Ночью я думала о той страшной ситуации, когда меня впервые во время беременности госпитализировали. Я храню на телефоне все аудиозаписи того, как на меня орала нач мед, как не отвечали на мои вопросы, как продавливали идею позднего аборта. На мой вопрос как будет проходить процедура и какие у нее риски я получила тогда шикарный ответ “Проходить как надо, есть протокол. Подпишите все документы на согласия, а мы проведем” Задаю вопрос еще раз о процедуре и тут начинаются психи в стиле “Я тут врач, все нормально мы тут сделаем. Таблетки вам дадим прерывающие”

Меня тогда злили абсолютно все! Все мне было не так в моем окружении. Бесил человек который очень меня поддерживал за сохранения беременности и борьбу до последнего, подруга за нейтральность со своим “приму любое твое решение”, мой психолог от того, что была в полной растерянности и муж, ему вообще больше всех досталось. Что он не скажи всегда высвечивалась обратная сторона медали. Это такое закрытие в своем мире и протест против любой поддержки.
Поддержи меня в моем сложном решение об аборте - внутри волна гнева - вы все психи и нет у вас сердца и видно детей, раз думаете что можно в середине беременности, слушая толчки ножек ребенка пойти на такое!
Поддержи меня в решении бороться за беременность - сердца нет у вас, у меня может никогда не быть детей и вообще я умереть тут могу, вы меня всех шансов хотите лишить? Потому что не было правильного решения, потому, что не поддержки хотелось, а что бы этого всего страшного со мной не было.

Конечно дело было не в людях, которые каждый на разных этапах помог справиться с ситуацией, с неизвестностью, тревогой, страхом и прочим.

На самом деле злила, расстраивала и повергла в стресс сама ситуация - я с долгожданной беременностью в больнице где нет диалога и понимания ситуации, зато есть давление и страх неизвестности.

От психолога хотелось как от мамы, когда ты разбил голову, а она спокойно смотрит и говорит, что надо встать и промыть рану. А вот когда мама в шоке, в ступоре не знает, что делать, не знает, что и сказать тогда ж последняя опора теряется. Потому что хватаешься за всех и за психолога конечно, как за опору, чтобы найти какую-то почву под собой. Тут и кроется коварное несовершенство любой психотерапевтической школы в узком понимании. В данном случае КПТ, потому что не всегда нужна техника или когнитивная реструктуризация.

Ко мне еще психолог от роддома приходил, который потом еще составил бумажку в которой детально описал свои выводы и все, что я говорила и приложил это в мою мед карту!!! В то время как во время разговора обещал, что это лишь у нее хранится будет!! Это конечно дикий треш! Но мне повезло иметь другой позитивный коррекционный опыт и знания и понимания того, что это не адекватно. Мне повезло иметь поддержку.

Мне повезло, что вокруг меня были люди, которые гуглили, кидали контакты врачей, оставались на связи, принимали звонки, слушали мои аудио, читали смс, смотрели мои анализы, читали инструкции к препаратам. Мне повезло, что мой муж был рядом невзирая на свой дикий стресс и боль и страх. Мне повезло, что со мной были бережны (конечно это не касается мед персонала). Мне повезло найти поддержку и силы сбежать из больницы где мне было плохо физически и эмоционально. Мне повезло встретить людей которые помогли это реализовать.

Когда у меня есть свободное время? - Никогда!😂🙈😩 Дни летят неимоверно быстро медленно одновременно.

У меня тут как-то спросили почему я не пишу про секс. И вот я созрела)) Не совсем про секс и все же. Хочу поделится историей зачатия Киры. Начало начал)

Я очень хорошо помню этот день и этот секс. Несмотря на то, что это не был секс в стиле “а давай сейчас сделаем ребенка” и все просто случилось, я очень хотела эту беременность. Хотела и боялась одновременно. Это был момент когда не знаешь чему радоваться, одной или двум полоскам.

Почти сразу я начала чувствовать себя беременной. У меня вообще есть особенность относительно одежды. Если мне что-то чучуть где-то давит, или чучуть холоднее/теплее - я не могу функционировать!) Я очень чувствительна и люблю комфорт. Все запахи стали ярче, а я к ним чувствительна. Ну и мне резко начало все давить хоть и живота конечно не было🙈😂

Это было состояния конфликта. Я помню, как через неделю с большим трудом и даже отдышкой добралась до ближайшей станции метро, зашла в аптеку и изучала баночки с фолиевой кислотой и витамины для беременных. Но так и не купила. Вдруг мне это все кажется и у меня очередные проблемы с кишечником? Как это будет выглядеть? (правда непонятно перед кем и что именно)) Если я сейчас куплю витамины и окажется, что я не беременна это будет глупо! А мне будет больно.

Через две недели я купила тест. Красивый, дорогой. Такой какой показывают в фильмах и которых сохраняют на память, с чехлом и высокочувствительный. Тест показал одну полоску. Это была одна яркая полоска без тени и шанса для второй линии.

Вскоре мне нужно было сдавать экзамен на права. Я очень волновалась, потом начались волнения на тему того, что я волнуюсь. А потом к этому присоединилось, а вдруг я все таки беременна, а я тут волнуюсь. А после а может и не беременна, а я все ещё волнуюсь🙈🙈🙈Вообщем экзамен я не сдала)

Экзамен не сдала, а задержка таки случилось и я снова пошла за тестом. Уже простым и по-дешевле. И вот слабенькая вторая розовая полосочка.

Из-за того, что я по-другому все ощущала мне казалось, что будет мальчик. До самой 15 недели пока нам не сказали, что у нас девочка!

Як ви? Сподіваюсь, що у відносній безпеці.

Зараз все про війну і в мене про війну, бо вона все просочила наскрізь.
Розкажу як ми тікали з Києва. Війну я не можу вмістити в собі, тому картинка дуже рвана, якісь шматки. Пам‘ятаю дуже добре перші дві доби, тут в мене багато слів та деталей. Наступні дні все змазується - утворюється сіра пляма, що зветься «тил»
24 з ранку мій чоловік схопив мене за руку зі словами «вставай». Я була сона але крізь сон чула, що він вже встав та ходить по хаті. Перша думка - він приготував сніданок та кличе мене поки спить дитина спокійно та вдвох поснідати. Його різке «вставай, началось» скинули останні краплі сну. Так почалась війна. Він одразу пішов шукати банкомат щоб зняти хоч якусь готівку, а я залишилась дома між всім, що необхідно зробити - намагатись знайти якість квитки щоб поїхати з Києва, збирати валізу, годувати дитину та мити пляшки, вкладати дитину, тощо. Перші декілько годин ми згаїли - саша в чергах в банкомат, я в хатніх справах. Бо війна війною, а пляшки не миті та дитина голодна реве, як Дніпр широкий.

Десь три а може більше годин мій чоловік простояв під дощем, щоб потрапити в аптеку за дитячою сумішшю (це було одне з найголовніших завдань, потім нас це врятувало)
Швидко стемніло, стояла дика незвична тиша, бо все в домі було ввімкнено. Я боялась вмикати світло. Я бачила як сусіди грузились в машини та їхали. Пробки буди надзвичайні, ви і самі це знаєте. З такою малою дитиною це не варіант, та й машина власне в нас немає. Окрім всього було дуже страшно.
Як могла під дитяче хничення я зібрала 2 рюкзаки та одну валізу. Покидала що бачила - по 1 комплекту одягу, свою куртку та великий пакунок з памперсами. От і все що вмістилось.
В рюкзаках були - документи, дитяча суміш та дві пляшки, трохи їжі (шоколад, горішки), білизна, зарядні, дитяча ковдрочка та трохи дитячого одягу. От і все. Планували ночувати вдома. Але було страшно, наші друзі спустились на паркінг, отже і ми вирішили зібратись та спустись подивитись, що там як воно в найближчому сховищі. Сховище виявилось дуже умовним та загалом до цього не пристосованим, то ми вирішили йти до метро і там ночувати. За 15 хвилин ми вже спускались, там вже було повно людей, від цього було і спокійно (ми робимо вірно, ми не одні), і лячно.

Знизу стало ясно, що зібрались ми так собі. Я не знаю, що саме і як я собі уявляла ночівлю, але були тільки ми, два рюкзака і маленька дитина на руках! І звичайна брудна холодна підлога метрополітену. Ми кинули наші куртки на підлогу, щоб хоча б сісти, але без курток було холодно та все одно не зручно. Води в нас майже не було (лише дитяча для суміші), то вирішили, що саша буде вертатись назад за нашим дитячим візочком, ковдрою, водою. Через пів години починалась комендантська година, я кожну хвилину дивилась в телефон, хвилювалась, а раптом зараз там почнеться обстріл або закриють метро після початку комендантської години і він буде там, а я тут. Але все було норм.

Ночувати в метро дуже холодно, майже всі на станції позамерзали. Я була впевнена, що ми переночуємо і зранку підемо до додому. Після 7 ранку ми як і всі інші піднялись наверх, трохи відійшли від станції та почули звуки повітряної тривоги. Це було вперше і нічого не було ясно, ми знов спустились в метро.

В перші дні месенджери ще не повідомляли так, як зараз про тривогу та відбій, та загалом була неясна ситуація. Ми вирішили залишитись в метро. Саші знов довелось самостійно вертатись до дому за дитячими пляшками (ті наші були вже брудні, а мити їх умов не було) та валізою, ноутбуком.
Вдень у нас була спроба виїхати залізницею (невдала), а вечері евакуюватись автобусом. Ми прочекали на вулиці на холоді 4 або більше годин з дитиною на руках яка якимось дивом не плакала. Було вже темно і страшно і ми знов вирішили ночувати в метро (це вже була інша станція)

На ніч станцію зачинили і ми були як в саркофазі, від чого я відчула внутрішній спокій, тривога відступила перед втомою.
Вирішальним став наступний день, ми не знали чи зможемо виїхати, бо вже бачили, що коїться на центральному вокзалі але таки вирішили їхати та пробувати. По дорозі були блок-пости від тероборони, треба було щось обїджати. Ми приїхали під самий притик, що ще більше унеможливлювало шанс потрапити на потяг. Навіть була розмова не йти на нашу колію. Але ми такі дістались та влізли! В кожному купе було по 8-15 людей, коридор був наповнений людьми, була неймовірна задуха! 14 годин цього пекла і ми були у Львові. Наприкінці поїздки всім було зле, мала почала засинати чи втрачати свідомість на руках (було не ясно) . Ми швидко всунули її в комбінезон і саша вибіг з нею, а я залишилась з речами.

Сусіди допомогли з сумками, одна з дівчат взяла один з рюкзаків, я йшла позаду з візочком, позаду мене йшов чоловік з моєю сумкою. Вже в процесі я зрозуміла, що дала не той рюкзак. Я віддала незнайомій людині рюкзак зі всіма нашими документами!! Людина вийшла, а я застрягла з візочком в проході. Ні вперед, ні назад. На мене кричить провідниця, щоб я швидко вийшла бо вони їдуть далі, а я не можу. Вперше в мене зірвало дах і я почала кричати на неї. Якимось дивом вдалось візочок проштовхнути назад у салон, двоє чоловіків допомогли спусти його з іншого виходу. Я вискочила на вулицю, в пошуках чоловіка та дівчини з моїм рюкзаком, моя валіза та візочок ще були в салоні потягу який вже відправлявся. Але все в фіналі було добре, всі речі зібрали докупи, дяка всім хто нам тоді допоміг.

Це було близько 4 ранку, таксі не працювало, ніякого транспорту не було. На вулиці мінус 4, за пів години в мене замерзли ноги та ніс. Я просто кидалась на кожну машину зі словами, що в мене мала дитина, але ніхто не відзивався. Просто дивом знайшовся один чоловік який тільки но приїхав на авто з Києва та привіз 3 хлопців.

Вирішила спробувати повернутись до дописів на каналі та перейти саме тут на українську. Не певна, що вийде, але от такий експірієнс.
Чому думаю, що не вийде? Справа не в тім, що я погано знаю українську (цілком прийнятний рівень), а в тому, що мислення все ж таки на російській. Як там не було, враховуючи мою дику лють на рашистів, я російськомовна. Це означає, що моє мислення саме російською. Так склалось, це є частиною моєї власної історії, яку не можу викреслити.

Я можу спілкуватись українською в соціальному просторі, можу працювати, можу робити дописи, але моє мислення російською. Коли я плачу, я думаю російською; коли йду до психотерапевта розказую йому все російською; коли фантазую тощо.

Я з Донецька, в моїй сім’ї спілкувались російською, так сталось що вона тепер вшита в мене, не тільки в шкіру а й наскрізь. І я не думаю, що радикальні ідеї будь-які це добре.

Тобто радикальне відторгнення будь чого - від монументів з Леніном до шрамів на власній шкірі. Мені не подобається ідея про зламати, винести, закреслити, видалити, замаскувати так ніби і не було! Але було! В цьому контексті подобається коли ми це свідомо переробляємо - Ленін не герой, тому йому не місце на площі, але це було історією тому і на смітник не можна, треба трансформувати, створювати радянські музеї, тощо. Шрами які б страшні не були, щось несуть, видалити це намагатись позбутись, забути. Намагатись забути - значить завжди пам‘ятати. Подобається ідеї з тату поверх шрамів. Це для мене про прийняття та трансформацію. Мова так саме в цьому контексті, не можу російську вживати та їсти великими порціями, але й викреслити повністю це не є добре, правильним для мене.

Колись ми з чоловіком обговорювали переїзд. Мені хотілось спробувати жити в передмісті. Бо дитина і декрет все одно робить тебе мало мобільним. Хотілось ближче до лісу, до природи. Хотілось все літо у будинку з подвір‘ям. А ще передмістя дешевше. Але ми з чоловіком до кісток місцеві мешканці, які замовляли голово майже не щодня. Він одразу забракував цю ідею. Я не знаю чи змогла б, чи сподобалось б мені те інше життя.
Але зараз не можу відділитись від думки, що то могло б бути наше житло і наше життя, то могли бути мої кросівки нью беленс, то могла бути наша іпотека, наша дитяча гойдалка та наш міксер. Справа не в тім, що речей шкода. А в тому, як бридко від цього.
Скільки посилок вже переправила пошта Білорусії? Скільки жінок отримують винесені двері чужої квартири та використані блендери?

Почати повертати дописи дуже складно, як і загалом функціонувати в умовах війни. Підтримайте мене❤️ якщо вам цікаво

Сьогодні пост про прийняття допомоги.

Зараз в умовах війни нам всім доводиться приймати допомогу та давати її іншим. Такий кругообіг допомоги в природі) Зіткнулась з тим, що багатьом моїм знайомим складно приймати допомогу, тому виникли такі думки на цю тему.

Є декілька типів людей
Перший - розраховує виключно на власні сили. Ці люди вперто роздивляються карту та гортають поради в Інтернеті але не дозволять собі запитати у місцевих, як проїхати. Такі люди, якщо в них крадуть гаманець скоріше підуть пішки чим будуть домовлятись чи комусь пояснювати свій стан, навіть якщо це безліч кілометрів. Такі люди іноді чекають, що ти їм запропонуєш допомогу, вони ще будуть вередувати «та нє, не треба», але якщо ти таку допомогу не запропонуєш то велика образа! Такі люди допомагають іншим - вони та несносна конструкція на якій все тримаються, бути єдиним годувальником в родині або ще щось. Вони відчувають свою силу в тому. Вони як 3 річна дитина, яка щойно навчилась застьобувати ґудзик, втрачає на ще по пів години, але «я сам!» жодної допомоги. Бо допомога для них це синонім слабкості, а вони відчувають, що завжди повинні бути сильними.

Другий - розраховують виключно на інших. Це такі люди в яких постійно лапки. Вся допомога, яка надходить це «само собою ясна справа». Їм трохи всі винні, вони люблять щось на кшталт «ти ж юрист, психолог, лікар, художник тощо», тому гойда мої проблеми безкоштовно вирішувати. В них є ця залежність від інших, хвороблива. Вони самі для себе аб‘юзери, які знецінюють всі свої «я можу»

Третій - балансери. Які мають схильність або до першого або до другого типу, розуміють це, та намагаються віднайти себе між «я сам» та «людоньки добрі допоможіть хто чим може».

Зазвичай тут є розуміння

або в тому, що «я розраховую на себе, я можу дати собі раду, але є ситуації в яких краще побороти цю соціальну тривогу або невпевненість або ще щось та таки звернутись до інших» Я розвиваю це соціальне в собі та намагаюсь дозволяти собі брати.

або в тому «що моя сила в інших, я вмію просити, вмію бути вдячним, я вмію це отримувати так, це моя звична модель поведінки, але люди мені не винні, я сподіваюсь на них, але можу прийняти відмову та справитись самостійно. Я розвиваю в собі цю частину «я сам»

Продовжимо тему допомоги.
Звісно, що реакції людини формувались все її життя, тому і відношення до допомоги від інших це певна сукупність факторів.

По-перше ключову роль відіграє тип прив‘язаності (можливо ви чули про теорію прив‘язаності Боулбі, якщо ні - почитайте, це дуже цікаво. Якщо коротко - був певний експеримент який проводили з 3 річними дітками, їх матір’ю та незнайомкою. Те як реагувала дитина дає нам інформацію про одну з трьох моделей поведінки в який визначається тип емоційного зв‘язку з матір‘ю) Якщо надійна прив‘язаність не формується, то формується або тривожно-амбівалентний або уникаючий тип. Як ви вже розумієте тривожні схильні до потреби мати допомогу від інших, а уникаючий тип як раз ховає свої емоції та вразливості за своїм «я сам»

По-друге досвід людини. Ми всі давно виросли з 3 років, і на наше життя вже давно впливають не тільки батьки. Певні люди, обставини життя могли або підтверджувати наші уявлення про себе та заглиблювати ненадійний тип прив’язаності або навпаки цей досвід допомогав нам розширювати уявлення та давати більше ніж звикла модель поведінки.

Щоб не відбувалось, куди не підеш всюди доводиться брати себе зі своїми уявленнями про себе та світ. Маю надію, що з цією війною ми всі для себе розкриємо «скільки всього я можу, як людина, яка може зі всім цим впоратись, дати раду та допомогти тим хто потребує» та «я частина цілого, якусь допомогу я даю, а якусь приймаю, бо ситуація складна і мені не обов‘язиково бути лише тих, хто дає»

Мені тут одномоментно дві подруги зробили подарунки. Одна речами, іграшкою для малої.
Інша зібрала цілі великі пакунки, які я донести не могла та відправила з Берліну.

Це мені нагадало дитинство коли родичі присилали посилки з усіляким. Мабуть це вперше за останні роки коли посилка, це не щось що ти замовив в Інтернет магазині і знаєш що приїде.

Розпаковувати те, що десь там спеціально для тебе людина спеціально купувала, обирала, складала, пакувала дуже так зворушливо.

І справа не в тому, що тут памперсів не продається чи прального порошку (хоча деякі речі і справді складно знайти) І не в тому, що ситуація така, що я не можу собі це придбати(хоч це і справді все допомагає заощадити, бо гроші, як вода по крапельки кудись) Справа в тому, що це все ресурс - часу, сил, грошей, який треба витрачати. Це все маленькі повсякчасні турботи, деякі з них такі буденні та прості, деякі з відміткою * або з відміткою ❤️
І хтось просто взяв і вирішив їх в якійсь мірі. Якісь питання не треба вирішувати.

Війна змінила лінійність життя. Наш «переїзд» потягнув повну якусь руйнацію колишнього життя. До війни ми намагались снідати разом, зараз ми так і не можемо відновити цю традицію - бракує сил, вимотують нічні сирени, відсутність звичних умов.
Навіть тут, в Україні, в місті в якому ми вже жили я відчуваю себе трохи емігрантом, який намагається знайти щось звичне, таке як там. На новому місці доводиться шукати зручні маршрути прогулянок, аналогічні товари до тих, що звик споживати, сервіси та послуги які б були в пішій доступності.

Я ще звикаю до того, що в приватній клініці є обід в який вони не працюють, щоб знайти отоларинголога довелось зателефонувати в щонайменше 20 клінік, що у неділю бізнес закрит на вихідний (коли в Києві у неділю все не просто працює, а працює в посиленому режимі), тощо. Це особливості міста, така тут ритміка. Є речі які мене тут дратують, але в цілому мені тут дихається якось рівніше і вільніше.

Я розумію, що всі наші люди, переважно жінки, самі без своїх чоловіків, а це вже 4,5 мільйонів людей стикаються з тими самими складнощами тільки помноженими на три!!! Щоб знайти потрібний товар (бажано схожий на звичний) та потрібного лікаря в іншій культурі, без знання мови, без розуміння процесів! Просто намагаюсь уявити, як спочатку ти шукаєш якісь ліки, потім шукаєш їх міжнародну назву, потім ще потрібно отримати рецепт на це або безпосередньо пояснити, що потрібно аптекарю, а це все ще на польській або німецькій. І кожен раз перекладати перекладати…Сама я вже 5 день не можу знайти час аби каші дитячі з німецької перекласти, щоб зрозуміти де яка і як готувати!

Ці всі складнощі та пошуки звичного, налагодження життя і є адаптація на новому місці. М‘якої адаптації не буде, бо це хоч і вибір, але вимушений, різкий, складний. Але маю надію, що наші неймовірні жінки видобудуть собі безпеку, затишок та відбудуть дім де б вони не знаходились. Бо як сказала моя подруга «я і є дім»

Як ви?
Великі свята такі як Великдень, завжди загострюють мою кризу віри. Для мене це період загострення та неспокою. Кожний Великдень це рана, яка болить.
Навесні, саме цей час для мене дуже тяжкий. На рівні якось нестерпності.
З часом все розмивається, вже стає важко розділити та пригадати, але от шматки які пам‘ятаю
- Мені до 10 років, ми приїхали на свята до вже покійних баби з дідом по татовій лінії. Всі дуже сильно посварилися ще до того як сіли за стіл. Ми поїхали
- Пам’ятаю смак пасок тих, що з дитинства. Ранковий голод бо починати ранок потрібно було тільки со свяченої їжі, а це треба було ще дочекатись. Рясні освячення прохолодним весняним ранком.
- Останні роки кожного великодня в мене мої хронічні загострення ЖКТ, що ніякі паски не вписуються в раціон за станом здоров‘я. Але хоч шматок таки зїдаю
- Тогоріч було зовсім важко, то замість паски були сухарі з паски
- Останні 10 років Великдень пройшов в Києві, і тільки цьогоріч у Львові
На Великдень не було якихось особливих подій, але саме в цей час починає трегирити на все складне

Фотохроніка

Знайшла текст, ще написаний до свят, який загубився та не був опублікований. Але актуальності не вирачає

Мій чоловік посеред неділі вирішив поїхати до Києва та забрати наші речі. Я пройшла всі стадії проживання
Заперечення - речі нам ці непотрібні, бо якось тут вже живемо. Це не відбудеться бо я тебе нікуди не відпущу.
Гнів - війна йде, повітряні постійно, я тут сама з дитиною, хто знає чим це все закінчиться?
Торг - а може таки і треба, бо візок дитячий потрібно, а новий 9тисяч. Може воно все якось так спокійненько все відбудеться.
Депресія - мені вже все одно, куди хочеш їдь, що хочеш роби, які хочеш речі складай. Все тлін, який в цьому сенс?
Прийняття
Насправді дні видались не з простих, рівень моєї тривоги яка була в дзені провалився. Дитина захворіла, я захворіла та вся хроніка до купи загострилась, ракетні обстріли тут у Львові, погода доволі холодна

Мой текст про наслаждение, его потерю и обретение

Недавно в группе (я время от время от времени к подключаюсь к терапевтической группе самопомощи) мы обсуждали отказ от наслаждения в связи с войной. Кто-то перестал ходить на маникюр, кто -то уменьшил траты на одежду, косметику.

Материнство это кризис наслаждений.
До материнства я и не знала, что у меня столько бытовых наслаждений. Я не осознавала их, пока не лишилась.
1) Самое печально-главное - я лишилась сна. Нормального человеческого сна. Без ночных просыпаний на кормление, когда встаешь и ложишься в удобное для себя время. Та какое там наслаждение, это просто сплошная зияющая неудовлетворенная потребность
2) Мобильность, передвижение. Все крутится в радиусе возле дома, чтобы выбраться за периметр аквариума нужна уйма усилий. А как случается день Ч сложно получить удовольствие от этого события, когда тело свинцовое, хочет спать и одновременно еще кучу всего хочет.
3) Удовольствие от здесь и сейчас. Все подвержено динамике дня маленького человека. Хочешь выйти утром за кофе? - закончить бытовые дела, поплакать/погоревать - дождаться выходных. В принципе мои личные эмоции и состояния невозможно прожить в моменте

В какой-то момент многое, что ранее приносило удовольствие стало соизмеряются тем силам, ресурсам, времени которые необходимо затратить. Это перестало быть в категории “радость”
Мне время от времени закидывают, что я пишу все очень печально про материнство. Это не печально, это просто сложно. В какой-то момент я осознала, что становлюсь немного другой личностью. У меня все тот же муж, я прожила все то же детство, но этот опыт переосмысляется и трансформируются. Вылазят какие-то воспоминания, не плохие и не хорошие, а просто часть личного детства или личной истории и я на них смотрю уже через призму других цветов, иногда это сожаление, иногда благодарность, иногда это грусть или радость, иногда это еще кучу каких-то сложных эмоций и состояний.

Из новых полученных удовольствий
1) Когда ребенок просыпается в хорошем настроении, тянет ручки к тебе, смеется от поцелуев, осваивает новый навык, радуется твоему появлению, делает всякие забавности.
2) Когда удается сесть и выпить чашечку свежеприготовленного достаточного горячего чая. Это не всегда случается, от этого наверное тут и столько наслаждения. Чтобы в моменте никто не усрался, не стукнулся, не разрыдался, а вот такое мирное чаепитие. К чаю подогретый на сковородке хлеб с маслом. Ууууу❤️
3) Вообще появилась радость от простых вещей которые раньше были автоматическими и в категории “ну типо это просто норм, это же просто чай, душ, яичница и т.д” Теперь это не просто душ, потому что принятый в одиночестве без смотрящих на тебя пары глаз не всегда выпадает. Так что получасовой душ в тишине, со всеми бальзамами, масками это любовь. Или горячий завтрак всей семьей и желательно не заглатывая гигантские куски под недовольный вой уже наслаждение. Помню свой первый домашний завтрак во Львове после киевской эвакуации, было немного стыдно (другие там на войне жрут консерву в лучшем случае) и радостно.
4) Я всегда любила фотографировать. Но фотографировать малыша (а если учесть что после состояние кабачка он превращается в крутящегося на сковородке ужа) отдельное оскусство. Словить момент, свет, настроение. Что б еще это не закончилось перевозбуждением, или отказом от еды/сна вообще топ.

Продолжим тему наслаждений.
Или их утрату/трансформацию.

Перестало нравится/приносить удовольствие
1) покупка косметики декоративной, эксперименты с косметикой
2) делать макияж (вообще не хочется, не то чтобы не в удовольствие а в тягость)
3) долгое блуждание Торговым центром без веской причины и поиска конкретного
4) тратить много времени на выбор одежды (когда приходится очень устаю и злюсь)
5) покупка одежды в интернет магазине


Все так же нравится/нравится еще больше/открыла это удовольствие
1) когда в шкафу порядок, все вещи красиво сложены
2) массаж спины (мне реально помогает расслабится и ощутить тело)
3) когда удалось найти идеально подходящую по размеру, материалу одежду (я очень привередливая)
4) покупка книг и блокнотов (это видно неизлечимо)