Портников

Мережею шириться інформація про те, як ксенофоби в Польщі нападають на українців. Я міг би, звичайно, сказати, що поляків, які не підтримують таку поведінку, набагато більше, — мільйони людей, які допомагали українцям урятуватися від війни.

Але я хочу зараз сказати про інше. Головною гарантією вашої безпеки є не зміни в чужій країні і не успішна боротьба з ксенофобією. А наявність вашої власної країни. Звичайно, дуже добре, коли й чужі країни толерантні, — але ви не можете відповідати за розвиток їхнього суспільства.

Коли я підкреслював важливість України як притулку, мені багато хто говорив, що я архаїчно мислю і що час національних держав минув.

Ні, друзі. Час національних держав прийшов — як він завжди приходить під час війн і потрясінь. А ми саме в таку епоху живемо і житимемо.

Знаєте, що дозволяє мені ходити з високо піднятою головою? Існування України — так. Але й існування Ізраїлю.
Мене посилають до Ізраїлю з 1 вересня 1974 року — тобто з мого першого дня у школі. Як зараз оцих дівчат на відео посилали в Україну. І мене продовжують посилати до Ізраїлю вже 52 роки поспіль. Вам достатньо відкрити коментарі до будь-яких моїх текстів, щоб це побачити.

Як і у випадку з Польщею, я завжди кажу собі, що українців, які не є ксенофобами, набагато більше. І що люди, які відмовляють мені у праві жити в Україні, яку я вважаю батьківщиною, — у меншості. Але я не можу відповідати за тенденції, які можуть змінитися серед українців. Я не можу бути впевненим, що ці порядні люди завжди мене захистять. І тоді я пригадую, що інші люди створили національний притулок — для того, щоб я міг відчувати себе в безпеці і серед своїх. Там, де мене ніхто нікуди не буде посилати. Я щиро дякую цим людям. Завжди.

Коли я вчився в школі і коли мене посилали до Ізраїлю, мені було боляче думати, що українцям насправді нема куди дітися. Що власного національного уряду в них немає — і багато хто з них навіть цього не усвідомлює. Тому ідея незалежності України для мене була такою ж важливою, як суверенітет Ізраїлю. Я завжди хотів зробити для українців те, що інші люди зробили для мене.

І я думаю, що прояви ненависті до українців в інших країнах мають знову переконати нас у цінності Української держави. Уявіть собі, як почувалися мої прадіди й прабабусі, коли їх також виганяли, — а їм не було куди йти. Зрештою, їх грабували і спалювали.

Просто уявіть, що буде з вами, якщо не буде України. Куди подітися людям, яких виганятимуть з чужини, де вони рятувалися від поневірянь?

Тому кожний такий прояв ксенофобії має переконувати вас не тільки в тому, що потрібно змінити Польщу чи Європу. Він має переконувати вас насамперед у тому, як важливо зберегти Україну.