Сегодня я прочитала (не полностью) статью про Спартака Субботу.
Где-то за месяц одна психотерапевтка в своем сториз инстаграма отвечала на вопросы, уже не помню про что, но рекомендовала обратится при “красных флажках” к психиатру с пометкой “только к нормальному врачу, а не Спартаку Субботе” На что я дала свою реакцию, что рано или поздно всплывет большой этический конфликт. Она ответила, что надеется, что очень скоро. Прошло всего неделя и тут сегодня “Бум”
Спартак (когда впервые услышала его лекцию, подумала, что очень интересное имя и задумалась не псевдоним ли это. Потом узнала, что его отец был достаточно авторитетным военным и как-то сама сочинила, что наверное имя дал отец)
После лекция я записалась к нему на консультацию, как к психиатру и не планировала быть его терапевтической клиенткой. Он предложил терапию и так мы начали.
А сейчас немного про лекции и клуб который когда-то он вел, может и сейчас ведет. Первая эта лекция произвела на меня сильное впечатление. Спартак мне показался научный, компетентный, с чувством юмора, харизматичный, необычный, интересный. Много разных людей на лекции - стильных, интересующихся психологией, красивых, с вдохновляющими инстаграмами и прочее.
Могу этот опыт сравнить со своим рабочим опытом. (пример ниже вымышлен, но очень иллюстрирует, то с чем сталкивалась в реальности)
Когда начинаешь работать в новой компании, понимаешь, что везде свои нюансы, но первое время так поглощен этим новым, своими обязанностями и прочем, что долго ускользает из поле зрения. И все (коллектив) вроде так ничего, одного возраста, люди с юмором.
Но проходит пару месяцев, и где-то в кулуарах коридорных тебе кидают “вообще-то на печенье раз в неделю по 10 гривен скидываемся” И первая реакция “ну ладно, окей” Потом приходит злость - ну что за херня, ейчар сказала, что вот кухня - чай и печенье от компании. И ты начинаешь узнавать ситуацию. А оказывается, что печенья таки от компании и вправду бывают, но не регулярно, а под настроение директора, когда захотел тогда и принес, бюджета на это нет, поэтому секретари покупают за свой счет, а остальные зная все это из своей инициативы скидываются (о таком никто на собеседовании не сообщает))
И тут начинаются две ветки мысли. Первая - это же сраные печенья, ничего страшного, работа не плохая, интересная, не жалко мне те 10 гривен, буду знать. Вторая - это не нормально, это же нищебродство уровня плинтус! Ощущение, что меня обманули и первый колокольчик об этой компании начинает звонить. Потом колокольчики будут наслаиваться.
Клуб Спартака был чем-то таким, сначало вау, как захватывает. Потом шутка, про то что есть люди, а есть женщины. И в голове звоночек “ну и шуточки”. Колокольчики начинают наслаиваться. Как по отношению к Спартаку, так и к коллективу. Что-то будет меня отсылать к какому-то школьному опыту, где все делятся на касты и кластеры - первые парты и галерка, любимчики и тех кого “учитель” не любит, шутки такие жестокие, но почему-то весело. Конечно не все прям так, как в закрытых коллективах типа школы, да и люди как бы не подростки с очень разным бэкграундом, уровнем ассертивности (раньше я таких слов не знала) и прочего.
В этом всем хватало дегтя, но в бочке было и полно меда. На тот период мне это очень помогла, заменило выпавший пазл социальной жизни и наверное самое главное я там нашла свою Юлю. Чем ты старше, тем сложнее находить друзей. Но мы с Юлей нашлись друг для друга. И она на самом деле так сильно на меня повлияла.
А теперь про терапию.
Во первых, это был мой не первый терапевт и я пришла на консультацию как врачу к которому меня направил гастроэнтеролог для подбора лекарств которые могли улучшить симптоматику.
Что бы все структурировать я написала 2 листовую хронологию важных событий, а также четкие цели для терапии (если я ее начну, но как уже упоминала со Спартаком не планировала)
Суммарно я не знаю сколько у нас было сессий, первые 2 месяца регулярно, потом начала ходить раз в 2 недели, потом раз в месяц, потом еще реже.
Где-то за месяц одна психотерапевтка в своем сториз инстаграма отвечала на вопросы, уже не помню про что, но рекомендовала обратится при “красных флажках” к психиатру с пометкой “только к нормальному врачу, а не Спартаку Субботе” На что я дала свою реакцию, что рано или поздно всплывет большой этический конфликт. Она ответила, что надеется, что очень скоро. Прошло всего неделя и тут сегодня “Бум”
Спартак (когда впервые услышала его лекцию, подумала, что очень интересное имя и задумалась не псевдоним ли это. Потом узнала, что его отец был достаточно авторитетным военным и как-то сама сочинила, что наверное имя дал отец)
После лекция я записалась к нему на консультацию, как к психиатру и не планировала быть его терапевтической клиенткой. Он предложил терапию и так мы начали.
А сейчас немного про лекции и клуб который когда-то он вел, может и сейчас ведет. Первая эта лекция произвела на меня сильное впечатление. Спартак мне показался научный, компетентный, с чувством юмора, харизматичный, необычный, интересный. Много разных людей на лекции - стильных, интересующихся психологией, красивых, с вдохновляющими инстаграмами и прочее.
Могу этот опыт сравнить со своим рабочим опытом. (пример ниже вымышлен, но очень иллюстрирует, то с чем сталкивалась в реальности)
Когда начинаешь работать в новой компании, понимаешь, что везде свои нюансы, но первое время так поглощен этим новым, своими обязанностями и прочем, что долго ускользает из поле зрения. И все (коллектив) вроде так ничего, одного возраста, люди с юмором.
Но проходит пару месяцев, и где-то в кулуарах коридорных тебе кидают “вообще-то на печенье раз в неделю по 10 гривен скидываемся” И первая реакция “ну ладно, окей” Потом приходит злость - ну что за херня, ейчар сказала, что вот кухня - чай и печенье от компании. И ты начинаешь узнавать ситуацию. А оказывается, что печенья таки от компании и вправду бывают, но не регулярно, а под настроение директора, когда захотел тогда и принес, бюджета на это нет, поэтому секретари покупают за свой счет, а остальные зная все это из своей инициативы скидываются (о таком никто на собеседовании не сообщает))
И тут начинаются две ветки мысли. Первая - это же сраные печенья, ничего страшного, работа не плохая, интересная, не жалко мне те 10 гривен, буду знать. Вторая - это не нормально, это же нищебродство уровня плинтус! Ощущение, что меня обманули и первый колокольчик об этой компании начинает звонить. Потом колокольчики будут наслаиваться.
Клуб Спартака был чем-то таким, сначало вау, как захватывает. Потом шутка, про то что есть люди, а есть женщины. И в голове звоночек “ну и шуточки”. Колокольчики начинают наслаиваться. Как по отношению к Спартаку, так и к коллективу. Что-то будет меня отсылать к какому-то школьному опыту, где все делятся на касты и кластеры - первые парты и галерка, любимчики и тех кого “учитель” не любит, шутки такие жестокие, но почему-то весело. Конечно не все прям так, как в закрытых коллективах типа школы, да и люди как бы не подростки с очень разным бэкграундом, уровнем ассертивности (раньше я таких слов не знала) и прочего.
В этом всем хватало дегтя, но в бочке было и полно меда. На тот период мне это очень помогла, заменило выпавший пазл социальной жизни и наверное самое главное я там нашла свою Юлю. Чем ты старше, тем сложнее находить друзей. Но мы с Юлей нашлись друг для друга. И она на самом деле так сильно на меня повлияла.
А теперь про терапию.
Во первых, это был мой не первый терапевт и я пришла на консультацию как врачу к которому меня направил гастроэнтеролог для подбора лекарств которые могли улучшить симптоматику.
Что бы все структурировать я написала 2 листовую хронологию важных событий, а также четкие цели для терапии (если я ее начну, но как уже упоминала со Спартаком не планировала)
Суммарно я не знаю сколько у нас было сессий, первые 2 месяца регулярно, потом начала ходить раз в 2 недели, потом раз в месяц, потом еще реже.
Когда сегодня “всплыло” меня начало штормить. Особенно после видео “про етику”
Картинку сложно собрать воедино и рефлексировать об этом спустя 3 года. Но это дает толчок о переосмыслении опыта. Постараюсь в следующем посте.
Картинку сложно собрать воедино и рефлексировать об этом спустя 3 года. Но это дает толчок о переосмыслении опыта. Постараюсь в следующем посте.
Все эти дни я варюсь в этом информационном котле про Спартака, читаю коментарии и прочее
Хочу поделится своим опытом, это рефлексия на важный кусочек жизни с попыткой не обесценивать но и оставаться критичной. Возможно он будет полезен и терапевтам.
На меня очень повлияло интервью с одной из клиенток Спартака, я ловила себя на том, что мне ее слова перекликаются.
На первой второй нашей сессии, Спартак без каких либо диагностических методик (только интервью) поставил мне диагноз ПТСР. Мне с одной стороны не откликалось, с другой после травматических событий у меня был депрессивный эпизод, а после время от времени возвращались навязчивые мысли (где хочется все переиграть) + тревога.
Мы начали взаимоотношения терапевтические. На третий сессии (приблизительно) Спартак решил прочитать мне лекцию как устроен мозг и механизм тревоги. Он спросил может ли он сесть рядом со мной на диване и я согласилась. Почти вся сессия ушла на эту лекцию/ И тут два момента
1) информация была полезной, научной, достоверной (я после читала об этом в литературе) но это была моя сессия и я не хотела целый час слушать лекцию (для лекции это дорого)
2) если вы не знаете как пахнут волосы вашего терапевта - это хороший знак) Когда Спартак сел рядом с моего согласия я ощущала смущение (но не могла это признать). Запах волос, дезодоранта, мелкие детали, кожа, татуировки. Мне было неловко. В этом не было необходимости. И на самом деле терапевт всегда должен быть предельно осторожен с близостью к клиенту? Касаниям, обьятия и прочее. Это может быть в терапевтическом контакте и все же очень осторожно, особенно между клиентом и терапевтом разного пола. И дело не только в сексуализации телесной близости (хотя и это бляха не мало), но и в целом может триггером и отзываться клиенту иначе.
В начала Спартак после каждой сессии говорил, что могу ему писать все вопросы какие возникают. Примечательно, что он на них почти никогда не отвечал. Ощущение, что делал он это рандомно. От этого были качели - вы мне пишите обязательно и все такое, а потом холодный душ когда твои вопросы игнорят. Например я спрашиваю когда могу записаться на сессию. Приходит ответ, что на этой неделе все занято. Все ответы всегда ровно на поставленный вопрос ни на секунду больше, всегда нужно проявлять инициативу и снова спрашивать «а на следующей недели есть какие-то окошки» Проходит неделя и никакого ответа. Нужно снова писать «Извините простите, хочу к вам на сессию, бла бла» Приходит ответ «есть вторник или среда на столько-то» То Есть позиция тебе надо, вот и рви жопу, а на сессии снова, что пишите и все такое. Но никогда не слышала что бы Спартак хоть раз в клиентских отношениях извинился за то, что не отвечал или вообще за что либо))
В том периоде в терапии со Спартаком все сильно смешалось - он как терапевт и соответственно мои какие-то проекции отцовские на него, он как лектор, ведущий клуба, и он как мой знакомый) Тут чуть больше. В клубе был подклуб. Люди и часто это клиенты Спартака и участники основного клуба которые приглашались им для игры в настольные игры. Обычно собиралась компания 5-7 человек в кафе в центре города и просто играли в игру. Просто да не просто) Тут более тесно переплетались клиенты между собой (рассказывая о терапии со Спартаком) и тогда начинались сравнения (а мне он такие техники не давал, а я плачу за сессию больше/меньше ну и т.д
Хочу поделится своим опытом, это рефлексия на важный кусочек жизни с попыткой не обесценивать но и оставаться критичной. Возможно он будет полезен и терапевтам.
На меня очень повлияло интервью с одной из клиенток Спартака, я ловила себя на том, что мне ее слова перекликаются.
На первой второй нашей сессии, Спартак без каких либо диагностических методик (только интервью) поставил мне диагноз ПТСР. Мне с одной стороны не откликалось, с другой после травматических событий у меня был депрессивный эпизод, а после время от времени возвращались навязчивые мысли (где хочется все переиграть) + тревога.
Мы начали взаимоотношения терапевтические. На третий сессии (приблизительно) Спартак решил прочитать мне лекцию как устроен мозг и механизм тревоги. Он спросил может ли он сесть рядом со мной на диване и я согласилась. Почти вся сессия ушла на эту лекцию/ И тут два момента
1) информация была полезной, научной, достоверной (я после читала об этом в литературе) но это была моя сессия и я не хотела целый час слушать лекцию (для лекции это дорого)
2) если вы не знаете как пахнут волосы вашего терапевта - это хороший знак) Когда Спартак сел рядом с моего согласия я ощущала смущение (но не могла это признать). Запах волос, дезодоранта, мелкие детали, кожа, татуировки. Мне было неловко. В этом не было необходимости. И на самом деле терапевт всегда должен быть предельно осторожен с близостью к клиенту? Касаниям, обьятия и прочее. Это может быть в терапевтическом контакте и все же очень осторожно, особенно между клиентом и терапевтом разного пола. И дело не только в сексуализации телесной близости (хотя и это бляха не мало), но и в целом может триггером и отзываться клиенту иначе.
В начала Спартак после каждой сессии говорил, что могу ему писать все вопросы какие возникают. Примечательно, что он на них почти никогда не отвечал. Ощущение, что делал он это рандомно. От этого были качели - вы мне пишите обязательно и все такое, а потом холодный душ когда твои вопросы игнорят. Например я спрашиваю когда могу записаться на сессию. Приходит ответ, что на этой неделе все занято. Все ответы всегда ровно на поставленный вопрос ни на секунду больше, всегда нужно проявлять инициативу и снова спрашивать «а на следующей недели есть какие-то окошки» Проходит неделя и никакого ответа. Нужно снова писать «Извините простите, хочу к вам на сессию, бла бла» Приходит ответ «есть вторник или среда на столько-то» То Есть позиция тебе надо, вот и рви жопу, а на сессии снова, что пишите и все такое. Но никогда не слышала что бы Спартак хоть раз в клиентских отношениях извинился за то, что не отвечал или вообще за что либо))
В том периоде в терапии со Спартаком все сильно смешалось - он как терапевт и соответственно мои какие-то проекции отцовские на него, он как лектор, ведущий клуба, и он как мой знакомый) Тут чуть больше. В клубе был подклуб. Люди и часто это клиенты Спартака и участники основного клуба которые приглашались им для игры в настольные игры. Обычно собиралась компания 5-7 человек в кафе в центре города и просто играли в игру. Просто да не просто) Тут более тесно переплетались клиенты между собой (рассказывая о терапии со Спартаком) и тогда начинались сравнения (а мне он такие техники не давал, а я плачу за сессию больше/меньше ну и т.д
а также сам Спартак в другом контексте (очеловечен, какие-то фразочки, шуточки, выбор еды, естественная реакция с матом например) А потом же случается сессия, где все снова на «Вы» И тут сваливаются куча контекстов - девушка которая целует твоего терапевта при тебе, заказанный бургер, игра, лекция. Оставаться вне этого контекста невозможно и это плохо. Часть сессии стабильно уходила на этот контекст на который я реагировала.
Знаю о том, что игровые встречи проходили и у Спартака дома. Что для меня, как для клиента точно было бы неприемлемо. Как будто не ему нужно выдерживать границы, а постоянно их выдерживать, а мне. Ощущение, что мы менялись в этом вопросе ролями.
Для меня ценным было попробовать научится тестировать мысли, разбивать свои крупные планы на подзадачи, расставлять приеоритеты. А на лекциях разобраться с деструктивными схемами, когнитивными искажениями и логическими ошибками.
Спартак хорошо этому научил) Так хорошо, что читая его «оправдательный текст» начало всплывать - то, что каким бы не был рассказчик это не означает, что выводы ложны. Или вот эта отсылка к Христу а потом (я конечно себя с ним не сравниваю, бла бла))
Не помню на какой сессии и в каком контексте, Спартак рассказал мне, что у него аутический спектр и что у него что-то там с зеркальными нейронами поэтому он не испытывает чувств, лишь примитивные эмоции как дельфин. Это был еще период когда он только разводился с женой и что меня очень удивило с одной стороны, с другой как-то объяснили, то, что зияло в ощущениях.
Это и вправду были качели - то тебя зовут в закрытый клуб играть в игры, то удаляют из чата. То Спартак делится в дверях чем-то своим личным не особо относящимся к моей терапией, например отношениями со своей женой, а после не отвечает на мои вопросы заданные по второму кругу, даже никакого «приходите на сессию и там обсудим» просто зияющее игнорирование.
Напомню, что вначале терапии Спартак поставил мне диагноз ПТСР. А после пары месяцев, все свелось к тому, что технику тестирования мыслей я уже знаю (а она главна) так что в принципе я уже в порядке и как бы не понятно, что еще я от него хочу))
Где-то тут, я начала отходить от терапии. А было ли это вообще терапией? Я к этому всегда относилась больше как к консультированию. На последней сессии (мне тогда было важно зафиксироваться, что это конец) я шутя спросила у Спартака, почему все его клиентки разводятся с мужьями. Это был такой вопрос шутка, понятно, что я понимаю, что причины у всех разные. Но я получила неожиданный ответ, подробный и конкретный. Например «Настя разводится со своим мужем потому что он сталкер, развесил скрытые камеры по квартире что бы проверить не мастурбирует ли она в туалете. А Олеся разводится потому что и пошло поехало» Это было шокирующе. Я знаю этих людей, я пью с ними кофе, они рассказывают о себе в том числе и о своем разводе. А мой терапевт зная, что мы знакомы решил мне «разъяснить»
Я как будто снова собираю какой-то пазл. То всплывает сессия, где мы делали экспозицию (я боялась пить таблетки, мне это тяжело давалось и я приходила с ними на сессию и мне это помогло), то вспоминаю эта нашу последнюю встречу, где ощущение безопасности рухнуло (и без того подорванное), ощущался сильный стыд.
В этом было хорошее - в тех полученных знаниях и инструментах. В этом всем было много нездорового и не терапевтичного, можно было быть лишь в роли хорошей плачущей послушной девочки)
Я думаю Спартак сам травмирован очень строгим не принимающим отцом, он человек однозначно с выпирающей нарцисичностью, где полно преукрашений и искажений информации. А все нарциссы катаются между я Божество и я Ничто. Думаю все что он делал, имело под собой целью быть полезным, частью чего-то, получать это «обожание», стать подростковым идолом) Теми методами которые ему доступны.
Кейс про то, что не хватает регуляции отрасли. И философский - может ли человек не испытывающий чувств быть психологом? Терапевтом? Как это вообще?
Хуже Холодненко и Карпачева в украинском протстрансве еще не появилось (есть надежды на лучшее)
Знаю о том, что игровые встречи проходили и у Спартака дома. Что для меня, как для клиента точно было бы неприемлемо. Как будто не ему нужно выдерживать границы, а постоянно их выдерживать, а мне. Ощущение, что мы менялись в этом вопросе ролями.
Для меня ценным было попробовать научится тестировать мысли, разбивать свои крупные планы на подзадачи, расставлять приеоритеты. А на лекциях разобраться с деструктивными схемами, когнитивными искажениями и логическими ошибками.
Спартак хорошо этому научил) Так хорошо, что читая его «оправдательный текст» начало всплывать - то, что каким бы не был рассказчик это не означает, что выводы ложны. Или вот эта отсылка к Христу а потом (я конечно себя с ним не сравниваю, бла бла))
Не помню на какой сессии и в каком контексте, Спартак рассказал мне, что у него аутический спектр и что у него что-то там с зеркальными нейронами поэтому он не испытывает чувств, лишь примитивные эмоции как дельфин. Это был еще период когда он только разводился с женой и что меня очень удивило с одной стороны, с другой как-то объяснили, то, что зияло в ощущениях.
Это и вправду были качели - то тебя зовут в закрытый клуб играть в игры, то удаляют из чата. То Спартак делится в дверях чем-то своим личным не особо относящимся к моей терапией, например отношениями со своей женой, а после не отвечает на мои вопросы заданные по второму кругу, даже никакого «приходите на сессию и там обсудим» просто зияющее игнорирование.
Напомню, что вначале терапии Спартак поставил мне диагноз ПТСР. А после пары месяцев, все свелось к тому, что технику тестирования мыслей я уже знаю (а она главна) так что в принципе я уже в порядке и как бы не понятно, что еще я от него хочу))
Где-то тут, я начала отходить от терапии. А было ли это вообще терапией? Я к этому всегда относилась больше как к консультированию. На последней сессии (мне тогда было важно зафиксироваться, что это конец) я шутя спросила у Спартака, почему все его клиентки разводятся с мужьями. Это был такой вопрос шутка, понятно, что я понимаю, что причины у всех разные. Но я получила неожиданный ответ, подробный и конкретный. Например «Настя разводится со своим мужем потому что он сталкер, развесил скрытые камеры по квартире что бы проверить не мастурбирует ли она в туалете. А Олеся разводится потому что и пошло поехало» Это было шокирующе. Я знаю этих людей, я пью с ними кофе, они рассказывают о себе в том числе и о своем разводе. А мой терапевт зная, что мы знакомы решил мне «разъяснить»
Я как будто снова собираю какой-то пазл. То всплывает сессия, где мы делали экспозицию (я боялась пить таблетки, мне это тяжело давалось и я приходила с ними на сессию и мне это помогло), то вспоминаю эта нашу последнюю встречу, где ощущение безопасности рухнуло (и без того подорванное), ощущался сильный стыд.
В этом было хорошее - в тех полученных знаниях и инструментах. В этом всем было много нездорового и не терапевтичного, можно было быть лишь в роли хорошей плачущей послушной девочки)
Я думаю Спартак сам травмирован очень строгим не принимающим отцом, он человек однозначно с выпирающей нарцисичностью, где полно преукрашений и искажений информации. А все нарциссы катаются между я Божество и я Ничто. Думаю все что он делал, имело под собой целью быть полезным, частью чего-то, получать это «обожание», стать подростковым идолом) Теми методами которые ему доступны.
Кейс про то, что не хватает регуляции отрасли. И философский - может ли человек не испытывающий чувств быть психологом? Терапевтом? Как это вообще?
Хуже Холодненко и Карпачева в украинском протстрансве еще не появилось (есть надежды на лучшее)
Боже сколько букв получилось, наверное самый длинный текст на этом канале)
Донн Керен. Твій щасливий одяг. Як псіхологія моди допоможе покращити стиль и життя.
Я і не думала, що зацікавилюсь цією книжкою. Починаючи зі вступного слова вона захопила мене, з купи інших я продовжила читати. Признаюсь, дійшовши середени мені вистачило і мій запал впав.
Мені сподобався підхід авторки, використовує суміш когнітивно-поведінкової терапії + власної стилістичної складової, аналіз через одяг.
Цитата яка є червною лінією наративу.
“Лауреатка Пулітцерівської премії, критикиня моди Робін Ґіван колись сказала: «Щойно людина вийшла з печери, одяг набув соціального значення. Навряд чи колись сорочка була просто сорочкою!» Люди завжди використовували одяг, щоб показати, до якого племені вони належать, наскільки вони заможні, який у них статус або стан у соціальній ієрархії. «Мода завжди слугувала обгорткою для цих речей — і в епоху французьких королів, і навіть у часи зародження хіпхопу», — зауважує Ґіван.”
Сорочка, яка не була ніколи просто сорочкою.
Одяг одна з тих явних частин яких ми транслюємо про себе. Але трапляється таке, що те, шо ми хочемо донести про себе іншим не збігається з тим, що виходить?
Або коли губемось в черговій крамниці і впадаємо в ступор? Або це тягнеться ще з дитинства коли мама нам обирала речі. Ще безліч ситуацій, які можуть проявлятись через одяг.
Пригадайте, як діти до пубертату дуже хочуть бути схожими на батьків. Підлітком трапляється бунт “аби не як батьки” В дорослому віці ми вчимось приймати себе, формуємо свій стиль, який насправді трансформується все наше життя - бо змінюється наш вік, соціальний статус, оточення, тощо.
Думаю дитячий досвід дуже сильний. Зараз коли треба обрати одяг моїй доньці я пригадую, що сама любила носити дитиною і шукаю щось подібне - джинсовий комбінезон з Міккі Маусом, сарафан на залізних заклепках, кофтинка з квіткою чи вишитою веселкою.
Одяг частина комунікації, особливо це відчутно в іншій країні без знання мови. Неймовірно, але не розуміючи жодного слова, можна зрозуміти меседж - інтонації, місце, погляд і авжеж одяг.
Одяг інструмент. А “вдягання — це теж турбота про себе”.
Авторка є чорношкірою жінкою, яка піднімає питання дискримінації. Та необхідності слідувати соціальному “дрес коду” та внутрішнім конфліктом яке це породжує. Я не можу цілковито погодитись з думкою авторки щодо цих конфліктів та ситуативної асиміляції модної поведінки.
Деякі згадані дослідження та коротенькі тести, які пропонує пройти авторка викликають питання, але книга не є науковою в стилі “практичний посібник психотерапевта” тому не буду прискіпливою до цих деталей.
Сподобалось те, як авторка ставиться до своїх клієнтів та й стилістичні поради для свідомого гардеробу також слушні.
Для мене це була точкою прийняття, чимось новим до чого я особливо ніколи не придивлялась, а також допомогло сконцентруватись в торговому центрі на тому, що потрібно саме мені.
#книги
Я і не думала, що зацікавилюсь цією книжкою. Починаючи зі вступного слова вона захопила мене, з купи інших я продовжила читати. Признаюсь, дійшовши середени мені вистачило і мій запал впав.
Мені сподобався підхід авторки, використовує суміш когнітивно-поведінкової терапії + власної стилістичної складової, аналіз через одяг.
Цитата яка є червною лінією наративу.
“Лауреатка Пулітцерівської премії, критикиня моди Робін Ґіван колись сказала: «Щойно людина вийшла з печери, одяг набув соціального значення. Навряд чи колись сорочка була просто сорочкою!» Люди завжди використовували одяг, щоб показати, до якого племені вони належать, наскільки вони заможні, який у них статус або стан у соціальній ієрархії. «Мода завжди слугувала обгорткою для цих речей — і в епоху французьких королів, і навіть у часи зародження хіпхопу», — зауважує Ґіван.”
Сорочка, яка не була ніколи просто сорочкою.
Одяг одна з тих явних частин яких ми транслюємо про себе. Але трапляється таке, що те, шо ми хочемо донести про себе іншим не збігається з тим, що виходить?
Або коли губемось в черговій крамниці і впадаємо в ступор? Або це тягнеться ще з дитинства коли мама нам обирала речі. Ще безліч ситуацій, які можуть проявлятись через одяг.
Пригадайте, як діти до пубертату дуже хочуть бути схожими на батьків. Підлітком трапляється бунт “аби не як батьки” В дорослому віці ми вчимось приймати себе, формуємо свій стиль, який насправді трансформується все наше життя - бо змінюється наш вік, соціальний статус, оточення, тощо.
Думаю дитячий досвід дуже сильний. Зараз коли треба обрати одяг моїй доньці я пригадую, що сама любила носити дитиною і шукаю щось подібне - джинсовий комбінезон з Міккі Маусом, сарафан на залізних заклепках, кофтинка з квіткою чи вишитою веселкою.
Одяг частина комунікації, особливо це відчутно в іншій країні без знання мови. Неймовірно, але не розуміючи жодного слова, можна зрозуміти меседж - інтонації, місце, погляд і авжеж одяг.
Одяг інструмент. А “вдягання — це теж турбота про себе”.
Авторка є чорношкірою жінкою, яка піднімає питання дискримінації. Та необхідності слідувати соціальному “дрес коду” та внутрішнім конфліктом яке це породжує. Я не можу цілковито погодитись з думкою авторки щодо цих конфліктів та ситуативної асиміляції модної поведінки.
Деякі згадані дослідження та коротенькі тести, які пропонує пройти авторка викликають питання, але книга не є науковою в стилі “практичний посібник психотерапевта” тому не буду прискіпливою до цих деталей.
Сподобалось те, як авторка ставиться до своїх клієнтів та й стилістичні поради для свідомого гардеробу також слушні.
Для мене це була точкою прийняття, чимось новим до чого я особливо ніколи не придивлялась, а також допомогло сконцентруватись в торговому центрі на тому, що потрібно саме мені.
#книги
И снова про Спартака Субботу будь он неладен)) На самом деле не про него, а мысли рассуждения про общественные настроения и некоторые правовые моменты
1)Мне хочется чтобы Украина была правовым государством не только в конституции. Чтобы при общественном резонансе органы управление реагировали не только по конкретному “случаю” а также меняло законодательство, реагировало широко. В случаях со Спартаком Субботой - реагирование на изменения законодательства в области психологического здоровья, возможно лицензирования (это я себе будущее усложняю) в широком смысле. В узком открытие производства, проверка документов конкретного лица, привлечение к ответственности.
2)Мне очень не понравилось давление на бизнес, рычагом “репутации” Когда полетели камни издателю книг, каким-то площадкам где размещены обучающие лекции Спартака и тому подобное. Это снова про правовое государство. Скорее всего у Спартака/Александра имеются договорные отношения (например договор аренды) с каким-то местом, где проходят его лекции или что он там проводит) Стороны должны придерживаться этих заключенных документов. Сам по себе “скандал” если таковой не прописан в условиях не является основанием прекращения договорных отношений (видите юрист во мне все еще жив)) А это “давление” для меня как хейт какой-то - давайте теперь это место закидаем камнями и кинем коктейль молотова раз они такие до сих пор с ним сотрудничают. Опять про правовое поле, а не поле фейсбука.
3)Из интересного наблюдения - у меня в подписках инстаграм полно бывших клиентов спартака, участников клуба, каких-то коллег (так сложилось) и почти никто не комментировал эту ситуацию, более того в личных сообщениях так же проигнорировал. Я думаю, что терапевтические отношения, даже краткосрочные очень ранимы для клиентов. Если мой бывший терапевт психопат без образования, то кто я и чего стоят мои знания если я его выбрал? Что вижу, что для клиентов все не так как для “слушателей” подкаста и сторонних. Процессы переноса запущены, а значит Спартак выступает такой себе родительской/отцовской фигурой
1)Мне хочется чтобы Украина была правовым государством не только в конституции. Чтобы при общественном резонансе органы управление реагировали не только по конкретному “случаю” а также меняло законодательство, реагировало широко. В случаях со Спартаком Субботой - реагирование на изменения законодательства в области психологического здоровья, возможно лицензирования (это я себе будущее усложняю) в широком смысле. В узком открытие производства, проверка документов конкретного лица, привлечение к ответственности.
2)Мне очень не понравилось давление на бизнес, рычагом “репутации” Когда полетели камни издателю книг, каким-то площадкам где размещены обучающие лекции Спартака и тому подобное. Это снова про правовое государство. Скорее всего у Спартака/Александра имеются договорные отношения (например договор аренды) с каким-то местом, где проходят его лекции или что он там проводит) Стороны должны придерживаться этих заключенных документов. Сам по себе “скандал” если таковой не прописан в условиях не является основанием прекращения договорных отношений (видите юрист во мне все еще жив)) А это “давление” для меня как хейт какой-то - давайте теперь это место закидаем камнями и кинем коктейль молотова раз они такие до сих пор с ним сотрудничают. Опять про правовое поле, а не поле фейсбука.
3)Из интересного наблюдения - у меня в подписках инстаграм полно бывших клиентов спартака, участников клуба, каких-то коллег (так сложилось) и почти никто не комментировал эту ситуацию, более того в личных сообщениях так же проигнорировал. Я думаю, что терапевтические отношения, даже краткосрочные очень ранимы для клиентов. Если мой бывший терапевт психопат без образования, то кто я и чего стоят мои знания если я его выбрал? Что вижу, что для клиентов все не так как для “слушателей” подкаста и сторонних. Процессы переноса запущены, а значит Спартак выступает такой себе родительской/отцовской фигурой
#книги
Кім Джійон, 1982 року народження.
Неймовірна книга від якої було не відірватись. Вона зачепила якісь такі віхи мого життя які давно зариті під товстим ґрунтом чи пилом. щось в мені на тілесному рівні знову закололо, завило.
Головна героїня з Кореї (і це несе певні соціокультурні особливості), але життя Кім Джійон буде дуже знайоме українському читачу, переважно жінкам. Але це не жіночий роман чи щось таке.
Це не відгук на книгу, а моя особиста рефлексія над прочитанним. Скажу лише, що вона для мене 10 з 10! Щира рекомендація всім хто в стадії усвідомлення себе як феміністки чи жінки чи матері.
Кожен етап життя Кім тригерів таким самим етапом в моєму житті. Пам’ять кромках все в один ком, намагаюсь роз’єднати.
В житті Кім все найкраще було для її брата, а в школі незважаючи на те, що дівчатам доручали більш складну роботу, старостою могли обрати лише хлопця. Все продовжується в університеті - де викладач може дозволити собі емоційні знущання - чи то довгою вказівкою тикати в груди або постійно насування вини жінок у всьому що заманеться або знецінювання досягнень
Мені пригадалось наративи в якому я жила.
Десь в старших класах мамина колега переїхала до нового чоловіка в новий дім який чи то вони побудували чи поремонтувати. Дочка цієї колеги всього на рік молодша за мене. Так в цьому новому домі вирішили підлітковим простором не перейматись, тому що «Юля все одно скоро вийде заміж» Нам було чи то 16 чи вже не пам’ятаю скільки років.
В інституті в якому я навчалась наратив про те, що жінкам немає місця в поліції. В принципі участь викладачів (чоловіків) про те якою повинна бути дівчина, жінка, студентка - ким працювати і як довго, яку галузь права потрібно обрати і тому подібне. Само собою обов’язково приправити якимось знецінюванням.
Перша робота, друга, третя. Низькі зарплати для жінок як норма. Чоловіку таку навіть соромно пропонувати, а жінці .. не просто пропонувати а ще давити «да де ти знайдеш більше» та «я тобі допомогти хочу» І жінки погоджуються. Бо в неї декрет, дитина, невпевненість пісня університету, вік то занадто молодий то занадто старий.
Окрім того саме на когось з жінок вивалюється все те що поза посадових обовʼязків - поливати квіти, загружати папір (офісний і туалетний), наводити лад в картотеках та архівах, памʼятати про свята чи ще щось в залежності від компанії, посади і на кому ця компанія економить - hr, клінінг, секретарі. Це ж таке що можна і між жінками просто розкидати - хтось да покладе нову втулку. Завжди можна нарікнути, що в офісі жінок он скільки…
На останній офісній роботі в дрес коді було прописано що жінки повинні надавати перевагу спідницям. Не знаю звідки така думка народилась і для кого вона повинна була «радувати око». Прописала той дрес код жінка, яка доречі стала мені близькою подругою. Але як народилась ідея зі «спідницями»?
А ще мій директор на мої запитання чому на одній посаді зарплати жінок нижчі ніж чоловіків вбив відповіддю - що я заміжня, а чоловікам дівчат по кіно водити треба. Цікаво що ніхто такого своїй дочці не бажає, в навчання в якої вкидає всі кошти і сили. Щоб їй платили не за знання, а так середню по жіночій палаті.
Наступним етапом Кім було заміжжя. І тут всі традиції будуть нам знайому, хоч і є певний прогрес у цьому напрямку (чи то тільки в моїй психологічній бульбашки великого міста). Недоречні коментарі і питання про дітей, навіть прохання або вимоги родичів. А як дитина народжується то приймати участь в житті сімʼ Ї вже ніхто не поспішає або навпаки палки і сильно зі всіма стереотипами методи виховання попри погляди батьків. А також традиційне обов’язкове жіноча обслуга на свята - де жінка нагодувала, прибрала, подала, всіх розважила, заспокоїла і так по колу.
Після народження донечки у Кім боліла рука і вона звернулась в лікарню. Лікар запропонував фізіотерапію.Далі хочу навести відривок цитату
Кім Джійон мовчки похитала головою
— Якщо на фізіотерапію приходити не можете, є лише один спосіб — повний спокій. Ви повинні забезпечити зап’ястям час на відновлення, — сказав лікар.
Кім Джійон, 1982 року народження.
Неймовірна книга від якої було не відірватись. Вона зачепила якісь такі віхи мого життя які давно зариті під товстим ґрунтом чи пилом. щось в мені на тілесному рівні знову закололо, завило.
Головна героїня з Кореї (і це несе певні соціокультурні особливості), але життя Кім Джійон буде дуже знайоме українському читачу, переважно жінкам. Але це не жіночий роман чи щось таке.
Це не відгук на книгу, а моя особиста рефлексія над прочитанним. Скажу лише, що вона для мене 10 з 10! Щира рекомендація всім хто в стадії усвідомлення себе як феміністки чи жінки чи матері.
Кожен етап життя Кім тригерів таким самим етапом в моєму житті. Пам’ять кромках все в один ком, намагаюсь роз’єднати.
В житті Кім все найкраще було для її брата, а в школі незважаючи на те, що дівчатам доручали більш складну роботу, старостою могли обрати лише хлопця. Все продовжується в університеті - де викладач може дозволити собі емоційні знущання - чи то довгою вказівкою тикати в груди або постійно насування вини жінок у всьому що заманеться або знецінювання досягнень
Мені пригадалось наративи в якому я жила.
Десь в старших класах мамина колега переїхала до нового чоловіка в новий дім який чи то вони побудували чи поремонтувати. Дочка цієї колеги всього на рік молодша за мене. Так в цьому новому домі вирішили підлітковим простором не перейматись, тому що «Юля все одно скоро вийде заміж» Нам було чи то 16 чи вже не пам’ятаю скільки років.
В інституті в якому я навчалась наратив про те, що жінкам немає місця в поліції. В принципі участь викладачів (чоловіків) про те якою повинна бути дівчина, жінка, студентка - ким працювати і як довго, яку галузь права потрібно обрати і тому подібне. Само собою обов’язково приправити якимось знецінюванням.
Перша робота, друга, третя. Низькі зарплати для жінок як норма. Чоловіку таку навіть соромно пропонувати, а жінці .. не просто пропонувати а ще давити «да де ти знайдеш більше» та «я тобі допомогти хочу» І жінки погоджуються. Бо в неї декрет, дитина, невпевненість пісня університету, вік то занадто молодий то занадто старий.
Окрім того саме на когось з жінок вивалюється все те що поза посадових обовʼязків - поливати квіти, загружати папір (офісний і туалетний), наводити лад в картотеках та архівах, памʼятати про свята чи ще щось в залежності від компанії, посади і на кому ця компанія економить - hr, клінінг, секретарі. Це ж таке що можна і між жінками просто розкидати - хтось да покладе нову втулку. Завжди можна нарікнути, що в офісі жінок он скільки…
На останній офісній роботі в дрес коді було прописано що жінки повинні надавати перевагу спідницям. Не знаю звідки така думка народилась і для кого вона повинна була «радувати око». Прописала той дрес код жінка, яка доречі стала мені близькою подругою. Але як народилась ідея зі «спідницями»?
А ще мій директор на мої запитання чому на одній посаді зарплати жінок нижчі ніж чоловіків вбив відповіддю - що я заміжня, а чоловікам дівчат по кіно водити треба. Цікаво що ніхто такого своїй дочці не бажає, в навчання в якої вкидає всі кошти і сили. Щоб їй платили не за знання, а так середню по жіночій палаті.
Наступним етапом Кім було заміжжя. І тут всі традиції будуть нам знайому, хоч і є певний прогрес у цьому напрямку (чи то тільки в моїй психологічній бульбашки великого міста). Недоречні коментарі і питання про дітей, навіть прохання або вимоги родичів. А як дитина народжується то приймати участь в житті сімʼ Ї вже ніхто не поспішає або навпаки палки і сильно зі всіма стереотипами методи виховання попри погляди батьків. А також традиційне обов’язкове жіноча обслуга на свята - де жінка нагодувала, прибрала, подала, всіх розважила, заспокоїла і так по колу.
Після народження донечки у Кім боліла рука і вона звернулась в лікарню. Лікар запропонував фізіотерапію.Далі хочу навести відривок цитату
Кім Джійон мовчки похитала головою
— Якщо на фізіотерапію приходити не можете, є лише один спосіб — повний спокій. Ви повинні забезпечити зап’ястям час на відновлення, — сказав лікар.
— Я не можу, мені потрібно дивитися за дитиною, прати речі, прибирати... — тихо відповіла Джійон, на що літній ортопед розсміявся
— Ха-ха, колись жінки прали на пральних дошках у холодних ріках, розпалювали вогонь, щоб прокип’ятити дитячі пелюшки, замітали та мили підлогу, зігнувшись у три погибелі. А тепер? У вас є пральні машинки і порохотяги — що ще вам потрібно? Не розумію, на що жалітися сучасним жінкам.
Джійон хотілося йому відповісти, що брудний одяг не залізає самостійно в пральну машинку, не засипає себе пральним порошком, а опісля не вилізає звідти, щоб розвіситись на сушці; що порохотяг не миє підлогу вологою ганчіркою, не пере і не сушить цю ганчірку. Джійон хотілося його спитати, чи він сам хоча б раз у житті користувався пралкою чи порохотягом? Лікар переглянув попередні медичні записи Кім Джійон і сказав, що випише їй ліки, які можна приймати на грудному вигодовуванні.
Усі ці дії супроводжувалися лише декількома клацаннями комп’ютерної мишки, і Джійон подумала: «А колись лікарям потрібно було довго ритися у архіві, щоб знайти медичну карточку пацієнта, і всі рецепти на ліки вони виписували від руки. На що їм тепер жалітися з комп’ютерами? Офісні працівники теж колись мали бігати туди-сюди з паперовими документами та звітами за начальниками, щоб отримати гроші чи підпис — з комп’ютерами і їм, значить, немає на що жалітися. І фермерам тепер не потрібно сіяти та збирати весь урожай вручну — у них теж, виходить, не робота, а мрія?» Звісно, що ніхто б не додумався так сказати. У всіх галузях віталися технічні відкриття, завдяки яким вдавалося зменшити кількість фізичних зусиль, що докладаються до роботи, та коли діло доходило до роботи по дому, критерії враз мінялися — чомусь використання домашньої техніки, яка полегшувала життя домогосподаркам, часто засуджувалося суспільством. Ставши такою ж домогосподаркою, Кім Джійон чітко відчула, якими поляризованими були думки людей про домашню роботу.
Мені пригадались безліч лікарів, викладачів, керівників та бозна ще хто постійно кидав щось таке. Чи то свої роздуми над материнством чи чимось ще. Після цього хотілось одного - став вже залік, виписуй ці кляті ліки чи підписуй вже ці документи. Але я стояла і щось подібне вислуховувала - бо можу втратити роботу, не отримати свій залік чи доведеться знову йти в лікарню. А іноді просто не було сил.
Цікавим є те що в книзі дається коротка аналітична роз’яснювальна довідка яка пов’язана з місцевим законодавством. традицією чи статистику.
У всьому світі багато змін щодо ставлення до жінок. А попри це все ще маємо розрив зарплат та велике навантаження.
— Ха-ха, колись жінки прали на пральних дошках у холодних ріках, розпалювали вогонь, щоб прокип’ятити дитячі пелюшки, замітали та мили підлогу, зігнувшись у три погибелі. А тепер? У вас є пральні машинки і порохотяги — що ще вам потрібно? Не розумію, на що жалітися сучасним жінкам.
Джійон хотілося йому відповісти, що брудний одяг не залізає самостійно в пральну машинку, не засипає себе пральним порошком, а опісля не вилізає звідти, щоб розвіситись на сушці; що порохотяг не миє підлогу вологою ганчіркою, не пере і не сушить цю ганчірку. Джійон хотілося його спитати, чи він сам хоча б раз у житті користувався пралкою чи порохотягом? Лікар переглянув попередні медичні записи Кім Джійон і сказав, що випише їй ліки, які можна приймати на грудному вигодовуванні.
Усі ці дії супроводжувалися лише декількома клацаннями комп’ютерної мишки, і Джійон подумала: «А колись лікарям потрібно було довго ритися у архіві, щоб знайти медичну карточку пацієнта, і всі рецепти на ліки вони виписували від руки. На що їм тепер жалітися з комп’ютерами? Офісні працівники теж колись мали бігати туди-сюди з паперовими документами та звітами за начальниками, щоб отримати гроші чи підпис — з комп’ютерами і їм, значить, немає на що жалітися. І фермерам тепер не потрібно сіяти та збирати весь урожай вручну — у них теж, виходить, не робота, а мрія?» Звісно, що ніхто б не додумався так сказати. У всіх галузях віталися технічні відкриття, завдяки яким вдавалося зменшити кількість фізичних зусиль, що докладаються до роботи, та коли діло доходило до роботи по дому, критерії враз мінялися — чомусь використання домашньої техніки, яка полегшувала життя домогосподаркам, часто засуджувалося суспільством. Ставши такою ж домогосподаркою, Кім Джійон чітко відчула, якими поляризованими були думки людей про домашню роботу.
Мені пригадались безліч лікарів, викладачів, керівників та бозна ще хто постійно кидав щось таке. Чи то свої роздуми над материнством чи чимось ще. Після цього хотілось одного - став вже залік, виписуй ці кляті ліки чи підписуй вже ці документи. Але я стояла і щось подібне вислуховувала - бо можу втратити роботу, не отримати свій залік чи доведеться знову йти в лікарню. А іноді просто не було сил.
Цікавим є те що в книзі дається коротка аналітична роз’яснювальна довідка яка пов’язана з місцевим законодавством. традицією чи статистику.
У всьому світі багато змін щодо ставлення до жінок. А попри це все ще маємо розрив зарплат та велике навантаження.
#книги
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий
Це моя перша книга від видавництва “Компас”. Перед покупкою я прочитала доволі довгу рецензію, тому вже була “готова” до певної атмосфери і все ж книга давалась мені важко. Це невелике оповідання всього на 160 сторінок, але чесно ще б 50 я б не витримала) Дуже поетична але я читала занадто поспіхом.
Головна героїня - це персонаж, сукупний образ, який не існує (хоча сама авторка як і головна героїня має сина, та покинула свою країну) .
В англомовних коментарях до книги можна знайти щось на кшталт “хаотична особиста історія жінки з післяпологовою депресією, психозом, бла бла, бла бла”
Для мене це книга зовсім не про депресію, хоча вона таки присутня у головної героїні. Для мене на передній план виходить соціальні проблеми материнства в цілому. Небажане вимушене материнство, неприйняття суспільством наративу про “небажаність”, поглинаюча тривога та відповідальність за іншого - в яку кидають жінку, замкнутість життя матерей (особливо в передмісті чи селі) і як результат повстання, протест тіла.
Архетип тіні стає провідним, ніби найтемніше перестало бути тим, що стримується. Героїня стає ще більш антисоціально.
Оповідачка не є надійною, ми не можемо до кінця зрозуміти, що там відбувається, а що є думками, вигадками, мріями, бажаннями та еротичними фантазіями.
Книжка вийшла дуже тривожною та напруженою, як міцний алкоголь який хочеться закусити чи запити.
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий
Це моя перша книга від видавництва “Компас”. Перед покупкою я прочитала доволі довгу рецензію, тому вже була “готова” до певної атмосфери і все ж книга давалась мені важко. Це невелике оповідання всього на 160 сторінок, але чесно ще б 50 я б не витримала) Дуже поетична але я читала занадто поспіхом.
Головна героїня - це персонаж, сукупний образ, який не існує (хоча сама авторка як і головна героїня має сина, та покинула свою країну) .
В англомовних коментарях до книги можна знайти щось на кшталт “хаотична особиста історія жінки з післяпологовою депресією, психозом, бла бла, бла бла”
Для мене це книга зовсім не про депресію, хоча вона таки присутня у головної героїні. Для мене на передній план виходить соціальні проблеми материнства в цілому. Небажане вимушене материнство, неприйняття суспільством наративу про “небажаність”, поглинаюча тривога та відповідальність за іншого - в яку кидають жінку, замкнутість життя матерей (особливо в передмісті чи селі) і як результат повстання, протест тіла.
Архетип тіні стає провідним, ніби найтемніше перестало бути тим, що стримується. Героїня стає ще більш антисоціально.
Оповідачка не є надійною, ми не можемо до кінця зрозуміти, що там відбувається, а що є думками, вигадками, мріями, бажаннями та еротичними фантазіями.
Книжка вийшла дуже тривожною та напруженою, як міцний алкоголь який хочеться закусити чи запити.
Поки в Києві йде «Книжковий арсенал» поділюсь своїми книжними здобутками. Наразі мораторій на покупку нових книг, який я встановила сама для себе)
Мій відгук на дуже цікаву книжечку. Неймовірні ілюстрації, які ніби відбились в моїй памʼяті. Життя людини від 0 до 100. Навіть без розуміння тексту з нею дуже цікаво, можна побачити свої інтерпритації. А як таки перекласти невеличкі речення до кожної сторінки книга стає ще більш глибокою. До речі оригінал книжки - німецькою, а сама вона перекладена на декілька мов.
Моє малювання в місцевій бібліотеці принесло от таку книжечку. Було неймовірно цікаво це дослідження і яке було моє розчарування… Ні, навіть не так. Я була люта! Це бляха не журналістика.
З того що я прочитала (сил читати то все в мене не було) з перекладачем. Автор симпатизує росії як такової. Герої які з приходом росії знову ж таки відчули що їх «асвабадили от нацистів», а от героїв яки пережили полон в Ізоляції чомусь в цій книжці немає. Тобто якась одна сторона, лейтмотив що ДНР просто якась така Куба.
З цікавого, що книга в жовто синіх кольорах знаходиться в розділі «Історія Росії» Чомусь «Істрія Польші» знаходиться в розділі «Історія Європи. Але після перегляду цьому я вже не дивуюсь.
Тут випливає і герой Моторола, історії покалічених повстанців (яких ой як шкода бо вони ж до незалежності йшли а ці українські нацисти їх на війні підстрелили)
Постає в моїй голові риторичні питання, що робить документалістику документалістикой?
З того що я прочитала (сил читати то все в мене не було) з перекладачем. Автор симпатизує росії як такової. Герої які з приходом росії знову ж таки відчули що їх «асвабадили от нацистів», а от героїв яки пережили полон в Ізоляції чомусь в цій книжці немає. Тобто якась одна сторона, лейтмотив що ДНР просто якась така Куба.
З цікавого, що книга в жовто синіх кольорах знаходиться в розділі «Історія Росії» Чомусь «Істрія Польші» знаходиться в розділі «Історія Європи. Але після перегляду цьому я вже не дивуюсь.
Тут випливає і герой Моторола, історії покалічених повстанців (яких ой як шкода бо вони ж до незалежності йшли а ці українські нацисти їх на війні підстрелили)
Постає в моїй голові риторичні питання, що робить документалістику документалістикой?
Джанет Фитч. Белый олеандр.
Впервые за долгое время читала на русском языке. Книга была скачана еще в довоенное время, а фильм смотрела еще в около юношеско подростковое время с мамой по телевизору) Фильм меня очень зацепил, но это что-то было невозможно вербализировать. Я просто была им околдована и восхищена главной героиней. Спустя почти 10 летие с момента выхода фильма я прочитала книгу.
Читала легко и захватывающе, пожертвовала свой сон и за несколько дней книга была в прочитанных. Кратко о сюжете - 12 летняя Астрид живет со своей богемной творческой нарциссической матерью Ингрид. После неудачно романа Ингрид убивает любовника, а Астрид забирает социальная служба (после будет череда приемных семей). Для меня фильм/книга про сепарацию, про ее болезненность. Про силу этой привязанности. Астрид не перестает искать подтверждение “маминой любови”
Для меня эта книга/фильм поднимает темы взросления, личного выбора, материнства, страсти, сексуальности, искусства.
Когда читала все думала о том, как расширяется мир, но мы этого не замечаем, лишь потом, ретроспективно, когда подсчитываем приобретения и потери. Как расширяется мир ребенка, знания которые впитываются через кожу.
Некоторые из любимых цитат.
«Людей нельзя раскладывать по полочкам, как почту при сортировке, — проститутка, домохозяйка, святая. Мы так неоднозначны. Страхи, желания, мысли и ситуации постоянно меняют нас, мы текучи, как вода. Я натянула на ногу ее чулок. Он пах «Ма Грифф».»
«думала, стоит ли воевать с собственной жизнью. Женщины вроде моей матери, одинокие, как тигры, воюют на каждом шагу. Женщины, которые живут с мужчинами, как Марвел или Старр, стараются им угодить. Трудно было понять, у кого больше преимуществ.»
«Я тянулась к матери и ненавидела ее.»
«Она уже не могла меня остановить, я отказывалась смотреть на мир ее глазами.»
«Почти шесть лет я скиталась по приемным семьям, голодала, тосковала, попрошайничала, мое тело превратилось в поле боя, в душе одни рубцы и воронки, как в осажденном городе, а теперь меня заменили кем-то нетронутым, кем-то целым и невредимым?»
«Неважно, сколько зла она причинила мне, неважно, как она была порочна, как жестоко ошибалась, — несомненно, мама любила меня.»
Впервые за долгое время читала на русском языке. Книга была скачана еще в довоенное время, а фильм смотрела еще в около юношеско подростковое время с мамой по телевизору) Фильм меня очень зацепил, но это что-то было невозможно вербализировать. Я просто была им околдована и восхищена главной героиней. Спустя почти 10 летие с момента выхода фильма я прочитала книгу.
Читала легко и захватывающе, пожертвовала свой сон и за несколько дней книга была в прочитанных. Кратко о сюжете - 12 летняя Астрид живет со своей богемной творческой нарциссической матерью Ингрид. После неудачно романа Ингрид убивает любовника, а Астрид забирает социальная служба (после будет череда приемных семей). Для меня фильм/книга про сепарацию, про ее болезненность. Про силу этой привязанности. Астрид не перестает искать подтверждение “маминой любови”
Для меня эта книга/фильм поднимает темы взросления, личного выбора, материнства, страсти, сексуальности, искусства.
Когда читала все думала о том, как расширяется мир, но мы этого не замечаем, лишь потом, ретроспективно, когда подсчитываем приобретения и потери. Как расширяется мир ребенка, знания которые впитываются через кожу.
Некоторые из любимых цитат.
«Людей нельзя раскладывать по полочкам, как почту при сортировке, — проститутка, домохозяйка, святая. Мы так неоднозначны. Страхи, желания, мысли и ситуации постоянно меняют нас, мы текучи, как вода. Я натянула на ногу ее чулок. Он пах «Ма Грифф».»
«думала, стоит ли воевать с собственной жизнью. Женщины вроде моей матери, одинокие, как тигры, воюют на каждом шагу. Женщины, которые живут с мужчинами, как Марвел или Старр, стараются им угодить. Трудно было понять, у кого больше преимуществ.»
«Я тянулась к матери и ненавидела ее.»
«Она уже не могла меня остановить, я отказывалась смотреть на мир ее глазами.»
«Почти шесть лет я скиталась по приемным семьям, голодала, тосковала, попрошайничала, мое тело превратилось в поле боя, в душе одни рубцы и воронки, как в осажденном городе, а теперь меня заменили кем-то нетронутым, кем-то целым и невредимым?»
«Неважно, сколько зла она причинила мне, неважно, как она была порочна, как жестоко ошибалась, — несомненно, мама любила меня.»