Кароліна Ламарш. Ведмідь.
Лауреат Гонкурівської премії в жанрі новели 2019 року, бельгійська письменниця - це з опису до оповідання. Підкупають мені ці лауреати (в бажанні бути “розумнішим” на широкий загал, щоб хизуватись “складним” читанням)
Читала пізно вночі і все думала нащо я не сплю, нащо мені та історія про священика?
- Я не фанат натяків, алюзій, магічний реалізм тощо. Мені потрібна можливость обговорення, інакше так і залишається пустота недомовленості
- Історія все ж чіпляє і повертає мій мохок на те, щоб думати “Що то було”
З опису про книгу “Це щемка інтимна оповідь автора, яка розривається між двома почуттями: прагненням невинності та пристрастю до чоловіків. Сублімувати свою нестримну любов до священника з маленького містечка край лісу їй вдається винятково через літературу.” Трохи дивний сюжет, еге ж?
Через увесь твір окремою темою постає чи то пережите насилля в дитинстві, чи тільки травматичність через те, що головна героїня стала свідком насильства над іншою дівчиною, дочкою ймовірного насильника. Можно сказати, що в героїні можливо ПТСР, бо навіть багато років по тому це бентежить її, виливається в розмовах з Кюре. При тому склеїти всі деталі обставин не виходить. Ми знаємо лише про сон, коли Бог обертається на диявола і те, що це налякало героїню в дитинстві, але дорослі “не змогли зрозуміти і лише заспокоювали” та дізнаємось наприкінці, що інша дівчина ще підлітком скоротила собі життя.
У відносинах з Кюре головна героїня прагне, жадає його уваги, хоче бути саме тою обраною жінкою в серці священника, але насправді її вибір і прихильність каже про те, що вона насправді хоче, щоб Кюрі витримав всі кордони і залишився собою, цнотливим священником. Саме це дає поштовх для написання нового роману для героїні і наново обертає її навколо подій дитинства.
Деякі з цитата, Які мені дуже сподобались
“Коли я намагаюся зосередитись на письмі удома, все ніби стає проти мене. Дзеленчить телефон. Повзуть факси. З гуркотом прокидається пральна машина. Чікіті не сидиться на місці. На горищі, де я працюю, холодно взимку й задушливо влітку. Ремонтники час від часу запруджують вулицю і відбійними молотками довбають чергову яму. Заходить сусідка — за трьома яйцями та двома марками, а ще ж зі свіжими плітками! У поштову скриньку гучно падає газета. А за дві години сиплеться купка листів. На все це я скаржусь кюре.”
“Ми не довіряємо коханню — і все ж дихаємо ним, живемо поруч із ним і у ньому; кохання — у центрі наших щоденних справ: приготування обіду, розповідь про переглянутий фільм, цитата з книжки, рахунок футбольного матчу, політична дискусія, поломка комп’ютера, настрій Чікіти, актуальні проблеми, погляд янгола, що стоїть на скрині — усе стає приводом для вигадливих розмов, усе стає жертвою Слова, а отже — і справжнього кохання.”
“Кюре залюбки вислухав би критику, будь-яку критику замість німого мовчання вірян, які приходять і йдуть, не підозрюючи, що священники теж відчувають потребу в розмовах і у підтримці.”
“я почуваюся ніби у скляній клітці. Я не в змозі доєднатися до руху і росту природи — і це пульсує в мені (приблизно що десять днів)”
“Його тіло пахне так, ніби не харчується — або харчується украй мало; тіло, яке не любить ані воду, ні їжу, ні любовні змагання, яке порожнє всередині, мов папірус або покинуте осине гніздо.”
#книги
Лауреат Гонкурівської премії в жанрі новели 2019 року, бельгійська письменниця - це з опису до оповідання. Підкупають мені ці лауреати (в бажанні бути “розумнішим” на широкий загал, щоб хизуватись “складним” читанням)
Читала пізно вночі і все думала нащо я не сплю, нащо мені та історія про священика?
- Я не фанат натяків, алюзій, магічний реалізм тощо. Мені потрібна можливость обговорення, інакше так і залишається пустота недомовленості
- Історія все ж чіпляє і повертає мій мохок на те, щоб думати “Що то було”
З опису про книгу “Це щемка інтимна оповідь автора, яка розривається між двома почуттями: прагненням невинності та пристрастю до чоловіків. Сублімувати свою нестримну любов до священника з маленького містечка край лісу їй вдається винятково через літературу.” Трохи дивний сюжет, еге ж?
Через увесь твір окремою темою постає чи то пережите насилля в дитинстві, чи тільки травматичність через те, що головна героїня стала свідком насильства над іншою дівчиною, дочкою ймовірного насильника. Можно сказати, що в героїні можливо ПТСР, бо навіть багато років по тому це бентежить її, виливається в розмовах з Кюре. При тому склеїти всі деталі обставин не виходить. Ми знаємо лише про сон, коли Бог обертається на диявола і те, що це налякало героїню в дитинстві, але дорослі “не змогли зрозуміти і лише заспокоювали” та дізнаємось наприкінці, що інша дівчина ще підлітком скоротила собі життя.
У відносинах з Кюре головна героїня прагне, жадає його уваги, хоче бути саме тою обраною жінкою в серці священника, але насправді її вибір і прихильність каже про те, що вона насправді хоче, щоб Кюрі витримав всі кордони і залишився собою, цнотливим священником. Саме це дає поштовх для написання нового роману для героїні і наново обертає її навколо подій дитинства.
Деякі з цитата, Які мені дуже сподобались
“Коли я намагаюся зосередитись на письмі удома, все ніби стає проти мене. Дзеленчить телефон. Повзуть факси. З гуркотом прокидається пральна машина. Чікіті не сидиться на місці. На горищі, де я працюю, холодно взимку й задушливо влітку. Ремонтники час від часу запруджують вулицю і відбійними молотками довбають чергову яму. Заходить сусідка — за трьома яйцями та двома марками, а ще ж зі свіжими плітками! У поштову скриньку гучно падає газета. А за дві години сиплеться купка листів. На все це я скаржусь кюре.”
“Ми не довіряємо коханню — і все ж дихаємо ним, живемо поруч із ним і у ньому; кохання — у центрі наших щоденних справ: приготування обіду, розповідь про переглянутий фільм, цитата з книжки, рахунок футбольного матчу, політична дискусія, поломка комп’ютера, настрій Чікіти, актуальні проблеми, погляд янгола, що стоїть на скрині — усе стає приводом для вигадливих розмов, усе стає жертвою Слова, а отже — і справжнього кохання.”
“Кюре залюбки вислухав би критику, будь-яку критику замість німого мовчання вірян, які приходять і йдуть, не підозрюючи, що священники теж відчувають потребу в розмовах і у підтримці.”
“я почуваюся ніби у скляній клітці. Я не в змозі доєднатися до руху і росту природи — і це пульсує в мені (приблизно що десять днів)”
“Його тіло пахне так, ніби не харчується — або харчується украй мало; тіло, яке не любить ані воду, ні їжу, ні любовні змагання, яке порожнє всередині, мов папірус або покинуте осине гніздо.”
#книги
Донн Керен. Твій щасливий одяг. Як псіхологія моди допоможе покращити стиль и життя.
Я і не думала, що зацікавилюсь цією книжкою. Починаючи зі вступного слова вона захопила мене, з купи інших я продовжила читати. Признаюсь, дійшовши середени мені вистачило і мій запал впав.
Мені сподобався підхід авторки, використовує суміш когнітивно-поведінкової терапії + власної стилістичної складової, аналіз через одяг.
Цитата яка є червною лінією наративу.
“Лауреатка Пулітцерівської премії, критикиня моди Робін Ґіван колись сказала: «Щойно людина вийшла з печери, одяг набув соціального значення. Навряд чи колись сорочка була просто сорочкою!» Люди завжди використовували одяг, щоб показати, до якого племені вони належать, наскільки вони заможні, який у них статус або стан у соціальній ієрархії. «Мода завжди слугувала обгорткою для цих речей — і в епоху французьких королів, і навіть у часи зародження хіпхопу», — зауважує Ґіван.”
Сорочка, яка не була ніколи просто сорочкою.
Одяг одна з тих явних частин яких ми транслюємо про себе. Але трапляється таке, що те, шо ми хочемо донести про себе іншим не збігається з тим, що виходить?
Або коли губемось в черговій крамниці і впадаємо в ступор? Або це тягнеться ще з дитинства коли мама нам обирала речі. Ще безліч ситуацій, які можуть проявлятись через одяг.
Пригадайте, як діти до пубертату дуже хочуть бути схожими на батьків. Підлітком трапляється бунт “аби не як батьки” В дорослому віці ми вчимось приймати себе, формуємо свій стиль, який насправді трансформується все наше життя - бо змінюється наш вік, соціальний статус, оточення, тощо.
Думаю дитячий досвід дуже сильний. Зараз коли треба обрати одяг моїй доньці я пригадую, що сама любила носити дитиною і шукаю щось подібне - джинсовий комбінезон з Міккі Маусом, сарафан на залізних заклепках, кофтинка з квіткою чи вишитою веселкою.
Одяг частина комунікації, особливо це відчутно в іншій країні без знання мови. Неймовірно, але не розуміючи жодного слова, можна зрозуміти меседж - інтонації, місце, погляд і авжеж одяг.
Одяг інструмент. А “вдягання — це теж турбота про себе”.
Авторка є чорношкірою жінкою, яка піднімає питання дискримінації. Та необхідності слідувати соціальному “дрес коду” та внутрішнім конфліктом яке це породжує. Я не можу цілковито погодитись з думкою авторки щодо цих конфліктів та ситуативної асиміляції модної поведінки.
Деякі згадані дослідження та коротенькі тести, які пропонує пройти авторка викликають питання, але книга не є науковою в стилі “практичний посібник психотерапевта” тому не буду прискіпливою до цих деталей.
Сподобалось те, як авторка ставиться до своїх клієнтів та й стилістичні поради для свідомого гардеробу також слушні.
Для мене це була точкою прийняття, чимось новим до чого я особливо ніколи не придивлялась, а також допомогло сконцентруватись в торговому центрі на тому, що потрібно саме мені.
#книги
Я і не думала, що зацікавилюсь цією книжкою. Починаючи зі вступного слова вона захопила мене, з купи інших я продовжила читати. Признаюсь, дійшовши середени мені вистачило і мій запал впав.
Мені сподобався підхід авторки, використовує суміш когнітивно-поведінкової терапії + власної стилістичної складової, аналіз через одяг.
Цитата яка є червною лінією наративу.
“Лауреатка Пулітцерівської премії, критикиня моди Робін Ґіван колись сказала: «Щойно людина вийшла з печери, одяг набув соціального значення. Навряд чи колись сорочка була просто сорочкою!» Люди завжди використовували одяг, щоб показати, до якого племені вони належать, наскільки вони заможні, який у них статус або стан у соціальній ієрархії. «Мода завжди слугувала обгорткою для цих речей — і в епоху французьких королів, і навіть у часи зародження хіпхопу», — зауважує Ґіван.”
Сорочка, яка не була ніколи просто сорочкою.
Одяг одна з тих явних частин яких ми транслюємо про себе. Але трапляється таке, що те, шо ми хочемо донести про себе іншим не збігається з тим, що виходить?
Або коли губемось в черговій крамниці і впадаємо в ступор? Або це тягнеться ще з дитинства коли мама нам обирала речі. Ще безліч ситуацій, які можуть проявлятись через одяг.
Пригадайте, як діти до пубертату дуже хочуть бути схожими на батьків. Підлітком трапляється бунт “аби не як батьки” В дорослому віці ми вчимось приймати себе, формуємо свій стиль, який насправді трансформується все наше життя - бо змінюється наш вік, соціальний статус, оточення, тощо.
Думаю дитячий досвід дуже сильний. Зараз коли треба обрати одяг моїй доньці я пригадую, що сама любила носити дитиною і шукаю щось подібне - джинсовий комбінезон з Міккі Маусом, сарафан на залізних заклепках, кофтинка з квіткою чи вишитою веселкою.
Одяг частина комунікації, особливо це відчутно в іншій країні без знання мови. Неймовірно, але не розуміючи жодного слова, можна зрозуміти меседж - інтонації, місце, погляд і авжеж одяг.
Одяг інструмент. А “вдягання — це теж турбота про себе”.
Авторка є чорношкірою жінкою, яка піднімає питання дискримінації. Та необхідності слідувати соціальному “дрес коду” та внутрішнім конфліктом яке це породжує. Я не можу цілковито погодитись з думкою авторки щодо цих конфліктів та ситуативної асиміляції модної поведінки.
Деякі згадані дослідження та коротенькі тести, які пропонує пройти авторка викликають питання, але книга не є науковою в стилі “практичний посібник психотерапевта” тому не буду прискіпливою до цих деталей.
Сподобалось те, як авторка ставиться до своїх клієнтів та й стилістичні поради для свідомого гардеробу також слушні.
Для мене це була точкою прийняття, чимось новим до чого я особливо ніколи не придивлялась, а також допомогло сконцентруватись в торговому центрі на тому, що потрібно саме мені.
#книги
#книги
Кім Джійон, 1982 року народження.
Неймовірна книга від якої було не відірватись. Вона зачепила якісь такі віхи мого життя які давно зариті під товстим ґрунтом чи пилом. щось в мені на тілесному рівні знову закололо, завило.
Головна героїня з Кореї (і це несе певні соціокультурні особливості), але життя Кім Джійон буде дуже знайоме українському читачу, переважно жінкам. Але це не жіночий роман чи щось таке.
Це не відгук на книгу, а моя особиста рефлексія над прочитанним. Скажу лише, що вона для мене 10 з 10! Щира рекомендація всім хто в стадії усвідомлення себе як феміністки чи жінки чи матері.
Кожен етап життя Кім тригерів таким самим етапом в моєму житті. Пам’ять кромках все в один ком, намагаюсь роз’єднати.
В житті Кім все найкраще було для її брата, а в школі незважаючи на те, що дівчатам доручали більш складну роботу, старостою могли обрати лише хлопця. Все продовжується в університеті - де викладач може дозволити собі емоційні знущання - чи то довгою вказівкою тикати в груди або постійно насування вини жінок у всьому що заманеться або знецінювання досягнень
Мені пригадалось наративи в якому я жила.
Десь в старших класах мамина колега переїхала до нового чоловіка в новий дім який чи то вони побудували чи поремонтувати. Дочка цієї колеги всього на рік молодша за мене. Так в цьому новому домі вирішили підлітковим простором не перейматись, тому що «Юля все одно скоро вийде заміж» Нам було чи то 16 чи вже не пам’ятаю скільки років.
В інституті в якому я навчалась наратив про те, що жінкам немає місця в поліції. В принципі участь викладачів (чоловіків) про те якою повинна бути дівчина, жінка, студентка - ким працювати і як довго, яку галузь права потрібно обрати і тому подібне. Само собою обов’язково приправити якимось знецінюванням.
Перша робота, друга, третя. Низькі зарплати для жінок як норма. Чоловіку таку навіть соромно пропонувати, а жінці .. не просто пропонувати а ще давити «да де ти знайдеш більше» та «я тобі допомогти хочу» І жінки погоджуються. Бо в неї декрет, дитина, невпевненість пісня університету, вік то занадто молодий то занадто старий.
Окрім того саме на когось з жінок вивалюється все те що поза посадових обовʼязків - поливати квіти, загружати папір (офісний і туалетний), наводити лад в картотеках та архівах, памʼятати про свята чи ще щось в залежності від компанії, посади і на кому ця компанія економить - hr, клінінг, секретарі. Це ж таке що можна і між жінками просто розкидати - хтось да покладе нову втулку. Завжди можна нарікнути, що в офісі жінок он скільки…
На останній офісній роботі в дрес коді було прописано що жінки повинні надавати перевагу спідницям. Не знаю звідки така думка народилась і для кого вона повинна була «радувати око». Прописала той дрес код жінка, яка доречі стала мені близькою подругою. Але як народилась ідея зі «спідницями»?
А ще мій директор на мої запитання чому на одній посаді зарплати жінок нижчі ніж чоловіків вбив відповіддю - що я заміжня, а чоловікам дівчат по кіно водити треба. Цікаво що ніхто такого своїй дочці не бажає, в навчання в якої вкидає всі кошти і сили. Щоб їй платили не за знання, а так середню по жіночій палаті.
Наступним етапом Кім було заміжжя. І тут всі традиції будуть нам знайому, хоч і є певний прогрес у цьому напрямку (чи то тільки в моїй психологічній бульбашки великого міста). Недоречні коментарі і питання про дітей, навіть прохання або вимоги родичів. А як дитина народжується то приймати участь в житті сімʼ Ї вже ніхто не поспішає або навпаки палки і сильно зі всіма стереотипами методи виховання попри погляди батьків. А також традиційне обов’язкове жіноча обслуга на свята - де жінка нагодувала, прибрала, подала, всіх розважила, заспокоїла і так по колу.
Після народження донечки у Кім боліла рука і вона звернулась в лікарню. Лікар запропонував фізіотерапію.Далі хочу навести відривок цитату
Кім Джійон мовчки похитала головою
— Якщо на фізіотерапію приходити не можете, є лише один спосіб — повний спокій. Ви повинні забезпечити зап’ястям час на відновлення, — сказав лікар.
Кім Джійон, 1982 року народження.
Неймовірна книга від якої було не відірватись. Вона зачепила якісь такі віхи мого життя які давно зариті під товстим ґрунтом чи пилом. щось в мені на тілесному рівні знову закололо, завило.
Головна героїня з Кореї (і це несе певні соціокультурні особливості), але життя Кім Джійон буде дуже знайоме українському читачу, переважно жінкам. Але це не жіночий роман чи щось таке.
Це не відгук на книгу, а моя особиста рефлексія над прочитанним. Скажу лише, що вона для мене 10 з 10! Щира рекомендація всім хто в стадії усвідомлення себе як феміністки чи жінки чи матері.
Кожен етап життя Кім тригерів таким самим етапом в моєму житті. Пам’ять кромках все в один ком, намагаюсь роз’єднати.
В житті Кім все найкраще було для її брата, а в школі незважаючи на те, що дівчатам доручали більш складну роботу, старостою могли обрати лише хлопця. Все продовжується в університеті - де викладач може дозволити собі емоційні знущання - чи то довгою вказівкою тикати в груди або постійно насування вини жінок у всьому що заманеться або знецінювання досягнень
Мені пригадалось наративи в якому я жила.
Десь в старших класах мамина колега переїхала до нового чоловіка в новий дім який чи то вони побудували чи поремонтувати. Дочка цієї колеги всього на рік молодша за мене. Так в цьому новому домі вирішили підлітковим простором не перейматись, тому що «Юля все одно скоро вийде заміж» Нам було чи то 16 чи вже не пам’ятаю скільки років.
В інституті в якому я навчалась наратив про те, що жінкам немає місця в поліції. В принципі участь викладачів (чоловіків) про те якою повинна бути дівчина, жінка, студентка - ким працювати і як довго, яку галузь права потрібно обрати і тому подібне. Само собою обов’язково приправити якимось знецінюванням.
Перша робота, друга, третя. Низькі зарплати для жінок як норма. Чоловіку таку навіть соромно пропонувати, а жінці .. не просто пропонувати а ще давити «да де ти знайдеш більше» та «я тобі допомогти хочу» І жінки погоджуються. Бо в неї декрет, дитина, невпевненість пісня університету, вік то занадто молодий то занадто старий.
Окрім того саме на когось з жінок вивалюється все те що поза посадових обовʼязків - поливати квіти, загружати папір (офісний і туалетний), наводити лад в картотеках та архівах, памʼятати про свята чи ще щось в залежності від компанії, посади і на кому ця компанія економить - hr, клінінг, секретарі. Це ж таке що можна і між жінками просто розкидати - хтось да покладе нову втулку. Завжди можна нарікнути, що в офісі жінок он скільки…
На останній офісній роботі в дрес коді було прописано що жінки повинні надавати перевагу спідницям. Не знаю звідки така думка народилась і для кого вона повинна була «радувати око». Прописала той дрес код жінка, яка доречі стала мені близькою подругою. Але як народилась ідея зі «спідницями»?
А ще мій директор на мої запитання чому на одній посаді зарплати жінок нижчі ніж чоловіків вбив відповіддю - що я заміжня, а чоловікам дівчат по кіно водити треба. Цікаво що ніхто такого своїй дочці не бажає, в навчання в якої вкидає всі кошти і сили. Щоб їй платили не за знання, а так середню по жіночій палаті.
Наступним етапом Кім було заміжжя. І тут всі традиції будуть нам знайому, хоч і є певний прогрес у цьому напрямку (чи то тільки в моїй психологічній бульбашки великого міста). Недоречні коментарі і питання про дітей, навіть прохання або вимоги родичів. А як дитина народжується то приймати участь в житті сімʼ Ї вже ніхто не поспішає або навпаки палки і сильно зі всіма стереотипами методи виховання попри погляди батьків. А також традиційне обов’язкове жіноча обслуга на свята - де жінка нагодувала, прибрала, подала, всіх розважила, заспокоїла і так по колу.
Після народження донечки у Кім боліла рука і вона звернулась в лікарню. Лікар запропонував фізіотерапію.Далі хочу навести відривок цитату
Кім Джійон мовчки похитала головою
— Якщо на фізіотерапію приходити не можете, є лише один спосіб — повний спокій. Ви повинні забезпечити зап’ястям час на відновлення, — сказав лікар.
#книги
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий
Це моя перша книга від видавництва “Компас”. Перед покупкою я прочитала доволі довгу рецензію, тому вже була “готова” до певної атмосфери і все ж книга давалась мені важко. Це невелике оповідання всього на 160 сторінок, але чесно ще б 50 я б не витримала) Дуже поетична але я читала занадто поспіхом.
Головна героїня - це персонаж, сукупний образ, який не існує (хоча сама авторка як і головна героїня має сина, та покинула свою країну) .
В англомовних коментарях до книги можна знайти щось на кшталт “хаотична особиста історія жінки з післяпологовою депресією, психозом, бла бла, бла бла”
Для мене це книга зовсім не про депресію, хоча вона таки присутня у головної героїні. Для мене на передній план виходить соціальні проблеми материнства в цілому. Небажане вимушене материнство, неприйняття суспільством наративу про “небажаність”, поглинаюча тривога та відповідальність за іншого - в яку кидають жінку, замкнутість життя матерей (особливо в передмісті чи селі) і як результат повстання, протест тіла.
Архетип тіні стає провідним, ніби найтемніше перестало бути тим, що стримується. Героїня стає ще більш антисоціально.
Оповідачка не є надійною, ми не можемо до кінця зрозуміти, що там відбувається, а що є думками, вигадками, мріями, бажаннями та еротичними фантазіями.
Книжка вийшла дуже тривожною та напруженою, як міцний алкоголь який хочеться закусити чи запити.
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий
Це моя перша книга від видавництва “Компас”. Перед покупкою я прочитала доволі довгу рецензію, тому вже була “готова” до певної атмосфери і все ж книга давалась мені важко. Це невелике оповідання всього на 160 сторінок, але чесно ще б 50 я б не витримала) Дуже поетична але я читала занадто поспіхом.
Головна героїня - це персонаж, сукупний образ, який не існує (хоча сама авторка як і головна героїня має сина, та покинула свою країну) .
В англомовних коментарях до книги можна знайти щось на кшталт “хаотична особиста історія жінки з післяпологовою депресією, психозом, бла бла, бла бла”
Для мене це книга зовсім не про депресію, хоча вона таки присутня у головної героїні. Для мене на передній план виходить соціальні проблеми материнства в цілому. Небажане вимушене материнство, неприйняття суспільством наративу про “небажаність”, поглинаюча тривога та відповідальність за іншого - в яку кидають жінку, замкнутість життя матерей (особливо в передмісті чи селі) і як результат повстання, протест тіла.
Архетип тіні стає провідним, ніби найтемніше перестало бути тим, що стримується. Героїня стає ще більш антисоціально.
Оповідачка не є надійною, ми не можемо до кінця зрозуміти, що там відбувається, а що є думками, вигадками, мріями, бажаннями та еротичними фантазіями.
Книжка вийшла дуже тривожною та напруженою, як міцний алкоголь який хочеться закусити чи запити.