Останніми тижнями релігійно-протестантські стрічки соцмереж переповнені публікаціями щодо скандалу навколо непристойно-гріховно-злочинної поведінки пастора Хомяка і Геннадія Мохненка, який ніби то все це покривав.

Читаючи численні думки експертів та неекспертів, згадав про свою кількарічну публікацію. Як на мене, вона частково відповідає на запитання, чому так стається у церковному середовищі.

https://vavrynyuk.blogspot.com/2023/10/blog-post.html

Років 15-20 тому у нас, в Луцьку, при офісі журналу Благовісник організувалася поетична студія, у яку входили переважно місцеві поети, у тому числі початківці. Ми тоді регулярно збиралися на свої зустрічі, де ділилися планами, здобутками, враженнями, читали свої вірші, критикували вірші колег. Періодично організовували міні-конкурси на вірші конкретної тематики, наприклад, написати поезію про любов без використання слова любов.

Говорили про типові недоліки та помилки у творах початківців. У тому числі і про класичний штамп, який неймовірно поширений серед християнських авторів, а саме: римування «воскрес — чудес».

Рівно вісім років тому я, як реакція на отой «воскресний» штамп, як поетичний експеримент, написав напівжартівливого, напівсерйозного вірша, використавши оригінальні рими до слова «воскрес».

* * *
А Він справді воскрес!
Торкнувся моїх
смертних телес.
І смерть,
як побитий пес,
відповзає убік без
учорашніх пихатих словес...
А з блакитних небес
на мільйони
людських адрес
по каналах експрес
йдуть емейли:
«Покійник щез!»
І я, подолавши стрес,
від криги невір’я скрес,
та до серця цю звістку
приклав, як компрес,
і — воскрес!

© Юрій Вавринюк

* * *

— Чи ще довго, Семе, мені йти до триклятої тої гори
Через темні ліси, смердюче болото, кам’яні щілини?..
За кожним кущем — назгули, замість світанків — лише вечори,
В очі дивиться смерть і щомиті штовхає вогнем у спину.

У долонях несу біль, тривоги та горе своєї землі,
Несу її долю і душу зелених долин Середзем’я,
Спотикаюсь об підлість, об зраду, об душі продажні й гнилі,
І від мене залежить,
чи житиме завтра моє життєрадісне плем’я.

Позаду — мій Шир, там злеліяні землі, сонна тиша хатин.
А попереду — сморід і хижа мордорська злоба і злість.
Біль пронизує все до останніх змертвілих від втоми клітин, —
А ще скільки лісів та боліт до ворожих отих кам’яниць.

Я знесилився, Семе, не від болю в ногах, не від ран та синців, —
Я боюся упасти і зрадити братство безславним кінцем,
Я боюся несправжності друзів, підніжки лукавих людців,
Що спідкнуся об себе і стану назавжди бродячим мерцем.

Я боюся себе, що той перстень захопить мій розум в полон,
Що спокуса всевладдя зведе всі старання мої нанівець...
Друже Семе, підтримай, розвій мої страхи, жахаючий сон,
Дай не збитись з путі, не зійти на оманно-чужий манівець...

— Мій господарю Фродо, герою із втомленим блиском в очах,
Хоч ти падав і плакав, і бачив і ницість, і зраду, і смерть,
Але ти ніс надію та віру на стерплих від ноші плечах,
Єдність братства проніс через пекло, підступних обмов круговерть.

Ти мандруєш не сам, твої друзі — плече і опора, і тил —
У зневірі піднімуть, у знесиллі впадеш — понесуть…
Ти іще не дійшов, ще чорніє Мордор і гримить небосхил,
Але ти переміг, мій герою, тоді, коли рушив у путь.

© Юрій Вавринюк
2026 р.

На першому фото зображено жінок з Прикарпаття. Звичайні сільські жінки. Не з багатих, але й, судячи з одягу, не з бідних. Але одна деталь на подібних світлинах мені найперше впадала у вічі і вносила певний негатив. Це босі ноги. Для мене це завжди було ознакою бідності та нужденності. Можливо тому, що мої батьки розповідали про своє босоноге дитинство. Особливо врізалося в пам'ять спогади мами, якій доводилося босою йти зранечку, як тоді казали, «з росою» пасти худобу. Думаю, навіть ті, хто не мав подібного досвіду, розуміють що ходити босими по ранковій мокрій траві заняття не з приємних…

На другій світлині — мої канадські онуки. Які живуть в країні цивілізації та достатку. В гардеробі яких десятки пар взуття, від домашніх капців до святкових туфель. І які цілодобово вдома ходять босі. І не лише в хаті. Вибігти на вулицю, на бетонні доріжки чи на мокру траву в будь-яку погоду та будь-яку пору — дня них річ звична та щоденна. На цьому фото вони стоять на бетонному порозі, мокрому від дощу. Температура повітря — приблизно 8-10 градусів. Перед тим вони ось в такому вигляді босими більш як півгодини ганяли вулицею на самокатах. І коли розпочався дощ, не можна було загнати в хату…

Коли я 25 років тому вперше потрапив у США, великим шоком для мене було бачити дітей, які у грудні в теплих куртках, шортах, без шапки та шльопках на босу ногу ходили вулицями долаючи кучугури снігу. Я не міг зрозуміти цього. Куди дивляться старші? Невже тут так багато бідноти? Виявилося, що й старші часто так ходять.

Уже трохи меншим шоком було, приїжджаючи до дітей в Канаду, бачити як онуки постійно ходять босоніж. Особливо боляче це було для бабусі, яка виростила своїх шестеро дітей і для якої найпершою турботою було щоб діти були завжди тепло одягнуті та взуті. А тут…

І що головне, діти так звикли до такої форми, що нерідко проблемою ставало взути їх, коли потрібно було кудись їхати. А коли приходили в хату з прогулянки, найперше що робили, це знімали взуття та шкарпетки.

Зараз я спокійно дивлюся на таке. І розумію, чому американські діти спокійно ходять у морози в шортах. Бо закаляються з дитинства. Що це запорука майбутнього здоров’я. І що це не ознака бідності, а стиль життя, природний, здоровий. Це єднання з природою. Це, зрештою, зручність.

На жаль, не маю світлин, де онуки босими бігають по снігу. Бо в той момент не думалося про фотоапарат, за старою звичкою заганяв їх в хату. Хоча, чесно кажучи, часто то була марна справа.

Так що тепер для мене фраза «босоноге дитинство» в основному сприймається в позитивному сенсі.

На першому фото: с. Буштино на Тячівщині. Закарпаття часів Підкарпатської Русі. Початок 1920-х рр
фотограф Богуміл Вавроушек, з фондів Французької національної бібліотеки з добірки світлин краєзнавця Михайла Марковича.

Предтеча

На Йордані сьогодні людно —
Незвичайний пророк з’явився.
Одягається якось чудно,
У пустелі давно прижився.

Проповідує владно й грізно,
Ріже матінку-правду в очі...
І народ покаянно-слізно
Прислухався до слів пророчих.

І хрестились у водах люди,
Обмиваючи грішні душі,
Залишаючи зло й облуду,
На йорданських високих кручах.

Але раптом пророк спинився:
З далини хтось ішов до нього.
«Це Месія…
Це Він...
Не спізнився...
Я ж Йому готую дорогу».

І схилився пророк в покорі.
Хвилювався, бо ж мить священна.
Хвилювалось людскеє море
На крутих берегах зелених.

Тут зустрілись Земля і Небо,
Ожили всі слова пророків.
«Піднімися, Іване, треба
Нам зробити ці перші кроки.

Щоб пророцтва здійснились давні
Ти повинен Мене хрестити,
Щоб в служіння отцівські славні
Увійшли з новим Духом діти.

Щоби Я із вогнем Святого
Царство Боже приніс стражденним,
Щоб рівняти криві дороги,
Щоби милість нести нужденним.

Ти Предтеча. Ти служиш людям.
Послужи ж ти тепер для Мене.
Хай для тебе доказом буде
Із небес осяйне знамення!»

Розступились Йорданські води,
Очерет шепотів молитву,
І небес осяйні клейноди
Провіщали майбутню битву.

Там зійдуться в борні жорстокій
Світло дня й темнота безкрила
І неправди столітні кроки
Враз зупинить любові сила.

Отверзлося у славі небо,
Голос Бога гримів над плесом,
Мов Отець пригортав до себе
Всіх людей теплотою весен…

* * *
Ще довго вночі очерети
Гомоніли про цю новину,
Ніби знову: «Адаме, де ти?»
Прозвучало в нічну годину.

Ніби знову Отець шукає
Заблукалих дітей Едему.
Як туга за щасливим краєм
Пробирає землян до щему!..

У печері Івану тісно.
Сон не йшов. У думках Месія...
І той голос, неначе пісня:
«Це Мій Син…» Значить, є надія.

Значить, знову ім’я Давида
Розцвіте, як той жезл Аарона.
І вже жоден чужий завида
Не зруйнує святого трону.

Заспівають щасливі юнки
Про часи перемог та волі,
І у храмі склепіння лунко
Оголосить кінець недолі…

* * *
Десь у дюнах шакали вили,
Та Ісус їх не чув — молився.
Бо десь поряд в тупім безсиллі
Древній Змій, як в Едемі, вився.

Мов колись, спокушав Адама:
«Якщо справді ти з неба, Божий,
Хай каміння хлібами стане,
Це ж зробити зможе не кожен…

Усі царства даю вже нині,
Уже зараз сідай на троні…
Подивися: на цій вершині
Лиш пів кроку — і ти в короні».

А Ісус в даль дивився пильно,
Чув осанну людського моря,
Бачив натовп, який насильно
Вів Царя на голгофську гору.

Відчував той вінок терновий,
Мов корону з гріхів планети...
Як темінь страшна, вечорова
Густіла під дзенькіт монети...

Він молився. Він бачив Царство,
Що народиться в День Врожаю,
Як Отець зі Свого багатства
Виллє Духа без мір, без краю.

Як могутність Святого Духа
Царство Сина збудує в людях...
Дощ із неба земну посуху
Перетворить в родюче груддя…

Ну а поки пустеля світу
Зустрічає Його вороже...
Сорок днів боротьбою жити!..
«Поможи ж Мені, вічний Боже!»


* * *
На Йордані сьогодні тихо.
Хилить древня верба коліна.
Десь зітхають старезні міхи
Й молоді дозрівають вина…

© Юрій Вавринюк
2026 р.

Батьківські руки

Руки у мам ласкаві.
Татові руки — сильні.
В кожній хорошій справі
Руки батьків стожильні.

Пахнуть вони млинцями,
Крихтами шоколаду.
Їхніми ж бо руками
Всюди усе до ладу.

Можуть мене за хмари
Кинути руки тата.
І провести сафарі
Просто за рогом хати.

Ввечері ніжні руки
Ковдрою накривають.
І в застиганні звуків
Снів набігає зграя.

Теплі долоні зранку
Гладять затерплі щоки:
«Чуєш, уже на ґанку
Будять тебе сороки!»

Руки оці водили
Стежкою, що до храму.
Ставили нас на крила
Працею й молитвами.

І піднімали в небо
Мрії мої дитячі.
Брали завжди на себе
Болі мої й невдачі.

Руки батьків плекають
Свята мої та будні,
І з мозолів складають
Світле мені майбутнє.

© Юрій Вавринюк

Моя мама народилася зимою, у грудні. Тому для мене її дні народження завжди асоціювалися із зимою, зі снігом. І ця асоціація збільшувалася з роками, коли сніг потрохи притрушував її волосся…

Мами немає уже майже два роки. Залишилися лише теплі спогади, які на відміну від днів народження пахнуть весною та літом. І молодістю…

* * *
А на мамин поріг
уже падає сніг.
На поріг, на волосся, на долю.
Білим болем доріг
простелився до ніг,
затрусивши обійстя і поле.

На шматки білих піль,
на безмежжя довкіль
опустилась холодна вуаль...
В тіло в’їлася сіль
трудоднів і неділь,
згірклих спогадів тиха печаль...

І принишклий ставок,
і горбатий стіжок
в білосніжних холодних перуках…
А мамин садок —
у буянні квіток,
й пахнуть літом потріскані руки.

Придивіться-но, мам,
це не просто зима —
це ж квітневих садів снігопад.
Це весна обійма,
як крильми обома,
вашу зиму і зморений сад.

Це квітнева пора,
як дитя визира,
з-за грудневих побілених скронь.
Як іскринки добра,
гомінка дітвора
доторкнеться до ваших долонь.

І грудневі сніги
повертають борги.
Повертають у дітях і внуках.
Ще пора для снаги,
ще цвіте навкруги,
що зростили натруджені руки.

Думати боляче
 
Думати не боляче, вірити не страшно.
Кредо журналу «CREDO»
 
Думати боляче!
 
Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити.
 
Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять.
 
Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті.
 
Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — жертвувати собою, здоров’ям, свободою, посадою, спокійним життям і навіть самим життям. Це жертвувати усім, крім власної совісті та права думати.
 
Думати боляче. Бо це — платити ціну. Велику. Часто — непомірну. Запитайте про неї у Тараса Шевченка, Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Ліни Костенко. Запитайте у Мартіна Лютера, Дітріха Бонхоффера, Мартіна Німеллера, Річарда Вурмбрандта, Нельсона Манделли, Мартіна Лютера Кінга. Запитайте у тих, чиї імена загубилися в катівнях інквізиції, НКВД, гестапо та інших спецслужб. Вони знають ціну думки. Запитайте врешті-решт Ісуса Христа, Який учив людей перш за все думати, а не сліпо слідувати вказівкам «сліпих поводирів».
 
Думати боляче. Бо рано чи пізно це приведе тебе до віри в Бога. Бога, Якого не завжди розумієш, Якого не можна вмістити в рамки традицій чи конфесійності — але Який тим не менш реальний і близький. А вірити в Бога — значить протистояти злу та неправді. Це значить — щоденно боротися зі злом, спокусами та гріхом. Це — боротися з собою, власним егоїзмом та байдужістю. Це — брати відповідальність за своє життя, поведінку та слова перед людьми і Богом.
 
Думати боляче. Бо тоді боляче за долю свого краю і далекої Ефіопії. За сусіда-наркомана і невідомого індуса з Калькутти. За своє село чи місто і за країну, у якій житимуть твої онуки. Боляче за квітку з Червоної книги і голодне африканське дитя. Боляче за моральний стан суспільства і за власні помилки.
 
Боляче…
 
Але не думати — страшно. Бо тоді за тебе думають ті, що думають лише за себе. Тебе, як маріонетку, просто шарпають за потрібні нитки — і ти робиш те, що вигідно злу та неправді. Тоді ти сам стаєш співучасником зла та неправди.
 
Не думати страшно. Бо тоді ти не бачиш нічого, крім теплого хліва та корита з дешевою ковбасою та гречкою. Тоді ти оцінюєш свою думку в кілька кілограмів крупи чи у пляшку горілки. Тоді когось цікавить не твоя думка, а твоє мовчання. Бо раби — мовчать. І — не думають.
 
Не думати страшно. Бо тоді ти не особистість, а статистична одиниця. Один із тисячі. З мільйона. Маленька частинка покірного стада, яке дозволяє себе доїти, стригти і, за потреби, — різати.
 
Не думати страшно. Бо тоді в тебе немає власної думки, за тебе думають «вожді». Тому сьогодні ти гукаєш: «Осанна!», а завтра — «Розіпни!» Політичні та релігійні злочинці завжди оправдовували свої злочини «волею народу». «Ворогів народу», які наважувалися думати, завжди розпинали руками тих, за яких думали інші.
 
Не думати страшно. Бо це значить згодитися: «Як усім, так і мені буде, зариють як собаку, на тому й кінець!» Це значить пливти за течією брудного рівчака безвір’я та духовного нігілізму. Це значить — плюнути собі в душу і Богові в лице. Це — зняти з себе будь-яку відповідальність за власне безвір’я, байдужість, гріховність та духовну анархію. Бо «коли Бога немає, то можна все».
 
Страшно, коли думати — найстрашніший злочин.
 
Страшно, коли не боляче. Не болить лише мертвому. Болить — живому.
 
Тому я обираю — думати.

* * *

Не питай, по кому б’є дзвін.
Він б’є по тобі…
Ернест Хемінгуей

За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне?
Кому несеш свою гірку печаль?
Ти бив на сполох мало не до скону,
Коли в душі чорніла раптом даль.

У дзвоні тім — сплюндроване минуле,
Війна і мир, шляхетне і лихе,
Моя земля, зчорніла і заснула,
Моя душа, змарнована в гріхах.

Ти б’єш журбу, розсипану по світі,
Несеш Дніпром звитягу і ганьбу.
У дзвоні тім — бажання гідно жити,
І те, що гідність втоптує в брехню.

Життя спішить. В шаленім перегоні
Майбутнє мчить на білому коні…
Ти б’єш набат, старезно-сивий дзвоне,
Коли ж ти виб’єш благовіст мені?...


© Юрій Вавринюк
Мій Telegram: https://t.me/vavrynyuk

Дуже рідко дивлюся спортивні матчі. Сьогодні за компанію одним оком дивився бій Усика. Другим оком був у новинній стрічці. Там емоційний накал не менший, аніж на єгипетському рингу. Зі швидкістю більшою, аніж бійці наносять удари один одному, з'являються новини про пуски "тушок", "орєшніков", "калібрів", "мопедів", вибухи в Києві, Білій Церкві...

І коли світ, і українці особливо, вибухнули переможними оваціями українській перемозі на рингу, десь вибухнули чергові ракети...

Висновок?

Висновку не буде...

Хіба що знамените шевченківське: "Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!"

«Бо для вас ця обітниця»

Свято Пятидесятниці вважається одним із найбільших та найважливіших християнських свят. І це не дивно, адже воно нагадує події двохтисячної давнини, коли на землю зійшов Дух Святий. І не просто зійшов: Він став частиною життя та сутності віруючої людини, оселившись — в прямому та переносному значенні — у її серці та свідомості. Саме Дух Святий є тією особою Святої Трійці, Який нині виконує небесну місію на нашій землі. Ісус закінчив Своє земне служіння та вознісся до Небесного Отця. Але перед тим нагадав розгубленим учням Свою обітницю: ви отримаєте щось вагоміше, сильніше та дієвіше, аніж просто Моя присутність серед вас. І християни донині відчувають силу та потужну дію Духа Святого у своєму особистому житті та в історії людства. І це настільки природно, що без цієї сили згори просто неможливо уявити духовне життя віруючої людини.

Але тоді, на єврейському святі Пятидесятниці, який символізував закінчення сільськогосподарських робіт, ми бачимо розгубленість та здивовані погляди. Зовнішні прояви зішестя Духа Божого були настільки незвичними та незрозумілими, що учнів Ісуса, сповнених цією силою, сприйняли за п’яних. І тоді апостол Петро виголошує свою палку проповідь, у якій пояснює що ж то сталося. Він повертається до пророцтв Старого Заповіту, вчення Ісуса Христа як Сина Божого і пояснює, що все це кульмінація Божого откровення людям та повна присутність Царства Божого у серцях людей.

І цікавим та важливим підсумком цієї промови є слова: «Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім'я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете!» (Дії2:38). І додає: «Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що далеко знаходяться, кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії2:39).

Однією з характерних ознак зішестя Божої сили в день Пятидесятниці були інші (іноземні) мови, якими говорили апостоли-євреї. Це був особливий знак, потужна алегорія, ціллю якої було донести людям, як євреям, так і не євреям, що Боже відкриття, яке в попередні етапи через Бога Яхве та Його Сина Ісуса стосувалося виключно потомків Авраама, відтепер належить усім людям та народам. Відтепер кожна людина, незалежно він походження та нації, може чути Боже Слово своєю зрозумілою мовою. Може вірувати в Бога-Творця, служити Йому і як наслідок такої віри отримати силу та присутність Духа Святого як особливу, третю особу Божественної Трійці.

З тих пір дія та сила Святого Духа розповсюдилася на усю планету. Не обійшло воно і нас, українців, для яких християнство стало національною суттю. Двадцяте століття стало кульмінацією наказу Ісуса: «Ідіть, та царство Боже проповідуйте — від Єрусалиму, центру Божого відкриття — аж до останніх земель та народів. Переважна більшість народів і навіть раніше невідомих племен нині чують Боже відкриття. І чують своєю зрозумілою мовою. Це і є виконання Петрових слів: «Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що далеко знаходяться, кого б тільки покликав Господь».

Місійна робота Духа Святого продовжується дотепер через величезну армію Божих дітей, які своїм життям, проповіддю Євангелії доносять Боже відкриття усім людям. Незалежно від кольору шкіри чи походження, мови та національності — усім відкрита дорога спасіння через віру в Спасителя Ісуса Христа. І рушієм цієї великої духовної роботи є Дух Святий, Який вмотивовує та надихає християн на це служіння.

Тому, згадуючи свято Пятидесятниці, бажаємо тим, хто пережив особисту Пятидесятницю, сили та натхнення в служінні та проповіді Доброї новини! А хто ще на роздоріжжі, хто ще не пережив народження згори, бажаємо прислухатися до слів апостола (і Самого Духа Святого): «Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що далеко знаходяться, кого б тільки покликав Господь».

Благословенних вам свят і присутності сили Святого Духа в житті!

25 травня 1944 року у Львові гестапо арештувало Олега Ольжича.

Поета.

Науковця.

Інтелектуала.

Сина не менш відомого Олександра Олеся.

І головне — справжнього українця.

Його життєвий шлях закінчиться у Заксенгаузені — одному з найстрашніших концтаборів Німеччини. У ніч із 9 на 10 червня 1944 року Олег Ольжич помирає після катувань. Йому було лише 36.

Але історія родини в той момент стає ще більш трагічною та страшною. Його батько — поет Олександр Олесь — дізнавшись про смерть сина, помирає через кілька тижнів: не витримало серце. І в той самий час народжується син Ольжича, якого він так ніколи й не побачить…

Для нас це історія. Вже далека. Трагічна. Болюча. І — вдесятеро болюча від того, що нині вона продовжується. Коли українців вбивають лише тому, що вони українці. Коли особисті трагедії стають національними. Коли українська мова стає злочином і приводом для бомбардувань.

І в пам'ять про поета та українця з великої літери згадаймо його вірш.

Молитва

Ігумен встав. Брати-домінікани
Двома рядами вийшли з-за столів,
І серце храму — пройняли органи.
І морок сам зайнявсь і задзвенів.

Ось брат один. Страховище іконам:
Руде волосся і ведмежий стан...
Він був би десь розбійницьким бароном,
На смерть своїх би катував селян.

Велика міць Твоя, Ісусе Христе,
Коли й його до Тебе привела!
Він молиться... І ніжно-променисте
Щось світиться з-під дикого чола.

Олег Ольжич

https://bogpoet.com.ua/ukrainskii-klasiki/olzhich-oleg/molitva.html

Чи потрібно виховувати внуків?
Людмила Бендус
Ставши бабусею, я зрозуміла, чому кажуть, що внуків люблять більше, ніж дітей. Різниця в тому, що дітей мало любити — їх треба ще й виховувати. А внуків просто любиш. Виховувати ж їх мають батьки. Саме вони встановлюють правила та приймають рішення.
Читати далі

В цьому світі

В цьому світі, не дуже ґречному,
Де аж надмір бува жалю,
Я люблю Тебе самозречено,
По-синівськи Тебе люблю.

Ще пів кроку здалось до Істини,
Ще пів подиху на вустах.
В недосяжній між нами відстані
Ти найближчим для мене став.

І молитви стають осмислені,
Дух Святий їх з небес зілляв,
І тягнуся до Тебе мислями,
Як до матері немовля.

Воскресаючи вже для Вічності,
Для небесних нових орбіт,
Не стою на порозі відчаю —
Маю інший для себе світ.

Сергій Рачинець

https://bogpoet.com.ua/autor/rachinecz-sergij/v-czomu.html