Мої дороги

Шляхи лягли, як борозни на полі, —
Життям продерті шрами на душі.
Як вартові, стоять уздовж тополі,
Одягнуті в зелені кунтуші.

Мої стежки — у травах на роздоллі,
Мов гріють боки звивисті вужі.
То рівним степом тягнуться поволі,
То серпантином крутять віражі.

Той шлях не раз під ноги сипав солі,
В лице жбурляв сніги, немов ножі.
То вів у весни, де на видноколі
Купались в небі блискавки-стрижі.

Я раб дороги. Хоч би крихту волі!
Упасти в придорожні спориші.
Та треба йти. І треба грати ролі,
Які тобі не завжди до душі…

І як дороги раптом стануть кволі,
А збиті ноги — втомлено-чужі,
Я з вічністю в дитячо-чистій льолі
Зустрінуся на дальнім рубежі.

Десь на узбіччі кину давні болі,
Струшу з повік порожні міражі,
Подякую Всевишньому та долі,
Що довели до мрійної межі.

© Юрій Вавринюк, 2017
Фото 2022 р.

Цьому віршеві більше 10 років. І написаний він був на мої 50 років. І називався «Оптимістично після 50-ти». Тепер, коли мені далеко після 60-ти, ці думки не менш актуальні. Після життєвих переживань та втрат хочеться таки оптимізму.
* * *
Я вже не той...
І сили вже не ті.
Й чомусь у небі менше сині.
Весна загрузла у сльоті,
Сльоті осінній...
Юначі мрії
плачуть кошеням:
Не всі вони сп’ялись на ноги...
Вже не радію до нестям
Новим дорогам...
Життя іде.
І все — по низхідній...
І шурхотить опале листя...
І дощ по вулиці брудній...
і ніч імлиста...
Я вже не той...
І все ж таки —
ще той!
Це мрії стали просто зрілі.
А мій здорослений герой
Іти ще в силах.
Я все ще той!
Я все-таки ще йду.
Ті ж самі зоряні польоти.
Учуся цілити в біду
у Дон-Кіхота.
Вже не дитя.
А втім... таки дитя.
Бо на життя дивлюсь, як вперше.
Радію ранкам до безтям,
З роси воскресши.
Літаю в снах.
А вдень — і вище хмар.
А ще — і досі! — в казку вірю.
І бачу, як старий ліхтар
летить у вирій.
Іду в поля,
розсіюю жалі.
І випасаю в небі зорі.
Збираю крики журавлів
в нічнім просторі...
Стрічаю день.
Благословляю ніч.
Живу — у двох тисячоліттях.
Цей вік — як згусток протиріч
у антисвіті.
Життя іде.
Іде по висхідній,
ламає всі стереотипи.
І жне мої посіви мрій,
і сміх,
і схлипи...

Благовіщення (Не янгола поява (зрозумій))

Не янгола поява (зрозумій)
її злякала. Міг так само їй
явитись промінь сонця чи вночі
зустрітись місячне проміння, пливучи,
й сполохати — обурив її все ж
той лик, в якому янгол їй явився,
заледве знала, що йому це теж
надміру тяжко (кожен би вклонився —
яка вона пречиста. Аж така,
що олениця в пралісі густому,
поглянула на неї і, повір,
єдинорога зачала потому,
що звір зі світла, найчистіший звір).
Й тому, що ява ця була тривка,
що янгол із обличчям юнака
тут поруч був, що поглядами враз
вони поміж собою зіштовхнулись,
все спорожніло вмить, і водночас
те, що мільйони знали, з чим зіткнулись,
до неї переходило від нас;
вона і він; все, бачене тобою,
все мало тільки там свою вагу
і страх також. Налякані обоє.

Тоді він заспівав їй вість благу.

Райнер Марія Рільке, переклад Сергія Жадана

(З циклу «Життя Марії»)


https://t.me/bogpoet/488

https://bogpoet.com.ua/tema/inshi-hrystyanski-svyata/blagovishhennya/blagovishhennya-ne-yangola-poyava.html

* * *

Стаю багатшим. Кожен день — багатшим.
На досвід, мудрість, витримку, любов.
Старішаю з надією на краще,
Гартуючись у холоді обмов.

Багатшаю на друзів, на стосунки,
На зустрічі, розмови, спільний біль...
Й багатство це, як лицар обладунки,
Беру, йдучи з неправдою в двобій.

Багатшаю, бо трачу за потреби,
Себе й своє в щоденній боротьбі.
Щоб збагатити світ навколо себе,
Щоб збагатити вічність у собі.

© Юрій Вавринюк

«А Він мовчав... Мовчання гучно било»

* * *

А Він мовчав... Мовчання гучно било
Набатом в груди... Руки мив Пілат...
Важке мовчання, довге, аж несила
Дивитись в вічі. Цвяхи правив кат...

Ще вчора храм лящав під батогами,
Від владних слів луна з кутків ішла.
Тепер мовчить Отой, що зводить храми
За кілька днів, борець супроти зла...

Ще вчора Він повчав, як треба жити,
І говорив, де варто б і змовчать.
Ще вчора йшли до Нього вбогі й ситі
Послухати про Божу благодать.

Тепер мовчить. Невже і справді винен?
За що ж Йому така ганебна честь?
Шаліє зло, кричить юрба неспинна...
Пішов без слів, поніс мовчання хрест.

«Замовк, нарешті», — втішено зітхнули.
Не знали, бідні, в ту жахливу мить,
Що Він ще заговорить. Серце чуле,
Як пташка, на той голос полетить.

Він заговорить. Кам’яна могила
Від голосу здригнеться. Вмовкне світ.
У безнадії затріпочуть крила.
Слова прорвуться через товщу літ.

У ці слова вслухаються століття,
Вони проходять лабіринти душ.
Їх слухають серця, гріхом розбиті.
Говорить Він, смиренний неба Муж...

© Юрій Вавринюк

https://bogpoet.com.ua/tema/strazhdannya-isusa/a-vin-movchav...-movchannya-guchno-bilo.html

«Він помирав. Один. Стражденний. Збитий»

* * *

Він помирав.
Один.
Стражденний.
Збитий.
Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч.
Йому б ще жити, жити, й жити!
Йому б ще ряст топтати босоніж.

Йому б нести ще факели надії:
Он скільки ще зболілих та калік.
Ще у скількох душа без світла скніє.
Який же Він був добрий чоловік!

Та Він вмирав.
Один.
Один на світі.
Пекельно-чорна падала вуаль.
А серце билось в грудях, наче в кліті:
Воно вже чує списа гостру сталь.

Але не спис підпер Йому легені,
І не вінок вразливо так пече,
Ні вигуки жорстоко-навіженні,
Ні ненадійне другове плече.

Йому болять майбутні всі століття,
Що розіпнуть уже не просто плоть:
Плювати в душу будуть і щомиті
На нову смерть без жалю поведуть.

Вмирати буде у серцях жорстоких,
В байдужості, упертості людській,
Коли гріхи колоти будуть в боки,
Як знов Голгофа — й Він вмира на ній.

Коли забудуть істинні дороги,
Коли зневажать жертвенну любов,
Коли у Ньому світ відкине Бога,
Він помирати буде знов і знов,

В серцях байдужих вкотре розіп’ятий,
Розміняний на грішні бариші...

Не так жахливо на хресті вмирати:
Найбільш болюче вмерти у душі...

© Юрій Вавринюк


https://bogpoet.com.ua/tema/strazhdannya-isusa/vin-pomyrav-odyn2.html

Розірвана завіса

І завіса у храмі роздерлась надвоє від верху аж додолу…
Євангеліє від Матвія 27:51

У святому святих було темно.
Ні шпарини, ні вікон — ні дня…
Пахло спогадом вицвіло-древнім,
І гірчило едемське знання.

За завісою тиша суботня.
Херувими вдивляються в ніч.
Там Єгова сумує самотньо.
У сум’ятті людських протиріч.

Цвіт зісохся, від жезлу опалий,
Скисла манна у скрині старій.
Протирає Всевишній скрижалі
Від пилюки розгублених мрій.

Раз на рік прийдуть гості знадвору,
Ледь здригнеться столітня пітьма…
Й знов та ж саме: оздоблена штора,
Первокосмосу тиша німа.

А надворі — і гомін, і крики,
Передсмертне хрипіння ягнят:
Божі діти, свавільні та дикі,
Знову жертви готують до свят.

Просять прощення, каються, плачуть:
Тихо квилить сумління струна.
І до Бога приходять неначе,
Та завіса....
Стоїть, як стіна...

І якось прохолодної ночі
Під мовчанням святих синагог,
Підперезаний словом пророчим,
Зі святого святих вийшов Бог.

Ледь рум’янився ранок з-за лісу,
Пахла ніч нещодавнім дощем.
Озирнувся на темну завісу,
І пішов навпростець в Віфлеєм...

Одягнувся в земну одежину,
Мандрував як пророк по землі...
Люди слухали Людського Сина.
Скреготали в злобі вчителі.

Поспішав. Бо ж завіса висіла.
Правив служби святий Аарон.
Й перед нею здавався безкрилим
Непорушний сінайський закон.

…А за містом Царя розпинають.
Почорнів, як на ніч, небокрай.
Землетруси планету ламають.
Тихо схлипує втрачений рай.

Та з Голгофи кривава дорога
Вже вела до святих одкровень.
І з воланням розп’ятого Бога
Увірвався у скинію день.

...Прохолода недільної ночі
Зазирала в прочинений храм:
Від завіси валялося клоччя
Як потіха майбутнім вітрам.

Там, схопивши пітьму за горлянку,
Як надія мільйонів сердег,
Теплі промені світлого ранку
Золотили ожилий ковчег…

© Юрій Вавринюк

https://bogpoet.com.ua/tema/voskresinnya-hrystove/rozirvana-zavisa2.html

Хітон

Сповзав з Голгофи натовп, як пітон,
І морок реготав осточортіло.
Кати — метали жереб про хітон,
І це ж комусь з них справді пощастило!

І він вертався в табір, і радів,
Накинувши коштовну одежину!
Неначе має челядь і рабів,
Немов чекають діти і дружина…

Та ось — казарма, рідний батальйон:
Розсіялась мрійлива поволока…
Ото й лишився тільки цей хітон,
Що із плеча розп’ятого пророка.

Не спалося… Думки, мов комарі.
Хітон не грів, а пік вогнем провини.
Перед очима — натовп на горі,
Жона, що побивається за сином.

І хрест, і цвяхи, і гортанний крик,
І тьма, що опустилася зненацька.
І як помер той дивний чоловік,
Що говорив до Бога, як до батька.

І раптом — звідки взявся — землетрус,
Що навіть сотник грубий і бувалий,
І той гукнув: «Юпітером клянусь,
Ми божого святого розіп’яли!»

А що — солдат? Він виконав наказ:
Кого й за що — то не його турбота.
Ну а хітон — бо ж холодно якраз —
Неждана плата за брудну роботу…

Для чого був отой аукціон,
Той жеребок і сміх на фоні страти?
Хай зогниє той хвалений хітон,
Бодай його на шмаття розірвати!

Так і заснув… І був тривожний сон.
Томилося сумління без спокути…
Якби він знав, що може цей хітон,
Якщо до нього з вірою торкнутись!

Дмитро Довбуш

https://bogpoet.com.ua/tema/strazhdannya-isusa/xiton2.html

Марія біля гробу

Холодний камінь тиснув важко груди
І бовваніла скеля, як мара.
За що ж ви так, за що ж ви, черстві люди,
На смерть судили вашого Царя?

Куди піти? До мертвого в печеру?
Не чує Він з-за сірої стіни.
А Він дав мир, Він дав життя і віру,
Він спас мене від влади сатани.

Ішла Марія. Ранок витер сльози.
Ось вже могила. Спогади болять.
Стиснули серце вранішні морози.
...В могилі — пустка.
...Ангели стоять.

Схилилось небо, слухало новину.
Слова котились росами в траву.
«Христа немає!» — линуло в долину...
...Вставав Великдень, гонячи пітьму.

«Христа немає?» — билося у грудях.
«Він є... Живий! Я серцем чую це.
Нехай мене зневірену осудить
Його святе скривавлене лице».

Побігла жінка. Камінь ранив ноги.
Святковим дзвоном серце калата.
«Воскрес Учитель!» — зойкнула з порога
Змертвілим учням вмерлого Христа.

«Ісус живий!» — все місто гомоніло.
«Життя воскресло», — плакали сліпці.
І не шукала вже Його Марія,
І не втирала сліз на всміхненім лиці...

© Юрій Вавринюк

https://bogpoet.com.ua/tema/voskresinnya-hrystove/mariya-bilya-grobu.html

Хоча я і не старий (далеко не старий 🙂), але... не за горами. Тому буде розумно ментально готуватися до неї.

Потрапив на очі отакий вірш, який вирішив перекласти.

Корисна старість

Старість не для плакс і не для нюнь.
Старість для упевнених, сміливих.
Тільки на наживку її клюнь,
Так ураз залишишся без діла.

Тут заниє, там десь заболить,
І здолають лінощі, сонливість.
Із життєвих вилетиш орбіт,
Щоб згоріти в колах хворобливих.

Старість, втім, це дуже гарний вік,
Плодоносна і багата дата.
На життя поглянуть звіддалік —
І життєвий досвід передати.

Старість — довгих днів твоїх свята,
Підсумок життєвої дороги.
Це зібрати мудрість по світах
У смиренні перед вічним Богом.

Вітер Духа злинув на світанні,
На нове життя ми з ним злилися.
Стоїмо ми твердо, без вагання!
В старості розв’язане питання:
Ми живем! Живем, не зажилися.

Віра Кушнір,
Переклад з російської: © Юрій Вавринюк

Опіум (для) народу

Сьогодні я випадково зробив цікаве відкриття.

Ще зі школи у мою пам'ять навічно врізалася фраза: «Релігія — опіум для народу». Сучасному поколінню вона менш знайома, якщо взагалі вони її чули. А для радянської атеїстичної ідеології ці слова були головним лозунгом у боротьбі проти Бога. Їх використовували де треба і де не треба. Навіть Ільф та Петров оригінально вплели її у свої «Дванадцять стільців».

Усе своє життя я розумів її саме так, як інтерпретували совєти: релігія є інструментом духовного гноблення, який використовують панівні класи для заспокоєння трудящих, вона притупляє класову свідомість, змушуючи бідних терпіти злидні в надії на потойбічну винагороду. Так вважав Ленін, який і запустив у широкі маси фразу, яка, власне, належала Карлу Марксу.

Не буду вдаватися в подробиці походження та використання цього терміну, хто цікавиться, Вікіпедія вам у поміч.

Факт в тому, що Ленін витлумачив цю думку Маркса по своєму, частково спотворивши її. Для мене відкриттям стало і те, що оригінальна фраза звучить по іншому: «Релігія — опіум народу». До речі, у Леніна так само. Припускають, що популярною (і вигідною в такому прочитанні) для радянської ідеології фраза стала після того, як знаменитий Остап Бендер іронізує над представником релігії: «Почём опиум для народа?».

Різниця, здавалося б, незначна, але вона міняє суть думки Маркса. «Релігійна вбогість є одночасно вияв справжньої вбогості і протест проти цієї справжньої вбогості. Релігія – це зітхання пригнобленого створіння, серце безсердечного світу, так само, як вона – дух бездушних порядків. Релігія є опіум народу» — саме так вона звучить в оригіналі. Тобто, релігія є засобом полегшення страждань пригноблених, подібно до знеболювального ефекту опіуму. Маркс подає релігію як «зітхання пригнобленого створіння», яке дає втіху, але не вирішує соціальних проблем.

Тобто, у Маркса це не просто заперечення релігії, а характеристика її ролі як духовної втіхи у бездушному світі. В той час як совєти, перекрутивши і вирвавши її з контексту, перетворили для боротьби з релігією, як інструмент атеїстичної пропаганди.

Як кажуть, вік живи, вік учись…

Пручайся скрипко Страдіварі

Нині тільки лінивий не писав про штучний інтелект. Хтось в захоплені від нього, хтось бачить у ньому величезну загрозу. Я не спеціаліст, ШІ користуюся не на професійному рівні, але свою оцінку теж можу дати.

Як і будь-яке досягнення чи відкриття людства, ШІ сам по собі є нейтральним, усього лише інструментом для досягнення певних цілей. Те, що він неймовірно успішно допомагає вирішувати складні та трудоємкі завдання — незаперечний факт. Як і те, що стає причиною певних незручностей, скажімо, безробіття у сфері програмування. Як і несе загрозу спотворення інформації та можливістю маніпулювати нею. Але, як в будь-яких інших відкриттях прогресу, це, безумовно, крок уперед.

Не обійшлося без проблем щодо ШІ і у сфері мистецтва. Нині як гриби після дощу ростуть в геометричній прогресії пісні, написані штучним інтелектом. Де і текст, і музика згенеровані штучно. Як і виконання самої пісні. Ба, більше того — вже з’явилися штучні виконавці, які мають свій стиль, візуальний образ, організовують концерти — і не одразу зрозумієш, що виконавець на екрані не справжній. І варто сказати, що технічний, а нерідко й художній рівень таких пісень на висоті.

У соцмережах серед моїх знайомих поетів зараз багато можна побачити відеокліпи на їхні вірші, створені нейромережею. Навіть у мене такі є, правда, не я їх генерував, ще не доріс до цього. І це стає все більш популярним.

Так що ж, шановні митці, це вже кінець творчості?

Вважаю, що не все так погано. Так було завжди. Будь-яке нововведення завжди спричиняло додаткові страхи та проблеми, руйнуючи усталені звички, форми та стилі. Так, народжується новий, незвичний підхід до звичних речей. Часто він приживається і дає життя новим стилям та формам. Щось з часом відпадає. Але й інтерес до старого не зникає. Як не зникає зараз інтерес до, скажімо, класичної музини. Завжди будуть люди, які берегтимуть, втілюватимуть, популяризуватимуть те, що ми називаємо вічним. Узяти хоча б Анреа Ріє, який робить класичну музику доступною та зрозумілою широкому загалу. Або несподіваний феномен львівського хору Гомін, який увірвався на українську (і не тільки) сцену і квитки якого розходяться як гарячі пиріжки.

Ми не можемо відмахнутися від ШІ, він вже став органічним супутником нашого життя. Але й старе не списуймо. Бо незначне, маловартісне обсипиться як лушпиння. А вічне залишиться вічним.

…А спричинило ті роздуми те, що сьогодні, натрапивши в інтернеті абревіатуру ШІ, я згадав вірш неперевершеної Ліни Костенко. Саме він і є головним посилом цього посту.

Скрипка Страдіварі

Дивились так, дивилися крізь лупу,
якісь робили досліди тривалі.
І як в таку мізерну шкаралупу
вмістився геній скрипки Страдіварі?
Це ще коли, в якому ще столітті,
а от неперевершена й донині!
Чому тепер так мало їх на світі?
У чому, власне, чудо Паганіні?

Сиділи вчені шведської столиці,
шукали ключ до тої таємниці.
Вивчали скрипку, всю, до міліметра.
Вона лежала злякана і мертва.
Аналіз, синтез, колби і реторти,
алегро, скерцо, модерато, форте,—
немає таємниць під зодіаком:
вона покрита особливим лаком!

Хімічний склад. П'ять формул на бумазі.
Оце і вся вам скрипка Страдіварі.
І можна їх купить в універмазі,
і можна їх продати на базарі.
І можна в руки брати їх без остраху
і грати легко, як на мандоліні.
І косяками підуть тоді Ойстрахи,
ура! — серійний випуск Паганіні.

І кожен зможе наламати пальці.
Я мрію про суспільство, де б усі —
ви чули Дебюссі на балалайці? —
авжеж, общедоступний Дебюссі.
Демократично. Звично. Зрозуміло.
Щоб як взялося, то вже зразу вміло.
Приємно. Зручно. В синтетичній тарі,
Дається в руки кожному нездарі.

Пручайся, скрипко Страдіварі!
Пручайся, скрипко Страдіварі!..

Сьогодні у православній Церкві Страсний четвер. Згадка арешту та страждань Ісуса Христа.

Якраз зараз я дописав вірш, ідея якого зародилася більше десяти років тому. Я тоді мав нагоду побувати на Оливній горі в Єрусалимі. Дотепер там зберігся сад, який, як вважають історики, і є отією сумно відомою Гефсиманією. Дотепер там ростуть оливкові дерева, які, ймовірно, пам’ятають молитву Божого Сина.

Дивлячись на старі, покручені стовбури дерев, я уявляв як тої страшної ночі під їхніми кронами відбувалася найбільш епічна в історії духовна битва.

Саме там і народився цей вірш.


Оливи Оливного саду

У Гетсиманському саду дотепер збереглося вісім оливкових дерев, вік яких обчислюється близько 2 тисячами років.
Вікіпедія

Старезні оливи Оливного саду...
Історію будить сюрчання цикади,
А пам’ять прикрилася ковдрою снів...
Тут поряд молитва, знемога і зрада,
І стовбур, що з ночі тієї зчорнів.

Кора зашкарубла, покручене гілля.
Старечо поскрипує в сні сухожилля.
Століття притиснули крону в пісок.
У соках немає вже більше олії,
І вулиці гомін десь в гіллі замовк.

Але крізь віки, мов принишкле насіння,
Тут чути чиєсь передсмертне моління.
Тут — Бог на колінах. Тут — небо в сльозах.
І падає листя, і настрій — осінній...
Здається, ось-ось — і зірветься гроза.

Десь ранок криваво у кронах видніє.
Молитва ж стікає, як з неба олія,
В давильні страждання рождає життя.
І небо, що в полудень завтра зчорніє,
Світанком пригорне, як мати дитя.

Старезні оливи тримають той спогад,
Як Він там молився, як віття розлоге,
Тоді молоде ще, торкалось чола,
Як Бог зі сльозами звертався до Бога...
А смерть вже вінок із тернини плела.

Садок пам’ятає, як Всесвіт здригнувся,
Десь гомін здивовано-зляканий чувся,
Як третього дня знов тряслася земля
І день воскресіння у вітті всміхнувся,
Промінням лоскочучи стовбур здаля.

Старезні оливи ще й досі тримають
Олію молитви із того врожаю,
Який оросив там скривавлений піт,
Як ранок рум’янився сяйвом безкраїм,
Могили ламаючи сірий граніт.

Ще й нині стікає оливою тиші
Молитва Месії... І небо світліше...
І гіллю наснилися дні молоді,
Як учні, не сонні, оновленні, інші,
Молитву оту пронесуть у труді.

...Старезні оливи Оливного саду
Стоять, наче пам’ять, як древнє свічадо.
В них є ще життя і олива ще є,
Допоки молитва, як соки розради,
Життя у коріння підсохле дає.

Юрій Вавринюк

https://bogpoet.com.ua/tema/strazhdannya-isusa/olivi.html

Ось такий вид вдалося зафіксувати учора над канадським Лондоном.

Передвечірнє небо прорізано слідами літаків. Звична картина. Хтось повертається додому, хтось відправляється на відпочинок, хтось у відрядження. І для такої світлини якраз підходить проста та буденна фраза: мирне небо.

Колись воно було таким і в Україні. І над моїм Устилугом, через який проходили міжнародні траси українських авіаліній.

Нині ж українці видивляються у небі не сріблясті сліди цивільних лайнерів, а зловіщі силуети дронів… Або навіть і ракет.

Закрите небо. Цю фразу я вперше почув якраз на початку війни. До цього навіть не здогадувався, що існує такий термін. А фраза «мирне небо» вважалося чимось звичним та буденним. І лише зараз ми зрозуміли цінність тих слів…

У передпасхальні (для когось уже післяпасхальні) дні в очікуванні моменту, коли зможемо привітати один одного словами «Христос воскрес!» тішить те, що для віруючих у Христове воскресіння небо залишається відкритим. Відкритим для молитви. Для спілкування з Творцем. Для духовного польоту в небо, яке не прорізують ракети та дрони. Яке опускається у наше відкрите серце присутністю Бога.

Тож бажаю усім щасливих та мирних свят, мирного неба у власному житті та над Україною.