проти Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова сигналом президенту України Володимиру Зеленському. Але у Києві звично плутають поведінку Москви і Вашингтона. Це Кремль посилає сигнали, коли прагне забезпечити корекцію чужої політики. А у Сполучених Штатах просто працює правосуддя.
І Ігор Коломойський розуміє це краще за багатьох його співвітчизників. Після націоналізації «Привату» він переконався, що Україна Петра Порошенка стає якщо не правовою державою, так державою, вразливою для західного правосуддя. І від позовів США ця Україна його не захистить. Як не захистять його від позовів США ні Ізраїль, ні європейські держави. І Росія Путіна не захистить - швидше пограбує.
Саме тоді Коломойський і вирішив перетворити Україну на африканський бантустан, створити у ній владу, вимушену захищати його від американського правосуддя і правосуддя будь-який іншої цивілізованої країни. У 2019 мільйони українців - виборців Володимира Зеленського - стали співучасниками цього плану. Під гаслом боротьби з «баригами» вони забезпечили олігархічний реванш і захист Коломойського від правосуддя.
Тому питання не у тому, зрозуміє чи ні Зеленський наслідки дій американського правосуддя для своєї країни і себе особисто. У Зеленського особливого вибору немає, його зв'язок з Коломойським навряд чи зруйнується. Питання у тому, чи згодні українці і далі виглядати в очах решти світу величезним піратським кораблем, на який після президентських і парламентських виборів 2019 року перетворилася захоплена олігархом держава Україна.
І Ігор Коломойський розуміє це краще за багатьох його співвітчизників. Після націоналізації «Привату» він переконався, що Україна Петра Порошенка стає якщо не правовою державою, так державою, вразливою для західного правосуддя. І від позовів США ця Україна його не захистить. Як не захистять його від позовів США ні Ізраїль, ні європейські держави. І Росія Путіна не захистить - швидше пограбує.
Саме тоді Коломойський і вирішив перетворити Україну на африканський бантустан, створити у ній владу, вимушену захищати його від американського правосуддя і правосуддя будь-який іншої цивілізованої країни. У 2019 мільйони українців - виборців Володимира Зеленського - стали співучасниками цього плану. Під гаслом боротьби з «баригами» вони забезпечили олігархічний реванш і захист Коломойського від правосуддя.
Тому питання не у тому, зрозуміє чи ні Зеленський наслідки дій американського правосуддя для своєї країни і себе особисто. У Зеленського особливого вибору немає, його зв'язок з Коломойським навряд чи зруйнується. Питання у тому, чи згодні українці і далі виглядати в очах решти світу величезним піратським кораблем, на який після президентських і парламентських виборів 2019 року перетворилася захоплена олігархом держава Україна.
Не може не дивувати здивування, з якими багато хто сприймає останні кадрові призначення Зеленського та його соратників. Вже з першого дня правління колишнього телевізійного коміка я намагався пояснити, що Зеленський та його оточення просто не здатні керувати державою і рано чи пізно звернуться до послуг професіоналів. Між тим в Україні - так історично склалося - є дві еліти, еліта Майдана і еліта Антимайдана. Зеленському політично зрозуміла друга, від України Армії, Мови і Віри він є безмежно далеким, він до неї байдужий.
Але проблема Зеленського в тому, що еліта колишніх «регіоналів» не здатна керувати, вона здатна тільки воровать с убытков. Тому вона обов’язково доведе Україну до нової Руїни.
Чи заслуговують на це виборці Зеленського? Авжеж. Історія завжди карає безвідповідальність і невігластво. Чи заслуговують на те ті, хто за Зеленського не голосував? Звичайно, ні. Але вони мають усвідомлювати, що їхні співвітчизники мають пройти через це болісне щеплення й вже зараз думати про майбутнє відродження України тоді, коли популісти втратять владу, а їхні прихильники - надію.
Але проблема Зеленського в тому, що еліта колишніх «регіоналів» не здатна керувати, вона здатна тільки воровать с убытков. Тому вона обов’язково доведе Україну до нової Руїни.
Чи заслуговують на це виборці Зеленського? Авжеж. Історія завжди карає безвідповідальність і невігластво. Чи заслуговують на те ті, хто за Зеленського не голосував? Звичайно, ні. Але вони мають усвідомлювати, що їхні співвітчизники мають пройти через це болісне щеплення й вже зараз думати про майбутнє відродження України тоді, коли популісти втратять владу, а їхні прихильники - надію.
Напередодні президентських виборів у Республіці Білорусь очільник цієї країні Олександр Лукашенко провів телефонну розмову із російським колегою, говорили насамперед про затриманих у Білорусі бійців приватної військової кампанії «Вагнер», яких підозрюють, зокрема, у причетності до бойових дій на окупованому Донбасі. Прес-служба Кремля підкреслила, що доля затриманих буде вирішеною «в дусі взаєморозуміння, характерного для співпраці двох країн». Путін висловив Лукашенку свою зацікавленість у збереженні стабільності в його країні під час президентських виборів. Якщо перекласти з путінської мови - пообіцяв ситуацію не дестабілізовувати й закрити очі на дії Лукашенка по «стабілізації», якщо виникне така необхідність. Адже ми знаємо, що таке стабільність по-путінськи. Це коли люди погоджуються з владою, щоб ця влада не робила. Й таке розуміння стабільності Лукашенка цілком влаштовує.
Розмова президентів знову нагадала: білоруський правитель може обіцяти Києву що завгодно, аж до видачі «вагнерівців», які могли воювати на Донбасі. Але всі ці обіцянки - це просто елемент його гри з Кремлем. Кремль потрібен Лукашенку, бо є головним донором його режиму, дозволяє десятиріччями не реформувати Білорусь і залишати цю країну у жалюгідному стані радянського заповідника. А сам Лукашенко потрібен Кремлю для того, щоб незалежність Білорусі ніколи не стала справжньою й невідворотною незалежністю суверенної держави. Щоб це була «напів незалежність» сателіта, якому доводиться рахуватися із «справжньою державою» у визначенні принципових моментів своєї зовнішньої політики. Росія зробить все можливе для того, щоб на чолі Білорусі ніколи не опинилася людина, здатна насамперед захищати національні інтереси білоруського народа, а не свої власні інтереси й забаганки Кремля.
Ця концепція обмеженого суверенітету і є сутністю підходів Москви до сусідніх країн. І її ініціатором є зовсім не Володимир Путін. Її ініціатором був ще Борис Єльцин, коли 25 років тому розпочав політику «різношвидкісної інтеграції» колишніх радянських республік з Росією. Розпочав саме з лукашенківської Білорусі.
А що таке різношвидкісна інтеграція? Це коли колишні радянські республіки рухаються у бік Москви - але на різних швидкостях. Проте рано чи пізно мають повернутися всі. Білорусь мала б стати першою, але...
Але у Кремлі першою хотіли б бачити іншу колишню радянську республіку - Україну. Тому й з Білоруссю не поспішають. Тому й завдання Лукашенка - або ж не Лукашенка, а його спадкоємця - зберігати «напівнезалежність» Білорусі доти, доки «напівнезалежною» не стане Україна.
А вже тоді можна буде вирішити питання про поглинання - ой, пробачте, про «інтеграцію» - обох «братніх республік». radiosvoboda.org
Розмова президентів знову нагадала: білоруський правитель може обіцяти Києву що завгодно, аж до видачі «вагнерівців», які могли воювати на Донбасі. Але всі ці обіцянки - це просто елемент його гри з Кремлем. Кремль потрібен Лукашенку, бо є головним донором його режиму, дозволяє десятиріччями не реформувати Білорусь і залишати цю країну у жалюгідному стані радянського заповідника. А сам Лукашенко потрібен Кремлю для того, щоб незалежність Білорусі ніколи не стала справжньою й невідворотною незалежністю суверенної держави. Щоб це була «напів незалежність» сателіта, якому доводиться рахуватися із «справжньою державою» у визначенні принципових моментів своєї зовнішньої політики. Росія зробить все можливе для того, щоб на чолі Білорусі ніколи не опинилася людина, здатна насамперед захищати національні інтереси білоруського народа, а не свої власні інтереси й забаганки Кремля.
Ця концепція обмеженого суверенітету і є сутністю підходів Москви до сусідніх країн. І її ініціатором є зовсім не Володимир Путін. Її ініціатором був ще Борис Єльцин, коли 25 років тому розпочав політику «різношвидкісної інтеграції» колишніх радянських республік з Росією. Розпочав саме з лукашенківської Білорусі.
А що таке різношвидкісна інтеграція? Це коли колишні радянські республіки рухаються у бік Москви - але на різних швидкостях. Проте рано чи пізно мають повернутися всі. Білорусь мала б стати першою, але...
Але у Кремлі першою хотіли б бачити іншу колишню радянську республіку - Україну. Тому й з Білоруссю не поспішають. Тому й завдання Лукашенка - або ж не Лукашенка, а його спадкоємця - зберігати «напівнезалежність» Білорусі доти, доки «напівнезалежною» не стане Україна.
А вже тоді можна буде вирішити питання про поглинання - ой, пробачте, про «інтеграцію» - обох «братніх республік». radiosvoboda.org
Тысячи людей на улицах Минска и других белорусских городов - демонстрация национальной усталости от многолетнего правления неадекватного диктатора. Нужно понимать, что белорусы вышли не потому, что поддерживают Светлану Тихановскую, которая вообще оказалась случайным кандидатом на пост президента страны. И даже не потому, что вообще понимают, в какой стране хотят жить, какие ценности их объединяют. Они вышли потому, что не хотят больше быть крепостными Александра Лукашенко. Это самый настоящий народный протест против несправедливости в стране, в которой практически никогда не было свободных выборов.
Уже приходилось писать, что Лукашенко объявит себя победителем этих выборов. Так и произошло. В его системе власти нет никаких выборов, а есть плебисцит, на котором должны быть подтверждены его полномочия. Люди, которые восстали против этого порядка вещей для Лукашенко - заговорщики. И теперь вопрос просто в том, кто кого победит - Лукашенко белорусский народ или белорусский народ - Лукашенко. Вопрос в том, какое количество белорусов готово жертвовать собой за свободу своей страны.
Но самое главное - чего не понимают участники протестов и не понимает сам Лукашенко - так это то, что государство, выстроенное диктатором, обречено. Оно разрушится в любом случае просто потому, что не было никаким государством, а было просто владением Лукашенко. У него нет реальной инфраструктуры, как не было реальной инфраструктуры у Украины Януковича. Беларусь, в которой ее жители находились на протяжении 1991-2020 годов, просто лопнет, как воздушный шарик. И ее жители окажутся на стройке, где у каждого будет свой кирпич, а из кирпичей нужно будет построить один дом для всех.
И у этой новой Беларуси будет очень простой выбор: либо уже в ближайшее время стать частью Российской Федерации, либо отбиться от России и начать строить новое государство, которое разорвёт союз с Россией и будет рассчитывать на интеграцию с ЕС и НАТО.
Правление Лукашенко просто позволяло белорусам откладывать этот выбор, банальный выбор между добром и злом, между существованием и исчезновением. Но теперь белорусскому народу придется его сделать.
Уже приходилось писать, что Лукашенко объявит себя победителем этих выборов. Так и произошло. В его системе власти нет никаких выборов, а есть плебисцит, на котором должны быть подтверждены его полномочия. Люди, которые восстали против этого порядка вещей для Лукашенко - заговорщики. И теперь вопрос просто в том, кто кого победит - Лукашенко белорусский народ или белорусский народ - Лукашенко. Вопрос в том, какое количество белорусов готово жертвовать собой за свободу своей страны.
Но самое главное - чего не понимают участники протестов и не понимает сам Лукашенко - так это то, что государство, выстроенное диктатором, обречено. Оно разрушится в любом случае просто потому, что не было никаким государством, а было просто владением Лукашенко. У него нет реальной инфраструктуры, как не было реальной инфраструктуры у Украины Януковича. Беларусь, в которой ее жители находились на протяжении 1991-2020 годов, просто лопнет, как воздушный шарик. И ее жители окажутся на стройке, где у каждого будет свой кирпич, а из кирпичей нужно будет построить один дом для всех.
И у этой новой Беларуси будет очень простой выбор: либо уже в ближайшее время стать частью Российской Федерации, либо отбиться от России и начать строить новое государство, которое разорвёт союз с Россией и будет рассчитывать на интеграцию с ЕС и НАТО.
Правление Лукашенко просто позволяло белорусам откладывать этот выбор, банальный выбор между добром и злом, между существованием и исчезновением. Но теперь белорусскому народу придется его сделать.
У шосту річницю Іловайської трагедї офіс Генерального прокурора України передав до Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС) докази вчинення воєнних злочинів, серед яких и вбивства українських військових поблизу Іловайська у серпні 2014 року. «Згідно з висновками експертів та комплексом інших здобутих доказів, єдиним фактором, що призвів до трагічних подій поблизу Іловайська, є військова агресія збройних сил РФ» - підкреслюється у заяві Офісу генерального прокурора.
Це дуже важливе визнання. Українська внутрішньополітична боротьба призвела до того, що ми часто забуваємо про головні причини того, що відбулося і відбувається під час російсько-української війни. А головною причиною залишається російська агресія. Звісно, це не означає, що українське політичне керівництво і військове командування не роблять помилок. Але якщо не було б агресії — не було б і помилок. Не було б загиблих, не було б зруйнованих доль. Головний винуватець наслідків війни — не Петро Порошенко. Головний винуватець наслідків війни — не Володимир Зеленський. Головний винуватець наслідків війни — Володимир Путін.
Але є ще одна важлива причина, про яку в Україні майже не згадують. Це недооцінка намірів Володимира Путіна. Переважна більшість українців взагалі ніколи не вірила у можливість російсько-українського конфлікту. Хоча для будь-якої тверезомислячої людини було очевидним: як тільки Україна замислитися про справжню незалежність, про готовність до європейської і євроатлантичної інтеграції, розпочнеться серйозний конфлікт. А можливо, і справжня війна. До речі, зараз констатація цього факту є актуальною для сусідньої Білорусі.
2014 року мало хто вірив, що Путін наважиться на анексію Криму. Навіть після цієї анексії мало хто вірив, що Путін наважиться на вторгнення до українського материку. Навіть після цього вторгнення мало хто вірив, що Путін наважиться на пряме застосування російських військ на території України. І ця неготовність усвідомити, що російський президент готовий вдатися до будь-яких засобів для досягнення своїх цілей і стала насправді головною причиною трагедії у Іловайську.
Але навіть після цієї трагедії ми не можемо чесно сказати самим собі: Путін продовжуватиме добиватися власних цілей. Головна з яких ним неодноразово артикулювалася - це відновлення геополітичного впливу Росії на пострадянському просторі, можливо навіть відродження зруйнованої у 1991році радянської імперії.
Українці не самотні у своїй недооцінці серйозності путінських намірів. Перед російсько-грузинською війною у Тбілісі також не вірили у можливість застосування регулярних російських військ на грузинській території. Але ж це відбулося, відбулося ще до нападу Росії на Україну, призвело до нових територіальних втрат. До фактичного зникнення навіть теоретичної можливості відновлення територіальної цілісності Грузії. Але ми чомусь вважали, що те, що вже відбулося у Грузії, не може відбутися в Україні. А відбулося! І може повторитися знову і знову — якщо ми будемо й надалі недооцінювати серйозність намірів противника. Якщо замість відпрацювання стратегії оборони ми будемо шукати шляхи до домовленостей з тим, хто не збирається з нами домовлятись.
А це означає, що Іловайська трагедія була не останньою в українській історії. Що такі трагедії можуть множитися і повторюватися. radiosvoboda.org
Це дуже важливе визнання. Українська внутрішньополітична боротьба призвела до того, що ми часто забуваємо про головні причини того, що відбулося і відбувається під час російсько-української війни. А головною причиною залишається російська агресія. Звісно, це не означає, що українське політичне керівництво і військове командування не роблять помилок. Але якщо не було б агресії — не було б і помилок. Не було б загиблих, не було б зруйнованих доль. Головний винуватець наслідків війни — не Петро Порошенко. Головний винуватець наслідків війни — не Володимир Зеленський. Головний винуватець наслідків війни — Володимир Путін.
Але є ще одна важлива причина, про яку в Україні майже не згадують. Це недооцінка намірів Володимира Путіна. Переважна більшість українців взагалі ніколи не вірила у можливість російсько-українського конфлікту. Хоча для будь-якої тверезомислячої людини було очевидним: як тільки Україна замислитися про справжню незалежність, про готовність до європейської і євроатлантичної інтеграції, розпочнеться серйозний конфлікт. А можливо, і справжня війна. До речі, зараз констатація цього факту є актуальною для сусідньої Білорусі.
2014 року мало хто вірив, що Путін наважиться на анексію Криму. Навіть після цієї анексії мало хто вірив, що Путін наважиться на вторгнення до українського материку. Навіть після цього вторгнення мало хто вірив, що Путін наважиться на пряме застосування російських військ на території України. І ця неготовність усвідомити, що російський президент готовий вдатися до будь-яких засобів для досягнення своїх цілей і стала насправді головною причиною трагедії у Іловайську.
Але навіть після цієї трагедії ми не можемо чесно сказати самим собі: Путін продовжуватиме добиватися власних цілей. Головна з яких ним неодноразово артикулювалася - це відновлення геополітичного впливу Росії на пострадянському просторі, можливо навіть відродження зруйнованої у 1991році радянської імперії.
Українці не самотні у своїй недооцінці серйозності путінських намірів. Перед російсько-грузинською війною у Тбілісі також не вірили у можливість застосування регулярних російських військ на грузинській території. Але ж це відбулося, відбулося ще до нападу Росії на Україну, призвело до нових територіальних втрат. До фактичного зникнення навіть теоретичної можливості відновлення територіальної цілісності Грузії. Але ми чомусь вважали, що те, що вже відбулося у Грузії, не може відбутися в Україні. А відбулося! І може повторитися знову і знову — якщо ми будемо й надалі недооцінювати серйозність намірів противника. Якщо замість відпрацювання стратегії оборони ми будемо шукати шляхи до домовленостей з тим, хто не збирається з нами домовлятись.
А це означає, що Іловайська трагедія була не останньою в українській історії. Що такі трагедії можуть множитися і повторюватися. radiosvoboda.org
Наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років національна символіка була вже досить широко розповсюдженою у балтійських країнах. Там відбувалися процеси, які можна було порівняти із тим, що ми спостерігаємо сьогодні у Білорусі. Як тільки починається національне пробудження, штучні символи відразу ж здаються людям далекими від їхнього справжнього життя, від їхньої пам’яті, від їхнього самоусвідомлення.
У газеті «Молодь України» я висвітлював балтійське національне відродження, робив репортажі зі з’їздів народних фронтів країн Балтії. Випуск одного з балтійських часописів, на обкладинці якого троє юнаків тримали латвійський, литовський і естонський національні прапори — колишні і майбутні державні прапори цих країн — я зберігав як справжню реліквію.
І я вирішив скористатися ситуацію. Переконати, що і український національний прапор може використовуватися на легальних засадах. Так, як вже використовувалася національна символіка у балтійських країнах. Я підготував публікацію для своєї газети. Й мене підтримали у редакції. Не були проти і у ЦК комсомолу. Із розумінням спостерігав за ситуацію і завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ, який зараз намагається працювати у тристоронній контактній групі у Мінську. Однак мені поставили єдину умову. На підтримку моєї ініціативи мав виступити шанований представник української інтелігенції, діяч культури, письменник або актор.
Маю зізнатися, що я не знайшов такої людини. Ані у Києві, ані у Львові, куди я спеціально поїхав, щоб здійснити свій задум. Один шанований мною письменник погодився хіба що поговорити про малиновий, а не про синьо-жовтий прапор. А перед публікацією відмовився і від цього кольору. Так що я зазнав поразки. Національна символіка продовжувала залишатися забороненою для більшості моїх співвітчизників. Гірка іронія долі — перший український національний прапор у Верховній раді з’явився з барикад московського Білого дому, у день проголошення незалежності. Більшість парламентарів вимагала, щоб його винесли із сесійної зали. Головуючий Леонід Кравчук сховав його за монументом Володимира Леніна.
У день національного прапора я завжди пригадую цю сумну для себе історію. Втім чому сумну?. Адже це була тільки тактична поразка. Стратегічно ми перемогли. І будемо перемагати разом з Україною. Навіть якщо хтось буде її ненавидіти, а хтось буде боятися виступити на її захист.
У газеті «Молодь України» я висвітлював балтійське національне відродження, робив репортажі зі з’їздів народних фронтів країн Балтії. Випуск одного з балтійських часописів, на обкладинці якого троє юнаків тримали латвійський, литовський і естонський національні прапори — колишні і майбутні державні прапори цих країн — я зберігав як справжню реліквію.
І я вирішив скористатися ситуацію. Переконати, що і український національний прапор може використовуватися на легальних засадах. Так, як вже використовувалася національна символіка у балтійських країнах. Я підготував публікацію для своєї газети. Й мене підтримали у редакції. Не були проти і у ЦК комсомолу. Із розумінням спостерігав за ситуацію і завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ, який зараз намагається працювати у тристоронній контактній групі у Мінську. Однак мені поставили єдину умову. На підтримку моєї ініціативи мав виступити шанований представник української інтелігенції, діяч культури, письменник або актор.
Маю зізнатися, що я не знайшов такої людини. Ані у Києві, ані у Львові, куди я спеціально поїхав, щоб здійснити свій задум. Один шанований мною письменник погодився хіба що поговорити про малиновий, а не про синьо-жовтий прапор. А перед публікацією відмовився і від цього кольору. Так що я зазнав поразки. Національна символіка продовжувала залишатися забороненою для більшості моїх співвітчизників. Гірка іронія долі — перший український національний прапор у Верховній раді з’явився з барикад московського Білого дому, у день проголошення незалежності. Більшість парламентарів вимагала, щоб його винесли із сесійної зали. Головуючий Леонід Кравчук сховав його за монументом Володимира Леніна.
У день національного прапора я завжди пригадую цю сумну для себе історію. Втім чому сумну?. Адже це була тільки тактична поразка. Стратегічно ми перемогли. І будемо перемагати разом з Україною. Навіть якщо хтось буде її ненавидіти, а хтось буде боятися виступити на її захист.
Президент України Володимир Зеленський запевняє, що існують шанси для закінчення війни на Донбасі вже цього року. Але Зеленський обманює і самого себе, і своїх виборців. Ніяких шансів для закінчення війни немає ні у цьому році, ні у доступному для огляду майбутньому. При цьому Україна - лише частина війни, яку веде путінський режим, а зовсім не її центр.
Зеленський і його виборці - люди, позбавлені інстинкту державників - просто не здатні зрозуміти причин, через які Путін веде цю війну. Вони не здатні зрозуміти, чому у цій війні російського президента підтримує велика частина його співвітчизників. Для Путіна війна з Україною - священна війна. Війна за відродження Російської імперії, частиною території якої є українські землі. Путіну не потрібен Донбас. І навіть Крим не є таким важливим, як контроль над усією Україною. І Донбас, і Крим - це лише частина інструментів по дестабілізації ситуації у нашій країні з метою її поглинання. І обстріли на Донбасі, і навіть припинення цих обстрілів на час - теж частина інструментів. Не більше того. І це потрібно розуміти. Як потрібно розуміти, що якщо нашою країною продовжать керувати безвідповідальні популісти, якщо ми залишимося заручниками інфантилізму виборців Зеленського, Україна не зможе зупинити війну і тим більше її виграти.
Запорука нашого успіху - в тому, що ми лише фрагмент краху Російської імперії. Хоче того Зеленський чи ні, йому доведеться воювати довго і наполегливо. Хочуть того виборці Зеленського чи ні, їм доведеться воювати довго і наполегливо. Така логіка історії, яку не змінять жодні вибори, ніяка безвідповідальність 73 відсотків. Конфлікт з Росією - це наше минуле, сьогодення й найближче майбутнє.
Імперія розповзається на очах. Путін намагається зшити її кривавою ниткою в Україні, а вже тріщать шви у Білорусі. Знову пришиє Білорусь - вибухне Північний Кавказ, остаточно піде Казахстан. І так - без кінця, до остаточного демонтажу імперії, до її перетворення на національну державу російського народу. Путін, як людина неосвічена та його співвітчизники, виховані у шовінізмі, просто не можуть усвідомити причин того, що відбувається. Вони вірять, що це Захід не дає їм повернути імперію. І вони воюють із Заходом на нашій з вами землі.
Але те, що є мертвим, померти не може. Російська імперія загине не тому, що ми зможемо домовитися з Путіним, а тому, що у Кремля не вистачить сил для її відновлення - а нічим іншим в Москві займатися просто не вміють. Москва не впорається, хочемо ми цього чи ні. Але це станеться зовсім не цього року і навіть не наступного. Попереду в українців - роки й роки Вітчизняної війни.
Зеленський і його виборці - люди, позбавлені інстинкту державників - просто не здатні зрозуміти причин, через які Путін веде цю війну. Вони не здатні зрозуміти, чому у цій війні російського президента підтримує велика частина його співвітчизників. Для Путіна війна з Україною - священна війна. Війна за відродження Російської імперії, частиною території якої є українські землі. Путіну не потрібен Донбас. І навіть Крим не є таким важливим, як контроль над усією Україною. І Донбас, і Крим - це лише частина інструментів по дестабілізації ситуації у нашій країні з метою її поглинання. І обстріли на Донбасі, і навіть припинення цих обстрілів на час - теж частина інструментів. Не більше того. І це потрібно розуміти. Як потрібно розуміти, що якщо нашою країною продовжать керувати безвідповідальні популісти, якщо ми залишимося заручниками інфантилізму виборців Зеленського, Україна не зможе зупинити війну і тим більше її виграти.
Запорука нашого успіху - в тому, що ми лише фрагмент краху Російської імперії. Хоче того Зеленський чи ні, йому доведеться воювати довго і наполегливо. Хочуть того виборці Зеленського чи ні, їм доведеться воювати довго і наполегливо. Така логіка історії, яку не змінять жодні вибори, ніяка безвідповідальність 73 відсотків. Конфлікт з Росією - це наше минуле, сьогодення й найближче майбутнє.
Імперія розповзається на очах. Путін намагається зшити її кривавою ниткою в Україні, а вже тріщать шви у Білорусі. Знову пришиє Білорусь - вибухне Північний Кавказ, остаточно піде Казахстан. І так - без кінця, до остаточного демонтажу імперії, до її перетворення на національну державу російського народу. Путін, як людина неосвічена та його співвітчизники, виховані у шовінізмі, просто не можуть усвідомити причин того, що відбувається. Вони вірять, що це Захід не дає їм повернути імперію. І вони воюють із Заходом на нашій з вами землі.
Але те, що є мертвим, померти не може. Російська імперія загине не тому, що ми зможемо домовитися з Путіним, а тому, що у Кремля не вистачить сил для її відновлення - а нічим іншим в Москві займатися просто не вміють. Москва не впорається, хочемо ми цього чи ні. Але це станеться зовсім не цього року і навіть не наступного. Попереду в українців - роки й роки Вітчизняної війни.
Російський президент Володимир Путін заявив про те, що його країна створила резерв силовиків на допомогу режиму Олександра Лукашенка. Путін зазначив, що цей резерв «не буде використаний, поки ситуація не почне виходити з-під контролю. І коли екстремістські - я хочу це підкреслити - елементи, прикриваючись політичними гаслами, не перейдуть певну межу і не приступлять просто до розбою ».
Простіше кажучи, Путін не буде використовувати своїх силовиків до того моменту, поки не зрозуміє, що з'явилася реальна загроза правлінню Лукашенка, що білоруські силовики вже не можуть впоратися вз власним народом. І тоді почнуть діяти російські силовики, а можливо - і російська армія, яка дислокована на території Білорусі. Яку ж треба мати наївність, щоб припускати, що російські солдати перебувають у Білорусі для протистояння міфічній загрозі НАТО. Ні, російський солдат знаходиться в Білорусі виключно для того, щоб стріляти в білоруса, якщо білорус відмовиться підкорятися кремлівській кліці і своєму маріонетковому режиму. І саме для цього російські війська вводилися у 2014-му році в Україну - щоб зберегти маріонетковий режим Віктора Януковича і утримати український народ в покорі Кремлю. Зараз ситуація повторюється. Просто з Україною у Росії не було юридичних домовленостей, які дозволили б використовувати російські війська для допомоги маріонетковому режиму. Єдине, що міг зробити тоді Володимир Путін, так використовувати в якості окупаційного контингенту злощасний Чорноморський флот, це угруповання зрадників на іржавих посудинах.
В Білорусі у Путіна такі можливості є. Це до сьогоднішнього дня горезвісна союзна держава була симулякром, який дозволяв Лукашенку виманювати гроші у росіян в обмін на примітивну балаканину про дружбу і братерство. А зараз ця союзна держава перетворюється на те, заради чого її було створено - на інструмент окупації Білорусі. Яку 2014-му році база Чорноморського флоту в Севастополі перетворилася на те, заради чого вона була створена - на інструмент окупації Криму.
Білорусам необхідно точно зрозуміти: у своєму прагненні до свободи вони протистоять не Лукашенку і його злочинному оточенню. Вони протистоять Росії, вони протистоять Путіну, вони протистоять російським шовіністам, які мріють про знищення їхньої країни, їх народу, їхньої мови, їх історичної спадщини. Які хочуть підмінити Україну і Білорусь Росією.
Нам теж не завадить це зрозуміти. Протистояння з Росією - головний виклик нашій державності. Ніяка популістська балаканина, ніяка клоунада у коридорах влади, ніяка безвідповідальність жителів, які не хочуть ставати громадянами не скасують цього протистояння. Україні та Білорусі належить або відбитися від російської експансії, або безславно зникнути з політичної карти сучасного світу.
Простіше кажучи, Путін не буде використовувати своїх силовиків до того моменту, поки не зрозуміє, що з'явилася реальна загроза правлінню Лукашенка, що білоруські силовики вже не можуть впоратися вз власним народом. І тоді почнуть діяти російські силовики, а можливо - і російська армія, яка дислокована на території Білорусі. Яку ж треба мати наївність, щоб припускати, що російські солдати перебувають у Білорусі для протистояння міфічній загрозі НАТО. Ні, російський солдат знаходиться в Білорусі виключно для того, щоб стріляти в білоруса, якщо білорус відмовиться підкорятися кремлівській кліці і своєму маріонетковому режиму. І саме для цього російські війська вводилися у 2014-му році в Україну - щоб зберегти маріонетковий режим Віктора Януковича і утримати український народ в покорі Кремлю. Зараз ситуація повторюється. Просто з Україною у Росії не було юридичних домовленостей, які дозволили б використовувати російські війська для допомоги маріонетковому режиму. Єдине, що міг зробити тоді Володимир Путін, так використовувати в якості окупаційного контингенту злощасний Чорноморський флот, це угруповання зрадників на іржавих посудинах.
В Білорусі у Путіна такі можливості є. Це до сьогоднішнього дня горезвісна союзна держава була симулякром, який дозволяв Лукашенку виманювати гроші у росіян в обмін на примітивну балаканину про дружбу і братерство. А зараз ця союзна держава перетворюється на те, заради чого її було створено - на інструмент окупації Білорусі. Яку 2014-му році база Чорноморського флоту в Севастополі перетворилася на те, заради чого вона була створена - на інструмент окупації Криму.
Білорусам необхідно точно зрозуміти: у своєму прагненні до свободи вони протистоять не Лукашенку і його злочинному оточенню. Вони протистоять Росії, вони протистоять Путіну, вони протистоять російським шовіністам, які мріють про знищення їхньої країни, їх народу, їхньої мови, їх історичної спадщини. Які хочуть підмінити Україну і Білорусь Росією.
Нам теж не завадить це зрозуміти. Протистояння з Росією - головний виклик нашій державності. Ніяка популістська балаканина, ніяка клоунада у коридорах влади, ніяка безвідповідальність жителів, які не хочуть ставати громадянами не скасують цього протистояння. Україні та Білорусі належить або відбитися від російської експансії, або безславно зникнути з політичної карти сучасного світу.
Заяви колишнього прем'єр-міністра України Вітольда Фокіна про можливість надання особливого статусу не тільки окупованим Росією територіям Донецької та Луганської областей, а й всьому Донбасу - зовсім ніяка не сенсація. Це уявлення про Донбас як особливий регіон, який не просто відрізняється від України, але самим своїм перебуванням у складі України повинен унеможливити незалежність нашої країни і шанси на вибір нею власного шляху розвитку культивуються у номенклатурному середовищі ще з початку двадцятих років минулого століття. Власне, саме такими міркуваннями керувався Йосип Сталін, коли відстоював ідею щодо включення території Донбасу до складу УРСР, коли полемізував з російським шовіністом-більшовиком Артемом, який наполягав на тому, щоб окупований Червоною Армією Донбас став частиною радянської Росії. Цими ж міркуваннями Сталін керувався під час Голодомору, коли місце загиблих українських сіл мав зайняти суцільний індустріальний басейн, населений переселенцями з різних регіонів тодішньої комуністичної імперії, позбавленими національних коренів зовсім не тому, що вони шахтарі. А тому що вони прибули на «зачищені» комуністами землі у період денаціоналізації всього Радянського Союзу, у період появи "нової історичної спільності людей" - радянського народу, за маскою якого ховався вже знайомий нам російський шовініст.
У пострадянський час цей міф про Донбас успішно наклався на кримінальні інтереси угруповань, які прагнуть наживатися на праці жителів регіону. Саме завдяки з'єднанню цього міфу і інтересів мафії прийшов до влади Віктор Янукович зі своєю бандою. І саме цей міф - тільки вже з новими виконавцями - намагається зберегти на Донбасі Володимир Путін.
Навіщо Фокін потрібен в українській делегації - питання відкрите. Можливо, з його допомогою Леонід Кравчук хоче обдурити росіян, «підсунути» їм «справжнього представника Донбасу», який, однак, хоче, щоб регіон залишався в складі України, нехай і з особливим статусом. Можливо, з його допомогою Леонід Кравчук хоче обдурити Володимира Зелінського, показати, що відшукав людину, здатну знайти спільну мову з представниками «народних республік». Можливо, Леонід Кравчук хоче обдурити самого Фокіна, покласти на нього відповідальність за неприємні пропозиції, які сам колишній президент не хоче озвучувати. У Леоніда Макаровича завжди так багато варіантів обману, що він нерідко сам у них плутається - тим більше зараз, у його нинішньому віці. Тому я не буду навіть намагатися вгадати.
Не буду просто тому, що це не має ніякого значення. Це мало б значення, якщо б на Донбасі було справжнє повстання, а не російська окупація. Якби потрібно було проводити переговори з представниками населення цього регіону, а не з російськими окупантами і їх маріонетками. Адже саме населення Донбасу нічого не вирішує. І завдання нашої країни - зовсім не надати регіону особливий статус, а повернути його жителям можливість вільно обирати свою владу. Можливість, якої позбавлені і жителі окупованих Росією територій, і громадяни самої Росії.
Не має значення позиція Фокіна і тому, що він, як типовий номенклатурник, вміє розділяти свої погляди і «генеральну лінію». У 1991 році Фокін просто втік з Кремля під час церемонії підписання угоди про економічний союз радянських республік. Тепер вже ясно, що він був прихильником такого підписання. Але ось тільки Леонід Макарович не був прихильником і Вітольд Павлович просто втік. Точно так він втече і зараз, якщо зрозуміє, що якісь його наміри не подобаються Володимиру Олександровичу. Тому що наміри і погляди - це публіцистика. А ось дача в Конча-Заспі - це реальне життя. І якщо людина проживає життя заради дачі, то її вже ніщо не змінить.
Тому потрібно реагувати не на безглузді висловлювання Фокіна, а на безглузді дії Зелінського і його оточення, потрібно утримувати діючу владу від кроків, які могли б призвести до поразки України та її подальшого зникнення з політичної карти світу. Це і є головне завдання українського народу на період президентства Володимира Зеленського.
У пострадянський час цей міф про Донбас успішно наклався на кримінальні інтереси угруповань, які прагнуть наживатися на праці жителів регіону. Саме завдяки з'єднанню цього міфу і інтересів мафії прийшов до влади Віктор Янукович зі своєю бандою. І саме цей міф - тільки вже з новими виконавцями - намагається зберегти на Донбасі Володимир Путін.
Навіщо Фокін потрібен в українській делегації - питання відкрите. Можливо, з його допомогою Леонід Кравчук хоче обдурити росіян, «підсунути» їм «справжнього представника Донбасу», який, однак, хоче, щоб регіон залишався в складі України, нехай і з особливим статусом. Можливо, з його допомогою Леонід Кравчук хоче обдурити Володимира Зелінського, показати, що відшукав людину, здатну знайти спільну мову з представниками «народних республік». Можливо, Леонід Кравчук хоче обдурити самого Фокіна, покласти на нього відповідальність за неприємні пропозиції, які сам колишній президент не хоче озвучувати. У Леоніда Макаровича завжди так багато варіантів обману, що він нерідко сам у них плутається - тим більше зараз, у його нинішньому віці. Тому я не буду навіть намагатися вгадати.
Не буду просто тому, що це не має ніякого значення. Це мало б значення, якщо б на Донбасі було справжнє повстання, а не російська окупація. Якби потрібно було проводити переговори з представниками населення цього регіону, а не з російськими окупантами і їх маріонетками. Адже саме населення Донбасу нічого не вирішує. І завдання нашої країни - зовсім не надати регіону особливий статус, а повернути його жителям можливість вільно обирати свою владу. Можливість, якої позбавлені і жителі окупованих Росією територій, і громадяни самої Росії.
Не має значення позиція Фокіна і тому, що він, як типовий номенклатурник, вміє розділяти свої погляди і «генеральну лінію». У 1991 році Фокін просто втік з Кремля під час церемонії підписання угоди про економічний союз радянських республік. Тепер вже ясно, що він був прихильником такого підписання. Але ось тільки Леонід Макарович не був прихильником і Вітольд Павлович просто втік. Точно так він втече і зараз, якщо зрозуміє, що якісь його наміри не подобаються Володимиру Олександровичу. Тому що наміри і погляди - це публіцистика. А ось дача в Конча-Заспі - це реальне життя. І якщо людина проживає життя заради дачі, то її вже ніщо не змінить.
Тому потрібно реагувати не на безглузді висловлювання Фокіна, а на безглузді дії Зелінського і його оточення, потрібно утримувати діючу владу від кроків, які могли б призвести до поразки України та її подальшого зникнення з політичної карти світу. Це і є головне завдання українського народу на період президентства Володимира Зеленського.
Прибытие в нашу страну белорусских оппозиционеров Ивана Кравцова и Антона Родненкова в очередной раз подтвердил неопровержимый факт: в Беларуси нет никакого настоящего государства, это лишь декорации, которые прикрывают режим неограниченный личной власти Александра Лукашенко. То, чем занимался диктатор после своего прихода к власти - помимо паразитирование на российских ресурсах - так это демонтажем государственных институций постсоветской Беларуси и конструированием механизма защиты своих личных интересов. Вот, собственно, и вся Республика Беларусь.
Кравцов и Родненков прибыли в Украину не по своей воле. Их, граждан Беларуси, выдворили с родины. Так как уже выдворяли нескольких белорусских оппозиционеров, среди которых и возможная победительница выборов президента страны Светланы Тихановская. Тихановской могли угрожать избиением или длительным тюремным заключением её супруга, который ранее оказался в заложниках авторитарного режима. Против Марии Колесниковой, другой оппозиционной активистки, таких аргументов не нашлось. И она смогла остаться в Беларуси только потому, что разорвала свой паспорт и украинские пограничники лишились правовой возможности пропустить её в нашу страну. Какой позор!
Но для Лукашенко вообще не проблема, потому что в его имении никакого института гражданства нет. Это лишь фикция, как и само государство. Ранее белорусские пограничники отказали впускать в страну собственного гражданина, главу белорусских католиков кардинала Тадеуша Кондрусевича. Но если государство выгоняет собственных граждан и не разрешает им въехать в страну, то какое же это государство?
Из Советского Союза, которому пытается подражать Лукашенко, граждан тоже вытворяли. Так, был насильно изгнан нобелевский лауреат Александр Солженицын. Однако президиум Верховного Совета СССР в момент выдворения лишил Солженицына советского гражданства. Это тоже противоречило нормам права, но, по крайней мере, доказывало, что Советский Союз не несёт ответственности за изгнанного писателя. То есть даже советские вожди подозревали, что государство не может просто так выгнать собственного гражданина. А Лукашенко не подозревает - зачем ему?
И это ещё раз доказывает, насколько опасна для граждан приватизация государственных институтов авторитарным правителем. Украина столкнулась с подобной опасностью во времена правления Виктора Януковича, когда были предприняты попытки демонтажа институций, обеспечивавших украинскую государственность и подмены их механизмом защиты семейных интересов правителя. От окончательного краха Украинское государство спас только Майдан 2013-го – 2014 г., а то мы уже находились бы в положении Беларуси. Но и на 2014 г. большая часть институций, по крайней мере, на востоке страны, была уже демонтирована - что и облегчило Владимиру Путину оккупацию Крыма и Донбасса. И только беспрецедентные усилия украинского общества и способность новой власти вернуть к жизни зачахшие государственные институты позволили Украине сохраниться на политической карте мира. Но и это ещё не конец.
В 2019-м году украинские избиратели вновь поставили под сомнение работоспособность институций, приведя к власти некомпетентных людей, зависимых от олигархических кланов. Сегодня институты не демонтируются, они рассыпаются. А это почти то же самое, что происходило при правлении Януковича. Но тогда институции из инструментов защиты государства превращались в инструменты защиты интересов донецкого мафиозного клана. Сейчас они попросту исчезают. И никто не знает, какие усилия понадобятся, чтобы вытащить украинское государство из пропасти, в которой оно оказалось в результате прихода к власти Владимира Зеленского и увенчаются ли эти усилия успехом.
Кравцов и Родненков прибыли в Украину не по своей воле. Их, граждан Беларуси, выдворили с родины. Так как уже выдворяли нескольких белорусских оппозиционеров, среди которых и возможная победительница выборов президента страны Светланы Тихановская. Тихановской могли угрожать избиением или длительным тюремным заключением её супруга, который ранее оказался в заложниках авторитарного режима. Против Марии Колесниковой, другой оппозиционной активистки, таких аргументов не нашлось. И она смогла остаться в Беларуси только потому, что разорвала свой паспорт и украинские пограничники лишились правовой возможности пропустить её в нашу страну. Какой позор!
Но для Лукашенко вообще не проблема, потому что в его имении никакого института гражданства нет. Это лишь фикция, как и само государство. Ранее белорусские пограничники отказали впускать в страну собственного гражданина, главу белорусских католиков кардинала Тадеуша Кондрусевича. Но если государство выгоняет собственных граждан и не разрешает им въехать в страну, то какое же это государство?
Из Советского Союза, которому пытается подражать Лукашенко, граждан тоже вытворяли. Так, был насильно изгнан нобелевский лауреат Александр Солженицын. Однако президиум Верховного Совета СССР в момент выдворения лишил Солженицына советского гражданства. Это тоже противоречило нормам права, но, по крайней мере, доказывало, что Советский Союз не несёт ответственности за изгнанного писателя. То есть даже советские вожди подозревали, что государство не может просто так выгнать собственного гражданина. А Лукашенко не подозревает - зачем ему?
И это ещё раз доказывает, насколько опасна для граждан приватизация государственных институтов авторитарным правителем. Украина столкнулась с подобной опасностью во времена правления Виктора Януковича, когда были предприняты попытки демонтажа институций, обеспечивавших украинскую государственность и подмены их механизмом защиты семейных интересов правителя. От окончательного краха Украинское государство спас только Майдан 2013-го – 2014 г., а то мы уже находились бы в положении Беларуси. Но и на 2014 г. большая часть институций, по крайней мере, на востоке страны, была уже демонтирована - что и облегчило Владимиру Путину оккупацию Крыма и Донбасса. И только беспрецедентные усилия украинского общества и способность новой власти вернуть к жизни зачахшие государственные институты позволили Украине сохраниться на политической карте мира. Но и это ещё не конец.
В 2019-м году украинские избиратели вновь поставили под сомнение работоспособность институций, приведя к власти некомпетентных людей, зависимых от олигархических кланов. Сегодня институты не демонтируются, они рассыпаются. А это почти то же самое, что происходило при правлении Януковича. Но тогда институции из инструментов защиты государства превращались в инструменты защиты интересов донецкого мафиозного клана. Сейчас они попросту исчезают. И никто не знает, какие усилия понадобятся, чтобы вытащить украинское государство из пропасти, в которой оно оказалось в результате прихода к власти Владимира Зеленского и увенчаются ли эти усилия успехом.
В эти минуты так называемые неизвестные люди вламываются в квартиру нобелевского лауреата писательницы Светланы Алексиевич. Я хорошо понимаю что происходит. Вот также в дни Майдана 2013-2014 годов году так называемые неизвестные люди пытались вломиться и в мой собственный дом. Меня тогда спасла широкая огласка, помощь общественности и друзей. Но я хорошо помню это состояние - когда ты понимаешь, что с тобой борется твое собственное государство, которое переоделось бандитом.
Вот так сейчас происходит со Светланой. Украина Януковича была государством-бандитом. Беларусь Лукашенко - государство-бандит вот уже 26-й год. Диктатору наплевать на авторитет, Нобелевскую премию и литературный талант, когда речь идёт о сохранении его власти. Вот почему так важно помочь Светлане - настоящему гражданину и патриоту своей страны, человеку который после получения Нобелевской премии решил жить на своей родине и участвовать в общественных процессах. Светлана всем своим творчеством всегда боролась со злом, наследием человеконенавистнических режимов, а теперь зло пришло в ее собственный дом.
Вот так сейчас происходит со Светланой. Украина Януковича была государством-бандитом. Беларусь Лукашенко - государство-бандит вот уже 26-й год. Диктатору наплевать на авторитет, Нобелевскую премию и литературный талант, когда речь идёт о сохранении его власти. Вот почему так важно помочь Светлане - настоящему гражданину и патриоту своей страны, человеку который после получения Нобелевской премии решил жить на своей родине и участвовать в общественных процессах. Светлана всем своим творчеством всегда боролась со злом, наследием человеконенавистнических режимов, а теперь зло пришло в ее собственный дом.
Когда в 2013-м году, уже в конце правления Виктора Януковича на улицах украинских городов появились «титушки» – молодые люди спортивной выправки, использовавшиеся властью для разгона оппозиционных митингов и запугивания активистов, мы сравнивали их с «тонтон-макутами», гвардией гаитянской диктаторской династии Дювалье. Как и украинские «титушки», «тонтон-макуты» не были настоящей полицией, не служили в силовых структурах, зато они могли быть использованы властью там, где силовики своим вмешательством очевидно нарушали бы закон.
Вообще, практика таких батальонов наемников было вполне привычной для многих стран Латинской Америки, просто гаитянские бандиты отличались особой жестокостью и уже поэтому вошли в мировую историю. Однако для украинского читателя сравнение политических методов Януковича с действиями гаитянских диктаторов выглядело слишком уж экзотичным.
«Тонтон-макуты», естественно, не прижились. Зато прижились «титушки», иначе наемников режима не называли. И теперь, когда в Беларуси люди без отличительных знаков средь бела дня похищают оппозиционеров или избивают участников протеста, их тоже называют «титушками». А как же иначе?
Появление таких «эскадронов смерти» считается признаком особой силы власти. Но на самом деле это признак бессилия. Это доказательство того, что без грубой силы, без систематического нарушения собственных законов диктатор не может удержать власть. Что он не может рассчитывать даже на преданных ему силовиков, которые не хотят идти на прямое нарушение законов. Что он в своей борьбе с соотечественниками готов использовать откровенный бандитизм. Именно поэтому феномен наемников в Украине расцвёл во времена Виктора Януковича. Леонид Кучма обходился в своей борьбе с оппонентами правоохранительными органами – кстати, ещё и потому, что силовики были уверены в стабильности режима, а потому могли пойти и на нарушение закона.
А когда власть прибегает к услугам бандитов, это признак того, что она не рассчитывает на собственных силовиков, а те не уверены в её долговечности. Кстати, из этой же оперы – история с так называемой «Самообороной Крыма». Её отряды появились именно тогда, когда ещё было неясно, удастся ли России оккупировать полуостров. Крымские силовики не могли быть задействованы в борьбе со сторонниками сохранения полуострова в составе Украины. Россия боялась в открытую применять свои вооруженные силы, тем более против мирного населения – отсюда «вежливые зелёные человечки», предмет особой гордости Владимира Путина. Самую грязную работу оккупант тогда поручил именно бандитам из «Самообороны», крымским «титушкам».
То, что режим Лукашенко в своей борьбе с оппозицией и участниками протестов все чаще прибегает к услугам наемников, говорит о том, что этот режим превращается в аналог режима Януковича. Что теперь Лукашенко не может рассчитывать на то, что силовики исполнят любые его приказы – и это в стране, где ещё в девяностые годы бесследно исчезали оппозиционные политики, а силовые структуры всегда использовались исключительно в личных интересах диктатора и его ближайшего окружения. Однако теперь силовики могут уже не быть так уверены в долговечности режима и собственной безнаказанности. Вот почему на улице, как и в дни украинского Майдана, появляются бандиты. Вот почему «титушки» на улицах Минска – это не доказательство силы Лукашенко, а доказательство его слабости и неминуемого краха.
ru.krymr.com
Вообще, практика таких батальонов наемников было вполне привычной для многих стран Латинской Америки, просто гаитянские бандиты отличались особой жестокостью и уже поэтому вошли в мировую историю. Однако для украинского читателя сравнение политических методов Януковича с действиями гаитянских диктаторов выглядело слишком уж экзотичным.
«Тонтон-макуты», естественно, не прижились. Зато прижились «титушки», иначе наемников режима не называли. И теперь, когда в Беларуси люди без отличительных знаков средь бела дня похищают оппозиционеров или избивают участников протеста, их тоже называют «титушками». А как же иначе?
Появление таких «эскадронов смерти» считается признаком особой силы власти. Но на самом деле это признак бессилия. Это доказательство того, что без грубой силы, без систематического нарушения собственных законов диктатор не может удержать власть. Что он не может рассчитывать даже на преданных ему силовиков, которые не хотят идти на прямое нарушение законов. Что он в своей борьбе с соотечественниками готов использовать откровенный бандитизм. Именно поэтому феномен наемников в Украине расцвёл во времена Виктора Януковича. Леонид Кучма обходился в своей борьбе с оппонентами правоохранительными органами – кстати, ещё и потому, что силовики были уверены в стабильности режима, а потому могли пойти и на нарушение закона.
А когда власть прибегает к услугам бандитов, это признак того, что она не рассчитывает на собственных силовиков, а те не уверены в её долговечности. Кстати, из этой же оперы – история с так называемой «Самообороной Крыма». Её отряды появились именно тогда, когда ещё было неясно, удастся ли России оккупировать полуостров. Крымские силовики не могли быть задействованы в борьбе со сторонниками сохранения полуострова в составе Украины. Россия боялась в открытую применять свои вооруженные силы, тем более против мирного населения – отсюда «вежливые зелёные человечки», предмет особой гордости Владимира Путина. Самую грязную работу оккупант тогда поручил именно бандитам из «Самообороны», крымским «титушкам».
То, что режим Лукашенко в своей борьбе с оппозицией и участниками протестов все чаще прибегает к услугам наемников, говорит о том, что этот режим превращается в аналог режима Януковича. Что теперь Лукашенко не может рассчитывать на то, что силовики исполнят любые его приказы – и это в стране, где ещё в девяностые годы бесследно исчезали оппозиционные политики, а силовые структуры всегда использовались исключительно в личных интересах диктатора и его ближайшего окружения. Однако теперь силовики могут уже не быть так уверены в долговечности режима и собственной безнаказанности. Вот почему на улице, как и в дни украинского Майдана, появляются бандиты. Вот почему «титушки» на улицах Минска – это не доказательство силы Лукашенко, а доказательство его слабости и неминуемого краха.
ru.krymr.com
З кожним днем стає все більш очевидним, навіщо Володимир Путін пішов на встановлення довготривалого перемир'я на Донбасі. На відміну від українського президента Володимира Зеленського, який просто не вміє грати в довгу і не хоче мислити стратегічно, кремлівський правитель - майстер довготривалих спецоперацій. Тим більше, що вже шостий рік вся машина російських спецслужб працює на знищення України. Некомпетентність Зеленського та інфантилізм його прихильників повинні допомогти Путіну в цьому знищенні. Це теж його інструмент.
Путін чудово розумів, що Володимир Зеленський буде триматися за це перемир'я щосили. Тому що ніяких інших досягнень в українського президента просто немає. Українська економіка рухається до краху, з епідеміологічною ситуацією влада не справляється, соціальні проблеми наростають, війну закінчити не вдається, вплив олігархів і кримінальних угруповань збільшується з кожним днем, а рейтинг президента і його віртуальної партії падає. Україна все ближче і ближче до закономірного, зумовленого обранням Володимира Зеленського президентом, державного краху. А що в цій ситуації Зеленському пред'явити українцям? Тим більше перед місцевими виборами, за результатами яких пов'язані з владою олігархи прагнуть встановити контроль над фінансовими потоками в наших містах і селах, остаточно перетворити країну на набір феодальних маєтків, завершити тріумфом зловісний план, який почав здійснюватися у 2019-му році за безпосередньої участі більшості українських виборців? Адже ці виборці знову повинні зіграти роль статистів, знову допомогти олігархам збагатитися, знову позбавити життєвих перспектив себе і своїх дітей. Але обдурити їх все важче. Ось і залишається перемир'я.
І як тільки Путін став його порушувати, Зеленський відразу ж захвилювався. І став докладати зусиль, цілком прогнозованих, для того, щоб перемир'я продовжилося. Не відреагував належним чином на загибель українського воїна, заявив у відповідь на пряме запитання про цю загибель, що відповідає не за одну людину, а за всіх українських громадян - неприпустиме блюзнірство верховного головнокомандувача, який відповідає за кожного. А тепер ще й погодився на спільну інспекцію українських позицій з представниками маріонеткової влади Донбасу. Без участі Росії.
Згода Зеленського на цю інспекцію вирішує для Кремля відразу кілька завдань. Вона яскраво демонструє, що Путін має справу з недосвідченою імпульсивною людиною, яка й далі буде потрапляти до кремлівських пасток. Вона наближає на крок можливість прямих переговорів Києва з маріонетковою владою Донбасу, до яких Кремль прагне з 2014 року. І вона збільшує прірву між українською владою й українськими патріотами. А значить, збільшує небезпеку дестабілізації України та полегшує Москві окупацію нових територій на південному сході нашої країни.
Путін може тріумфувати. І Зеленський, і Лукашенко виявилися у нього на короткій прив'язі. Один пов'язаний перемир'ям, інший - протестами після фальсифікації виборів. І тим, і іншим можна маніпулювати. Espreso.tv
Путін чудово розумів, що Володимир Зеленський буде триматися за це перемир'я щосили. Тому що ніяких інших досягнень в українського президента просто немає. Українська економіка рухається до краху, з епідеміологічною ситуацією влада не справляється, соціальні проблеми наростають, війну закінчити не вдається, вплив олігархів і кримінальних угруповань збільшується з кожним днем, а рейтинг президента і його віртуальної партії падає. Україна все ближче і ближче до закономірного, зумовленого обранням Володимира Зеленського президентом, державного краху. А що в цій ситуації Зеленському пред'явити українцям? Тим більше перед місцевими виборами, за результатами яких пов'язані з владою олігархи прагнуть встановити контроль над фінансовими потоками в наших містах і селах, остаточно перетворити країну на набір феодальних маєтків, завершити тріумфом зловісний план, який почав здійснюватися у 2019-му році за безпосередньої участі більшості українських виборців? Адже ці виборці знову повинні зіграти роль статистів, знову допомогти олігархам збагатитися, знову позбавити життєвих перспектив себе і своїх дітей. Але обдурити їх все важче. Ось і залишається перемир'я.
І як тільки Путін став його порушувати, Зеленський відразу ж захвилювався. І став докладати зусиль, цілком прогнозованих, для того, щоб перемир'я продовжилося. Не відреагував належним чином на загибель українського воїна, заявив у відповідь на пряме запитання про цю загибель, що відповідає не за одну людину, а за всіх українських громадян - неприпустиме блюзнірство верховного головнокомандувача, який відповідає за кожного. А тепер ще й погодився на спільну інспекцію українських позицій з представниками маріонеткової влади Донбасу. Без участі Росії.
Згода Зеленського на цю інспекцію вирішує для Кремля відразу кілька завдань. Вона яскраво демонструє, що Путін має справу з недосвідченою імпульсивною людиною, яка й далі буде потрапляти до кремлівських пасток. Вона наближає на крок можливість прямих переговорів Києва з маріонетковою владою Донбасу, до яких Кремль прагне з 2014 року. І вона збільшує прірву між українською владою й українськими патріотами. А значить, збільшує небезпеку дестабілізації України та полегшує Москві окупацію нових територій на південному сході нашої країни.
Путін може тріумфувати. І Зеленський, і Лукашенко виявилися у нього на короткій прив'язі. Один пов'язаний перемир'ям, інший - протестами після фальсифікації виборів. І тим, і іншим можна маніпулювати. Espreso.tv
Президент Білорусі Олександр Лукашенко прибув до Росії для переговорів зі своїм колегою Володимиром Путіним. Ці переговори цілком можна назвати секретними, президенти будуть розмовляти один на один. І за підсумками зустрічі не планується підписувати будь-які документи. Але справа, звичайно ж, не у документах. Ми добре пам'ятаємо, як у дні першого Майдану на такі ж зустрічі з Путіним літав до Росії Леонід Кучма. І як у дні другого Майдану літав на такі ж зустрічі Віктор Янукович. Теж не підписували ніяких конкретних документів. Але мета цих візитів, як і поїздки Лукашенка, була спільною - протистояти власному народові.
Ще недавно Лукашенко намагався маневрувати між Росією і цивілізованим світом, Росією і Китаєм. Вітав у Мінську високопоставлених американських чиновників. Говорив про диверсифікацію енергетичних поставок. Але все це мало значення тільки до того дня, коли виявилося, що білоруський народ більше не бажає жити під правлінням свого анахронічного правителя. Що білоруси більше не бажають закривати очі на систематичну фальсифікацію результатів виборів у своїй країні.
Що режим Лукашенка - як це і буває з будь-якими автократичними режимами - остаточно себе вичерпав.
І тут же з'ясувалося, що у Лукашенка тільки один союзник у цьому світі - Путін. Тому що у Путіна точно такий же анахронічний огидний режим, точно такі ж
фальсифікації. І, між іншим, точно такі ж громадяни, які терплять-терплять, а одного прекрасного дні так само повстануть і знесуть Путіна з його камарільєю так, що мало не буде ні правителю, ні його зграї, ні навколишньому світу.
Тому Путін живе у постійному страху перед демократією і власним народом. І це смертний страх. Тому він і готовий сьогодні підтримати Лукашенко, незважаючи на очевидну антипатію до білоруського президента, який, не дивлячись на постійні вмовляння, так і не погодився на знищення своєї країни і її приєднання до облізлої путінської імперії. Може, погодиться зараз - щоб білорусам і всім іншим все остаточно стало ясно і про Лукашенка, і про Росію.
Головне питання, втім, навіть не у ліквідації білоруського суверенітету. З чим би не погодився Лукашенко, це буде лише тимчасове рішення для його країни. Головне питання - до кого поїде Путін, коли десятки тисяч росіян протестуватимуть на вулицях Москви та інших міст його країни, коли ОМОН буде не справлятися, а функціонери «Єдиної Росії - пакувати валізи для втечі з країни або переїзду до слідчого ізолятору. Ми розуміємо хто може допомогти білоруському диктатору, але хто ж допоможе російському? Espreso.tv
Ще недавно Лукашенко намагався маневрувати між Росією і цивілізованим світом, Росією і Китаєм. Вітав у Мінську високопоставлених американських чиновників. Говорив про диверсифікацію енергетичних поставок. Але все це мало значення тільки до того дня, коли виявилося, що білоруський народ більше не бажає жити під правлінням свого анахронічного правителя. Що білоруси більше не бажають закривати очі на систематичну фальсифікацію результатів виборів у своїй країні.
Що режим Лукашенка - як це і буває з будь-якими автократичними режимами - остаточно себе вичерпав.
І тут же з'ясувалося, що у Лукашенка тільки один союзник у цьому світі - Путін. Тому що у Путіна точно такий же анахронічний огидний режим, точно такі ж
фальсифікації. І, між іншим, точно такі ж громадяни, які терплять-терплять, а одного прекрасного дні так само повстануть і знесуть Путіна з його камарільєю так, що мало не буде ні правителю, ні його зграї, ні навколишньому світу.
Тому Путін живе у постійному страху перед демократією і власним народом. І це смертний страх. Тому він і готовий сьогодні підтримати Лукашенко, незважаючи на очевидну антипатію до білоруського президента, який, не дивлячись на постійні вмовляння, так і не погодився на знищення своєї країни і її приєднання до облізлої путінської імперії. Може, погодиться зараз - щоб білорусам і всім іншим все остаточно стало ясно і про Лукашенка, і про Росію.
Головне питання, втім, навіть не у ліквідації білоруського суверенітету. З чим би не погодився Лукашенко, це буде лише тимчасове рішення для його країни. Головне питання - до кого поїде Путін, коли десятки тисяч росіян протестуватимуть на вулицях Москви та інших міст його країни, коли ОМОН буде не справлятися, а функціонери «Єдиної Росії - пакувати валізи для втечі з країни або переїзду до слідчого ізолятору. Ми розуміємо хто може допомогти білоруському диктатору, але хто ж допоможе російському? Espreso.tv