Почати повертати дописи дуже складно, як і загалом функціонувати в умовах війни. Підтримайте мене❤️ якщо вам цікаво
Сьогодні пост про прийняття допомоги.
Зараз в умовах війни нам всім доводиться приймати допомогу та давати її іншим. Такий кругообіг допомоги в природі) Зіткнулась з тим, що багатьом моїм знайомим складно приймати допомогу, тому виникли такі думки на цю тему.
Є декілька типів людей
Перший - розраховує виключно на власні сили. Ці люди вперто роздивляються карту та гортають поради в Інтернеті але не дозволять собі запитати у місцевих, як проїхати. Такі люди, якщо в них крадуть гаманець скоріше підуть пішки чим будуть домовлятись чи комусь пояснювати свій стан, навіть якщо це безліч кілометрів. Такі люди іноді чекають, що ти їм запропонуєш допомогу, вони ще будуть вередувати «та нє, не треба», але якщо ти таку допомогу не запропонуєш то велика образа! Такі люди допомагають іншим - вони та несносна конструкція на якій все тримаються, бути єдиним годувальником в родині або ще щось. Вони відчувають свою силу в тому. Вони як 3 річна дитина, яка щойно навчилась застьобувати ґудзик, втрачає на ще по пів години, але «я сам!» жодної допомоги. Бо допомога для них це синонім слабкості, а вони відчувають, що завжди повинні бути сильними.
Другий - розраховують виключно на інших. Це такі люди в яких постійно лапки. Вся допомога, яка надходить це «само собою ясна справа». Їм трохи всі винні, вони люблять щось на кшталт «ти ж юрист, психолог, лікар, художник тощо», тому гойда мої проблеми безкоштовно вирішувати. В них є ця залежність від інших, хвороблива. Вони самі для себе аб‘юзери, які знецінюють всі свої «я можу»
Третій - балансери. Які мають схильність або до першого або до другого типу, розуміють це, та намагаються віднайти себе між «я сам» та «людоньки добрі допоможіть хто чим може».
Зазвичай тут є розуміння
або в тому, що «я розраховую на себе, я можу дати собі раду, але є ситуації в яких краще побороти цю соціальну тривогу або невпевненість або ще щось та таки звернутись до інших» Я розвиваю це соціальне в собі та намагаюсь дозволяти собі брати.
або в тому «що моя сила в інших, я вмію просити, вмію бути вдячним, я вмію це отримувати так, це моя звична модель поведінки, але люди мені не винні, я сподіваюсь на них, але можу прийняти відмову та справитись самостійно. Я розвиваю в собі цю частину «я сам»
Зараз в умовах війни нам всім доводиться приймати допомогу та давати її іншим. Такий кругообіг допомоги в природі) Зіткнулась з тим, що багатьом моїм знайомим складно приймати допомогу, тому виникли такі думки на цю тему.
Є декілька типів людей
Перший - розраховує виключно на власні сили. Ці люди вперто роздивляються карту та гортають поради в Інтернеті але не дозволять собі запитати у місцевих, як проїхати. Такі люди, якщо в них крадуть гаманець скоріше підуть пішки чим будуть домовлятись чи комусь пояснювати свій стан, навіть якщо це безліч кілометрів. Такі люди іноді чекають, що ти їм запропонуєш допомогу, вони ще будуть вередувати «та нє, не треба», але якщо ти таку допомогу не запропонуєш то велика образа! Такі люди допомагають іншим - вони та несносна конструкція на якій все тримаються, бути єдиним годувальником в родині або ще щось. Вони відчувають свою силу в тому. Вони як 3 річна дитина, яка щойно навчилась застьобувати ґудзик, втрачає на ще по пів години, але «я сам!» жодної допомоги. Бо допомога для них це синонім слабкості, а вони відчувають, що завжди повинні бути сильними.
Другий - розраховують виключно на інших. Це такі люди в яких постійно лапки. Вся допомога, яка надходить це «само собою ясна справа». Їм трохи всі винні, вони люблять щось на кшталт «ти ж юрист, психолог, лікар, художник тощо», тому гойда мої проблеми безкоштовно вирішувати. В них є ця залежність від інших, хвороблива. Вони самі для себе аб‘юзери, які знецінюють всі свої «я можу»
Третій - балансери. Які мають схильність або до першого або до другого типу, розуміють це, та намагаються віднайти себе між «я сам» та «людоньки добрі допоможіть хто чим може».
Зазвичай тут є розуміння
або в тому, що «я розраховую на себе, я можу дати собі раду, але є ситуації в яких краще побороти цю соціальну тривогу або невпевненість або ще щось та таки звернутись до інших» Я розвиваю це соціальне в собі та намагаюсь дозволяти собі брати.
або в тому «що моя сила в інших, я вмію просити, вмію бути вдячним, я вмію це отримувати так, це моя звична модель поведінки, але люди мені не винні, я сподіваюсь на них, але можу прийняти відмову та справитись самостійно. Я розвиваю в собі цю частину «я сам»
Продовжимо тему допомоги.
Звісно, що реакції людини формувались все її життя, тому і відношення до допомоги від інших це певна сукупність факторів.
По-перше ключову роль відіграє тип прив‘язаності (можливо ви чули про теорію прив‘язаності Боулбі, якщо ні - почитайте, це дуже цікаво. Якщо коротко - був певний експеримент який проводили з 3 річними дітками, їх матір’ю та незнайомкою. Те як реагувала дитина дає нам інформацію про одну з трьох моделей поведінки в який визначається тип емоційного зв‘язку з матір‘ю) Якщо надійна прив‘язаність не формується, то формується або тривожно-амбівалентний або уникаючий тип. Як ви вже розумієте тривожні схильні до потреби мати допомогу від інших, а уникаючий тип як раз ховає свої емоції та вразливості за своїм «я сам»
По-друге досвід людини. Ми всі давно виросли з 3 років, і на наше життя вже давно впливають не тільки батьки. Певні люди, обставини життя могли або підтверджувати наші уявлення про себе та заглиблювати ненадійний тип прив’язаності або навпаки цей досвід допомогав нам розширювати уявлення та давати більше ніж звикла модель поведінки.
Щоб не відбувалось, куди не підеш всюди доводиться брати себе зі своїми уявленнями про себе та світ. Маю надію, що з цією війною ми всі для себе розкриємо «скільки всього я можу, як людина, яка може зі всім цим впоратись, дати раду та допомогти тим хто потребує» та «я частина цілого, якусь допомогу я даю, а якусь приймаю, бо ситуація складна і мені не обов‘язиково бути лише тих, хто дає»
Звісно, що реакції людини формувались все її життя, тому і відношення до допомоги від інших це певна сукупність факторів.
По-перше ключову роль відіграє тип прив‘язаності (можливо ви чули про теорію прив‘язаності Боулбі, якщо ні - почитайте, це дуже цікаво. Якщо коротко - був певний експеримент який проводили з 3 річними дітками, їх матір’ю та незнайомкою. Те як реагувала дитина дає нам інформацію про одну з трьох моделей поведінки в який визначається тип емоційного зв‘язку з матір‘ю) Якщо надійна прив‘язаність не формується, то формується або тривожно-амбівалентний або уникаючий тип. Як ви вже розумієте тривожні схильні до потреби мати допомогу від інших, а уникаючий тип як раз ховає свої емоції та вразливості за своїм «я сам»
По-друге досвід людини. Ми всі давно виросли з 3 років, і на наше життя вже давно впливають не тільки батьки. Певні люди, обставини життя могли або підтверджувати наші уявлення про себе та заглиблювати ненадійний тип прив’язаності або навпаки цей досвід допомогав нам розширювати уявлення та давати більше ніж звикла модель поведінки.
Щоб не відбувалось, куди не підеш всюди доводиться брати себе зі своїми уявленнями про себе та світ. Маю надію, що з цією війною ми всі для себе розкриємо «скільки всього я можу, як людина, яка може зі всім цим впоратись, дати раду та допомогти тим хто потребує» та «я частина цілого, якусь допомогу я даю, а якусь приймаю, бо ситуація складна і мені не обов‘язиково бути лише тих, хто дає»
Мені тут одномоментно дві подруги зробили подарунки. Одна речами, іграшкою для малої.
Інша зібрала цілі великі пакунки, які я донести не могла та відправила з Берліну.
Це мені нагадало дитинство коли родичі присилали посилки з усіляким. Мабуть це вперше за останні роки коли посилка, це не щось що ти замовив в Інтернет магазині і знаєш що приїде.
Розпаковувати те, що десь там спеціально для тебе людина спеціально купувала, обирала, складала, пакувала дуже так зворушливо.
І справа не в тому, що тут памперсів не продається чи прального порошку (хоча деякі речі і справді складно знайти) І не в тому, що ситуація така, що я не можу собі це придбати(хоч це і справді все допомагає заощадити, бо гроші, як вода по крапельки кудись) Справа в тому, що це все ресурс - часу, сил, грошей, який треба витрачати. Це все маленькі повсякчасні турботи, деякі з них такі буденні та прості, деякі з відміткою * або з відміткою ❤️
І хтось просто взяв і вирішив їх в якійсь мірі. Якісь питання не треба вирішувати.
Інша зібрала цілі великі пакунки, які я донести не могла та відправила з Берліну.
Це мені нагадало дитинство коли родичі присилали посилки з усіляким. Мабуть це вперше за останні роки коли посилка, це не щось що ти замовив в Інтернет магазині і знаєш що приїде.
Розпаковувати те, що десь там спеціально для тебе людина спеціально купувала, обирала, складала, пакувала дуже так зворушливо.
І справа не в тому, що тут памперсів не продається чи прального порошку (хоча деякі речі і справді складно знайти) І не в тому, що ситуація така, що я не можу собі це придбати(хоч це і справді все допомагає заощадити, бо гроші, як вода по крапельки кудись) Справа в тому, що це все ресурс - часу, сил, грошей, який треба витрачати. Це все маленькі повсякчасні турботи, деякі з них такі буденні та прості, деякі з відміткою * або з відміткою ❤️
І хтось просто взяв і вирішив їх в якійсь мірі. Якісь питання не треба вирішувати.
Війна змінила лінійність життя. Наш «переїзд» потягнув повну якусь руйнацію колишнього життя. До війни ми намагались снідати разом, зараз ми так і не можемо відновити цю традицію - бракує сил, вимотують нічні сирени, відсутність звичних умов.
Навіть тут, в Україні, в місті в якому ми вже жили я відчуваю себе трохи емігрантом, який намагається знайти щось звичне, таке як там. На новому місці доводиться шукати зручні маршрути прогулянок, аналогічні товари до тих, що звик споживати, сервіси та послуги які б були в пішій доступності.
Я ще звикаю до того, що в приватній клініці є обід в який вони не працюють, щоб знайти отоларинголога довелось зателефонувати в щонайменше 20 клінік, що у неділю бізнес закрит на вихідний (коли в Києві у неділю все не просто працює, а працює в посиленому режимі), тощо. Це особливості міста, така тут ритміка. Є речі які мене тут дратують, але в цілому мені тут дихається якось рівніше і вільніше.
Я розумію, що всі наші люди, переважно жінки, самі без своїх чоловіків, а це вже 4,5 мільйонів людей стикаються з тими самими складнощами тільки помноженими на три!!! Щоб знайти потрібний товар (бажано схожий на звичний) та потрібного лікаря в іншій культурі, без знання мови, без розуміння процесів! Просто намагаюсь уявити, як спочатку ти шукаєш якісь ліки, потім шукаєш їх міжнародну назву, потім ще потрібно отримати рецепт на це або безпосередньо пояснити, що потрібно аптекарю, а це все ще на польській або німецькій. І кожен раз перекладати перекладати…Сама я вже 5 день не можу знайти час аби каші дитячі з німецької перекласти, щоб зрозуміти де яка і як готувати!
Ці всі складнощі та пошуки звичного, налагодження життя і є адаптація на новому місці. М‘якої адаптації не буде, бо це хоч і вибір, але вимушений, різкий, складний. Але маю надію, що наші неймовірні жінки видобудуть собі безпеку, затишок та відбудуть дім де б вони не знаходились. Бо як сказала моя подруга «я і є дім»
Навіть тут, в Україні, в місті в якому ми вже жили я відчуваю себе трохи емігрантом, який намагається знайти щось звичне, таке як там. На новому місці доводиться шукати зручні маршрути прогулянок, аналогічні товари до тих, що звик споживати, сервіси та послуги які б були в пішій доступності.
Я ще звикаю до того, що в приватній клініці є обід в який вони не працюють, щоб знайти отоларинголога довелось зателефонувати в щонайменше 20 клінік, що у неділю бізнес закрит на вихідний (коли в Києві у неділю все не просто працює, а працює в посиленому режимі), тощо. Це особливості міста, така тут ритміка. Є речі які мене тут дратують, але в цілому мені тут дихається якось рівніше і вільніше.
Я розумію, що всі наші люди, переважно жінки, самі без своїх чоловіків, а це вже 4,5 мільйонів людей стикаються з тими самими складнощами тільки помноженими на три!!! Щоб знайти потрібний товар (бажано схожий на звичний) та потрібного лікаря в іншій культурі, без знання мови, без розуміння процесів! Просто намагаюсь уявити, як спочатку ти шукаєш якісь ліки, потім шукаєш їх міжнародну назву, потім ще потрібно отримати рецепт на це або безпосередньо пояснити, що потрібно аптекарю, а це все ще на польській або німецькій. І кожен раз перекладати перекладати…Сама я вже 5 день не можу знайти час аби каші дитячі з німецької перекласти, щоб зрозуміти де яка і як готувати!
Ці всі складнощі та пошуки звичного, налагодження життя і є адаптація на новому місці. М‘якої адаптації не буде, бо це хоч і вибір, але вимушений, різкий, складний. Але маю надію, що наші неймовірні жінки видобудуть собі безпеку, затишок та відбудуть дім де б вони не знаходились. Бо як сказала моя подруга «я і є дім»
Як ви?
Великі свята такі як Великдень, завжди загострюють мою кризу віри. Для мене це період загострення та неспокою. Кожний Великдень це рана, яка болить.
Навесні, саме цей час для мене дуже тяжкий. На рівні якось нестерпності.
З часом все розмивається, вже стає важко розділити та пригадати, але от шматки які пам‘ятаю
- Мені до 10 років, ми приїхали на свята до вже покійних баби з дідом по татовій лінії. Всі дуже сильно посварилися ще до того як сіли за стіл. Ми поїхали
- Пам’ятаю смак пасок тих, що з дитинства. Ранковий голод бо починати ранок потрібно було тільки со свяченої їжі, а це треба було ще дочекатись. Рясні освячення прохолодним весняним ранком.
- Останні роки кожного великодня в мене мої хронічні загострення ЖКТ, що ніякі паски не вписуються в раціон за станом здоров‘я. Але хоч шматок таки зїдаю
- Тогоріч було зовсім важко, то замість паски були сухарі з паски
- Останні 10 років Великдень пройшов в Києві, і тільки цьогоріч у Львові
На Великдень не було якихось особливих подій, але саме в цей час починає трегирити на все складне
Великі свята такі як Великдень, завжди загострюють мою кризу віри. Для мене це період загострення та неспокою. Кожний Великдень це рана, яка болить.
Навесні, саме цей час для мене дуже тяжкий. На рівні якось нестерпності.
З часом все розмивається, вже стає важко розділити та пригадати, але от шматки які пам‘ятаю
- Мені до 10 років, ми приїхали на свята до вже покійних баби з дідом по татовій лінії. Всі дуже сильно посварилися ще до того як сіли за стіл. Ми поїхали
- Пам’ятаю смак пасок тих, що з дитинства. Ранковий голод бо починати ранок потрібно було тільки со свяченої їжі, а це треба було ще дочекатись. Рясні освячення прохолодним весняним ранком.
- Останні роки кожного великодня в мене мої хронічні загострення ЖКТ, що ніякі паски не вписуються в раціон за станом здоров‘я. Але хоч шматок таки зїдаю
- Тогоріч було зовсім важко, то замість паски були сухарі з паски
- Останні 10 років Великдень пройшов в Києві, і тільки цьогоріч у Львові
На Великдень не було якихось особливих подій, але саме в цей час починає трегирити на все складне
Знайшла текст, ще написаний до свят, який загубився та не був опублікований. Але актуальності не вирачає
Мій чоловік посеред неділі вирішив поїхати до Києва та забрати наші речі. Я пройшла всі стадії проживання
Заперечення - речі нам ці непотрібні, бо якось тут вже живемо. Це не відбудеться бо я тебе нікуди не відпущу.
Гнів - війна йде, повітряні постійно, я тут сама з дитиною, хто знає чим це все закінчиться?
Торг - а може таки і треба, бо візок дитячий потрібно, а новий 9тисяч. Може воно все якось так спокійненько все відбудеться.
Депресія - мені вже все одно, куди хочеш їдь, що хочеш роби, які хочеш речі складай. Все тлін, який в цьому сенс?
Прийняття
Насправді дні видались не з простих, рівень моєї тривоги яка була в дзені провалився. Дитина захворіла, я захворіла та вся хроніка до купи загострилась, ракетні обстріли тут у Львові, погода доволі холодна
Мій чоловік посеред неділі вирішив поїхати до Києва та забрати наші речі. Я пройшла всі стадії проживання
Заперечення - речі нам ці непотрібні, бо якось тут вже живемо. Це не відбудеться бо я тебе нікуди не відпущу.
Гнів - війна йде, повітряні постійно, я тут сама з дитиною, хто знає чим це все закінчиться?
Торг - а може таки і треба, бо візок дитячий потрібно, а новий 9тисяч. Може воно все якось так спокійненько все відбудеться.
Депресія - мені вже все одно, куди хочеш їдь, що хочеш роби, які хочеш речі складай. Все тлін, який в цьому сенс?
Прийняття
Насправді дні видались не з простих, рівень моєї тривоги яка була в дзені провалився. Дитина захворіла, я захворіла та вся хроніка до купи загострилась, ракетні обстріли тут у Львові, погода доволі холодна
Мой текст про наслаждение, его потерю и обретение
Недавно в группе (я время от время от времени к подключаюсь к терапевтической группе самопомощи) мы обсуждали отказ от наслаждения в связи с войной. Кто-то перестал ходить на маникюр, кто -то уменьшил траты на одежду, косметику.
Материнство это кризис наслаждений.
До материнства я и не знала, что у меня столько бытовых наслаждений. Я не осознавала их, пока не лишилась.
1) Самое печально-главное - я лишилась сна. Нормального человеческого сна. Без ночных просыпаний на кормление, когда встаешь и ложишься в удобное для себя время. Та какое там наслаждение, это просто сплошная зияющая неудовлетворенная потребность
2) Мобильность, передвижение. Все крутится в радиусе возле дома, чтобы выбраться за периметр аквариума нужна уйма усилий. А как случается день Ч сложно получить удовольствие от этого события, когда тело свинцовое, хочет спать и одновременно еще кучу всего хочет.
3) Удовольствие от здесь и сейчас. Все подвержено динамике дня маленького человека. Хочешь выйти утром за кофе? - закончить бытовые дела, поплакать/погоревать - дождаться выходных. В принципе мои личные эмоции и состояния невозможно прожить в моменте
В какой-то момент многое, что ранее приносило удовольствие стало соизмеряются тем силам, ресурсам, времени которые необходимо затратить. Это перестало быть в категории “радость”
Мне время от времени закидывают, что я пишу все очень печально про материнство. Это не печально, это просто сложно. В какой-то момент я осознала, что становлюсь немного другой личностью. У меня все тот же муж, я прожила все то же детство, но этот опыт переосмысляется и трансформируются. Вылазят какие-то воспоминания, не плохие и не хорошие, а просто часть личного детства или личной истории и я на них смотрю уже через призму других цветов, иногда это сожаление, иногда благодарность, иногда это грусть или радость, иногда это еще кучу каких-то сложных эмоций и состояний.
Из новых полученных удовольствий
1) Когда ребенок просыпается в хорошем настроении, тянет ручки к тебе, смеется от поцелуев, осваивает новый навык, радуется твоему появлению, делает всякие забавности.
2) Когда удается сесть и выпить чашечку свежеприготовленного достаточного горячего чая. Это не всегда случается, от этого наверное тут и столько наслаждения. Чтобы в моменте никто не усрался, не стукнулся, не разрыдался, а вот такое мирное чаепитие. К чаю подогретый на сковородке хлеб с маслом. Ууууу❤️
3) Вообще появилась радость от простых вещей которые раньше были автоматическими и в категории “ну типо это просто норм, это же просто чай, душ, яичница и т.д” Теперь это не просто душ, потому что принятый в одиночестве без смотрящих на тебя пары глаз не всегда выпадает. Так что получасовой душ в тишине, со всеми бальзамами, масками это любовь. Или горячий завтрак всей семьей и желательно не заглатывая гигантские куски под недовольный вой уже наслаждение. Помню свой первый домашний завтрак во Львове после киевской эвакуации, было немного стыдно (другие там на войне жрут консерву в лучшем случае) и радостно.
4) Я всегда любила фотографировать. Но фотографировать малыша (а если учесть что после состояние кабачка он превращается в крутящегося на сковородке ужа) отдельное оскусство. Словить момент, свет, настроение. Что б еще это не закончилось перевозбуждением, или отказом от еды/сна вообще топ.
Недавно в группе (я время от время от времени к подключаюсь к терапевтической группе самопомощи) мы обсуждали отказ от наслаждения в связи с войной. Кто-то перестал ходить на маникюр, кто -то уменьшил траты на одежду, косметику.
Материнство это кризис наслаждений.
До материнства я и не знала, что у меня столько бытовых наслаждений. Я не осознавала их, пока не лишилась.
1) Самое печально-главное - я лишилась сна. Нормального человеческого сна. Без ночных просыпаний на кормление, когда встаешь и ложишься в удобное для себя время. Та какое там наслаждение, это просто сплошная зияющая неудовлетворенная потребность
2) Мобильность, передвижение. Все крутится в радиусе возле дома, чтобы выбраться за периметр аквариума нужна уйма усилий. А как случается день Ч сложно получить удовольствие от этого события, когда тело свинцовое, хочет спать и одновременно еще кучу всего хочет.
3) Удовольствие от здесь и сейчас. Все подвержено динамике дня маленького человека. Хочешь выйти утром за кофе? - закончить бытовые дела, поплакать/погоревать - дождаться выходных. В принципе мои личные эмоции и состояния невозможно прожить в моменте
В какой-то момент многое, что ранее приносило удовольствие стало соизмеряются тем силам, ресурсам, времени которые необходимо затратить. Это перестало быть в категории “радость”
Мне время от времени закидывают, что я пишу все очень печально про материнство. Это не печально, это просто сложно. В какой-то момент я осознала, что становлюсь немного другой личностью. У меня все тот же муж, я прожила все то же детство, но этот опыт переосмысляется и трансформируются. Вылазят какие-то воспоминания, не плохие и не хорошие, а просто часть личного детства или личной истории и я на них смотрю уже через призму других цветов, иногда это сожаление, иногда благодарность, иногда это грусть или радость, иногда это еще кучу каких-то сложных эмоций и состояний.
Из новых полученных удовольствий
1) Когда ребенок просыпается в хорошем настроении, тянет ручки к тебе, смеется от поцелуев, осваивает новый навык, радуется твоему появлению, делает всякие забавности.
2) Когда удается сесть и выпить чашечку свежеприготовленного достаточного горячего чая. Это не всегда случается, от этого наверное тут и столько наслаждения. Чтобы в моменте никто не усрался, не стукнулся, не разрыдался, а вот такое мирное чаепитие. К чаю подогретый на сковородке хлеб с маслом. Ууууу❤️
3) Вообще появилась радость от простых вещей которые раньше были автоматическими и в категории “ну типо это просто норм, это же просто чай, душ, яичница и т.д” Теперь это не просто душ, потому что принятый в одиночестве без смотрящих на тебя пары глаз не всегда выпадает. Так что получасовой душ в тишине, со всеми бальзамами, масками это любовь. Или горячий завтрак всей семьей и желательно не заглатывая гигантские куски под недовольный вой уже наслаждение. Помню свой первый домашний завтрак во Львове после киевской эвакуации, было немного стыдно (другие там на войне жрут консерву в лучшем случае) и радостно.
4) Я всегда любила фотографировать. Но фотографировать малыша (а если учесть что после состояние кабачка он превращается в крутящегося на сковородке ужа) отдельное оскусство. Словить момент, свет, настроение. Что б еще это не закончилось перевозбуждением, или отказом от еды/сна вообще топ.
Продолжим тему наслаждений.
Или их утрату/трансформацию.
Перестало нравится/приносить удовольствие
1) покупка косметики декоративной, эксперименты с косметикой
2) делать макияж (вообще не хочется, не то чтобы не в удовольствие а в тягость)
3) долгое блуждание Торговым центром без веской причины и поиска конкретного
4) тратить много времени на выбор одежды (когда приходится очень устаю и злюсь)
5) покупка одежды в интернет магазине
Все так же нравится/нравится еще больше/открыла это удовольствие
1) когда в шкафу порядок, все вещи красиво сложены
2) массаж спины (мне реально помогает расслабится и ощутить тело)
3) когда удалось найти идеально подходящую по размеру, материалу одежду (я очень привередливая)
4) покупка книг и блокнотов (это видно неизлечимо)
Или их утрату/трансформацию.
Перестало нравится/приносить удовольствие
1) покупка косметики декоративной, эксперименты с косметикой
2) делать макияж (вообще не хочется, не то чтобы не в удовольствие а в тягость)
3) долгое блуждание Торговым центром без веской причины и поиска конкретного
4) тратить много времени на выбор одежды (когда приходится очень устаю и злюсь)
5) покупка одежды в интернет магазине
Все так же нравится/нравится еще больше/открыла это удовольствие
1) когда в шкафу порядок, все вещи красиво сложены
2) массаж спины (мне реально помогает расслабится и ощутить тело)
3) когда удалось найти идеально подходящую по размеру, материалу одежду (я очень привередливая)
4) покупка книг и блокнотов (это видно неизлечимо)
Чи хочете пост про guilty pleasure?)Там дурнуваті серіали та багато солодкого🙈🙃 жодної реклами, лише перевірені на собі речі)
Расскажу про один проект. Называется “Травмпункт” Суть проекта - собирались тесты о переживаниях различного опыта после событий 2014 года. Сейчас, когда читаю часто плачу, над своим текстом который тоже есть в антологии я трижды перечитывала и трижды плакала.
Вся это война, смерти, пытки, особенности моей адаптации и механизмов защиты в этой войне, страх за близких, апатия на происходящее, тревога за будущее уже происходили.
И вот я окунулась в события 2014 - 2016 года. Чтение чужих личных записей (дневников, заметок) просто находка. Правда каждый тест уникальный, каждый передает атмосферу. Тогда, в 2017 году когда я узнала про этот проект мне он не казался каким-то важным, просто очередной конкурс куда я рискнула что-то отправить. Читая это все сейчас, осознаешь важность всех этих историй. Память коварна, нет ничего честнее чем искренняя документаци происходящего.
Читаю очередную заметку (все они с ошибками - лексически, орфографически, опечатками, русизмами и т.д. и в этом они очень живые) и думаю ого, точно было же падение малазийского боинга (уже все давно за него забыли кроме близких погибших) или про майдан и выборы или про пожар в Одессе. И все через призму конкретного человека, как правило местного жителя или военного или переселенца. И в моей голове уже это все стерлось, осталось лишь эмоциональное пятно.
А потом врывается история и что-то начинает шевелится, вспоминаться. И я такая думае “Еу точно, на майдане у каждой области были свои представители. Почему-то всплывает табличка, написанная ручкой “волинська сотня”. Читаешь все эти тексты, от матери погибшего в 2014 на Майдане 20 летнего парня с Волыне (или что-то такое) и мысли уже собрать не удается, одни слезы.
Вся это война, смерти, пытки, особенности моей адаптации и механизмов защиты в этой войне, страх за близких, апатия на происходящее, тревога за будущее уже происходили.
И вот я окунулась в события 2014 - 2016 года. Чтение чужих личных записей (дневников, заметок) просто находка. Правда каждый тест уникальный, каждый передает атмосферу. Тогда, в 2017 году когда я узнала про этот проект мне он не казался каким-то важным, просто очередной конкурс куда я рискнула что-то отправить. Читая это все сейчас, осознаешь важность всех этих историй. Память коварна, нет ничего честнее чем искренняя документаци происходящего.
Читаю очередную заметку (все они с ошибками - лексически, орфографически, опечатками, русизмами и т.д. и в этом они очень живые) и думаю ого, точно было же падение малазийского боинга (уже все давно за него забыли кроме близких погибших) или про майдан и выборы или про пожар в Одессе. И все через призму конкретного человека, как правило местного жителя или военного или переселенца. И в моей голове уже это все стерлось, осталось лишь эмоциональное пятно.
А потом врывается история и что-то начинает шевелится, вспоминаться. И я такая думае “Еу точно, на майдане у каждой области были свои представители. Почему-то всплывает табличка, написанная ручкой “волинська сотня”. Читаешь все эти тексты, от матери погибшего в 2014 на Майдане 20 летнего парня с Волыне (или что-то такое) и мысли уже собрать не удается, одни слезы.
Важный день к которому я готовилась. Это ее день. И мой тоже. Мой тоже. Это мой день. Потому что это я, это я ее вынашивала, это я ее рожала, это у меня рухнула вся надстройка и не остался базис, это я год отстраивала себя новую, это все я. Так что ее день рождение это МОЙ день! Это мамин праздник) И все постарались чтоб у меня этот праздник случился) Спасибо мужу и малыше) Все, чего мне хотелось - было. Даже вино, но сил пить уже к тому времени не было.
Вообщем Кире исполнился годик
Вообщем Кире исполнился годик
Мания
Хуже депрессии, но лучше чем панические атаки.
Начинаю, трудно закончить, не могу сосредоточится, многозадачность разрушает.
Хочется успокоиться, не получается
Кофе не пью
Муж забрал сладости, это хорошо
Ем хлеб, не наедаюсь, чувствую постоянное желание
Чего не знаю.
Не знаю чего хочу.
Голод который невозможно утолить, невозможно насытится до стадии расслабления
Невозможно оставаться в “быть” даже короткое время
Маниакальное компульсивное листание ленты соц сетей
Компульсивное переедание сладкого
Много дел
Отдам диван и телевизор, нужно расчистить балкон, пристроить старые книги
Не хватает кухонной утвари, хоть как-то вроде и жили все это время. Резко хочется все и сразу организовать
Знали что компании создающие товары для организации пространства с каждым годом увеличивают свою прибыль? Прочитала в одной книге про минимализм не ясно какого года.
Не могу уснуть
Устала
Мало сплю
От этого еще хуже
Сделала прическу, нормальная, но не такая
Нервничала, листала телефон
Попытки найти идеальное, самое оно
Оно не находится
Дни пролетели
Ни отдыха ни вовлеченности
система автопилот
Жара, невыносимо давит на голову
Как никогда рада дождю и похолоде
Хуже депрессии, но лучше чем панические атаки.
Начинаю, трудно закончить, не могу сосредоточится, многозадачность разрушает.
Хочется успокоиться, не получается
Кофе не пью
Муж забрал сладости, это хорошо
Ем хлеб, не наедаюсь, чувствую постоянное желание
Чего не знаю.
Не знаю чего хочу.
Голод который невозможно утолить, невозможно насытится до стадии расслабления
Невозможно оставаться в “быть” даже короткое время
Маниакальное компульсивное листание ленты соц сетей
Компульсивное переедание сладкого
Много дел
Отдам диван и телевизор, нужно расчистить балкон, пристроить старые книги
Не хватает кухонной утвари, хоть как-то вроде и жили все это время. Резко хочется все и сразу организовать
Знали что компании создающие товары для организации пространства с каждым годом увеличивают свою прибыль? Прочитала в одной книге про минимализм не ясно какого года.
Не могу уснуть
Устала
Мало сплю
От этого еще хуже
Сделала прическу, нормальная, но не такая
Нервничала, листала телефон
Попытки найти идеальное, самое оно
Оно не находится
Дни пролетели
Ни отдыха ни вовлеченности
система автопилот
Жара, невыносимо давит на голову
Как никогда рада дождю и похолоде
Самый мой страшный страх. Мы во Львове едем по скорой с ребенком в больницу. Она никакая, обезвоженная. Больница начинает играть в футбол. Мы едем в другую. Долго всего ждем - узи, рентген, анализ крови, оформление. Комендантский час и Саша уезжает. Уже в отделение я узнаю, что ему можно находится с нами. Он едет обратно к нам. Мы оба на автопилоте.
Через пару часов, посредине ночи начинается воздушная тревога. Мы вымотаны. Всех собирают в каком - то тесном коридоре возле лестницы на этаже. Мы сидим. Все дети рядом болеют, но пока не до этих мыслей. На руках тяжело держать, мы с Сашей держим по очереди. Я хочу отдать ему малую, но вижу что он вырубается и отправляю его в палату. Отбой. Что было дальше уже не помню.
Вроде откапались и едем домой. Ночуем дома, а утром начинается рвота. Мы снова в больнице. Нас не хотят принимать (бюрократия) но таки селят в нашу же палату. Все по новой, катетер, капельница + антибиотик. Воздушные тревоги учащаются. В большой детской больнице в тысячи раз страшнее чем дома. Дома вообще не страшно (спасибо защитные механизмы)
Мы спускались в так называемый подвал, иногда оставались на этаже. Душно, много людей, кашляющие дети. Пытаюсь собой создать мыльный пузырь, чтобы никакие болезни не подцепить в больнице. Не получается. Двойная тревога. Ребенок все хаотично тянет в рот, находит самые грязные места куда засунуть руки, тянется к самым кашляющим детям.
Не удается выключить из себя больницу.
Ракеты по Виннице, ракеты по Виннице! Сейчас летит на нас! Я в телефон не смотрю, у меня на руках Кира, одеяло, две грязные бутылки и с двух сторон люди/дети. Я не выдерживаю и через час мы идем обратно на наш этаж - за воздухом! На свой страх и риск. В тихом коридоре нашего этажа Кира начинается успокаиваться. Отбой тревоги, по коридору гул про больницу в Виннице.
Хочется домой, страшно ехать раньше времени, страшно оставаться в больнице.
Дети из детских домов требуют внимания, на смене пожилые нянечки, качать точно не будут. Бутылочку дают в руки, хочешь пить - учись сам! Они плачут, сердце разрывается, медсестры никогда не предложат помощь, не спросят - тебе надо сам проси! Детдомовские не их забота, капельницу поставили, пусть нянечка успокаивает. В отделении студентки на практике, помогают нянчить детдомовских.
Разрыв моего когнитивного искажения - детдомовские дети совсем не худые и не истощенные, возможно даже любимые и желанные (по своему), просто сложились обстоятельства (одного малыша отняли из-за того что отчим сильно избил старшую сестричку, у другого мама 17 лет сама вроде в больницу привезла (может просто нет помощи), еще двое из детдома в северодонецке (кто знает что там произошло)
Нас отпускают на выходные (не выписывают, уже с осторожностью)
Саша рассказывает про тако, я пытаюсь слушать и всплыть со дна своего глубокого бассейна. Он спрашивает хочу ли я есть, хочу ли тако? Я не знаю хочу ли я есть, но знаю, что надо.
Вообщем мы уже дома, я понемногу оттаиваю.
Через пару часов, посредине ночи начинается воздушная тревога. Мы вымотаны. Всех собирают в каком - то тесном коридоре возле лестницы на этаже. Мы сидим. Все дети рядом болеют, но пока не до этих мыслей. На руках тяжело держать, мы с Сашей держим по очереди. Я хочу отдать ему малую, но вижу что он вырубается и отправляю его в палату. Отбой. Что было дальше уже не помню.
Вроде откапались и едем домой. Ночуем дома, а утром начинается рвота. Мы снова в больнице. Нас не хотят принимать (бюрократия) но таки селят в нашу же палату. Все по новой, катетер, капельница + антибиотик. Воздушные тревоги учащаются. В большой детской больнице в тысячи раз страшнее чем дома. Дома вообще не страшно (спасибо защитные механизмы)
Мы спускались в так называемый подвал, иногда оставались на этаже. Душно, много людей, кашляющие дети. Пытаюсь собой создать мыльный пузырь, чтобы никакие болезни не подцепить в больнице. Не получается. Двойная тревога. Ребенок все хаотично тянет в рот, находит самые грязные места куда засунуть руки, тянется к самым кашляющим детям.
Не удается выключить из себя больницу.
Ракеты по Виннице, ракеты по Виннице! Сейчас летит на нас! Я в телефон не смотрю, у меня на руках Кира, одеяло, две грязные бутылки и с двух сторон люди/дети. Я не выдерживаю и через час мы идем обратно на наш этаж - за воздухом! На свой страх и риск. В тихом коридоре нашего этажа Кира начинается успокаиваться. Отбой тревоги, по коридору гул про больницу в Виннице.
Хочется домой, страшно ехать раньше времени, страшно оставаться в больнице.
Дети из детских домов требуют внимания, на смене пожилые нянечки, качать точно не будут. Бутылочку дают в руки, хочешь пить - учись сам! Они плачут, сердце разрывается, медсестры никогда не предложат помощь, не спросят - тебе надо сам проси! Детдомовские не их забота, капельницу поставили, пусть нянечка успокаивает. В отделении студентки на практике, помогают нянчить детдомовских.
Разрыв моего когнитивного искажения - детдомовские дети совсем не худые и не истощенные, возможно даже любимые и желанные (по своему), просто сложились обстоятельства (одного малыша отняли из-за того что отчим сильно избил старшую сестричку, у другого мама 17 лет сама вроде в больницу привезла (может просто нет помощи), еще двое из детдома в северодонецке (кто знает что там произошло)
Нас отпускают на выходные (не выписывают, уже с осторожностью)
Саша рассказывает про тако, я пытаюсь слушать и всплыть со дна своего глубокого бассейна. Он спрашивает хочу ли я есть, хочу ли тако? Я не знаю хочу ли я есть, но знаю, что надо.
Вообщем мы уже дома, я понемногу оттаиваю.
Текст може містити тригери❤️
Я сиділа під дверима звичайної районної поліклініки міста Львова. Ми нещодавно переїхали і я вирішила зекономити на приватних лікарнях та заключити декларацію. Лікарня була значно краще за те, що доводилось бачити в Києві але і тут все тхнуло всім цим радянсько-державним з чергами, грубістю та бахілами.
Якась жінка поруч за мной з нудьги вирішила зі мною познайомитись. Я відірвалась від телефону. Звичайні репліки - нарікання на медицину, питання чи бували вже у цього лікаря і тому подібне. Неочікувано тема перейшла до зовнішності
- Я також така була, 40 кілограмів. Потім народила, набрала 15. Потім народила ще одного і ще 15. Діти є?
Я сиділа і не знала, що відповісти. Правду, щоб б вона перестала лізти та питати усіляке?
- Ні, немає
- Ну ще народиш, ще молода. От народиш і всі ці хвороби зі шлунком і все таке пройдуть.
Я коротко гукала своє “угу” на цю та на всі майбутні репліки поки хтось не вийшов і я не потрапила в кабінет до лікаря.
Я досі пам'ятаю цей діалог, як хотілось відповісти цій жінці з суржиком з якогось села про те, що хоч дитини в мене немає, але вона була. І ці пологи не зробили краще ані моєму здоровʼю, ані моїй зовнішності. І що це все про “все пройде” не працює. Але я нічого не сказала.
Якось хтось з незнайомців запитав мене, чи народжувала я і всяку фігню про те, що жінка що не народжувала недо жінка. Я відповіла ствердно. Наступне здивоване питання про скільки років, яке я і очікувала. “Вона померла, за добу після пологів” Більше жодних питань, я нарешті відчула полегшення.
Такі питання не часто мені ставили, але ті випадкові які були ставили завжди стрессом та або звільненням або тягарем. Перукарі, манікюрниці, таксисти, лікарі, якість малознайомі люди яких не можу пригадати. Так чи інакше питання виникали і на них потрібно було відповідати. Особливо в лікарнях - у гінеколога, терапевта, невролога, психіатра.
Можливо чоловіки консервують свій біль втрати дитини тому що їм немає жодного виходу? Не знаю жодної ситуації щоб до чоловіка причепилась би з питанням чи є в нього діти, а якщо немає “то що він собі думає?” Чоловікам не потрібно захищатись від незнайомців, які питають про вагу, вік, сивину та дітей. Думаю цей патріархічний привілей не завжди грає на руку. Повна табуйованість (хоч і у жінок не прийнято про втрати теревенити але все ж щось потроху змінюється) Не відбувається ідентифікація, ця особиста історія просто випадає з лінійного життя чоловіків. Як в грі де треба збирати кристали однакового кольору чи фрукти. Назбирав чотири однакові фігури? Вони випали з ігрового поля. Випали та десь глибоко осіли, де переробити неможливо.
Під час другої вагітності, кожне УЗД починалось з “перша вагітність?” В голові застрягло це “перша вагітність, перша вагітність, перша вагітність….” Скільки разів треба відповісти щоб ви в клятій картці зробили помітки?
Коли мене забрали в пологовий почалось “Це перші пологи? перші пологи? перші пологи?»Чому це необхідно всім знати? Мій лікар в курсі які в мене пологи, то чому всі медсестри, акушерки, сусідки та прибиральниці так хочуть знати які в мене пологи.
В голові засіло - перші пологи, перші пологи, перші пологи….
Після народження Кіри я думала, що питання малознайомих людей щезнуть.
- Це перша дитина? Перша дитина, перша дитина, перша дитина…
Зазвичай кажу так, тоді доводиться слухати про другу дитину в різних варіаціях. Або що потрібна ще, або яке пекло коли народжується друга, або сповідь про те у що перетворюється тіло після других пологів.
Інстаграм замайорів картинками нагадуваннями - сьогодні міжнародний день райдужних дітей (дітей, народжених після втрати, їх називають діти веселки) Я до сьогодні не знала, що таке існує. Інстаграмне привітання набрало 55 вподобань разом з моїм, це 55 мам лайкнули.
❤️🧡💛💚💙💜
Я сиділа під дверима звичайної районної поліклініки міста Львова. Ми нещодавно переїхали і я вирішила зекономити на приватних лікарнях та заключити декларацію. Лікарня була значно краще за те, що доводилось бачити в Києві але і тут все тхнуло всім цим радянсько-державним з чергами, грубістю та бахілами.
Якась жінка поруч за мной з нудьги вирішила зі мною познайомитись. Я відірвалась від телефону. Звичайні репліки - нарікання на медицину, питання чи бували вже у цього лікаря і тому подібне. Неочікувано тема перейшла до зовнішності
- Я також така була, 40 кілограмів. Потім народила, набрала 15. Потім народила ще одного і ще 15. Діти є?
Я сиділа і не знала, що відповісти. Правду, щоб б вона перестала лізти та питати усіляке?
- Ні, немає
- Ну ще народиш, ще молода. От народиш і всі ці хвороби зі шлунком і все таке пройдуть.
Я коротко гукала своє “угу” на цю та на всі майбутні репліки поки хтось не вийшов і я не потрапила в кабінет до лікаря.
Я досі пам'ятаю цей діалог, як хотілось відповісти цій жінці з суржиком з якогось села про те, що хоч дитини в мене немає, але вона була. І ці пологи не зробили краще ані моєму здоровʼю, ані моїй зовнішності. І що це все про “все пройде” не працює. Але я нічого не сказала.
Якось хтось з незнайомців запитав мене, чи народжувала я і всяку фігню про те, що жінка що не народжувала недо жінка. Я відповіла ствердно. Наступне здивоване питання про скільки років, яке я і очікувала. “Вона померла, за добу після пологів” Більше жодних питань, я нарешті відчула полегшення.
Такі питання не часто мені ставили, але ті випадкові які були ставили завжди стрессом та або звільненням або тягарем. Перукарі, манікюрниці, таксисти, лікарі, якість малознайомі люди яких не можу пригадати. Так чи інакше питання виникали і на них потрібно було відповідати. Особливо в лікарнях - у гінеколога, терапевта, невролога, психіатра.
Можливо чоловіки консервують свій біль втрати дитини тому що їм немає жодного виходу? Не знаю жодної ситуації щоб до чоловіка причепилась би з питанням чи є в нього діти, а якщо немає “то що він собі думає?” Чоловікам не потрібно захищатись від незнайомців, які питають про вагу, вік, сивину та дітей. Думаю цей патріархічний привілей не завжди грає на руку. Повна табуйованість (хоч і у жінок не прийнято про втрати теревенити але все ж щось потроху змінюється) Не відбувається ідентифікація, ця особиста історія просто випадає з лінійного життя чоловіків. Як в грі де треба збирати кристали однакового кольору чи фрукти. Назбирав чотири однакові фігури? Вони випали з ігрового поля. Випали та десь глибоко осіли, де переробити неможливо.
Під час другої вагітності, кожне УЗД починалось з “перша вагітність?” В голові застрягло це “перша вагітність, перша вагітність, перша вагітність….” Скільки разів треба відповісти щоб ви в клятій картці зробили помітки?
Коли мене забрали в пологовий почалось “Це перші пологи? перші пологи? перші пологи?»Чому це необхідно всім знати? Мій лікар в курсі які в мене пологи, то чому всі медсестри, акушерки, сусідки та прибиральниці так хочуть знати які в мене пологи.
В голові засіло - перші пологи, перші пологи, перші пологи….
Після народження Кіри я думала, що питання малознайомих людей щезнуть.
- Це перша дитина? Перша дитина, перша дитина, перша дитина…
Зазвичай кажу так, тоді доводиться слухати про другу дитину в різних варіаціях. Або що потрібна ще, або яке пекло коли народжується друга, або сповідь про те у що перетворюється тіло після других пологів.
Інстаграм замайорів картинками нагадуваннями - сьогодні міжнародний день райдужних дітей (дітей, народжених після втрати, їх називають діти веселки) Я до сьогодні не знала, що таке існує. Інстаграмне привітання набрало 55 вподобань разом з моїм, це 55 мам лайкнули.
❤️🧡💛💚💙💜
На последней сессии мой психолог поделилась мыслью современных философских размышлений, что общество идет от потребления к минимализму и что останутся в выигрыше те, кто научится обходится меньшим.
Что вызвало во мне волну энергии (злости, если проще и короче)) Что-то во мне возмущалось “Ну так и поживите без книг, с двумя кастрюлями и одной сковородкой, и тогда обсудим минимализм”
Мысль и моя реакция закрутило во мне в очередной раз мысли на тему “минимализма”
Некоторые ошибочно полагают, что минимализм идет от слова “мало” и “минимум”. На самом деле философия минимализма идёт из комфорта, избавления от черезмерного.
У каждого свой уникальный набор для жизни. У моих знакомых может и сковородки на кухне не найтись, но будут с 10 пар туфель, у других минимум одежды и утвари, зато библиотека огого, можно купить шикарный шкаф из икеи в стиле минимализма и забить его хламом.
У любительницы выпечки найдутся необычные девайсы для крема, а у человека любящего цветы несколько ваз. Мы разные.
Люди выбегающие с одной сумкой теперь шутят, что нынче модно минимализм.
Философия минимализма, как и любая концепция не для всех. Некоторые мои мысли в противовес.
1) потребление, как ресурс. Выбраться на охоту «за самой дорогой сумкой» или «лучшая скидка» или «супер люкс в секонде». Все зависит от ваших интересов и бюджета) Возможность выбирать, зависать перед гигантским стилажом с блокнотами, сковородками или стойкой плотно развешанных джинс. Не самое экологичное и все же остаётся для многих ресурсом. Конечно впечатлений от Альп будет больше, но и затрат (время, деньги, внутренние силы) так же. Так что сгонять в другую страну несколько более сложно, чем выбраться в трц на соседней улице за арома свечкой.
2) Самовыражение, предъявлению миру. Одежда давно стала больше, чем просто функциональность. Мы выбираем по множеству критериев - цвета, мысли и чувства которые мы пытаемся донести, юмор, этика потребления, этика бренда и то, что он позиционирует. Чего мы хотим? Выделиться или смешаться? Можно ли прожить жизнь в одних ботинка, 2 пар джинсов, свитере, пару футболок и куртке? Зависит от климата конечно, но концептуально да! И для кого то только этот вариант и есть комфортен. Именно комфортен. Потому что вещи требуют ухода, стирки, сушке, глажки (никогда ничего не глажу), развешанные или сложенные в шкафу, что для кого то хаос и не комфорт. А для кого-то нет. Мое тело чувствительно к смене климата - имею в арсенале гольф, свитер чуть теплее, еще чуть теплее, тёплый) Больше мне надо, на меньшее я не согласна. Это мой комфорт.
3) коллекционеры известны даже не знаю с каких времен (историки искусства подсказывайте тут) И все же таки люди всегда были. И благодаря им мы имеем музеи, коллекции, ботанические сады, библиотеки и прочее. И это прекрасно. На уровне личностном, помню с детства эту любовь собирать наклейки для альбома,календарики с котятами, серии книг, например про Гарри Поттера, что делали меня счастливой)
4) Праздники и подарки. В целом «минимализм» как глобальное направление привнес в мир немного упорядоченности, усиление позиции экологов об этичности потребления. Однако это остаётся важной частью людей, некая разделенность между буднями и выходными, праздниками и остальными днями. Совместные праздники, воспоминания и конечно подарки. Про то насколько партнёр слышит и был услышан, ценности и наполняемости (это и про партнеров и про друзей). Подарки становятся многофункциональными, и не всегда вещами, а и услугами.
5) Вместо выводов. Не нужно быть глубоким философом, что бы понять, что в выигрыше всегда те, у кого больше ресурсов. Так устроен мир. Больше ресурсов - больше возможности для образования, медицины, времени для изучения волнующего вопроса, а значит больше нейронных связей. Чем меньше ресурсов, тем меньше возможностей. Всегда есть кто-то у кого больше/меньше. В мире миллиарды людей и где-то в этой цепочки мы) Стоит ли пекарю жить лишь с одной формочкой? А флористу лишь с одной вазой? Думаю важнее всего слышать себя, свой комфорт. Что ресурс, а что его забирает. Что ценность, а что хлам.
Что вызвало во мне волну энергии (злости, если проще и короче)) Что-то во мне возмущалось “Ну так и поживите без книг, с двумя кастрюлями и одной сковородкой, и тогда обсудим минимализм”
Мысль и моя реакция закрутило во мне в очередной раз мысли на тему “минимализма”
Некоторые ошибочно полагают, что минимализм идет от слова “мало” и “минимум”. На самом деле философия минимализма идёт из комфорта, избавления от черезмерного.
У каждого свой уникальный набор для жизни. У моих знакомых может и сковородки на кухне не найтись, но будут с 10 пар туфель, у других минимум одежды и утвари, зато библиотека огого, можно купить шикарный шкаф из икеи в стиле минимализма и забить его хламом.
У любительницы выпечки найдутся необычные девайсы для крема, а у человека любящего цветы несколько ваз. Мы разные.
Люди выбегающие с одной сумкой теперь шутят, что нынче модно минимализм.
Философия минимализма, как и любая концепция не для всех. Некоторые мои мысли в противовес.
1) потребление, как ресурс. Выбраться на охоту «за самой дорогой сумкой» или «лучшая скидка» или «супер люкс в секонде». Все зависит от ваших интересов и бюджета) Возможность выбирать, зависать перед гигантским стилажом с блокнотами, сковородками или стойкой плотно развешанных джинс. Не самое экологичное и все же остаётся для многих ресурсом. Конечно впечатлений от Альп будет больше, но и затрат (время, деньги, внутренние силы) так же. Так что сгонять в другую страну несколько более сложно, чем выбраться в трц на соседней улице за арома свечкой.
2) Самовыражение, предъявлению миру. Одежда давно стала больше, чем просто функциональность. Мы выбираем по множеству критериев - цвета, мысли и чувства которые мы пытаемся донести, юмор, этика потребления, этика бренда и то, что он позиционирует. Чего мы хотим? Выделиться или смешаться? Можно ли прожить жизнь в одних ботинка, 2 пар джинсов, свитере, пару футболок и куртке? Зависит от климата конечно, но концептуально да! И для кого то только этот вариант и есть комфортен. Именно комфортен. Потому что вещи требуют ухода, стирки, сушке, глажки (никогда ничего не глажу), развешанные или сложенные в шкафу, что для кого то хаос и не комфорт. А для кого-то нет. Мое тело чувствительно к смене климата - имею в арсенале гольф, свитер чуть теплее, еще чуть теплее, тёплый) Больше мне надо, на меньшее я не согласна. Это мой комфорт.
3) коллекционеры известны даже не знаю с каких времен (историки искусства подсказывайте тут) И все же таки люди всегда были. И благодаря им мы имеем музеи, коллекции, ботанические сады, библиотеки и прочее. И это прекрасно. На уровне личностном, помню с детства эту любовь собирать наклейки для альбома,календарики с котятами, серии книг, например про Гарри Поттера, что делали меня счастливой)
4) Праздники и подарки. В целом «минимализм» как глобальное направление привнес в мир немного упорядоченности, усиление позиции экологов об этичности потребления. Однако это остаётся важной частью людей, некая разделенность между буднями и выходными, праздниками и остальными днями. Совместные праздники, воспоминания и конечно подарки. Про то насколько партнёр слышит и был услышан, ценности и наполняемости (это и про партнеров и про друзей). Подарки становятся многофункциональными, и не всегда вещами, а и услугами.
5) Вместо выводов. Не нужно быть глубоким философом, что бы понять, что в выигрыше всегда те, у кого больше ресурсов. Так устроен мир. Больше ресурсов - больше возможности для образования, медицины, времени для изучения волнующего вопроса, а значит больше нейронных связей. Чем меньше ресурсов, тем меньше возможностей. Всегда есть кто-то у кого больше/меньше. В мире миллиарды людей и где-то в этой цепочки мы) Стоит ли пекарю жить лишь с одной формочкой? А флористу лишь с одной вазой? Думаю важнее всего слышать себя, свой комфорт. Что ресурс, а что его забирает. Что ценность, а что хлам.
Кароліна Ламарш. Ведмідь.
Лауреат Гонкурівської премії в жанрі новели 2019 року, бельгійська письменниця - це з опису до оповідання. Підкупають мені ці лауреати (в бажанні бути “розумнішим” на широкий загал, щоб хизуватись “складним” читанням)
Читала пізно вночі і все думала нащо я не сплю, нащо мені та історія про священика?
- Я не фанат натяків, алюзій, магічний реалізм тощо. Мені потрібна можливость обговорення, інакше так і залишається пустота недомовленості
- Історія все ж чіпляє і повертає мій мохок на те, щоб думати “Що то було”
З опису про книгу “Це щемка інтимна оповідь автора, яка розривається між двома почуттями: прагненням невинності та пристрастю до чоловіків. Сублімувати свою нестримну любов до священника з маленького містечка край лісу їй вдається винятково через літературу.” Трохи дивний сюжет, еге ж?
Через увесь твір окремою темою постає чи то пережите насилля в дитинстві, чи тільки травматичність через те, що головна героїня стала свідком насильства над іншою дівчиною, дочкою ймовірного насильника. Можно сказати, що в героїні можливо ПТСР, бо навіть багато років по тому це бентежить її, виливається в розмовах з Кюре. При тому склеїти всі деталі обставин не виходить. Ми знаємо лише про сон, коли Бог обертається на диявола і те, що це налякало героїню в дитинстві, але дорослі “не змогли зрозуміти і лише заспокоювали” та дізнаємось наприкінці, що інша дівчина ще підлітком скоротила собі життя.
У відносинах з Кюре головна героїня прагне, жадає його уваги, хоче бути саме тою обраною жінкою в серці священника, але насправді її вибір і прихильність каже про те, що вона насправді хоче, щоб Кюрі витримав всі кордони і залишився собою, цнотливим священником. Саме це дає поштовх для написання нового роману для героїні і наново обертає її навколо подій дитинства.
Деякі з цитата, Які мені дуже сподобались
“Коли я намагаюся зосередитись на письмі удома, все ніби стає проти мене. Дзеленчить телефон. Повзуть факси. З гуркотом прокидається пральна машина. Чікіті не сидиться на місці. На горищі, де я працюю, холодно взимку й задушливо влітку. Ремонтники час від часу запруджують вулицю і відбійними молотками довбають чергову яму. Заходить сусідка — за трьома яйцями та двома марками, а ще ж зі свіжими плітками! У поштову скриньку гучно падає газета. А за дві години сиплеться купка листів. На все це я скаржусь кюре.”
“Ми не довіряємо коханню — і все ж дихаємо ним, живемо поруч із ним і у ньому; кохання — у центрі наших щоденних справ: приготування обіду, розповідь про переглянутий фільм, цитата з книжки, рахунок футбольного матчу, політична дискусія, поломка комп’ютера, настрій Чікіти, актуальні проблеми, погляд янгола, що стоїть на скрині — усе стає приводом для вигадливих розмов, усе стає жертвою Слова, а отже — і справжнього кохання.”
“Кюре залюбки вислухав би критику, будь-яку критику замість німого мовчання вірян, які приходять і йдуть, не підозрюючи, що священники теж відчувають потребу в розмовах і у підтримці.”
“я почуваюся ніби у скляній клітці. Я не в змозі доєднатися до руху і росту природи — і це пульсує в мені (приблизно що десять днів)”
“Його тіло пахне так, ніби не харчується — або харчується украй мало; тіло, яке не любить ані воду, ні їжу, ні любовні змагання, яке порожнє всередині, мов папірус або покинуте осине гніздо.”
#книги
Лауреат Гонкурівської премії в жанрі новели 2019 року, бельгійська письменниця - це з опису до оповідання. Підкупають мені ці лауреати (в бажанні бути “розумнішим” на широкий загал, щоб хизуватись “складним” читанням)
Читала пізно вночі і все думала нащо я не сплю, нащо мені та історія про священика?
- Я не фанат натяків, алюзій, магічний реалізм тощо. Мені потрібна можливость обговорення, інакше так і залишається пустота недомовленості
- Історія все ж чіпляє і повертає мій мохок на те, щоб думати “Що то було”
З опису про книгу “Це щемка інтимна оповідь автора, яка розривається між двома почуттями: прагненням невинності та пристрастю до чоловіків. Сублімувати свою нестримну любов до священника з маленького містечка край лісу їй вдається винятково через літературу.” Трохи дивний сюжет, еге ж?
Через увесь твір окремою темою постає чи то пережите насилля в дитинстві, чи тільки травматичність через те, що головна героїня стала свідком насильства над іншою дівчиною, дочкою ймовірного насильника. Можно сказати, що в героїні можливо ПТСР, бо навіть багато років по тому це бентежить її, виливається в розмовах з Кюре. При тому склеїти всі деталі обставин не виходить. Ми знаємо лише про сон, коли Бог обертається на диявола і те, що це налякало героїню в дитинстві, але дорослі “не змогли зрозуміти і лише заспокоювали” та дізнаємось наприкінці, що інша дівчина ще підлітком скоротила собі життя.
У відносинах з Кюре головна героїня прагне, жадає його уваги, хоче бути саме тою обраною жінкою в серці священника, але насправді її вибір і прихильність каже про те, що вона насправді хоче, щоб Кюрі витримав всі кордони і залишився собою, цнотливим священником. Саме це дає поштовх для написання нового роману для героїні і наново обертає її навколо подій дитинства.
Деякі з цитата, Які мені дуже сподобались
“Коли я намагаюся зосередитись на письмі удома, все ніби стає проти мене. Дзеленчить телефон. Повзуть факси. З гуркотом прокидається пральна машина. Чікіті не сидиться на місці. На горищі, де я працюю, холодно взимку й задушливо влітку. Ремонтники час від часу запруджують вулицю і відбійними молотками довбають чергову яму. Заходить сусідка — за трьома яйцями та двома марками, а ще ж зі свіжими плітками! У поштову скриньку гучно падає газета. А за дві години сиплеться купка листів. На все це я скаржусь кюре.”
“Ми не довіряємо коханню — і все ж дихаємо ним, живемо поруч із ним і у ньому; кохання — у центрі наших щоденних справ: приготування обіду, розповідь про переглянутий фільм, цитата з книжки, рахунок футбольного матчу, політична дискусія, поломка комп’ютера, настрій Чікіти, актуальні проблеми, погляд янгола, що стоїть на скрині — усе стає приводом для вигадливих розмов, усе стає жертвою Слова, а отже — і справжнього кохання.”
“Кюре залюбки вислухав би критику, будь-яку критику замість німого мовчання вірян, які приходять і йдуть, не підозрюючи, що священники теж відчувають потребу в розмовах і у підтримці.”
“я почуваюся ніби у скляній клітці. Я не в змозі доєднатися до руху і росту природи — і це пульсує в мені (приблизно що десять днів)”
“Його тіло пахне так, ніби не харчується — або харчується украй мало; тіло, яке не любить ані воду, ні їжу, ні любовні змагання, яке порожнє всередині, мов папірус або покинуте осине гніздо.”
#книги