По можливості, кожного вівторка я виділяю 20 хв на епізод "The Daily Show", який веде Джон Стюарт. Формат late-night talk шоу ніби створений для ознайомлення з американською політичною культурою - достатньо, щоб зібрати повний спектр емоцій від "і смішно" до "і грішно". Другу частину шоу дивлюся рідко: зазвичай, там вже зовсім внутряки, а артистизм Джона стримується форматом діалогу. Та оскільки останній випуск був присвячений AI SI (улюблена моя ненависна тема), то і гостя запросили відповідного. Мова про Джейкоба Коксона, колишнього працівника OpenAI та Anthropic, молодого, але перспективного спеціаліста із дослідження та тренування лінгвістичних моделей. Якщо ви спостерігали останнє медійне занепокоєння щодо перспектив нищення людства, то маєте розуміти, що саме цей хлопчина став тригером нової ітерації таких розмов.

Я пишу на відповідну тему вже деякий час (більше інформації можете знайти по тегу #ai на іншому моєму каналі), тож не буду вдаватися в спекулятивне моделювання, як саме все може закінчитися (коротко - сучасні агенти вже ілюструють надзвичайні здібності в зламі обмежень сендбоксу та організації колективних атак; другий можливий сценарій - банальне використання сворму агентів для розробки хімічної зброї чи реалізації іншого акту терору). Якщо цікаво знати, які саме події привели до демаршу Коксона і шуму в медіа, можете глянути відео освітнього каналу Kurzgesagt на тему. Достатньо розуміти, що так званий "хрещений батько AI" Джеффрі Гінтон, нобелівський лауреат, який розробляв концепцію нейронних мереж, наполягає, що нам треба інвестувати не в інтенсифікацію інтелекту AI, а в навʼязування йому материнського інстинкту щодо людства, інакше we are cooked.

Я ж хочу поговорити про інше. Про колективну утопію технобро відносно майбутнього людства - де кисельні ріки та молочні береги, де все буде бєсплатно і все буде в кайф, де мабуть взагалі не треба буде помирати. Звичайно, наближати цей дивний новий світ ми будемо плечима атлантів тягарем білих людей складнощами буття бога ем, вибачте, візією візіонерів. Тих самих high IQ інтелектуалів, які щиро вважають, що в майбутньому Марс як екосистема буде придатніший за кліматично порепану Землю (ні, не буде; навіть якщо випустити по нам усім сукупний ядерний заряд, все одно Земля буде більш перспективним середовищем, ніж Марс). Так от, ці титани думки малюють нам наступне світле майбутнє - сингулярність створює прірву між можливостями людини та AI; не здатна конкурувати з машинами за продуктивність, людина тихо розтікається в кріслі-мішку, підтримувана донаціями безумовного базового доходу від нових благодєтєлєй. І ось тут починається цікаве. Я ще не спостерігав, щоб до проблематики AI підходити з такого боку: а що буде з людською агентністю? Як ми взагалі переживемо відсутність сенсу та втрату контролю? Втомлені поточною невротичною гонитвою, ми всі страшно бажаємо перепочити; але людина не здатна існувати без осмисленої діяльності тривалий час. Пакетний тур в Єгипет - не прайм людських потреб, а виснажене "повільніше, будь ласка". І проблема, звичайно, не в концепції ББД (це найкраще із соціального, яке ми здатні вигризти у капіталізму), а у втраті можливості впливати на власне середовище. Відчуття іррелевантності катастрофічно руйнуюче - це підмічає і Стюарт, кажучи, що люди його віку швидко помирають, якщо виходять на пенсію без альтернативної формули залученості в змістовне. На це звертав свою увагу і американський антрополог та анархіст Девід Ґребер в своїй праці Bullshit Jobs: виявляється, що високооплачувана робота, що не несе глибокого сенсу, руйнує своїх агентів швидше, ніж тяжка матеріальна праця. Ми знову потрапляємо в пастку раціоналізаторів, що не здатні осягнути потреби психіки: вона годується не виконанням бажань, а їх активним процесом. Задовольнивши і перекормивши людину матеріальними благами, споживча оптика залишає після себе пустку. Ми буквально сходимо з розуму, коли не розуміємо, навіщо ми і чого прагнемо. Тож ідея про щасливе людство, оточене благами та позбавлене турбот - це гіпертрофована антиутопія Хакслі, в якій кількість соми, яку нам доведеться вживати, присоромить навіть поточну культуру антидепресантів. Насправді ми не хочемо того, чого бажаємо. Ми воліємо воліти.

Друга проблема, яку підсвічує Стюарт - це втрата демократичного принципу, утвердженого людством в боротьбі останніх сторіч. Так, він недосконалий, часто карикатурний, нагадує спектакль; але як мінімум на символічному рівні він декларує: ми всі вкладаємося в спільне господарювання. Ідеали техбро повертають все догори дригом: світ перетворюється на один великий welfare, громадяни - на реципієнтів неперервної допомоги по безробіттю. 8 років тому я наголошував в своєму есе: ми відмовляємося помічати, якою політичною силою володіє корпоративний сегмент, коли визначає наш стиль життя. Нині цей звʼязок стає очевидним. І якщо виявиться, що політична модель майбутнього (якщо про майбутнє взагалі можна говорити) буде регулюватися некерованим принципом ші, або волею окремих, які агрегували інструментарій майбутньої господарчої системи - буде пізно думати, як же наше модерне уявлення про єдиносутнісний левіафан у вигляді держави так страшно нас приспало.

Але ситуація насправді ще гірша. Бо ніякого суспільства загального добробуту просто не буде. Тож як кажуть, є гарні новини: ми не зійдемо з розуму від безділля, але є нюанс. Історію про те, що науково-технологічний прогрес вивільнить величезну кількість трудової активності, на яку ми зараз кладемо життя, ми вже чули. Особливо багато під час Індустріальної революції. Але, овва, виявилось, що працювати ми від цього стали лише більше. Бо загальний екстенсивний принцип економіки не змінився, а лише поглибився: цифри мають рости, інакше криза; споживач повинен мати можливість купувати, інакше цифри не будуть рости; споживач повинен мати роботу, інакше він не зможе купувати. Ніякого перерозподілу благ відповідно до галопуючих цифр ВВП не відбулось (певним виключенням можна вважати минуле сторіччя - але тут треба дякувати не механізації праці як такій, а активному робітничому рухові, збуреному соціалістичними ідеями; поточна неоліберальна економіка чудово ілюструє, що, коли привид комунізму ніде не бродить, то і ніякого звільнення людини не спостерігається). Відбулось лише поглиблення матеріального розшарування, а глобалізована економіка кінцево привʼязала нас до кошмару неможливості зупинити перегони. Навіть якщо вважати, що всі послуги та блага, що нині їх генерує цивілізація, є сутнісними (а не способом заповнювати лакуни недостатнього споживання), завжди треба зважати на тих, хто акумулює ці ресурси. Найбагатші люди планети кожного дня повторюють, що ця акселерація цього разу точно піде нам на користь (trust me bro, just one more time, it will work out eventually), але чомусь не поспішають вискакувати із верхніх щаблів форбс (чи хоча б верхніх поверхів хмарочосів). Я так розумію, корпоративний комунізм наступить одномоментно: от нині ми не здатні забезпечити себе власною печерою упродовж всього життя, а потім добрі дяді буржуїни перемкнуть рубильник - і ми вже в Едемі.

(продовження нижче)

(початок вище)

Я зараз читаю останню книгу Ґребера та Венґрова "Світанок усіх речей" і неймовірно вдячний їм за те когнітивне вариво, що вона в мені збурює: проблема влади не в самій її есенції (ця форма комунікації властива всім людським спільнотам), а в нашому поточному сприйнятті її як сталої та генералізованої сутності. Там, де нині одна людина з певними неординарними здібностями отримує весь спектр влади, в давньому різнобарвʼї людських культур памʼятали про обмеженість досвіду - і рятувалися сезонністю, сегментацією та дробленням. Нині маємо формулу вивченої безпорадності: "якщо ти такий розумний, то де твої гроші?" - і вона знаходить моральне підґрунтя для реальності, в якій люди із специфічними когнітивними здібностями оркеструють саме життя. Даром, що з емоційним інтелектом там швах.

Коксон, який відстоює своє тодлерівське уявлення про ситий рай, правий в одному - люди дійсно неймовірно втомилися. Для багатьох з них відсутність потреби денно і ночно забезпечувати своє існування могла б стати перепочинком. Але не в світі безпорадності та беззмістовності, не у світі дофамінових перегонів, не у світі нарцисичного душнілова, не у світі вічного споживчого орануса. Ви бачите симптом, але лікуєте його ще більшою дозою отруєння.

Браття мої аутисти, прокиньтесь вже нарешті. Говорячи вашою мовою: на цій планеті ви не Залізна людина, ви - Альтрон (фанбої, не бийте сильно; сподіваюсь я вгадав з архетипами).

Хто стежить за писаниною Z-блогерів, той міг помітити, що останні кілька місяців вони з дописа в допис вимагали знищити мости через Дніпро.

Мовляв, хохли нас єбуть, а ми шо? А ми нішо, навіть не можемо нічого зробити з мостами, хоча вони б уже давно мали лежати на дні Дніпра.

Раптом російське керівництво вирішило задовольнити своїх гумільовських героїв й завдало ударів по мостах Києва. Так би мовити, by popular demand. Певно, Z-актив достукався до якоїсь із кремлівських башт, і там вже підготували відповідну парочку для сніданкового брифінгу.

Або ж це був прогрів згори — чорт їх розбере.

Щоправда, воєнний зиск загалом сумнівний. Ці удари, як, загалом, і більшість інших, покликані створити «настрій» в медіа, адже удари по мостах лише ускладнюють їх використання — в тилу є можливості для повноцінного ремонту.

Звісно, якщо москалі матимуть час і натхнення, то мости діставатимуть щотижня по невеликій дірочці або навіть по декілька, і кожна з них потребуватиме кількох днів для залатування. Пройдуть роки, і мости перетворяться на суцільну латку. Вони ще стоятимуть — в аварійному стані.

Так склалося, що російські діпстрайки мають більше медійного навантаження, ніж, власне, воєнного. Більшість руйнувань припадає на цивільні об'єкти, що не дає росіянам особливих стратегічних переваг. Сумнівно, що вони всерйоз розраховують на примус до капітуляції через терор.

Німці бомбили Лондон, але британці не скинули Черчілля й не побігли з мирними пропозиціями до Гітлера. Британці й американці лишали від німецьких міст самі згарища, але нацисти трималися аж до повного розгрому. Навіть атомні бомби по японському тилу не були єдиним аргументом.

Завзятість росіян щодо вбивства українських цивільних та знищення інфраструктури можна пояснити їхньою ставкою на демонстративність глибинних ударів. Тобто мета більше схожа на самовтіху, адже стратегічний ефект від них — м'яко кажучи, обмежений.

Ви колись уявляли собі залп українських ракет по Москві, та й так щоб Кремль палав, а Красна площа перетворилась на попелище? Красиво, погодьтеся, але на цьому вся гарантована користь і закінчується. У росіян же інша думка.

Яскраві кадри з обваленими під'їздами, спаленими автобусами й понівеченими тілами українців на асфальті, палаючі об'єкти теплової та електричної генерації, новини про відсутність води, тепла й електрики в домівках міст — дуже переконливий образ невідворотності розгрому.

Така картинка говорить — кричить! — що Україні лишилося зовсім трохи до остаточного розвалу. Це хороший аргумент для домашніх пасіонаріїв, розлючених нездатністю «другої армії світу» завдати бодай якоїсь шкоди у відповідь на високоточні удари по серцю російської економіки.

Звісно, вони всі там вважають, що Росія повинна відповісти, помститися, нанести акт відплати тощо, адже самовпевнена бикота не сприймає свою агресію як привід для гарненької здачі. Росія має право на умовну різанину в Бучі, оскільки що ви нам зробите, і взагалі ідіть нахуй.

Але повернімося до ефектної картинки з українськими містами у вогні. Це має вплив не лише на внутрішню аудиторію Москви, а й на найбільшого у світі любителя яскравих карток і брязкалець — президента США, людину, якій за віком давно положено розмазувати по стінах коричневі маси.

Трампу навіть не обов'язково мати якісь зобов'язання перед Путіним, щоб грати на його користь. Він просто старий самозакоханий пердун в оточенні підлабузників і корумпованих блядів. Показав йому яскраву картинку, припиздів хуйні на вушко, і — voilà! — він уже змінює свою думку.

Російський терор вбиває невинних людей і сповільнює оборонне виробництво, але не сильно змінює «реалії на землі», про які так люблять говорити кремлівські биричі, а знищення цивільної інфраструктури наших мегаполісів не схоже на плани держави, яка от-от ці мегаполіси захопить.

Майже всі воєнні дії росіян поза фронтом говорять про те, що їм потрібно хоч якось нас послабити й уповільнити. Терор — поганий спосіб поставити українців на коліна, зате дуже дієвий спосіб переконати сцикливих і недоумкуватих союзників України у тому, що ми не варті підтримки.

Практично все це — дуже дорога й похабна вистава сумнівної цінності для одного глядача у Вашингтоні. Помаранчевий недоумок в памперсах готовий змінювати думку скільки завгодно, але він нам, по-перше, і так не сильно допомагає, а по-друге, найголовніше — він не президент України.

Не можна недооцінювати важливість інформаційної війни, але наша стійкість на полі бою, розумне й методичне — хоч і не дуже видовищне — винищення стратегічних можливостей росіян, перенесення страждань на російські терени говорять значно більше за будь-які картинки та настрої.

Влада в Америці зміниться, Росія втратить головні способи збагачення, а її військо не проживе достатньо довго без загальної мобілізації, якщо поточна марнотратна тактика збережеться — а вона збережеться, бо раціональнішого способу просунути фронт поки не існує.

Росіяни намагаються переконати світ, що українці програють, оскільки мерзнуть, живуть у темряві, гинуть прямо на вулицях. Але забувають додати, що при цьому українці активно змінюють матеріальні умови, від яких залежить результат війни, і в них це дуже непогано виходить.

Буде важко, холодно, боляче й страшно. Тисячі з нас загинуть, десятки тисяч надовго втратять здоров'я, а сотні тисяч добряче скуштують крові, багнюки та поту. Але вибору нема —  можна лише стояти на своєму й хитро, влучно й нищівно бити у відповідь замість підставляти другу щоку.

Путіну подобається двіжуха, а трампу подобається путін. Це ключова причина, чому війна продовжується. Будь-які інші формальні приводи - раціоналізаторські розмови для розумово відсталих

Мені подобається, як розчаровані русомірці глибоко переконані в українському мілітарному супремасі, неілюзорно вважаючи, що все гарне в русні - від янкі.

А ще декілька років тому так говорили про українців.

#НАрх_штудії

Вчора було 100 років від дня народження Мішеля Фуко і 182 роки Фрідріху Ніцше. У шану цих двох великих філософів минулого наступної середи в рамках клубу "Лібертарій" відбудеться онлайн-лекція блискучої мислительки сучасності - Марії Рахманінової!

Вона розповість про свою нову книгу, присвячену анархістській феноменології суб'єкта. Поза всяким сумнівом, лібертарна філософська традиція повинна дати свою відповідь і на це наріжне питання. Частково воно підіймалося на серпневій конференції, а 21 жовтня ми отримаємо змогу неквапливо обговорити цю тему з висококласною фахівчинею.

Кого немає в клубі "Лібертарій", але хто хотів би приєднатися - пишіть в коментарі.

Діячі егалітарних лівих, націонал-демократичних та християнських рухів в назвах вулиць Львова

18 жовтня на вулиці Листопадового Чину у Львові я мав прочитати лекцію про історію, яка буквально живе в назвах міських вулиць. Лекцію зірвали. Сьогодні, 1 листопада, в день 108-ї річниці Листопадового чину, публікую її текст.

Головний організатор Листопадового чину 1918 року був соціаліст, член Радикальної партії Дмитро Вітовський. Йому, серед інших, присвячена ця розповідь — про егалітарних діячів — лівих, націонал-демократів і християнських суспільників, які творили українську історію.

Матеріал, який противники вільного суспільства намагалися зірвати, тепер прочитає набагато більше людей, ніж якби подія пройшла за планом.

Знання нашої історії, плюралізм, громадське суспільство роблять нас сильнішими, а не слабкішими.

Дякую всім за підтримку.

https://lb.ua/culture/2026/11/01/777412_diyachi_egalitarnih_livih.html

1 листопада — день веганства. Наш невідʼємний моральний принцип, заснований на повазі до життя та свободи тварин. Рівно місяць тому, 1 жовтня, загинула наша подруга Іванка «Гайка», анархістка, феміністка, веганка, педагогиня.

Колись Іванка із колективом «Сади Донбасу» написали та озвучили казку про лисичку та селянина вегана. Казка, заснована на народній творчості, розповідає міф про місто Лисичанськ. Ми доповнили текст ілюстраціями і пропонуємо вам прочитати, прослухати її!

Один контроверсійний культурний діяч, котрий свого часу справив на мене враження, твердив, що творчість починається тоді, коли виявляєш у світі навколо відсутність чогось дуже нагального для тебе. Шукаєш, шукаєш і все ніяк не можеш знайти. Аж доки врешті-решт, суто від безвиході, берешся заповнити цю лакуну власними силами, наскільки стане наснаги та здібностей.

Особисто мені бракувало подібного тексту як мінімум з 2014. Ще за десять років потреба його прочитати стала нестерпною, тож довелося сісти й почати писати у вільний від службових обовʼязків час. А з огляду на те, що цим безцінним ресурсом ЗСУ забезпечує своїх адептів кепсько, завершити вийшло лише нещодавно.

Принагідно дякую професору Ярославу Грицаку за змістовний відгук на драфт статті, а Дмитру Мрачнику за сприяння в публікації її повної версії

https://www.nihilist.li/2026/11/01/dialektyka-vidpovidalnosti-pro-denatsyfikatsiiu-rosii/

Неймовірно ґрунтовний текст від Максима Осадчука, історика та офіцера ЗСУ, про принцип юридичної/моральної відповідальності за механічне погодження з реальністю статусу-кво. В цьому есеї Максим приходить висновку, що без розпаду РФ причин переглядати свою інфантильну політичну позицію у російських громадян не буде. На щастя і на нашу користь (хоча і на користь жителів імперії, в тому числі тієї частини, що мислить себе метрополією) - невідворотність наступної смути зробить цю перспективу знову можливою. Не можу знайти у автора жодного тези, якій хочеться опонувати - мені близька його позбавлена травматизму оптика, що не шукає в росіянах есенціального зла, і реалістичний оптимізм, який проговорює внутрішню нежиттєздатність ідеології "покори всесильному начальнику". Бо всесилля - окрема, скінченна позиція в часопросторі. Ослабне тиранія - ослабне й рабська довіра конкретному носію сили. І в короткий період транзакційних зсувів в тому числі від нас буде залежати, чи вдасться внутрішньоколонізованим жителям РФ віднайти сенс та рушій у власному суверенітеті (навіть так: суверенітетах).

До речі, в тексті рясно (і заслужено) згадується Ганна Арендт. На днях сходив на "Назу" і знову подумав про значимість її праці для зрощення відповідального принципу громадянства в світі глобалізованих викликів. Читайте "Айхмана в Єрусалимі", будь ласка. Хай вас не зупиняє певна тавтологічність її думок та сухість тексту. Це завдання з вайбами домашньої роботи зі школи - здається недоречним, але мусить бути прочитаним.

Не кайфуючи від демократів, вважаючи їх безпосередньо відповідальними за власний дискурсивний застій та загальну деградацію американської електоральної культури, все ж не можу не радіти результатам проміжних виборів в США. Вони перевершують навіть попередні оптимістичні прогнози. Пʼю сльози Трампа великими ковтками. Особливо радію за Техас; також за Огайо, де респи провели найбруднішу компанію евер. Вони підключили маму кандидатки від демократів, яка наглухо провалила своє материнство, обравши покровительство партнера-педофіла на противагу потреб власної дочки. Так от, в цьому штаті, де раніше Трамп перемагав з відривом в 11%, респи нині програли. Виборці не зацінили гній.

а так, звичайно, загальна планка американської демократії десь така:

Дашу Саннікову віддали матері з інтернату через десять місяців після заборони суду. Ще через вісім — дитина померла. Чотири роки ніхто не помічав її зникнення.

Розслідувачі Суспільного знайшли приховані документи, які свідчать: система мала можливості і підстави захищати від матері дитину, але не зробила цього, а потім не покарала ні тих, хто був зобовʼязаний це зробити, ні матір.

Чиновники підписували дозволи наперекір забороні суду, у школі закривали очі на порожнє місце за партою і сліди побоїв, а правоохоронці обмежилися лише справою про шахрайство з виплатами, повністю проігнорувавши обставини смерті десятирічної дитини.

Чому сімʼя, яка викреслила зі свого життя і памʼяті дитину, наважилася на загал демонструвати свій сучасний героїзм? Редакція розслідувань Суспільного підняла закриті архівні документи й докази, які система ховала майже два десятиліття. Дивіться на Youtube-каналі або читайте на сайті:

👉 https://youtu.be/n90FCO5x4e4